Дорога Андрія Котлярчука у «світле майбутнє» - Соціум - dt.ua

Дорога Андрія Котлярчука у «світле майбутнє»

4 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №8, 4 березня-11 березня

Після перегляду лаконічних за сюжетом знімків Андрія Котлярчука глядача не полишає відчуття, що десь він уже це бачив...

Після перегляду лаконічних за сюжетом знімків Андрія Котлярчука глядача не полишає відчуття, що десь він уже це бачив. Але, попри зовнішню простоту, від фотографій неможливо відірвати погляд. Хоч би де Андрій подорожував — на півострові Ямал чи в Африці, — він видивляється образи та ідеї, котрі можуть розвинутися в нові проекти. Він також зізнається, що на нього часто впливають уривки снів, які йому вдається запам’ятати вранці.

Фотографії майстра оптимістичні. Він сам не раз зізнавався, що любить фотографувати розумних і незалежних людей.

Народився Андрій Котлярчук 16 лютого 1966 року в Києві. Мама з самого дитинства водила його по музеях і картинних галереях міста. Андрію особливо запам’яталися виставки «Золото Тутанхамона» і «Золото ацтеків». А коли служив в армії, пішов у «самоволку», щоб відвідати в московському музеї імені О.Пушкіна експозицію Дрезденської галереї.

У 12 років на заощаджені гроші Андрій купує камеру «Вілія-авто». Відтоді з камерою він уже не розлучався. Після демобілізації Котлярчук вступає в Київський університет і працює завідуючим фотостудією Зоологічного інституту Академії наук України. З фотокамерою в руках побував у снігах Монблану, в африканських пустелях, у сибірській тайзі.

Нині Андрій Котлярчук успішно опановує фах мистецтвознавця-експерта. «Певного моменту я зрозумів, — зізнається він, — що мені бракує базових знань із історії мистецтва, довелося знову йти вчитися». У його планах — ряд виставок діаметрально протилежних напрямів: від кольорових натюрмортів до чорно-білих знімків людей, яких ми щодня бачимо навколо себе. «Іноді треба зупинитися й озирнутися, щоб зайвий раз переконатися: життя досі прекрасне!»

Знімок ціною в життя

У поїздках я примудрявся тонути, ламати ребра, пальці, падати з 8-метрової висоти, сковзати з обірваною страховкою по льодовику. Одного разу на маленькому вулканічному острівці в Тихому океані на мене спікірувала морська чайка. Удар у потилицю дзьобом був настільки сильний, що я впав уперед, порвав на нозі зв’язки і знепритомнів. Але вже через добу, наковтавшись таблеток, у гіпсі повзав по скелях. Рух — усе, мета — ніщо!

Коли відриваєшся від міста і потрапляєш у богом забуті місця, то раптом розумієш, що тут усе інакше. Навіть час плине не так. З-поміж усіх історій досі вражає один випадок. Уявіть собі пустельний чудовий пляж, що тягнеться на сотні кілометрів уздовж Білого моря. А на піску величезні вовчі сліди. У якийсь момент — читаю по слідах — вовк зупиняється, озирається і перелякано починає бігти. Його стрибки стають дедалі довшими, і... всі сліди зникають. Я ходив навколо цих слідів хвилин двадцять, однак продовження не знайшов. Мурашки ще довго по спині бігали.

Я знімав гірників на глибині більше тисячі метрів, авіабомби, що не вибухнули, я неодноразово бував у Чорнобильській зоні і певного моменту зрозумів, що мені все це осточортіло. Я вирішив фотографувати лише гарні речі. Протягом кількох років знімав виключно для себе — це вже відомі серії знімків «Зв’язок часів», «Старе місто», «Руді жінки, собаки та сигарети», «Прості речі».

Поетика колекціонування соцреалістичної порцеляни

— Причини, які спонукають людину займатися колекціонуванням, можуть бути різні, — розповідає Андрій Котлярчук. — Існують два види колекціонерів: професіонали й ентузіасти. І ті й інші, заповнюючи свій життєвий простір предметами мистецтва, отримують естетичне задоволення. Єдина різниця в тому, що перші вкладають у колекціонування свої заощадження, а другі створюють зібрання, які пізніше входять до складу або формують колекції національних музеїв. Такими колекціонерами в Україні були родина Ханенків, на основі чиїх зібрань виникло два музеї, присвячені російському і західноєвропейському мистецтву; Іван Гончар, що зібрав унікальну колекцію предметів декоративно-прикладного мистецтва України.

Для мене колекціонування, швидше за все, пов’язане з вихованням, а можливо, і з генною пам’яттю. До революції моїм предкам належали великі зібрання антикварних речей, у тому числі й розкішна колекція давньої порцеляни, яку після революції було частково втрачено, а частково вилучено владою. У середині 60-х років частина колекції «спливла» в одному з антикварних магазинів Києва. Викупити її на той час у нас не було можливості, але цей випадок породив у мені бажання стати колекціонером.

Спочатку я колекціонував бронзу. Вітчизняна порцеляна здавалася мені грубою, безликою і не вартою пильної уваги. Але, вивчивши велику кількість літератури, пов’язаної з цим видом мистецтва, я із захопленням відкрив для себе новий, доти не відомий мені світ.

Зрештою, я намагаюся сформувати культурне середовище для своєї майбутньої сім’ї, дітей та онуків. Вважаю, що людина просто зобов’язана жити серед гарних речей. Крім того, я ціную спадкоємність поколінь, а людині має бути небайдужою історія роду, інакше ми зникнемо й розчинимося в небутті.

Соцреалізм — «Зв’язок часів»

Мені подобається стиль цієї епохи. Мене хвилює естетика того часу і захоплює незламний дух єдності радянських людей. Мене вражає, як гармонійно це виглядає в агітаційній і соцреалістичній порцеляні. Всі ці доярки з телятами, робітники з молотами, комсомольці зі знаменами. На їхніх обличчях митці зображують віру у світле майбутнє, щастя і радість існування. Чого й досі бракує сучасному суспільству.

До речі, оцінюють радянську порцеляну насамперед із погляду естетики. Друге — це, безперечно, малі наклади виготовлення. У Радянському Союзі в 50—60-ті роки практично вся порцеляна, виготовлена в Україні, була орієнтована на експорт.

У моїй колекції переважають статуетки жінок, причому всі вони різняться манерою зображення і трактуванням образів. Колекція жіночих фігурок у моїх зібраннях поділяється на дві основні групи. Довоєнні статуетки, що поетизують і прославляють образ радянської жінки-трудівниці, яка нарівні з чоловіками, засукавши рукави, допомагає будувати шлях у «світле майбутнє». І повоєнні — де жінку вже представлено в трохи іншому аспекті: вродлива, приваблива молода особа, котра займається спортом, подорожує або проводить своє дозвілля за читанням.

Багато моїх фотографій несуть на собі відбиток естетики і стилю епохи соціалістичного реалізму. Я навіть створив проект, називається він «Зв’язок часів»: 12 чорно-білих фотографій на тему телефонізації України. У цій роботі все підпорядковане естетиці радянського, соцреалістичного періоду.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво