Довга дорога до Гаразджі - Соціум - dt.ua

Довга дорога до Гаразджі

16 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 16 вересня-23 вересня

Іноді на долю однієї людини випадає стільки випробовувань, що їх би вистачило не на одне життя. Іст...

Іноді на долю однієї людини випадає стільки випробовувань, що їх би вистачило не на одне життя. Історія цієї жінки — сюжет для роману, але я переконаний: жоден письменник не зміг би придумати такі несподівані повороти долі. Міркуйте самі. У неї було три мами: українка Марія, яка її народила, німкеня Елізабет, яка виховувала до п’яти років, росіянка Євдокія, що взяла дівчинку з дитячого притулку. Але все своє свідоме життя жителька Калуша Івано-Франківської області Олена Олександрівна Душка шукала свою родину і лише в липні нинішнього року знайшла у нас на Волині.

Силою забрали від берлінських батьків і повезли до Сталіна

Сирота, народжена у німецькому концтаборі, виявилася нашою землячкою. Першим про це здогадався лучанин Ростислав Степанович Чап’юк, прочитавши у газеті «Сільські вісті» публікацію київського професора Анатолія Чайковського «Я півстоліття розшукую маму». У матеріалі розповідалося про драматичну долю Олени Олександрівни і було зазначено, що її мама родом з місцевості під назвою «Haratschta». Саме Ростислав Степанович зрозумів це загадкове слово — село Гаразджа під Луцьком. Про своє несподіване відкриття він розповів мені.

Ми зв’язалися з Оленою Олександрівною і відправилися в Івано-Франківську область, до села Ямниця, де пані Олена з чоловіком тоді саме робили ремонт у батьківській хаті. До нас вийшла худенька, дуже енергійна жіночка, яка запросила до хати.

Ми влаштувалися у свіжовідремонтованій кухні, і Олена Олександрівна розпочала свою розповідь.

— Набирайтеся терпіння, бо моя історія складна і заплутана. Все життя її розплутую. Народилася я в Німеччині у місті Потсдам, в таборі «Родер плац» 3 січня 1944 року о шостій годині п’ятнадцять хвилин. Усе з німецькою пунктуальністю зафіксовано в документах. Мама була вивезена в роки війни на роботу до Німеччини. Мені з Москви прислали документи, що моя мама Марія загинула при бомбардуванні Берліна наприкінці 1944 року. Виходить, перший рік життя я була з нею.

Але перші дитячі спогади моєї співрозмовниці пов’язані з німецькою сім’єю Греске.

— Я себе пам’ятаю дівчинкою Карін, яка розмовляє лише німецькою мовою. Мене взяла на виховання бездітна родина Елізабет та Ріхарда Греске. Жили ми в Берліні. Спочатку я була тільки з мамою Ельзою. Батько воював на фронті, а далі перебував у радянському полоні. Але мама весь час показувала мені фотографію Ріхарда і повторювала: «То твій тато». Тому, коли він повернувся додому і відчинив своїм ключем двері, я відразу його впізнала і з радісним криком «Тато!» кинулася до нього. Він був просто приголомшений. Ви не уявляєте, як тато мене любив. Так, мабуть, і рідних дітей не пестять. Мама була більш строга — типова німкеня: дуже охайна, акуратна. Хоча вона мене ніколи й пальцем не торкнулася, але я її побоювалася.

Найбільше запам’ятала маленька Карін день, коли до них додому прийшли два радянських офіцери та німець, про щось поговорили з мамою і пішли. Елізабет Греске дуже розхвилювалася.

— Одного ранку у 1949 році я прокинулася від шуму, — продовжує жінка, яка до найменших подробиць запам’ятала ті страшні хвилини. — Мама дуже кричала, тато Ріхард був на роботі, але його привезли офіцери з комендатури. Ті люди посадили мене у військову машину і кудись повезли. У мене почалась істерика, адже усвідомила, що мене забирають від батьків, лише не могла зрозуміти, чому. Згодом мені дали якийсь заспокійливий укол, і я відключилась. Коли прийшла до тями, німець-перекладач пояснив: моя справжня мама померла, а в Радянському Союзі на мене чекає бабуся.

Уявіть собі: п’ятирічну дитину, яка має маму й тата, силою забирають із сім’ї, бо «то не твої батьки, ти зовсім не німкеня, а радянська дівчинка». Для маленької Карін, яка стала Оленою Каштенюк, це був шок. Дитину повезли до Радянського Союзу, хоча ніяка бабуся її тут не чекала.

— Дуже добре пам’ятаю себе в Кремлі, — витираючи сльози, каже жінка. — Коли я стала дорослою, то зрозуміла, що це було. Тоді за наказом Сталіна з Німеччини вивозили діток, яких усиновили німецькі родини, щоб показати, як у Радянському Союзі піклуються про своїх громадян. Усього було 19 дітей. Нас дуже добре годували, але я зовсім нічого не їла. Замкнулася в собі, ніби вовченя, забилася в куток. Нас зібрали у великій залі, всі діти стали вигукувати: «Сталін! Сталін!» Зайшов Йосип Віссаріонович. Я його впізнала, бо на стіні висів великий портрет на весь зріст. Дітки його оточили, а я одна сиділа на дивані. Він підійшов до мене. Йому стали щось пояснювати…

Після зустрічі зі Сталіним нас усіх посадили до товарного вагона і повезли. Дуже довго їхали, на станціях діток кудись забирали. Залишилася я і ще одна дівчинка. Ми потрапили до Бориславського спеціалізованого дитячого будинка-приймальника у Львівській області.

«Я виб’ю з тебе німецьку мову!» — кричала нова мати

Оленка Каштенюк пробула у дитячому будинку лише кілька місяців. Її удочерила сім’я Євдокії Никифорівни та Олександра Васильовича Душків. Чомусь із багатьох діток вони вибрали саме маленьку «німкеню». Нова матір відразу взялася за виховання дитини, била дівчинку і повторювала: «Я виб’ю з тебе німецьку мову!»

— Вчила вона мене просто і жорстоко, — пригадує пані Олена. — Казала: «Лєна, принеси ложку». Я не знала, що це таке, і приносила з кухні чашку. Вона мене тією чашкою — по голові. Так я вчила російську мову. Коли вони обоє напивалися, то Олександр Васильович засинав, а Євдокія Никифорівна проводила зі мною ще й «нічні» уроки вивчення мови. Я навіть не знаю, як витримала те все. Про ці катування дізналися сусіди, бо я кричала і плакала, та написали листа до місцевої газети. Після публікації прийшла спеціальна комісія забирати мене, але Євдокія Никифорівна пообіцяла сама привести. Наступного дня ми втекли з Борислава. Почалися мандри по всьому Радянському Союзі. Тоді саме йшла післявоєнна відбудова, робочі руки були потрібні, а Олександр Душка був кваліфікованим спеціалістом: зварник, механік. Його скрізь брали на роботу. Він ставився до мене нормально, ніколи не бив. Євдокія Никифорівна була старша за нього на 11 років, дітей мати не могла, тому взяла мене, щоб утримати чоловіка біля себе — він дуже любив дітей.

Ми були і в Казахстані, і в Узбекистані, й у Воронежі. В четвертому класі я змінила шосту школу. Тільки-но звикнеш до однокласників, а батьки знову переїжджають на якусь іншу будову. Коли я вчилася у п’ятому класі, ми жили в Харкові. Євдокію Никифорівну прийняли на роботу комендантом та прибиральницею в чоловічому гуртожитку. Проте прибирала там я.

Незабаром Душки почули, що в Єревані добрі заробітки. Вони покинули Харків і подалися у Вірменію.

— Мати, коли напивалася, то розповідала мені, що вона п’ять років після війни мене шукала, але я їй не вірила. Мені часто снився сон, як я маленька йду по Берліну і шукаю свій будинок. Я весь час думала, що я — Карін Греске. Одного разу п’яна мати заснула, а я знайшла документи, в яких було написано, що вони мене удочерили і моє прізвище Каштенюк.

У шостому класі розпочала пошук своєї родини

Тринадцятирічна дівчина вирішила шукати свою родину. Щоб прийомні батьки нічого не знали, вона зверталася у Міжнародний Червоний Хрест, а зворотну адресу вказувала: Вірменія, Єреван, Головпоштамт, Олені Душці. Раз на місяць ходила на пошту, де отримувала невтішні відповіді.

— Після сьомого класу мати заявила: «Досить учитися, йди працювати». Мене прийняли на Єреванський завод «Електрокабель». Удень працювала, а після роботи відвідувала вечірню школу, бо дуже хотіла вчитися. Та Євдокія Никифорівна вирішила віддати мене заміж. А я не хотіла. Єдиний вихід — втекти від Душків. Мені допомагали всі сусіди, адже бачили, яке у мене життя. Таємно виписалася у паспортному столі, звільнилася з роботи, забрала документи з вечірньої школи. Перед від’їздом сусіди принесли одяг, бутерброди і провели на вокзал. Сіла в поїзд, а куди їхати? У Харкові в Олександра Васильовича Душки жила рідна сестра, тьотя Нюся, яка не мала дітей. Я поїхала до неї. У поїзді познайомилася з жіночкою з міста Шахти Ростовської області, розповіла їй про своє життя. Вона запросила мене до себе, дала адресу. В тітки я зрозуміла, що тут мені не раді, і подалася в Шахти. У селищі Соколівка влаштувалася на роботу. Знову пішла у вечірню школу. А з Єревана йшли листи: Євдокія Никифорівна писала, що Олександр Васильович зовсім не п’є, і вона на мене не сердиться.

Олена повернулася, вступила до Єреванського хімічного технікуму. Але вдома нічого не змінилося.

З чоловіком зустрічалася десять днів

— Батько так само пив, а мати водила мені нових кавалерів. Тоді я вела особистий щоденник, в якому виливала душу. Згодом Євдокія Никифорівна знайшла його і порвала. Пам’ятаю, якось я записала: «Приходил очередной кавалер, рыжий». Це був мій майбутній чоловік Зиновій Сільвестрович Маланюк. Він у Єревані служив в армії. Потім його, як доброго спортсмена-баскетболіста, зарахували без іспитів до Єреванського політехнічного інституту. Він був капітаном студентської збірної. Але після першого курсу захворів, і медики заборонили активно займатися спортом. Зеник вирішив повернутися додому, в Західну Україну, на Івано-Франківщину. Незадовго перед від’їздом він зі своїм знайомим випадково зайшов до нас. Я йому дуже сподобалася, і він став приходити щодня. Тут сталася ще одна подія: мати привела дуже серйозного кавалера — начальника цеху, вірменина, і заявила, що він буде моїм чоловіком. Щоб якось урятуватися, я виходжу заміж за Зиновія Маланюка. Ми зустрічалися лише десять днів і 10 квітня 1964 року розписалися. Після занять поїхали на тролейбусі в ЗАГС. Не було ні фати, ні обручок, ні весільної сукні. Виходимо із ЗАГСу, а нас зустрічають з привітаннями студентські друзі. Ось і все весілля. Прізвище свого чоловіка — Маланюк — я не брала, а залишилася Душка, бо сподівалася, що мене також шукають.

Зиновій запропонував Олені їхати в Україну до його мами. Тільки-но про це дізналася Євдокія Никифорівна, то стала лякати Лєну: «Ти москалька, тебе там бандерівці заб’ють!»

— Але мене тут дуже добре прийняли, — продовжує згадувати пані Олена. — У червні 1964 року я отримала листа з Міжнародного Червоного Хреста. Там було сказано: мене розшукує моя німецька мама Елізабет Греске. Так я знайшла своїх німецьких батьків. Відразу написала їм у Берлін, що пам’ятаю їх і люблю. Чи від переживання, чи від великої радості у тата Ріхарда стався інфаркт. Розпочалося листування з батьками. Мама просила терміново приїхати, бо тато дуже хворий і хоче мене побачити.

Зустріч з німецькою мамою

Але в ті роки виїхати за кордон з Радянського Союзу було не так просто. Поки Олена пройшла всі перевірки в КДБ, брала рекомендації у парткомі, Ріхард Греске помер.

— Приїхала я в Берлін пізно ввечері, — пригадує жінка.— Підійшла до поліцейського, попросила знайти будинок за такою адресою, у районі Ліхтенберг. Проходимо повз той будинок, який я бачила у дитячих снах, а вже ніч. Зупинилася і кажу: «Ось цей будинок...» А німець: «Ні, йдемо далі, це не тут». Я його переконую: «Ось мій будинок». Він присвітив ліхтариком, і справді — це був будинок моїх німецьких батьків. Моя дитяча пам’ять привела мене правильно, лише поверхом я помилилася. Звичайно, були сльози, обійми, спогади. У той перший приїзд я обережно запитала про мою маму. Елізабет аж здригнулася. Я вирішила, що вона приревнувала мене до рідної мами, і більше нічого не розпитувала. Згодом Елізабет розповіла, що мама загинула під час бомбардування Берліна у грудні 1944 року. А вона мене, вошиву та голодну, знайшла в таборі і забрала додому. Показала мені листи, які вона писала генералу Чуйкову та коменданту Берліна генералу Юркіну.

«Берлін-Ліхтенберг, 18.04.1949.

Пану генералу Юркіну

Я, що підписалася, взяла з табору Кноррбремзе 13 лютого 1945 року сироту. Мати, Марія Коченюк, народила дитину 3.01.1944 р. у Потсдамі. Національність матері досі не з’ясована. Батько дитини невідомий. Згідно зі свідченням росіянина Івана Грінчука і колишнього керівника табору, мати померла внаслідок бомбардувань у грудні 1944 року. Я взяла дитину зі співчуття і любові до ближнього, оскільки вона була вошива, ослаблена і дуже хвора.

Узявши дитину, я дуже натерпілася від німецьких властей, аж до приходу Червоної Армії не отримувала на дівчинку карток на продукти харчування. Я дуже багато пережила з дитиною через постійні повітряні бомбардування, оскільки завжди мусила з нею ховатися в підвалі.

2-го грудня 1946 р. з дозволу комендатури ми удочерили дитину.

У середині березня 1949 р. прийшли до мене з комендатури два росіянина і перекладач, щоб дізнатися, чому я тільки тепер прописала дитину. Я відповіла, що прописала її тільки-но прийшла Червона Армія. Я мусила тепер письмово зобов’язатися виховувати й утримувати дитину до двадцяти одного року. 4-го квітня 1949 р. ще раз з’явилися три росіянина з тим же перекладачем та німецьким поліцаєм і вимагали показати дитину. Коли вона прийшла, мені несподівано пояснили, що дають 30 хвилин, аби зібрати речі дитини, оскільки вона зараз же їде в Росію. Після цього я зі своїм чоловіком поїхала до комендатури, щоб переговорити з комендантом. Але його не було. Між мною і дитиною відбувалося щось неймовірне, вона кричала і плакала: «Люба матусю, забери мене знову додому». Та її відразу відправили машиною далі, куди — невідомо.

Оскільки із самого початку в мене не було підтримки, я прошу пана генерала допомогти мені забрати назад дитину, оскільки в мене немає дітей. Я зі своїм чоловіком душевно цілком пригнічена. Ми просимо пана генерала вчинити гуманно і віддати нам дівчинку.

Елізабет Греске»

У 1966 році пані Олена отримала листа з Міжнародного Червоного Хреста, в якому повідомлялося, що її прізвище не Каштенюк, а Коченюк, а нових даних про маму не було.

— Поки Елізабет була жива, я їздила до Німеччини вісім разів. Приймала мене як найріднішу людину. Пропонувала залишитися жити у неї. Одного разу ми навіть їздили з чоловіком та сином. Через кілька років я знову повернулася до болючої теми і запитала: «Мамо, може, ти щось знаєш про мою маму?» Її аж затрусило. Я ніяк не могла зрозуміти, чому вона так реагує…

В останній мій приїзд (видно, мама Елізабет відчувала, що більше мене не побачить) вона дала мені документ, сказавши: «Тут написано про твою маму», і вийшла на кухню. Я дуже зраділа, схопила того папірця. З одного боку — довідка з пологового будинку, з другого — почерком Елізабет написано: батьківщина — «Haratschta» і табірний номер мами. Я щаслива приїхала в Союз, переконана, що вже знайду свою батьківщину. Але відтоді — ніякого результату. Ніхто не міг розшифрувати цього таємничого слова. Ми думали, що це місто Тараща у Київській області. Поїхала я туди, і знову безрезультатно.

«Відкрилася ще одна страшна таємниця мого життя»

У 1988 році Елізабет Греске померла, і я аж до 1999 року жила з думкою, що вона мене врятувала. Лише тоді відкрилася ще одна страшна таємниця мого життя. З Міжнародної служби розшуку прийшов лист, у якому було сказано, що моя мама, Марія Коченюк, померла 15 грудня 1945 року, тобто через півроку після закінчення війни. А мене Греске удочерили в лютому 1945 року. Я отримала виписку з історії її хвороби. Там сказано: «Хронічні галюцинаційні порушення психіки. Під час прийому до клініки знаходилася у стані депресії, багато плакала, горювала за своєю дочкою, перебувала у сумному настрої, падала на коліна, молилася. Каже, що перебуває в Німеччині два-три роки. Батьки залишились на Україні, брати і сестри також. Спочатку працювала у пральні у Потсдамі. Один раз утікала, але була спіймана. Дуже сумує за дитиною, якій приблизно рік. Пацієнтка дуже схудла (вага тіла 41 кг) при зрості 1,55 метра, порівняно з вагою на період прийому до клініки — 53,5 кг. 18 грудня 1945 року похована на кладовищі даної клініки».

— У 2000 році прийшло підтвердження цього документа, — каже пані Олена. — Виходить, я потрапила до Греске, коли мама Марія була ще жива. Я не знаю, у мене немає прямих доказів. Цю таємницю Елізабет забрала із собою в могилу. А може, вона мене викрала в мами? Не хочу гріх на душу брати. Можливо, моя мама навіть у неї працювала. Це також ймовірно. У війну Елізабет жила в Потсдамі і мала власний будинок. А коли до неї потрапила я, вона втікає звідти до Берліна. Отримавши ці документи, я була шокована, приголомшена. Як же мама Елізабет жила з цим і навіть перед смертю не відкрила мені страшну таємницю?

Українська бабуня теж усе життя шукала Олену

Якось у червні нинішнього року Олена Олександрівна випадково почула по радіо «Ера» передачу «Пам’ять», яку веде київський професор Анатолій Чайковський. У ній розповідалося про дітей війни та остарбайтерів. Жінка написала йому листа.

— Усе життя була переконана — знайду свою родину. Завжди казала: «Навіть коли буду вмирати, останнього листа до Міжнародної служби розшуку відправлю».

У сімейному архіві — сотні листів. Відповіді з різних міжнародних установ. Це ж скільки потрібно мати терпіння, щоб, отримавши негативну відповідь, знову писати.

Надійною опорою в житті пані Олени є її чоловік Зиновій Сильвестрович Маланюк. Він дуже уважно слухав нашу розмову, а коли у нього на очах з’являлися непрохані сльози, дружина ніжно брала його за руку і просила: «Зенику, тобі не можна хвилюватися...»

— Він у лютому переніс інфаркт, — пояснила нам. І продовжила розповідь. — Після двох радіопередач мені зателефонував Анатолій Чайковський і сказав: «Я зробив усе, що міг. Ще завтра вийде газета «Сільські вісті» з моєю статтею, але не знаю, чи буде результат». Після цієї телефонної розмови я почала втрачати надію. Подумала, видно, село або зовсім зникло з карти, або після війни перейменували, і вже неможливо його знайти. І раптом через два дні новий дзвінок. Анатолій Степанович сказав: «У мене неймовірна новина. Беріть ручку і записуйте адресу вашої племінниці…» (Олена Олександрівна почала плакати. — Авт.)

Уявіть собі, жила пані Олена всього за 250 кілометрів від своєї батьківщини. І прізвище її мами не Коченюк, як написано в документах, а Качанюк.

— Скільки років я цього чекала, скільки сліз виплакала, того не знає ніхто. Я відразу поїхала на Волинь.

У Луцьку на автовокзалі Олену Олександрівну зустрічали її племінниця Антоніна Петрівна Кравчук та людина, завдяки якій відбулася ця подія — Ростислав Степанович Чап’юк. Згодом у селі Гаразджа відбулася зустріч з родиною, про яку жінка мріяла все життя. Вона дізналася, що її мама Марія Михайлівна Качанюк згідно з архівними документами була вивезена до Німеччини 1942 року. В мами ще був брат Йосип, сестри Антоніна (померла в дитинстві) та Іоанна.

Двоюрідна сестра Олени Олександрівни Надія Володимирівна Лучко розповіла:

— Я тьотю Марію добре пам’ятаю, коли її вивозили, мені було сім років. Вона з Німеччини писала нам листи, ми знали, що Марія народила дівчинку. Згодом прийшло повідомлення, що Марія Качанюк загинула, а куди поділася дівчинка, було невідомо. Бабуня Настя подавала у розшук і писала листи, все життя хотіла знайти внучку. Ми вірили, що Лєночка десь є на світі, тільки не знали, де шукати. Ви не уявляєте, як ми всі зраділи. Лєночка дуже схожа на мою маму. Я її відразу впізнала. Вона — наша родина!

У Гаразджі Олена Олександрівна зустрілася з дворідною сестрою Лесею Йосипівною Федоришиною та двоюрідним братом Сергієм Йосиповичем Качанюком, зі своїми племінниками та племінницями.

— Ще хочу сказати одну цікаву деталь, — зазначила на завершення пані Олена. — Вже літ двадцять у мене безсоння. Звечора засинаю на півгодинки, а потім до ранку кручуся. А тільки-но лягла спати в Гаразджі — дивлюся, вже шоста година ранку. На батьківщині навіть сон міцний! Наступного дня ранесенько пішла на могилу до бабусі Насті, виплакалася, розповіла їй про своє життя, і тоді мені стало так легко і радісно на душі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво