Домашнє завдання для батьків

На психотерапевтичному прийомі з 11-річною дівчинкою.

Аліса: — Давайте пограємося в гру. Тільки не треба гратися в гру, ніби я не ображалася на маму, а то мені доведеться вдавати, що я цього не розумію.

Психолог: — Знаєш, а я, навпаки, тішуся, що ти це розумієш. А в яку гру ти хотіла б погратися?

А.: — Яка допоможе мені не відчувати.

П.: — Що не відчувати?

А.: — Те, що відчувають інші…

Мене не перестають дивувати наші діти! З цією дівчинкою, працюючи над прийняттям себе та інших людей, ми гралися в гру «різні сторони якостей». На запитання: «Як ти гадаєш, яка позитивна сторона ліні?», вона відповіла: «Здатність не робити поганого».— «А агресії?» — «Здатність протистояти, коли це потрібно».— «А впертості?» — «Обстоювати свою точку зору».

Я переконана, вона не читала «Енциклопедії пороків». А відповіді саме з неї! Я провела експеримент і ставила ці запитання на прийомі дорослим — результат сумний. Це дивовижне покоління. Яке абсолютно не вкладається в рамки вікової психології. Для них саме час писати нові підручники й готувати нових учителів. Ми не дотягуємо до рівня сприйняття наших дітей. А чи хочемо дотягти? Ми намагаємося реалізувати в них те, чого не реалізували самі, забувши запитати, чи потрібно їм це. Робимо з них тих, кого нам хотілося б бачити. І коли на прийомі я кажу: «У вашого хлопчика величезні здібності до музики», — мама здивовано відповідає: «Так? Він просив віддати його на музику, але я подумала, що для хлопчика важливіше карате». Ну звідки нам знати, що для них важливіше?! Дитина не повинна бути кимось іншим. Вона просто є. І наше завдання — не заважати їй бути.

А як дізнатися, що їй потрібно? Як мінімум, розмовляти з нею. Знаєте, на який «шкільний діалог» часто ображаються діти:

— Що ти одержав сьогодні в школі?

— 12 і 6.

— А чому 6?

Завважте, ми найчастіше звертаємо увагу на щось негативне і сваримо, упускаючи те, за що можна похвалити. Забуваючи, що наша позитивна реакція — це мотивація, до навчання зокрема. А ми замість «давай спробуємо разом», «якщо потрібна допомога — звертайся» кажемо — «ти повинен». Коли цих «повинен» стає занадто багато, легше розслабитися і взагалі нічого не робити. Ми намагаємося запхнути дитину в «нормативи». Є контури розвитку дитини (не межі, а саме контури). Так, до них потрібно придивлятися, на них потрібно орієнтуватися, але в жодному разі не вганяти в них дитину.

А потім розпочинаються діагнози! Ну, не може дитина з діагнозом «гіперактивність і дефіцит уваги» три години сидіти збираючи пазли! Як не може хлопчик, чий тато припікає йому руку сигаретою, «аби був мужчиною», не виявляти агресію стосовно інших. Не можна ставити дитині остаточний діагноз у 1,5 року — затримка мовного розвитку. До речі, мама цієї дитини на запитання «А ви розмовляєте з вашою дівчинкою?», відповіла: «Навіщо, вона ж однак нічого не розуміє».

Не можна вимагати, нічого не даючи. І «я зайнятий», «я втомився», «ну я ж працюю» — повірте, відмовки. Дитині на день потрібна (звісно, мінімум) одна година нашого часу. Часу, коли ми не говоримо по телефону, не дивимося телевізора, не готуємо їжу, часу, коли ми можемо передати свою любов і увагу й подякувати їй за те, що вона в нас, така чудова, є.

Одна знайома маленька дівчинка якось узяла із собою в ліжечко фотографію тата, який подовгу затримувався на роботі. Слава Богу, татові нічого не потрібно було коментувати.

Жоден, навіть найдосвідченіший і найталановитіший, учитель, психолог чи священик не зробить нашу дитину щасливою. Не зробить за нас наше домашнє завдання — бути батьками!