Дон Хуан Австрійський — «лицар свободи» - Соціум - dt.ua

Дон Хуан Австрійський — «лицар свободи»

15 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №27, 15 липня-29 липня

Блискучий полководець, генералісимус, тріумфатор Лепанто і король Тунісу… Дон Хуан (Жуан) Австрійський (1547 — 1578) відомий насамперед завдяки цілій ґалереї художніх творів...

Дон Хуан Австрійський. Гравюра на дереві роботи фон Леєста
Дон Хуан Австрійський. Гравюра на дереві роботи фон Леєста

Блискучий полководець, генералісимус, тріумфатор Лепанто і король Тунісу… Дон Хуан (Жуан) Австрійський (1547 — 1578) відомий насамперед завдяки цілій ґалереї художніх творів. Назву лише кілька з них — п’єсу німця Фрідріха Шиллера «Дон Жуан», повість його співвітчизника Ернста Теодора Амадея Гофмана «Дон Жуан», трагедію росіянина Олександра Пушкіна «Кам’яний гість», п’єсу француза Жана-Батиста Мольєра «Дон Жуан», поему англійця Джорджа Ґордона Байрона «Дон Жуан», оповідання українця Юрія Косача «Останнє втілення командора», один із найкращих творів Лесі Українки, драматичну поему «Камінний господар». Пам’ятаєте: «Той камінь… — він не тільки пригнітає, Він душу кам’янить — Се найстрашніше…»? А ще були твори Карло Гольдоні, Проспера Меріме, Жорж Санд... У чому ж притягальність образу великого спокусника, вільнодумця та лицаря? Спробуємо подати історичну хроніку його життя без будь-яких романтичних нашарувань.

24 лютого 1547 року в дочки реґенсбурзького бюрґермейстера Барбари Бломберґ народився син. Батьком хлопчика був Карл I (V), король Іспанії та імператор Священної Римської імперії — на той час, після смерті Ізабель Португальської, вже вдівець упродовж восьми років.

Хуана виховували поза двором іспанського короля та німецького імператора. Лише за рік до смерті (1556 р.) Карл I, який зрікся престолів і замолював гріхи в Естремадурі, офіційно визнав його своїм сином. Запрошений до двору, 9-річний хлопчик одразу ж став душею та ватажком компанії (мав не за роками атлетичну статуру, був спритний у військових і спортивних іграх). Найближчими друзями його стали майбутній іспанський полководець Александр Пармський (син зведеної сестри Хуана Маргарити Пармської та Александра Фарнезе) і спадкоємець престолу — інфант, племінник нашого героя Дон Карлос — ще один улюблений персонаж драматургів та письменників із бурхливого XVI століття.

Батько вже на смертному одрі просив сановників сприяти духовній кар’єрі сина. Хуан навчався в університеті в Алкалі. Там уже виразно почали проявлятися такі риси характеру юнака, як схильність до небезпечних (у тому числі — амурних) пригод, нестримна зарозумілість. У 16-річному віці Хуан неодноразово брав участь в операціях іспанського флоту проти турків та піратів у Середземномор’ї; він дивував сивочолих ґрандів одночасно розважливістю в прийнятті рішень і сміливістю.

Філіп II, який вступив на іспанський престол 1556 року, тривалий час ставився до зведеного брата (різниця у віці — 20 років!) радше як до сина. Але поступово рівень уваги до Хуана при дворі став незрівнянно більшим, аніж слід було за етикетом.

На півдні Іспанії після остаточної перемоги об’єднаних сил християн над воїнами ісламу (1492 року впала Ґренада і Реконкісту було завершено) продовжували жити «вихрести» — мориски, нащадки маврів, які заради збереження життя прийняли християнство. 1567 року Філіп II видав едикт, за яким маврам і морискам із 1570 р. заборонялося читати, писати й говорити арабською. Вони були зобов’язані вдягатися по-кастильськи; табу накладалося й на мусульманські музичні інструменти, пісні та лазні. Насильство над вірою предків, побори королівської адміністрації та дії Інквізиції спричинили потужне повстання, що охопило весь південний схід Іспанії. Мориски налагодили зв’язок із турками й арабами Маґрибу.

Зволікання могло завдати серйозного удару по престижу Іспанії. Держава, яка мала великі колонії в Новому Світі й володіла ледь не шостою частиною Західної Європи, в самому своєму серці на значній території не контролювала ситуацію. Філіп II був змушений зважити на наполегливі прохання Дон Хуана, призначивши його командуючим каральною експедицією.

Йшов грудень 1569 року. У добре укріпленій фортеці Галера засіли основні сили морисків (понад 6000). Дон Хуан, який мав 24000 солдатів королівської армії та майже 4000 волонтерів із усіх кінців Іспанії, вирішив діяти — кілька кровопролитних приступів завершилися захопленням і руйнуванням Галери. Навесні 1570 року Дон Хуан послідовно захоплює найважливіші фортеці провінції Ріо д’Альмансора, охопленої повстанням. Повстання морисків було жорстоко придушене. Їх здебільшого вигнали з Іспанії до Північної Африки (майже 70000 вивезли алжирські пірати); десятки тисяч морисків і маврів обезголовили або спалили за присудом Інквізиції.

За рік до того Філіп II розв’язав ще одну внутрішньополітичну кризу. Її спричинив своєю зухвалою поведінкою неврівноважений спадкоємець престолу Дон Карлос. Його витівки підштовхнули батька до непростого рішення — Дон Карлоса ув’язнили, де він «раптово» помер (цей факт і послугував чудовою канвою для письменників). Ставки Дон Хуана зростали — іспанський король ще не мав спадкоємця чоловічої статі. Лише 1578 року, через 10 років, у нього народиться син Філіп, майбутній король Іспанії Філіп III.

Дон Хуан фактично стає спадкоємцем престолу. Король (набожний католик і повна протилежність йому за темпераментом) продовжує давати принцу найскладніші завдання, оточивши його шпигунами. А наш герой-серцеїд, як і раніше, в зеніті слави. Готується очолювана ним морська експедиція до Східного Середземномор’я.

Турецька імперія 1570 року розв’язала чергову війну з метою захоплення острова Кіпр (володіння Венеції). Боротьбі з османською загрозою заважало суперництво Венеціанської республіки та Габсбурґів. Але римському папі 1571 року вдалося створити широку коаліцію, яка отримала назву «Священна ліга». Її учасниками стали Іспанія, Португалія, австрійські Габсбурґи, Венеція, Генуя, деякі італійські князівства, Мальтійський орден. І на Запорожжя відправили емісарів папського престолу. Довго вмовляти козаків не довелося — їхні походи до Молдови (васал Порти), до Криму та на південне узбережжя Чорного моря відіграли значну роль у відволіканні сил воїнів ісламу.

«Перемога біля Лепанто поклала край реальному комплексу неповноцінності християнства та не менш реальній турецькій перевазі», — писав Фернан Бродель, французький історик. Битва ця відбулася 7 жовтня 1571 року біля мису Скрофа при вході до Патрасської затоки Іонічного моря. Це був останній у світовій історії великий бій гребних флотів. Турецьким флотом командував Алі-Паша, флотом об’єднаних сил християн — дон Хуан Австрійський.

Флот християн складався з 203 галер і 6 галеасів, турків — із 210 галер і 65 галіотів. Якісно флот союзників мав значні переваги: було зрізано носи галер, на яких влаштовано щити й траверси; турецька артилерія серйозно поступалася за техніко-тактичними даними. Але найголовніше — яничари мали лише 2,5 тисячі аркебузів, решта воїнів були озброєні луками без захисного спорядження; у християн же кожен воїн мав вогнепальну зброю та обладунки. На більшості турецьких суден було до 30—40 солдатів, тоді як у їхніх ворогів — понад 150; загальна перевага в живій силі була майже двократною.

Почався бій об 11 ранку. Дон Хуан зважився розкувати веслярів-християн, вручивши їм зброю. Молода людина (йому лише 24 роки!) має незаперечний авторитет — він на шлюпці з піднятим хрестом проходить уздовж лінії суден, обіцяючи від імені римського папи відпущення гріхів.

Тактичні прорахунки та незнання місцевості призвели до того, що турецькі кораблі обійшли й оточили лівий фланг християн (венеціанці адмірала Барбаріґо). Але під час абордажного бою далася взнаки перевага останніх у живій силі та озброєнні. Оточення не забезпечило успіху. З 12 по 14 годину в центрі зіткнулися флаґманські галери Дон Хуана й Алі-Паші. Після загибелі останнього, знищення й захоплення галер центру мусульман, здавалося, результат бою був вирішений. Але алжирський король Улуг-Алі, який командував лівим флангом, зробив останню спробу зрівняти шанси. Його 61 галера і 32 галіоти зненацька повернули до центру християн і зім’яли його правий фланг. Дон Хуан не розгубився, послідовно почав стискати лещата оточення — у бій вступив резерв маркіза Круца (30 галер). Генуезці графа Дорія (58 галер), які було втратили орієнтири, почали наближатися з півдня. Улуг-Алі вирішив, що краще втекти з 13-ма суднами, ніж потрапити в полон. Лише 48 кораблів турків уникнули сумної долі.

Втрати мусульман були величезними — 30 тисяч вояків. Але, з огляду на наявні сили й можливості — найближчі морські бази негайно почали будівництво кораблів і підготовку екіпажів, — турки вже в кампанії 1572 року, діючи дуже обережно, досягли успіху. Союзники ж зайнялися суперечками щодо наступних планів і, зрештою, розійшлися по своїх портах. Кіпр, захоплений турками ще до битви під Лепанто, відвоювати так і не вдалося. Цікаво, що Сервантес, автор безсмертного «Дон Кіхота», був учасником битви, яку він назвав «найбільшою битвою всіх часів і народів, навряд чи така колись повториться». Сервантес очолював взвод мушкетерів на галері «Маркіза», де був двічі поранений і втратив руку.

Перемога ця остаточно запаморочила голову Дон Хуану, давши підстави Філіпу II ще з більшими підозрами сприймати його успіхи. Восени 1573 року на чолі іспанської ескадри бастард висаджується в Тунісі, захоплює столицю й руйнує порт Бізерта. Планам Дон Хуана протидіяли не тільки мусульмани, а й старший брат, який відмовився визнати його «королем Тунісу». Навряд чи він хотів силою зброї королівських військ піднести на трон невгамовного воїна. 1572 року Дон Хуан отримує призначення до Італії; постійні роз’їзди й дуелі стають стилем життя принца. На «амурному фронті» він продовжував здобувати перемогу за перемогою. Наш герой стає учасником численних дуелей; цей любитель гострих відчуттів заколов десятки ревнивих чоловіків.

Нарешті Дон Хуан у листопаді 1576 року отримує своє останнє призначення. Він стає королівським намісником у нідерландських провінціях — перлині іспанських Габсбурґів (сучасні Голландія та Бельгія). Але в Брюсселі принц був оточений ворогами; там панувала атмосфера недовіри й ненависті до іспанців, чому сприяла діяльність аґентів принца Оранського й англійської королеви Єлизавети I. Дон Хуан намагався примирити численні партії в Нідерландах, видавши «Гентське умиротворення», проголосивши у своєму «Вічному едикті» (Edictum реrреtuuм) у лютому 1577 р. таку програму: «Видалення іспанських військ, терпимість до єресі, скликання Генеральних штатів. Південні провінції (сучасна Бельгія) визнали його намісником, але принц Оранський, який очолював північні провінції, не погодився, оскільки не довіряв іспанському миролюбству — і цілком слушно» (О. Єгер «Всесвітня історія», т. 3. «Нова історія»).

Становище вкрай загострилося. У червні 1577 року він залишає Брюссель і на чолі нечисельної, але добре озброєної армії захоплює важливі фортеці Намюр та Шарльмон. Поступово Дон Хуан створює базу для повернення влади. Але «ніж у спину» він отримав із Мадрида. Філіп II призначає генерал-губернатором повсталих провінцій Маргариту Пармську. Незважаючи на чергову блискучу перемогу над оранжистами біля Істембля 31 січня 1578 р., поступово навколо табору іспанців у Намюрі звужується кільце оточення. І ось наприкінці липня 1578 р. Дон Хуан зазнає першої в житті поразки. Іспанці почали відступати на південь до кордонів Франції, у їхніх військах вибухнула епідемія чуми.

Дон Хуан усвідомлював, що його плани не здійснилися. У вересні 1578 року принц захворів на чуму і на 32-му році життя 1 жовтня того ж року помер. Так обірвалося сповнене пригод життя цієї унікальної людини, яка увійшла в історію як блискучий переможець османського флоту біля мису Лепанто і невгамовний завойовник жіночих сердець.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №46, 30 листопада-6 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво