«Доброумність» як ресурс - Соціум - dt.ua

«Доброумність» як ресурс

18 вересня, 2009, 13:48 Роздрукувати Випуск №35, 18 вересня-25 вересня

На психотерапевтичному прийомі: Валентина, 35 років: «Я зараз не працюю. З’явилося багато часу.І мені важливо зрозуміти, чого я насправді хочу»...

На психотерапевтичному прийомі:

Валентина, 35 років: «Я зараз не працюю. З’явилося багато часу.
І мені важливо зрозуміти, чого я насправді хочу».

Олександр, 42 роки: «Ми з вами колись говорили про те, що я боюся свободи. Я ще з вами сперечався. Ви казали, що є свобода від чогось і є свобода для чогось... Так от, завдяки розлученню я зрозумів, що ви маєте рацію, і я справді боюся свободи. Мені з нею нічого робити».

Вася, 4 роки: «А коли закінчується час?».

Петро, 37 років: «Ми сидимо з нею разом, а відчуття таке, начебто кімната порожня».

Останні кілька місяців я жила з відчуттям, ніби дивлюся фільм про себе в режимі прискорення. Події відбуваються так швидко, що в якийсь момент я втратила контакт із часом, із людьми. І знаєте, спостерігаючи за собою, аналізуючи те, що відбувається з клієнтами, дійшла висновку, що ми взагалі дуже рідко буваємо повністю з кимось або з чимось у контакті. Я раптом спіймала себе на тому, що, розмовляючи з подругою, думаю про сина, про турботи, тобто фізично присутня, але по суті — я не з нею. І найсмішніше — коли я поділилася цим спостереженням, вона сказала, що, розмовляючи зі мною, у голові прокручувала, скільки потрібно грошей на ремонт, коли забирати сина із дитсадка....

З клієнтами ми почали досліджувати, наскільки вони перебувають у контакті зі своїми близькими. Виявилося, що найчастіше ми в контакті із чимось віртуальним. Уявіть картинку: спілкуються фантоми і звинувачують одне одного в тому, що не відчувають близькості. Дітки дуже чуйно вловлюють, повністю ми з ними чи якоюсь маленькою частиною. Що вони робитимуть, аби витягти нас із «віртуалу»? Вередувати... чи хворіти.

Часто на прийомах я так і запитую — із чим ви зараз у контакті? І, знаєте, із чим ми виявляємося в контакті? Зі своїми тривогами, із психотравмами, із стереотипами. Зі своїми уявленнями, ілюзіями, проекціями. Ми одне на одного проектуємо якісь образи й очікування з нашого досвіду.

Нещодавно на прийомі я, слухаючи клієнта, трохи примружилася. Він миттю відреагував — щелепи зімкнулися, щоки почервоніли, трохи стислися кулаки — це ознаки агресії. Почали розбиратися, що ж спричинило таку гостру реакцію. Виявилося, коли чоловікові було п’ять років, його вдарив тато, а перед тим примружив очі. Примружені очі запустили емоційну реакцію — страх і агресію як захист. Спрацював тригер — повернення в переживання дитячої травми.

У кожного з нас — величезна кількість травм, величезна кількість тригерів. Запустити емоційну реакцію може погляд, жест, слово, поворот голови. Спробуйте провести експеримент: у мить, коли людина викликала у вас емоційну реакцію, дозвольте собі зупинитися і згадати, що саме викликало вашу емоцію. А потім запитаєте себе: на кого, на що це було схоже з вашого минулого? Коли ви переживали схожі відчуття? І наступне запитання — чи має ця конкретна людина з вашого теперішнього стосунок до того, що було у вас у минулому? Певна, у вас буде багато відкриттів.

Ще одну підказку, чому нам буває складно встановити контакт, дав мій син. Я зараз живу між двома містами, багато часу проводжу в поїздах. Після чергового приїзду син запитує: «Мамо, а коли ти їдеш у купе, ти знайомишся з пасажирами? Називаєш їм своє ім’я, розповідаєш про себе?». Я відповіла: «Так, звісно. Ми багато розмовляємо в дорозі». «Мамо, а як же люди, яким у дитинстві забороняли розмовляти з незнайомцями, все ж таки пересилюють себе і йдуть на контакт?». Ті правила, стереотипи, що їх ми ввібрали в дитинстві, працюють.

Як часто я чую на прийомі від діток щось на кшталт — «Мама сказала, дяді погані, вони можуть забрати». Що засвоює при цьому підсвідомість дівчинки, як вона буде потім неусвідомлено ставитися до чоловіків-дядь... «Зачарувавши» свою дитину, потрібно не забутися зняти з неї чари. Розібравшись із тригерами, я вирішила повернути собі контакт із життям. Останні місяці живу із внутрішнім запитанням: чим я заповнюю своє життя? Що для мене справді важливо, на що я витрачаю свій час і увагу, енергію? Коли я визначаю, що для мене важливо, обов’язково виявляється те, що потрібно було б відпустити як баласт. А тим часом це так страшно й незвично — відпускати. У мене є чудовий талановитий клієнт, який став для мене багато в чому прикладом. Усвідомивши, що йому час рухатися вперед — «у себе», він залишив як баласт дуже високий пост. Сміливе рішення. Але стан, до якого він прийшов, вартий був цього рішення.

«Хочу зрозуміти, в якому напрямі розвиватися далі. Хочу поставити перед собою нову мету і нове завдання. Відчуваю, що настав час для чогось нового, але страшно зробити крок, відпустити минуле...» Існує давня медитативна практика: уявіть собі, що ми збираємося в похід, складаємо рюкзак. У нього ми кладемо речі, всілякі пристосування і... йдемо... роздивитися, яка дорога перед вами — можливо, вона пряма, можливо, звивиста або кам’яниста. Дорога, яку ми бачимо, — це те, як ми взагалі налаштовані бачити своє життя. Можливо, це тяжкий шлях угору і ми з труднощами видряпуємося. Можливо, ми легко піднімаємося на вершину. Можливо, бачимо затишну м’яку стежину. Якоїсь миті ми виходимо на галявину і вирішуємо зробити привал. Знімаємо рюкзак, улаштовуємося зручно і бачимо, що до нас повільно наближається осяйна істота, явно доброзичлива, поруч із якою безпечно і спокійно. Ця істота готова відповісти на наші внутрішні запитання. Ця освітлена істота і є наше Вище Я. Воно справді говорить голосом нашої підсвідомості. Ця істота може зробити нам подарунок або дати пораду, якщо ми, звісно, готові її почути. Після спілкування з нею ми можемо подивитися на свій рюкзак і відчути, що готові викласти з нього, що нам уже не знадобиться в дорозі, що заважає. Ми можемо викласти зайве і знову вирушити в дорогу.

Ця практика підходить для дітей і дорослих, вона може бути ресурсною (після якої ми відчуваємо приплив сил), може допомогти усвідомити щось важливе. Перед нами життя — довга Дорога. Ми вирішуємо, коли робити привал, коли рухатися далі. Ми можемо провести інвентаризацію рюкзака. У нас завжди є можливість зустрітися зі своїм внутрішнім світлом — «Я», з’єднатися із собою-справжнім. Медитація допомагає нам переміститися в так званий альфа-стан. Його можна описати як простір між правою і лівою півкулями мозку. Простір, вільний від нашого досвіду, стереотипів, тригерів, — а тим часом саме вони визначають наш вибір і наші реакції. Перебуваючи бодай п’ять хвилин на день в альфа-стані, ми отримуємо доступ до своєї інтуїції, відпочиваємо, збираємося із силами для продовження нашої подорожі.

Останнім часом я жартую, що всі ми розвиваємося екстерном. Час стискається, і все, що не опрацьовано, все накопичене напруження, всі неясності виходять на поверхню. І ми проходимо через кризи — сімейні (в деяких районах Києва черга вишиковується за годину до відкриття рацсу, щоб подати документи на розлучення), емоційні, фізичні (нині величезна кількість скарг на соматично-тілесні розлади), екзистенціальні — духовні... Зовнішня криза провокує внутрішні процеси. В езотеричній традиції та в духовній психології стверджується, що до народження ми обираємо собі завдання на майбутнє життя. Це завдання називається основним життєвим уроком.

У багатьох духовних традиціях описується 12 уроків. І ми відрізняємося один від одного лише уроками, які проходимо, а уроки бувають — довіра, чесність, усвідомлення свого місця, адаптація тощо. Причому, проходячи свої уроки, ми допомагаємо в цьому й іншим людям.

Коли ми готові «скласти іспит» після вивченого уроку, ми проходимо кризу. Зовнішні складнощі штовхають нас до пошуку нових внутрішніх шляхів і рішень. Адже під час будь-якої кризи ми приходимо до того, що старий спосіб не діє. Пам’ятаєте слова Ейнштейна: «Безумство — діяти по-старому і чекати нових результатів». І ми вчимося діяти і мислити по-іншому.

Нещодавно на прийомі одна восьмирічна дівчинка раптом сказала, що криза нас усіх вчить «доброумності», і я знову була вражена зрілістю і чутливістю дітей. Доброумність — яке багатогранне, багатозначне слово! У ньому є щось від позитивного мислення, щось від простої доброти, щось від мудрості. Чи може бути все життя «доброумним»? Від чого це залежить?

Чим заповнене моє життя? Це запитання, як правило, викликає потребу заглибитися на час «у себе» — у простір плідної самоти. Цей простір багатьох лякає. Це простір, у якому ми виходимо на контакт зі своїм Я, не его, а сутнісними проявами. Его — хоче, боїться, вимагає, йому потрібна слава, похвала. Сутність — знає, вона спокійна. Тільки увійшовши в контакт із собою, ми можемо усвідомити, що потрібно саме нам — нашій сутності, душі. Саме нам, а не нашим батькам, чоловікам, дружинам. Реалізуючи бажання інших людей (із почуття провини, із бажання бути хорошим і затребуваним, щоб дістати схвалення), ми проживаємо «їхнє» життя. Я так часто чую від клієнтів: «У мене відчуття, що моє життя йде паралельно, що є щось інше для мене». Тож що ми хочемо вкладати у своє життя?

Часто на прийомах клієнти кажуть: «Якби я був вільний, я б...». Є свобода від чогось і свобода для чогось. Свобода «від чогось» — це ілюзія, це наша індульгенція перед собою, щоб не діяти, спроба зняти з себе відповідальність. Коли ми знаємо, «для чого» — у нас з’являється імпульс для дії. Імпульс, щоб зробити перший крок. А щоб ця первинна дія переросла в рух, нам потрібні сили (ресурс) і віра. У психології немає поняття лінощів — є або брак сил, або брак мотивації. Те, у що я вірю, стає моєю реальністю. У що я вірю в собі, у близьких, у світі, у країні?

У мене є приклад із життя, кумедний, простий і... доброумний. Мене запросили на день народження в боулінг-клуб. Я грала вперше. Тіло не слухалося. Куля була важкою. Нігті ламалися. Дуже хотілося додому. І я зі смутком дивилася на своє ім’я в колонці результатів... доки раптом не вирішила «попрактикувати». Я добре знаю психофізіологію й усвідомлюю, як улаштовані наші реакції. Звізуалізувала рух кулі. Просто уявила себе кулею, що влучає в центр ряду кеглів. Я справді на якусь хвилину стала кулею. І відразу — страйк! За 30 хвилин я була вже в лідерах. І друзі не вірили, що я граю вперше. Пам’ятаєте, у фільмі «Формула кохання» — матеріалізація почуттєвих ідей? Те, у що ми повіримо, стає реальністю. Боулінг — пустощі, але важливим був досвід перемоги.

Ми з клієнтами проводили багато «доброумних» експериментів — ставили мету, тримали в голові образ того, що хочемо реалізувати, знаходили і вчилися вірити у свої риси, на які можна спиратися, щоб досягти мети. Розбиралися з тригерами та проекціями, котрі забирають сили і заважають стосункам. І вірили в те, що у нас є доступ до всього, у що ми повіримо. А щоб залишатися в ресурсному стані, щоб звіритися з напрямком — «чи туди я йду», ставили постійне запитання: «У що я зараз себе вкладаю?»

Один із клієнтів цього тижня мені сказав: «Я вже бачу мету, знаю, на що можу спиратися. Нарешті, я відчув цілісність. Але так складно утриматися довго в цьому стані». У відповідь я прочитала таку притчу:

Колись давно старий індіанець відкрив своєму онукові одну життєву істину. У кожній людині іде боротьба, дуже схожа на боротьбу двох вовків. Один вовк втілює зло — заздрість, ревнощі, жаль, егоїзм, амбіції, брехню... Інший — добро: мир, любов, надію, істину, доброту, вірність... Маленький індіанець, зворушений до глибини душі словами діда, на якусь мить замислився, а потім запитав: «А який вовк зрештою перемагає?». Старий індіанець ледь помітно всміхнувся і відповів: «Завжди перемагає той вовк, якого ти годуєш...»

То якого ж вовка ми годуємо?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво