ДОЛЕ МОЯ ЧОРНО-БІЛА ІЗ КНИГИ СПОГАДІВ - Соціум - dt.ua

ДОЛЕ МОЯ ЧОРНО-БІЛА ІЗ КНИГИ СПОГАДІВ

7 червня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 7 червня-14 червня

Володимир Володимирович Сосюра — син видатного поета — щойно написав книжку спогадів. Відверту. Захоплюючу...

Володимир Сосюра. 1943 рік
Максим Рильський в евакуації. 1943 рік
Володимир і Марія Сосюри невдовзі після війни
Володимир Сосюра. 1943 рік

Володимир Володимирович Сосюра — син видатного поета — щойно написав книжку спогадів. Відверту. Захоплюючу. Веселу. Сумну. Багатоколірну, хоча дав їй «чорно-білу» назву. Жанр її напівжартома визначив як «доволі суб’єктивні нотатки».

У передмові автор пише: «До мене неодноразово зверталися шанувальники творчості мого батька з пропозиціями поділитися своїми спогадами. Опирався цьому тискові як тільки міг, принагідно посилаючись на речі зовсім безглузді, як то: на нащадках геніїв природа відпочиває, жанр мемуаристики для мене зазвичай неприйнятний, людина я неспостережлива і ніяких нотаток протягом життя ніколи не робив. Крім того, слід зазначити, що за набутим фахом, а не за дипломом про вищу освіту, я був і залишуся назавжди таким собі звичайнісіньким редактором кіно… Тому прошу тих, до кого потраплять ці розхристані і, мабуть, надто суб’єктивні спогади, поставитися до них поблажливо, з огляду на вищезгадані вади моєї професії, особливості характеру та виховання».

І поки книжка шукає свого видавця (сподіватимемося, цей пошук не буде тривалим!), пропонуємо увазі читачів кілька уривків з неї, присвячених подіям 1941—43 рр. — початок війни, евакуація в Уфу, тимчасовий переїзд у Москву…

Війна увірвалася в наше мирне життя зненацька. Батько лікувався у Кисловодську, мама була в Києві, а я в дитячому санаторії «Зміна» у Євпаторії.

22 червня, після сніданку, як заведено, вирушили на море купатися, загоряти, гралися, навіть не уявляючи, що через якихось півгодини нашому дитинству буде покладено край.

Раптово почули далеке гудіння літаків, яке все наближалося. Невдовзі майже над нашими головами з’явилася ланка винищувачів. У синьому безхмарному небі їх було видно досить чітко, навіть неозброєним оком, як і білі хмаринки розривів навколо них. Нічого не збагнувши, дітвора плескала в долоні — не часто доводиться бачити таку захоплюючу картину. І тут різкий сигнал повітряної тривоги, ніби вдарили по вухах, і хтось із дорослих вичавив із себе приречено:

— Це війна!

І почалася паніка. Не розбираючи дороги, спотикаючись, падаючи, кинувши напризволяще іграшки, плачучи від жаху, дітлахи кинулися якнайшвидше до санаторію. Кілька доросліших хлопців не розгубилися і хапали малечу на руки, несли, втішаючи як могли.

У приміщенні їдальні, де нас невдовзі зібрали — мовчазних і приголомшених — один з вихователів попросив не панікувати, не хвилюватися даремно, бо обов’язково відправлять до батьків, щойно трапиться нагода й належний транспорт.

А літаки, які ми бачили на пляжі — то були німецькі розвідники, що летіли на Севастополь. Та їх знешкоджено. Вони не пройшли. А тим часом у дворі дорослі вже викопували щілини для укриття від бомб. Чути було далеку канонаду. Моторошно.

Ввечері нас відправили потягом до Харкова. Скільки їхали — не пам’ятаю. Довго. Просувалися поволі, пропускаючи військові ешелони, переважно вночі. У вагонах панувала незвична тиша. Тільки малюки хлипали уві сні безпомічно та просили пити. Ми одразу якось подорослішали (мені, приміром, було дев’ять років), опікувалися ними, заспокоювали, розповідали казки, які знали від батьків, сиділи поруч, бо лягти було ніде.

Без особливих пригод, без бомбардувань прибули до пункту призначення й автобусами були доставлені у передмістя Харкова — Сокольники (якщо мені не зраджує пам’ять). Було тихо. Звуки гомінкого великого міста сюди не долинали.

Минуло кілька днів у невідомості. Одного дня за вечерею нам сповістили, що з Києва відправлено поїзд з евакуйованими (вперше почув це незнайоме досі слово) і завтра його рано-вранці слід чекати на пероні Харківського залізничного вокзалу. Та найголовніше — перерахували прізвища тих дітей, чиї батьки їдуть назустріч.

Мого серед них не було. Дивлячись на своїх одноліток з «Роліту» (житловий будинок письменників у Києві — ред.), які пожвавлено готувалися до від’їзду, переймався сумнівами. Можливо, трапилася якась фатальна помилка, чи хтось там, у Києві, наплутав, забув? Адже в поїзді їдуть письменники, чому ж серед них немає моєї матусі? Що робити? І нарешті приймаю, як згодом виявилося, єдино правильне рішення: треба переконатися на власні очі.

Коли діти, що виїжджали до міста, сміючись і штовхаючись, займали найкращі місця в автобусі, я, скориставшись цією веремією, непомітно прокрався в машину і занишкнув ззаду. На мене ніхто не звернув ані найменшої уваги.

Приїхали на залізничний вокзал уже поночі. Нас повкладали на кахельну підлогу поблизу каси в чому були одягнені — не ті часи, не до сантиментів. Пролежав до ранку, не заснувши. Було холодно і неспокійно на душі. Адже невідомість, перспектива залишитися напризволяще в окупованому Харкові вимальовувалася з жахливою очевидністю: якщо почали евакуйовувати інтелігенцію з Києва — справи кепські!

Як з’ясувалося значно пізніше, одночасно зі мною у Харкові, поруч зі мною перебував батько. Його, підполковника запасу, призвали до лав Червоної Армії, і, очікуючи формування частини, він неодноразово заходив до харківської філії Спілки письменників, проте жоден з тамтешніх керівників не потурбувався повідомити його про моє місцеперебування.

Знічев’я почав чомусь пригадувати розрізнені фрагменти дитячих літ. Я ж родом звідси, з Харкова, колишньої столиці Радянської України. Тут, на вулиці Культури, колишній Барачній, біля стадіону, мій дім — будинок «Слово» — так би мовити колиска, з якої зробив перші кроки, де промовив перші слова, де прожив шість років з відпущених мені Богом…

…Як і передбачалося, перший ешелон з евакуйованими з Києва прибув на світанку. Разом з іншими зустрічаючими вискочив на перон. Паровоз усе ще «стріляв» білою парою. Шипіли гальма. Вагони дзеленчали своїми металевими корпусами, зчепами, буферами. З’являлися пасажири: заспані, вайлуваті.

Почвалав уздовж ешелону, з надією приглядаючись до тільки-но прибулих, крадькома позирав на вікна, до яких притулялися чужі, незнайомі обличчя. Та раптом ледве не зомлів, не повірив очам — прямо на мене сунув Богдан Рильський… Побачив, кинувся навстріч, обійняв, вигукнув радісно і схвильовано:

— Ходімо хутчіше! Твоя мати зачекалася й вирядила мене у розвідку.

У купе, на нижніх полицях сиділи дорогі серцю люди: Максим Тадейович, Катерина Миколаївна і мама. Перипетії зустрічі описувати не варто. І без зайвих слів зрозуміло: знову життя забуяло всіма своїми фарбами, стало дивовижним і прекрасним. Чого ще бажати? Я у колі близьких та рідних, а попереду подорож у невідоме.

* * *

Щойно поїзд рушив від перону харківського вокзалу, ми з Богданом залізли на верхню полицю і, перемовляючись, спостерігали за знайомим пейзажем, що пропливав за вікном.

Ще не прийшов смуток і жаль за цими близькими серцю ялинками, полями, байраками. Богдан розказав останні новини: як їм на лаштування в дорогу було відпущено кілька годин із попередженням нічого зайвого з собою не брати, тільки найнеобхідніше — одяг, зміну білизни, документи. Адже виїжджаєте ненадовго, через місяць повернетесь додому.

Володимир і Марія Сосюри невдовзі після війни

Повернулися до Києва через три роки.

Нас у дорозі не бомбардували. На захід пролітали ешелони з військовою технікою і людьми. А ми все крутіше й крутіше завертали на схід, заглиблюючись у простори Росії.

Харчувалися, як то кажуть, з одного казана. У мами чомусь не виявилося ні копійчини грошей, і Максим Тадейович узяв нас на утримання, бо вважав природним прийти на допомогу друзям у скрутну годину.

В Саратові нас не прийняли. А паровоз усе пихкав і пихкав, огортався хмаринами пари, надсилу тягнучи ешелон з цвітом української культури і науки. Переліски, болота, хащі — все повз і повз, і ніхто не мав уявлення, куди нас везуть, де він, наш кінцевий пункт призначення.

Пам’ятаю, був похмурий дощовий ранок. Поснідавши, ми з Богданом стояли в коридорі і дивилися у вікно, коли ешелон перемахнув через якусь повноводу широку річку, притишив хід і поліз угору.

По схилу, праворуч по ходу поїзда, голому і непривабливому, було видко рублені хатини, що почорніли від часу і, здавалося, вросли у землю по самі вікна. Пропливали захаращені подвір’я, пообгороджувані старезними тинами.

Ні деревця, ні кущика. Пустка!

Раптом з іншого кінця коридору долинуло:

— Батечки, та це ж Уфа!

До людини, яка вимовила цю сакраментальну фразу, кинулися по додаткову інформацію. Почулося:

— Звідкіля знаєте?

— Був тут торік на гастролях. Глушина!

З подальшого досить нервового і плутаного діалогу довідалися, що Уфа — столиця Башкирської автономії — заштатне, провінційне містечко «часів Очакова та завоювання Криму», і боронь боже, якщо нас тут пригальмують. Влітку, весною ще сяк-так жити можна, та коли прийде зима з її віхолами, сорокаградусними морозами… Елементарних побутових умов немає — суцільний приватний сектор з пічним опаленням і туалетами надворі. На все місто один-єдиний готель «Башкирія». Про розваги — забудьте. Є в центрі міста два кінотеатри, і все. Національна культура в ембріональному стані.

Оскільки ми з Богданом були тоді дітлахами легковажними і зарозумілими, то почуте нас не дуже й засмутило. Не знали-не відали, що це ще квіточки, а ягідки попереду: голод, зубожіння, воші, хвороби батьків, відчай від щоденних повідомлень «Совінформбюро», коли, здавалося, все може закінчитися катастрофою — німець уже був під Москвою.

Та поки що нас завантажили у вантажівки з дерев’яними сидіннями, а людей похилого віку — в автобуси, які з невідомих причин усе ще рухались. Їхали спроквола центральною вулицею Леніна. Ходили старомодні трамваї, дзеленчали на перехрестях. Бруківка, зогнилі тротуари, високі паркани — забруднені й не пофарбовані, жалюгідні халупи з вкрапленням одно- двоповерхових будинків з іржавими дахами та облупленою штукатуркою. Людей на вулицях небагато. Вдягнені злиденно.

Виїхали за околицю міста. Дорога в баюрах, глибока колія, болото по коліна. Сяк-так дісталися до невідгородженої території урядових дач: ті ж таки знайомі по Харкову котеджі, впорядковані алеї, квіти, велика їдальня. Чисто, охайно.

Оселилися на другому поверсі разом з Рильськими у суміжних кімнатах.

Швидко оговталися на новому місці. Бігали купатися на Уфімку — швидкоплинну нешироку річечку, ловили рибу (я — вперше в житті), гралися у козаків-розбійників і, зрозуміло, у війну.

А ось повідомлення з реальних фронтів дедалі більше приголомшували: відступ, людські втрати, оточення і здача міст, сама назва яких відгукувалася гострим болем у серцях дорослих. Вони походжали алеями похмурі, зосереджені, мовчазні, майже у кожного з них хтось воював на фронті, залишився на окупованій території чи потрапив у полон.

Максим Тадейович наполегливо працював над поемою «Слово про рідну матір», читав друзям і близьким уривки з неї. Й досі чую його тихий голос із сусідньої кімнати: «Благословен той день і час, коли прослалась килимами земля, яку сходив Тарас…»

Дуже нервувався через сина Георгія, який був у діючій армії фотокореспондентом однієї з фронтових газет. Та, попри всі неприємності й хвилювання, все одно залишався стриманим, неметушливим, спокійним. Тільки одного разу довелося побачити Максима Тадейовича справді розлюченим, коли в його присутності моя мати дозволила собі повчати мене за якийсь вчинок лозиною. Вихопивши з її рук знаряддя розправи, сказав тихо й погрозливо: «Маріє Гаврилівно! Щоб я цього більше ніколи не бачив! Слово — воно сильніше за силу. Раджу запам’ятати».

* * *

Життя нашої «української діаспори», як сьогодні б написали, йшло своєю чергою. В одному з непримітних будиночків «розспівувались» Зоя Гайдай, Литвиненко-Вольгемут і Паторжинський. Тоді над безмежною тайгою неслися такі до болю знайомі «Повій, вітре, на Вкраїну», «Дивлюсь я на небо» або дует Одарки й Карася із «Запорожця за Дунаєм».

Поруч, дослухаючись до цього імпровізованого концерту, блукали спроквола Олександр Олександрович Богомолець та Олександр Володимирович Палладін, згодом прямували до їдальні, де касирка — моя мати — відпускала їм супи, борщі та гуляші за трамвайними квитками. Скільки ж сидіти на шиї Максима Тадейовича?

Поступово, ближче до осені, наш контингент значно порідшав. Евакуйовані отримували ордери від міськради на тимчасове проживання і перебиралися до міста. Надійшла й наша черга.

Будинок цей, п’ятиповерховий, з червоної цегли, вірогідно, згодом було знесено — надто був непривабливий! Проте височів майже в центрі Уфи, за квартал від «Башсоюзу».

Нам було виділено у комунальній квартирі на п’ятому поверсі (звичайно, без ліфту) ванну кімнату, з якої цей конче потрібний агрегат винесли у двір, викликавши неабияке невдоволення численних мешканців. Не було анічогісінько: ні ліжка, ні білизни, ні ковдр. Спали, як то кажуть, «покотом», не роздягаючись на підлозі, притулившись одне до одного, аби зігрітися.

Мама бігала на ринок торгувати тими кількома відрізами на костюм, які пощастило захопити з Києва. Тим і перебивалися. Поки жили удвох — було терпимо. Та коли до Уфи по черзі приїхали тітка Сима з однолітньою донькою Лідою та бабусею Варварою, а згодом до них приєдналися, на нашу велику радість, і батько з моїм зведеним братом, 16-річним Миколою, — тут уже стало непереливки. Татуся комісували, цілком слушно вирішивши: нехай працює в тилу, аніж має загинути на фронті, користі більше.

Декілька ночей, власне, не стуляли очей, лежали упоперек вузької ванної. У дорослих ноги, звісно, затікали, а нам з двоюрідною сестрою було якраз.

«Так далі жити не можна! — рішуче заявила мати, — довго не витримаємо».

Треба віддати їй належне: коли вимагали обставини, виявляла дива героїзму, винахідливості й пробивної сили — якщо треба, могла гори перевернути, і не було сили, яка б спинила її. Адже вже з перших років свого шлюбу з поетом-ліриком мама призвичаїлася покладатися виключно на себе і вирішувала всі побутові проблеми без участі чоловіка. Наштовхуючись на будь-які труднощі, батько, як правило, губився, наче мала дитина. Отож нічого екстраординарного у тому, що через кілька днів питання благоустрою родини успішно вирішились: Миколу влаштували у школу ФЗН з житлом у гуртожитку, харчуванням та фірмовим одягом, а ми з татом і мамою переїхали до помешкання місцевого фотоательє, у величезну порожню кімнату зі скляним дахом. Згодом звідкілясь узялося звичайне армійське ліжко з металевою сіткою. Як ми втрьох примудрялися на ньому розміщуватися, і досі не збагну.

Регулярно, як на роботу, батько вирушав до читальної зали бібліотеки Академії наук УРСР, яка взимку 41-го року розпочала свою різноманітну діяльність, скеровану на потреби фронту. Там було тихо, затишно, тепло й невелелюдно. Можна було неквапливо думати, розмірковувати, творити. Іноді у місцевій їдальні для наукових працівників батька з жалісливості підгодовували обідом чи вечерею, — бо ж дуже змарнів останнім часом: схуднув, очі запали, риси обличчя різко загострилися.

У нас вдома й досі зберігся начерк, зроблений олівцем невідомим художником. Дивлячись на нього, навіть важко уявити, що можна було так охлянути. Звичайнісінький тобі йог, чернець-пустельник.

Максим Рильський в евакуації. 1943 рік

Здійснив свою першу постановку і колектив Київського академічного театру опери і балету ім. Т.Шевченка! Приміщення місцевого театру, яке тривалий час не використовувалося за призначенням (не було трупи, репертуару) того вечора не могло вмістити всіх бажаючих: місцеву інтелігенцію, представників української громади. І коли зі сцени пролунали знайомі мелодії Гулака-Артемовського, багато хто з присутніх у залі відверто плакав.

Життя у тилу, так би мовити, нормалізувалося.

Ось тільки у нашому фотоательє не стало краще з настанням зими, холоднечі, — а в Башкирії вони приходять значно раніше, ніж у нас, в Україні, — ситуація ставала загрозливо-непередбачуваною: не було печі, дров, інших джерел опалення. До того ж, всі одночасно захворіли на коросту, з’явилися воші. Мила і в очі не бачили, гарячої води — і поготів. Батько особливо потерпав через відсутність теплого туалету. А до того, що у дворі, було не менше п’ятдесяти метрів.

Повертаючись з читальної зали, батько обов’язково приносив із собою новий журнал (бібліотека була науковою і белетристики не тримала), газети, оповідав останні новини. Позабиравшись у постіль, притулившися якомога тісніше, гріли одне одного, дослухаючись до тихого, ласкавого батькового голосу, який читав нам журнальні варіанти романів і повістей або декламував вірші з майбутньої збірки «Під гул кривавий» чи «В годину гніву і печалі».

У цій же кімнаті з тарганами й пацюками, в голоді і холоді, на одному диханні прослухали ту пам’ятну промову Сталіна на урочистому засіданні з нагоди 24-ї річниці Великого Жовтня, яку було завершено пророчими словами: «Ворог буде розбитий, перемога буде за нами!»

Ось і наша мати вирішила не здаватися, не пасувати перед труднощами. Попервах, згідно з велінням часу, в якому жили, провела рекогносцировку на місцевості і виявила поблизу нашого фотоательє, за якихось ста метрів омріяний об’єкт — готель «Башкирія». Наступний крок — глибока розвідка — знайомство з обслуговуючим персоналом: коридорними, прибиральницями, адміністратором. Врешті-решт було з’ясовано: для постійного прожиття у готелі необхідно заручитися клопотанням якої-небудь впливової особи з міськради або академії наук.

Наступного дня мама записалась на прийом до тодішнього президента Академії наук УРСР Олександра Олександровича Богомольця. Не можу утриматись, аби не сказати слова великої подяки на адресу цієї світлої особи: Земний уклін Вам, Олександре Олександровичу, і вічна пам’ять. Він не тільки погодився на зустріч, уважно вислухавши прохачку, підписав необхідні папери, а й наказав щоденно виділяти для батька з їдальні спецпайок неодмінно з хлібом (він тоді був нормованим продуктом і видавався на картки). До самого від’їзду з Уфи тітонька Сима щоденно приносила першу, другу страву з компотом, завдяки чому ми й вижили в ту лиху годину.

І ось — здійснилося… Ми в «Башкирії», на четвертому поверсі, як народилися заново. Зрозуміти наші відчуття зможе тільки той, хто потерпав від бруду, вошей і антисанітарії. Для кожного з нас окреме ліжко, чиста білизна, електричне освітлення, охайні коридори, чисті туалети на кожному поверсі, душові з гарячою й холодною водою, парове опалення і, нарешті, цікаві сусіди.

Навпроти нашого номера мешкав тоді Михайло Олександрович Лаврентьєв з дружиною та сином Мишком. Для довідки: радянський математик і механік, академік АН УРСР та СРСР, Герой Соціалістичної праці. Ініціатор і творець, перший голова Сибірського відділення АН СРСР. А Михайло, з яким ми гасали коридорами, пустували і билися, за що моєму другові перепадало від його матері пательнею по голові, — згодом член-кореспондент АН СРСР. На жаль, наші життєві шляхи так більше і не перетиналися.

Поруч — військовий комендант міста Михайло Буйвол, навскіс — Борис Турганов з матір’ю, перекладач і поет. Тоді в «Башкирії» мешкали Долорес Ібаруррі (Пасіонарія), голова КП Іспанії, а також відомий дресирувальник диких звірів Володимир Григорович Дуров.

В народі кажуть — біда не приходить сама. І радість, виявляється, також. Уряд України надіслав в Уфу залізничний вагон з продуктами для евакуйованої з Києва інтелігенції. Коли ми завантажували в клунки цукор, борошно, різні крупи та наливали з бочки олію, ніяк не могли повірити в реальність того, що відбувається. Але й досі не можу забути невдах, які примудрилися впустити на асфальт сумку з пляшками олії. Боляче було дивитися на людей, які стояли над калюжею, ніби над могилою небіжчика.

Мама відразу ж на електроплитці напекла смачних пиріжків, оладок. Пили чай з цукром, їли каші з топленим маслом та мастили його на хліб, посипаючи сіллю. Смакота!

* * *

Довгими зимовими вечорами батько просиджував у дядька Михайла — коменданта Уфи. Іноді мені щастило дослухатися до їхніх цікавих розмов. Проте понад все хотілося досхочу наїстися отого смачного повидла, що стояло на столі в алюмінієвих мисках, аби якось вгамувати голод. Його можна було їсти і без хліба, так навіть значно смачніше.

І все ж у пам’яті відклалося найсуттєвіше з того, про що розмовляли дорослі: перші дні війни, яка застала його, командира танкової роти, десь у районі Перемишлю, де поклала своє вісімнадцятирічне життя моя тітонька Зіна, мамина сестра.

Військова частина, у якій служив Буйвол, тоді перебувала у стані переозброєння, заміни танкової техніки на більш сучасну. Раптовий напад фашистської Німеччини на Радянський Союз захопив танкістів зненацька: не було ні боєприпасів, ні пального. Довелося відбиватися від ворога з гвинтівками та пістолетами у руках. Навіть кулеметів не було.

Відступали на захід з боями. Потрапляли в оточення, однак здаватися у полон не збиралися. В одній із сутичок Михайло був поранений — ворожою міною відірвало частину ступні. Почалася гангрена, та ногу в шпиталі пощастило врятувати. Ще довго поневірявся на лікарняних ліжках, набідувався, аж поки потрапив до Уфи. Ось і доводиться йому — бойовому офіцерові — заміть того, щоб битися з ненависним ворогом, тут, у глибокому тилу, займатися осоружною канцелярщиною, караулами та іншими дурницями.

По гарячих слідах вечірніх посиденьок і народилася поема «Син України», видана окремою збірочкою ще під час війни. Листувалися з Буйволом досить довго, а ось побачитися довелося тільки на похоронах батька у 1965 році.

Тоді в Уфі тяжко захворів Максим Тадейович: не підводився з ліжка — ноги опухли, впав у депресію, почувався безпомічним, бо не міг рухатися навіть по кімнаті без сторонньої допомоги. Не знаю, що то було, що спричинило оту недугу: чи малокалорійне харчування, чи тромбофлебіт, але з’ясувалося, що він потребує негайної допомоги.

Мешкали Рильські (я в же згадував) у дерев’яному старезному зрубі на другому поверсі. Пригадую неправдоподібно велику кімнату з вікном на північ. Посередині бовваніла величезна груба з довжелезною трубою, на якій повісився перший чоловік племінниці Максима Тадейовича Люби — інвалід війни, не витримавши психологічних стресів від перенесених страждань. Прямо, за перегородкою, тулився на розкладачці молодий письменник Михайло Стельмах. Буцімто він після поранення проходив у місцевій амбулаторії реабілітаційний курс.

Мама забила на сполох і не лише організувала консиліум найвідоміших спеціалістів, а й через кілька днів вручила Катерині Миколаївні ключі від номера в готелі «Башкирія». Відтепер ми жили поряд у номерах 29, 30 на першому поверсі. На санчатах ми з Богданом і перевезли Максима Тадейовича до нового помешкання. Справи швидко пішли на краще. Рильський знову ходив, навіть супроводжував нас у прогулянках на лижах.

Малий Богдан почав курити, товаришував виключно з хлопцями старшими за себе. Він взагалі полюбляв компанії дорослих, завжди намагався бути присутнім при їхніх зустрічах, вечерях, довірчих розмовах. Ховався десь по закутках і не пропускав ані слова, мотав на вус. Навіть в університеті, на юридичному факультеті, не товаришував з однолітками. Поруч з Богданом були колишні фронтовики Костянтин Должанський, Сашко Биков, Борис Фрідман. Звісно, що й зі мною йому вже було малоцікаво, до того ж боронити від місцевих хуліганів не міг.

Тим часом мого батька викликали в Москву, у штаб партизанського руху на Україні, до Строкача, що його очолював. З роками зрозумів, що то не було випадкове рішення — такого розголосу, резонансу набув батьків «Лист до земляків».

Та, на жаль, він знову захворів. Але московські товариші виявили до батька братерське піклування — прикріпили до «кремлівки», видали лімітну книжку на 300 крб., яку можна було «отоварити» у спеціальних розподільниках усіма доступними для начальства продуктами, влаштували в клініку професора Краснушкіна, якого батько відтоді глибоко шанував і якому безмежно довіряв. Врешті-решт брати по перу навіть запропонували йому залишитися в Москві назавжди, навіть квартиру виділили в центрі столиці, на що татусь відповів коротко й категорично: «Без України помру!»

Більш того, до листів на адресу Сталіна з благанням звернути увагу на злиденне існування української культури, до його походеньок до приймальної видатного земляка Климента Єфремовича Ворошилова з планом блискавичного розгрому німців ставилися поблажливо, з розумінням.

Невдовзі маму викликали до Москви. Отож залишився я в Уфі з тітонькою та двоюрідною сестрою. Замість школи ходив у кіно. Бо й досі не збагну, чого мене учили в тій школі, хто викладав, навіть облич однокласників не запам’ятав, окрім дітей Чеканюка. На уроках зігрівалися від холоднечі та відбивалися від татаро-башкирської навали, яка щоденно розважалася тим, що бажала крові чужинців. Для мене особисто це закінчувалося мордобоєм. Приходив до тями в готелі, серед «своїх».

Одного разу стояли з однолітками біля вікна у кінці коридору. Знічев’я жували кавові зерна, аби якось вгамувати голод. Бачимо, що до свого номера поруч із нами підходить красивий огрядний чоловік у військовій формі. Відчинивши двері, покликав мене, витягнув з шафи валізу і простягнув п’ять плиток шоколаду, кинувши: «Поділися з друзями».

Я очманів від такого дорогого подарунку — це ж у війну, у голод… Як з’ясувалося значно пізніше, моїм добрим Дідом Морозом був колишній заступник голови Ради Міністрів України Іван Сенін.

Та ще більше солодощів на мене чекало у Москві. Десь у серпні сорок третього виїхав до столиці разом з Рильськими. Подорож була казковою. У м’якому вагоні, поруч з дорогими людьми, зі смачною їжею. Не міг дочекатися такої жаданої зустрічі з татом і мамою, за якими дуже скучив.

Батьки мешкали в готелі «Новомосковський» (у повоєнні роки «Бухарест»). Досить було визирнути у вікно їхнього номера, щоб побачити перед собою Спаську вежу з курантами. Просто фантастика! Після занюханої провінційної Уфи, здавалося, потрапив в інший світ. І хоча столиця жила за законами військового часу: затемнення, протиповітряна оборона на дахах будинків, аеростати в небі — ритм життя, бадьорий настрій москвичів, вулиці, вщерть заповнені авто, метрополітен, Красна площа, Арбат — усе це вражало уяву, як і багатство, розмаїття їжі. Тут тобі м’яка тушкована свинина, особливо смачна зі смаженою картоплею, і американський бекон — скибки ніжного сала з прожилками рожевого м’яса (такої смакоти більше ніколи не куштував), масло, цукор, фрукти, навіть шоколадне асорті.

Та сталося, як у відомій байці Крилова: «Бачить око…» Раптово підвищилась температура, від слабості паморочилося в голові, геть не стало апетиту. Запрошений лікар встановив діагноз «Авітаміноз», інакше кажучи — повне виснаження організму. І мене під білі рученьки — й до дитячого відділення кремлівської лікарні.

Вона містилася далеко за містом, у лісі. Палата — індивідуальна, як індивідуальне обслуговування— з усіма зручностями: ванною, туалетом, кахельною підлогою та скляними стінами, щоб при бажанні поспілкуватися з сусідами, такими ж бідолахами, як і я. Не хочеш — заховайся за запоною. Годували відповідно до вишуканості інтер’єру. Лікували в основному вітамінами, глюкозою та якимись пігулками. Я й до війни не міг похвалитися богатирським здоров’ям, із численних хвороб не вилазив, — усякі там грипи, вітрянки, кір, коклюш, туберкульоз, позитивна реакція «пірке», «манту» тощо.

І що характерно — в уфімське недоїдання нічим не хворів. Мабуть, людину випробовують не лише нестатки, а й сите, безхмарне життя.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво