Добре там, де нас — нема - Соціум - dt.ua

Добре там, де нас — нема

1 липня, 2011, 13:55 Роздрукувати Випуск №24, 1 липня-8 липня

Дивна у нас країна, їй-бо: те, що не просто багатьох хвилює, а безпосередньо впливає на життя тисяч і мільйонів громадян існує неначе поза зоною впливу людей.

Дивна у нас країна, їй-бо: те, що не просто багатьох хвилює, а безпосередньо впливає на життя тисяч і мільйонів громадян — відсутність роботи чи низькі зарплати, шалене зростання цін, підвищення пенсійного віку, політичні переслідування, архітектурна сваволя чи навіть футбол, — існує неначе поза зоною впливу людей. Ось обрали вони владу — і одразу низько схилили перед нею голови: покірно, приречено, наче не вони — єдине конституційне джерело цієї влади. Пристрасті вирують хіба що в Інтернеті — ховаючись під анонімними ніками; та ще Юлія Володимирівна інколи пошматує вкляклий від переляку інформаційний простір країни немилосердними визначеннями провладної депутатської більшості — «шматки м’яса»; бо голос ще одного безстрашного дотепника, Юрія Луценка, пробивається крізь в’язничні мури хіба що переданими на волю листами.

Майже як у кіно ще радянського нашого дитинства — «Мертві з косами стоять. І — тиша»…

Ця тиша, що приховує нуртуючий суспільний неспокій, породжує зовсім інші спогади. Власне, вони не мали б асоціюватись із нинішніми безрадісними реаліями нашого життя — бо це згадки про подорож Європою минулої осені, а подорож завжди сповнена приємних вражень. Але куди подінешся, все ж пізнається у порівнянні: тож там, у мандрах, не відпускали картини нашої дійсності, — а тут, удома, не дають спокою ті, чужі, зразки для порівняння.

Галопом по Європі

— О-о, то вас чекає тур по Європі? — заздрили знайомі, почувши про наш намір їхати до Франції на авто. Насправді ми вибрали подорож автомобілем, бо для майже повного родинного екіпажу це мало б бути дешевше, ніж летіти літаком. Тож узяли мапу — скільки там тої Європи? — полагодили старенький «пассат», придбали навігатор і рушили в дорогу. Навіть безглузді традиційні очікування на кордоні — ну ось просто так, для важності наших прикордонників і митників — не зіпсували настрою. Та й не можна було його псувати — перед далекою дорогою.

Вона справді була далека: за неповних два тижні ми планували проїхати Польщу, Чехію, Німеччину і пів-Франції — й повернутися додому. І не просто перетнути, а — з екскурсіями по Кракову і Вроцлаву, Празі й Страсбургу, та й Париж не випадково був крайньою точкою подорожі. Хоч маршрут диктувався не так принципом «де ми ще не були» (бо ми багато де не були в Європі), як наявністю у більшості з цих міст родичів чи знайомих, у яких можна було заночувати. Бо для небагатих українських мандрівників ще дорожчі за платні європейські автобани і бензин — європейські готелі. Навіть у придорожних польських селах дешевші, ніж по 20 євро з особи, нам не траплялися, хоч у кожному з таких сіл є, щонайменше, кілька готелів, мотелів і заїздів: от уже справді на кожен смак і гаманець (за 40 кілометрів від Львова, на міжнародній трасі Київ — Чоп, коли одному з нас стало зле, ми не знайшли не те що мотелю, а бодай кімнати в придорожних кафе-барах, щоб відпочити). А в Парижі ми ледве зняли двомісний номер за 150 євро — в готельчику хоч і з усього трьома зірочками, але в самісінькому центрі і з парковкою за 25 євро (до речі, туристичний збір, який зараз масово стали запроваджувати в українських містах, у французькій столиці становить лише 1 євро з людини за добу).

І ще одне — звісно, крім роботи, що чекала вдома, — підганяло наші мандри й визначало маршрут. Бо повертатися додому з Франції було ближче через Австрію та Угорщину. Але в Чехії найдешевший ваучер (близько 125 наших гривень) дозволяв їздити по їхніх автобанах десять днів; тож після Польщі, де за проїзд від Кракова до Вроцлава довелося тричі викладати по 8 злотих (множте на 3,5 — і отримаєте вартість у гривнях), мимоволі захотілося зекономити на платі за дорогу.

На замітку тим, хто хоче гайнути до Європи власним ходом. По-перше, чим далі у Європу, тим дорожчий бензин. По-друге, якщо автобани безкоштовні, як у Німеччині, то, пардон, туалети на автозаправках платні, і навпаки. По-третє, на номери нашого авта у Франції витріщались як на дивовижу: в Європі на великі відстані все-таки літають, — вартість авіаквитків цілком доступна для середньостатистичних європейців, а система скидок настільки різноманітна, що окремі перельоти стають майже безплатними (за їхніми мірками, звісно, — бо для нас і 20 євро гроші). 500 же кілометрів автом зі Страсбурга до Парижа коштували 34 євро плати за автобан (а ще ж і назад). Ось і рахуйте, що дешевше. При цьому взявши до уваги, що банківська гривнева картка дуже зручна в користуванні (ніде не треба шукати пункти обміну — адже в Польщі досі «ходить» злотий, а в Чехії — крона), але з надзвичайно невигідним курсом; уже вдома порахували витрати — о-о-о, мабуть, краще літати.

Але, їй-право, власний автомобіль — то «все своє везу з собою». І — повертаю куди хочу. Та й що казати: європейські дороги таки створені для того, аби ними їздити. Навіть польові. У Франції ми намотували кілометри між виноградниками, милуючись старовинними містечками ельзаського «винного шляху». Навігатор невтомно повторював: «Ви перевищуєте допустиму швидкість». На що чоловік реагував однаково: «Ну дай покайфувати!»

В дорозі

Перед поїздкою, правда, чоловік покопався в Інтернеті: що готують нам європейські шляхи, які правила в кожній країні, скільки грошей готувати на автобани (бо на тамтешні штрафи нам точно півжиття працювати треба). Це стало у пригоді. В Німеччині невдовзі після перетину кордону нас обігнав непоказний форд без будь-яких опізнавальних знаків і з миготливим написом на задньому склі, який, на думку чоловіка, означав: «Їдьте за нами». «Це поліція», — сказав чоловік і, незважаючи на мої протести, став триматися форда як при­в’язаний. Услід за ним ми звернули на польову дорогу й зупинилися. З форда вийшли двоє — вбрані в цивільне, на головах — плетені шапочки. «Бандити», — приречено подумали ми. «Ваші документи», — звернулися вони. «А ваші?» — заопиралася я. «Цього вам мало?» — ткнув молодший у посвідку з поліцейським значком, що теліпалася в нього на грудях. «Мало». Інший теж вийняв посвідчення, і ми мовчки віддали документи. Доки вимагачі вивчали їх у своєму авто, чоловік отримував прочухан за свою слухняність. «А я читав в Інтернеті, що такі перевірки бувають! Це паспортний конт­роль!» — «Ось заберуть у нас машину разом із документами — і шукай вітра в полі». Але хвилин через п’ятнадцять паспорти нам повернули, показали, як виїхати на автобан, і всміхнулися невістці: «А тобі зі стрижкою краще». Справді паспортний контроль. З моєю підготовкою до міжнародних дорожних контактів ми б напевно вже сиділи в німецькій буцегарні.

Але ні в Інтернеті, ні на мапі справжню дорогу не побачиш. Мапа взагалі дійсна тільки щодо європейських шляхів: на ній точно позначено, де магістраль, де дорога першої категорії, а де — звичайний путівець. З мапи економіку країни видно як на долоні: чим вона розвиненіша, тим більше в ній транспортних артерій, — як на кордоні Німеччини і Франції, наприклад. На дорогах цю економіку навіч демонструють вантажні перевезення: в будні німецькі магістралі аж гудуть від напруження. В Україні ж, якщо вірити мапі, теж не бракує доріг і автобанів: вони перетинають її, як паралелі й меридіани. Але тільки на карті — бо, порівняно з європейськими дорогами, у нас справді лише напрямки. Єдина втіха — порівняно з Росією, їх більше: там усі шляхи ведуть лише до Москви.

Втім, у Польщі теж із дорогами проблема. З широкими дорогами. Автобан Краків — Вроцлав — один із небагатьох винятків: новісінький, з голочки, спеціально для Євро-2012, суцільне «ах!» (а коли за нього платиш — то аж три «ах»). Та й інших доріг за якістю дорожнього полотна з нашими не порівняти. Однак, виявляється, цього для хорошого шляху замало. У кожному разі, від прикордонної Шегині до Кракова траса довга, вузька й запруджена транспортом. Колись вона була ширша — та поляки, вдосконалюючи її, встановили безліч острівців (це цілі материки!) безпеки, обгородили проїжджу частину численними відбійниками та ще й обмеженнями швидкості до 50 км. Тож колишні чотири смуги зменшилися до двох і перетворили шлях у нескінченне черепашаче просування. Одне з двох: або наші полякам приплатили, щоби після повільного руху, який вимотує душу, видалося раєм навіть наше бездоріжжя, зате з необмеженою швидкістю, — або ж автори ідеї бачили ці фантазії дорожніх художників-абстракціоністів виключно з гелікоптера, ніколи не долаючи самого шляху за кермом.

Однак поляки активно ремонтують і будують дороги. Весь світловий день, без вихідних. Хоча розмах усе одно не той, що в Німеччині чи Франції. Там справді розумієш, що таке дорожнє будівництво. Це велетенські, на кілька кілометрів завдовжки й завширшки, будівельні майданчики із залученням колосальної кількості потужної техніки. Ще б пак: дороги там споруджуються у кількох рівнях — магістралі, тунелі, мости, розв’язки, естакади. Не дивина, коли це Париж, обплетений густою павутиною шляхів та розв’язок: французька економіка — одна з найпотужніших у світі. Скажімо, Чехія Франції не рівня — зокрема за якістю доріг, переважно збудованих ще за соціалізму. Але на зворотному шляху ми ще раз заїхали в Прагу — купити пива. А було це в п’ятницю пополудні, — і, вздрівши кілометрові корки на вулицях, ми збагнули, що втнули дурницю, пиво того не варте: звідси до ночі не вибратися. Та гід-«джіпіес» вивів нас за місто за п’ятнадцять хвилин — усього двома тунелями. А новий автобан Острава — Оломоуц узагалі позбавив дару мови: надшвидкісна траса, освітлена вночі наче вдень, з тунелями-мостами-переходами й надсучасною інфраструктурою, оснащена всіма можливими захисними засобами. Якась фантастика, їй-богу: марсіанські хроніки, а не Чехія. Польща після цього здалася середньовіччям.

У Німеччині, до речі, автобани теж зі стажем: кажуть, ще з часів Гітлера. Тому їх активно й осучаснюють: такими темпами і масштабами, наче справді Євро-2012 заплановане в них. І в це легко повірити, спостерігаючи незворушний спокій — ну ніхто нічого ніде, навіть ямкових ремонтів! — на наших просторах.

А-а, Колєсніков же замовив у корейців швидкісні електрички, тож нам, може, й не знадобляться автодороги?!

Враження

У наш час ділитися враженнями від Європи, яку наші багатії, туристи й заробітчани об’їздили вздовж і впоперек, несерйозно. Бо що нового скажеш про воістину королівське місто — Париж, яке століттями було центром політики та моди в усьому, і в архітектурі також?! Хіба зітхнеш: орди туристів і сотні бомжів перетворили найпопулярніші місця у відхожі, й навіть елегантні французи (таки елегантні, особливо чоловіки — поголовно в костюмах із вузькими, за останньою модою, штанами та з майже обов’яз­ковими, по-особливому зав’язаними, кашне) і знамениті французькі парфуми не здатні перебити нешляхетні запахи нинішнього Монмартру. Зате ж і таких ідеальних газонів, як у парку Тюїльрі біля Лувра, ви не побачите більше ніде. І таких шикарних торгових центрів найпопулярніших у світі брендів, як на Єлисейських Полях (які насправді ніякі не поля, а розкішна вулиця). І ще — мабуть, ніде немає стільки мопедистів, як у Парижі. Мопеди там скрізь: у розвізників піци, листонош, службовців… Вони рядами стоять біля установ та ресторанів і зненацька вигулькують попереду автомобілів, причому одночасно з обох боків — як таргани на світло. Чи не через них, улізливих і всюдисущих, у Франції жартують, що правила вуличного руху створені для того, аби їх порушувати?!

Один із символів Парижа - Базиліка Сакре-Кер (Собор святого серця) на Монмартрі

Або — для кого буде новиною, що Прага, торішній лідер у Європі за кількістю туристів, свято береже старовину? Не тільки королівські палаци, мости, старовинні храми й вулиці ремісників, які вже давно стали музеями просто неба, — а й житлові квартали під червоною черепицею, де не можна змінити жодну деталь. Тобто — не лише заборонено будувати щось нове чи бодай засклити балкон або пофарбувати іншим кольором віконну раму, а й супутникову антену боже борони вчепити. Хочеш сучаснішого житла — переїжджай в інший мікрорайон.
 
 
Ну і що, що Вацлав? Ну і що, що святий? Ну і що, що покровитель Праги? Він же наконі?! А що кінь не так став, так хто ж йому винен?!
 
Чехія взагалі — наче патріархальний уламок у центрі Європи. Але в пасторальні пейзажі на тлі зворушливих старовинних замків легко вписуються цілі плантації сонячних батарей. Чехія прагне диверсифікувати енергозабезпечення і активно розвиває енергозберігаючі технології — і нові, і майже забуті в нас старі: там досі працюють млини — не як декорації для туристів, а реально. Правда, вітряків більше у Франції та Німеччині.

 

У старовинну архітектуру празьку абикого не примуйть. Але «будинок, що танцює» - поза конкурсом

А ось до старовини трепетне ставлення скрізь, у кожній країні. Німецькі фортеці — наче живі ілюстрації до підручників із історії. Польща просто вилизує старі міста, майдани й вулиці. Не дивно, коли це стосується Кракова, де старовина майже не постраждала під час Другої світової. Але і в майже дощенту зруйнованому під час війни Вроцлаві аж сяє сьогодні відтворена мало не до каменя старовинна торгова площа. «Це при тому, що після варварів-фашистів сюди знову прийшли варвари, які звикли ходити до вітру в кукурудзу й не знали, що таке унітаз», — щиро зізнаються вроцлавці, переважна більшість яких — нащадки тих, наступних, «варварів» — переселених зі східних земель українців. Вони пам’ятають про своє українське коріння, але вже міцно вросли в нову землю. «Ми в Європі, — з гордістю кажуть вони. — Ми вільні. Ми хочемо, щоб і Україна була вільною і в Європі. А ви все тримаєтеся за Росію. Тікайте від неї, вона несе тільки руйнування і злидні».

Ну, ми й самі мастаки руйнувати. Дощенту. Надто свої старожитності, що проходять у нас як «ветхий фонд» і викликають особливу ненависть скоробагатьків, яким конче треба впхнути в старовинні центри міст надприбуткові сучасні торгово-офісно-готельні потвори. Старовиною ж вони милуються там, де, власне, й живуть — за кордоном. Бо ж там їй — увага, повага і гроші. Величезні кошти, вкладені в реставрацію, повертаються сторицею: натовпи спраглих до вражень туристів становлять одну з найсолідніших дохідних статей бюджетів європейських держав. Стара архітектура нерідко таїть за стінами сучасну начинку — особливо в житлових кварталах. Оренда таких квартир доступніша за ціною: їх із задоволенням знімають студенти.

Реставрують і чепурять не лише великі міста. Маленькі ошатні містечка й села теж як зіницю ока бережуть свою історичну архітектуру, а елегія ланів та виноградників, розміщених поруч, підтверджує: ви в казці.

Наші у Празі

У нинішній Європі не бракує туристів із України. Та найбільше наших співвітчизників заробляють тут на хліб насущний. Українці, особливо із західних областей, давно протоптали доріжки і до Польщі, і до Чехії. У Празі є цілі квартали, в яких мешкають, майже не змішуючись між собою, тернопільські, львівські, івано-франківські, закарпатські, волинські анклави заробітчан. Їх із задоволенням беруть на нелегальну й малооплачувану роботу, надто ж на будівництво: наші заробітчани на все згодні й дуже рідко скаржаться на умови праці чи оплати.

Та все ж за приниження вони мстять. Найчастіше — крадіжками. У Празі, кажуть, ця проблема — крадіжки з будівельних майданчиків — виникла саме з приїздом сюди закарпатських майстрів на всі руки. За давньою радянською звичкою, вони тягнуть із новобудов усе що погано лежить. Або й лежить добре, але навіщось конче потрібне нашим людям.

Чехи пробували з цим боротися, проте швидко махнули рукою: вкрадене перекривається низькою (за чеськими мірками) зарплатою гастарбайтерів, яку, буває, ще й затримують або взагалі можуть не виплатити. На думку ж наших земляків, чехи взагалі марнотратники й ледарі. Марно­тратники — бо без жалю викидають на смітник усе, що не проходить контролю якості (чи, скажімо, викидають на звалище невикористаний бетон — замість того, щоб тут-таки продати на сторону за півціни!). А через те, що ледарі, і старовини в них стільки збереглося: лінувалися нове будувати.

У Празі, до речі, й сьогодні мало руйнують. Житлові панельні багатоповерхівки — спадок соціалізму — на гроші Євросоюзу утеплюють, урізноманітнюють зовні й реконструюють усередині. Нижні поверхи перетворюють на торгово-офісні площі, решту — продають як житло або здають в оренду.

Пам'ятник жертвам комунізму в Празі: людина тане і зникає на очах,
як 248 страчених, 205486 засуджених, 4500 померлих у в'язницях,
327 застрелених на кордоні, 170938 емігрували з Чехії з 1948-го по 1989 рік ...

Під час кризи роботи в Чехії стало менше, проте українців менше не стало. Правдами й неправдами вони оформляють чеські візи, щоб працювати легально. За будь-яких умов їм тут вигідніше, ніж у рідних краях. «Там усе під Балогою, — кажуть, приміром, закарпатці. — Буса купиш — а їздити ним не будеш без «даху»: на порошок зітруть».

Так і розриваються вже десятиліттями: хати будують удома, а заробляють на них — на чужині.

Особливості

Європа — надзвичайно доброзичлива. Умовні кордони, позначені на трасах тільки скромним знаком, тим більше не помітні у взаєминах між людьми. Звісно, країни різняться (кордон між Німеччиною і Францією, приміром, відзначиш не так за табличкою, як за придорожніми смугами: в німців вони чисті, викошені, доглянуті, а у французів — майже як у нас; а ось польський південь стає викапаною Чехією задовго до межового знака), кожен народ має свої особливості, однак для інших — це привід для цікавості, а не для заперечення. Ненависті, що часто креше іскрами між українськими «східняками» та «західняками», там не знайдеш і близько. У кожному разі, і в Польщі, і в Чехії, які зазнали жахливих втрат і руйнувань під час Другої світової війни, тепер не проявляють жодної ворожості до німців. Тим більше що вони — туристи з грішми. А ось німці й французи — чваньковиті все одно. Проте мало де в Європі знайдеш ще такий інтернаціонал, як у французьких школах. Національність туристів зазвичай визначити неважко, однак у Вроцлаві ми довго думали, звідки ж така різнокольорова й расово змішана дружна дитяча група, доки не збагнули: з Франції.

Ми опинились у Франції саме в розпал протестів проти пенсійної реформи. Париж був наводнений поліцією і демонстрантами. А в Страсбурзі мітингували старшокласники (!): зо дві сотні осіб пристрасно скандували гасла, від чого аж мороз ішов по шкірі. Їхню колону супроводжували стурбовані поліцейські: захищали правопорядок. Ми спробували розпитати юних мітингувальників, із якого приводу протест (докладно про майже ідентичні нашим французькі проблеми з підвищенням пенсійного віку на два роки дізналися з випусків новин уже вдома). Проте ніхто зі школярів не знав англійської (французьке законодавство жорстко захищає рідну мову і культуру — аж до повного витіснення англійської мови й інформаційного англомовного продукту). Вони гукали одне одного, намагаючись нам хоч щось пояснити, але, крім «ні — два над шістдесят» і «Саркозі — геть!», ми нічого не зрозуміли.

Попри таку революційну активність французів, Європа загалом ділова й спокійна. І прямо-таки поведена на безпеці. Про людину там дбають починаючи з дитсадочка: діти виходять на прогулянки в накинутих зверху яскравих жилетках — аби видно було здалеку. На дорогах кількість засобів безпеки аж зашкалює. А ремонт чи дорожні роботи взагалі розпочинаються тільки тоді, коли скрізь розставлено вказівники-відбійники — гарантії зручних і безпечних об’їздів.

Ось, виявляється, в кого наш чинний президент списав гасло «Країна для людей». Тільки там воно стосується всіх, а в нас — лише кількох щасливчиків.

Без ілюзій

Звісно, нічого ідеального не буває. Наприклад, у празькому пивбарі будьте пильні: обрахувати можуть запросто. А в супермаркеті — ще простіше: до написаної на ціннику вартості пива не входить ціна за пляшку (а вона немала, до речі, — 2,9 крони, що становить близько 7 гривень; правда, пляшки там приймають, як і в нас, — але що з цієї послуги туристам?). З цінами взагалі слід бути уважним. У Парижі, скажімо, тістечка та булочки, якщо ви ними смакуєте в кафе, коштують на третину дорожче, ніж коли ви забираєте їх із собою. Якщо ж ви все-таки вирішили на цьому зекономити — не дивуйтеся, коли власниця кав’ярні невдоволено бурчатиме вам услід, що варто б заплатити ще й за те, що вона для вас тут столик витирала.

Французи не звикли церемонитися з приїжджими. У розкішному готичному страсбурзькому соборі ми купували сувеніри, одночасно роззираючись, і літня продавщиця вмить накинула зайвих два євро. Та як лютувала вона, коли ми їй на це вказали! І не з наших, ні, — а таке знайоме…

Що ж, європейці — теж люди, і ніщо людське їм не чуже. Та ці дрібниці не можуть закрити значно важливішого: люди там живуть комфортно — бо живуть із гідністю. Це проявляється в усьому. В тому навіть, що наш автомобіль після тривалої мандрівки повернувся на український кордон чистісінький — після всіх європейських дощів та злив. А вже через годину на рідній землі колесо вхопило цвяха — і ми стали міняти його на запаску під гавкіт псів у темному, хоч в око стрель, селі.

Добре, хоч ніч була місячна. Справжня українська ніч.

Ніч в Страсбурзі: місяць уповні

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво