Доба Кирила. Українська церква і світове православ’я у політиці нового патріарха Московського - Соціум - dt.ua

Доба Кирила. Українська церква і світове православ’я у політиці нового патріарха Московського

20 березня, 2009, 14:49 Роздрукувати Випуск №10, 20 березня-27 березня

Як розпорядиться патріарх Кирило цим «мандатом довіри»? І як його діяльність позначиться на житті Української православної церкви?..

Обрання 16-м патріархом Московським інтелектуального лідера Руської церкви митрополита Кирила було прогнозованим. Та все ж результати голосування на Соборі змусили здивуватися багатьох. Кирило виграв вибори з величезною перевагою. Як розпорядиться патріарх Кирило цим «мандатом довіри»? І як його діяльність позначиться на житті Української православної церкви? Щоб відповісти на ці запитання, згадаємо про проблеми, які нині стоять перед Московським патріархатом.

Проблема номер один — «номінальні православні». Відповідно до соціологічних опитувань, більшість громадян Росії та України вважають себе православними. Водночас реальними, практикуючими православними є не більше 5—7% від усіх опитаних. Що може і повинна зробити церква для того, щоб реально уцерковити «номінальних» православних? Як зробити «номінального православного» повноцінним членом церкви? Зусиль на парафіяльному і навіть єпархіальному рівні тут недостатньо. Потрібна загальноцерковна місіонерська програма. А з огляду на той факт, що далеко не всі архієреї РПЦ готові сьогодні до створення і розвитку власних місіонерських проектів, така програма має стати особистою зоною відповідальності патріарха.

Проблема номер два — відносини РПЦ з Константинополем та іншими помісними православними церквами. Розпад СРСР і Варшавського блоку призвели не тільки до політичного, а й конфесійного переформатування Східної Європи. У результаті православні церкви в країнах ЄС сьогодні фактично переорієнтувалися на Константинополь. На підвищення авторитету останнього впливає і православно-католицький діалог, у якому Константинополь (а не Москва) відіграє сьогодні роль головного контрагента Рима. І хоча перший і другий Рими ще далекі від єдності у сфері віровчення (а отже, й не готові до якихось радикальних кроків назустріч одне одному), Москву не може не турбувати той факт, що православно-католицький діалог дедалі більше нагадує дует. Отже, Москва повинна бути активним суб’єктом діалогу, демонструючи свою відкритість християнському Заходу, а також власне, засноване на православній традиції, бачення проблем міжцерковного діалогу та шляхів установлення церковної єдності.

Нарешті, існує і третя проблема — розкол українського православ’я. Близько чотирьох тисяч парафій перебувають поза спілкуванням зі світовим православ’ям, що є абсолютно ненормальним. Ігнорування проблеми з боку Руської церкви може призвести лише до того, що в Україні рано чи пізно виникне друга канонічна юрисдикція — Константинопольська, і саме другий, а не третій Рим стане «центром тяжіння» для розділеного українського православ’я. Варто згадати й іншу небезпечну для РПЦ тенденцію — можливість поширення на територію України юрисдикції Бессарабської митрополії Румунської церкви, до якої потенційно може увійти частина румунськомовних парафій Чернівецької єпархії (яких там налічується 104).

Усі три проблеми вимагають від Руської церкви компетентних, мудрих, але водночас і рішучих дій.

Аналіз перших кроків патріарха свідчить про те, що він воліє вирішувати проблеми комплексно. Перший меседж було дано в інтронізаційній промові нового патріарха, де він — несподівано, з огляду на встановлену за спочилого патріарха Олексія традицію, — наголосив на тому, що РПЦ здійснює свою пастирську місію не лише в межах Росії, а й у нових незалежних державах. Промова патріарха, напевно, мала підкреслити, що він бачить себе не суто «російським патріархом», а й главою багатонаціональної церкви, істотна частина пастви якої перебуває за межами Росії. А згодом, уже в Україні, цей меседж доповнила довірена особа і «тезко» нового патріарха архімандрит Кирило (Говорун): новий патріарх планує вивчити українську мову, а також готовий представляти інтереси України з цілого комплексу економічних та соціальних проблем перед Кремлем. Погодьтеся, неочікуваний поворот сюжету! Патріарх Московський «лобіює» українські інтереси перед Кремлем... Проте знаючи креативність і суспільний вплив патріарха в Росії, можна не сумніватися: у разі, якби українська сторона була реально зацікавлена в такому посереднику, він би впорався зі своєю роллю блискуче.

Новий патріарх буде, безперечно, динамічнішим, а отже і впливовішим, ніж покійний Олексій II. І його слова дослухатимуться як у Росії, так і в Україні. Проте гадати, що чотири з половиною тисячі парафій Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви можуть приєднатися до УПЦ тільки завдяки харизмі патріарха Кирила і митрополита Володимира було б наївно. Новому патріарху разом з єпископатом УПЦ рано чи пізно доведеться запропонувати реальну модель улікування розколу.

Таких моделей, у принципі, може бути кілька:

1. Дарування Українській церкві канонічної автокефалії та об’єднання на її основі всіх «гілок» українського православ’я.

2. Об’єднання на базі автономії.

3. Возз’єднання УПЦ КП і УАПЦ з УПЦ на основі її нинішнього статусу (з можливим внесенням Української церкви та її предстоятеля в загальноцерковний диптих).

На жаль, жодна з цих моделей не є сьогодні реальною. Як заявляють представники УПЦ КП і УАПЦ, вони готові вести діалог про об’єднання тільки на основі повної канонічної незалежності Української церкви. Водночас, як засвідчили події на зборах делегатів УПЦ на Помісний собор, її єпископат і духівництво не дозріли сьогодні розглядати питання «вдосконалення канонічного статусу». Іншими словами, вони не готові обговорювати не тільки «автокефальну», а й «автономну» модель подолання розколу. Проте і це ще не все... Річ у тому, що Константинополь і Москва ніяк не можуть дійти спільної думки про те, яким саме чином місцева церква може стати помісною. Самопроголошення автокефалії — незаконне, вважають обидва патріархати. Проте, якщо її не можна проголосити, то хто її має дарувати? Тут думки розходяться. Другий Рим вважає дарування автокефалії власним ексклюзивним правом, вбачаючи в цьому одну з ознак свого «вселенського» статусу. Москва і ряд інших помісних церков захищають принцип еклесіологічного плюралізму, вважаючи, що дарування автокефалії має бути прерогативою Церкви-Матері, тобто де-факто тієї церкви, від якої місцева церква хоче канонічно відокремитися.

Ані ситуація в самій УПЦ, ані позиція єпископату РПЦ загалом, ані нинішні реалії російсько-українських відносин не сприяють тому, аби глава Руської церкви вважав доцільною автокефалізацію Української церкви. Навпаки, можна прогнозувати, що новий патріарх систематично протистоятиме спробам української влади або церковних груп у такому процесі. Повна канонічна незалежність Української церкви — серйозний виклик російській церковній свідомості, яка бачить у давньому Києві один із символів власної ідентичності. А отже змиритися з такою незалежністю Москва зможе тільки у віддаленому майбутньо­му і під тиском зовнішніх чинників.

Водночас патріарх Кирило чудово розуміє, що політика стримування автокефальних настроїв і «примушування до церковного миру та єдності» сама по собі недостатня. Для збереження канонічної єдності між Києвом і Москвою новому патріарху потрібно ще домовитися з Константинополем про те, щоб він відмовився від своїх претензій на Україну.

Що може запропонувати патріарх Кирило патріарху Варфоломію «замість» України? Лобіювання інтересів Константинополя як елемент зовнішньої політики Росії? Менш активну політику РПЦ у розвитку своєї присутності поза СНД? Мовчазну згоду Московського патріархату на поступове зближення константинопольської та римської еклесіологічних моделей? З низки причин кожна із цих поступок не може допомогти виробити компроміс. Головним лобістом інтересів Константинополя на світовій арені залишається США. Відмовитися від присутності церковних структур РПЦ у США і Західній Європі — означає відмовитися від пастви і впливу (включно з політичним). Нарешті, відмова від критики плеканої сьогодні в Константинопольському патріархаті богословської теорії примату, була б не тільки інституційно невигідною РПЦ, а й спричинила б усередині неї певну богословську опозицію новому патріарху.

Допомогти знайти консенсус Москві і Константинополю може рішення обох Римів активізувати підготовку «Великого православного собору». Собору, авторитет якого можна було б порівняти з авторитетом вселенських соборів, які збиралися в Православній церкві з IV по VIII століття. Собору, який би міг нарешті допомогти Православній церкві виробити загальну для всіх помісних церков позицію з питань канонічного підпорядкування діаспори, міжцерковного діалогу, а також проголошення і визнання автокефалії та автономії.

Сьогодні у церкві та українському суспільстві точаться запеклі суперечки про автокефалію. Але що означає це поняття в богословській, а не політичній площині? Якою саме має бути канонічна структура православної церкви в цілому, аби вона успішно розвивалася в умовах світової глобалізації? Як відокремити автокефалію від «автокефалізму» (термін патріарха Варфоломія), який підпорядковує церковні інтереси національним? Як треба переосмислити інститут автокефалії, аби він, з одного боку, давав можливість місцевій церкві більш ефективно здійснювати свою пастирську місію, а з іншого — служив би її єдності, а не поділу? І, нарешті, яким саме чином місцева церква може отримати автокефалію або автономію?

Остаточні відповіді на ці гострі для сучасного православ’я запитання можуть дати тільки соборні рішення на рівні всієї повноти православної церкви. Іншими словами, Собор православної церкви, в якому братимуть участь повноважні представники всіх(!) помісних православних церков. Ініціативу скликання такого Собору висловили православні церкви ще на початку минулого сторіччя, а спроби скликати такий форум мали місце у 20-ті і 30-ті роки ХХ століття. Проте через низку історичних причин (включно з жорсткими гоніннями на церкву в СРСР до Другої світової війни), зібрати «Святий і Великий собор Східної православної церкви» у минулому столітті не вдалося. Усе, чого вдалося досягти православним ієрархам у ХХ столітті, це провести чотири «всеправославні» і три «передсоборні» наради, на яких обговорювалася підготовка до скликання «Великого собору» всієї церкви.

Можна припустити, крім завдань «помісного» масштабу, новий глава найбільшої за кількістю православної церкви ставить перед собою надзавдання: максимально наблизити час скликання «Великого собору». «Обрання нового патріарха в Руській церкві може пожвавити підготовку до історичного скликання Святого і Великого собору Східної православної церкви», — заявив 13 лютого під час відеомосту Москва—Париж секретар у справах міжправославних відносин відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату протоієрей Микола Балашов.

Що дасть такий Собор Україні? Насамперед Собор може стати могутнім поштовхом для загального розвитку православної церкви, тією віхою в її історії, за якою піде відродження православ’я, омріяне найкращими філософами та богословами ХХ століття. З іншого боку, Собор розгляне низку врай актуальних для Української церкви питань. По-перше, це питання загального богословського осмислення інститутів автокефалії та автономії. Нове осмислення інституту автокефалії та автономії дозволило б уникнути політизації цього питання. Поняття автокефалії та автономії сьогодні стали синонімами поділу. Вимагаючи від Москви автокефалії, В.Ющен­ко та політики його пулу керуються не інтересами православ’я в Україні. Їм ближче інше завдання: зробити автокефалію інструментом національної політики, сакральним символом «відокремлення» України від Росії. Проте цей суто політичний підхід до канонічного статусу є рецидивом ідеології романтичного націоналізму, властивої нинішньому президенту. Цю модель автокефалії можна назвати такою, що «розділяє», і їй має протиставлятися богословське розуміння автокефалії як інституту єдності церкви.

По-друге, це вироблення загальної для світового православ’я моделі надання автокефалії/автономії. Вироблення єдиного — спільного для всієї повноти церкви — механізму прохання, дарування та рецепції автокефалії/автономії сприяло б формуванню спільного для всього українського православ’я ставлення до них. Адже на сьогодні дарування Москвою (або Константинополем) автокефалії УПЦ не виведе українське православ’я з канонічної кризи. Томос про автокефалію з Константинополя буде неактуальним для УПЦ, яка залишається найбільшою і єдиною канонічно визнаною православною церквою в Україні. А томос про автокефалію/автономію від патріарха Московського призведе лише до канонічної ізоляції Української церкви, оскільки не визнаватиметься світовим православ’ям.

І нарешті, по-третє, «Великий собор» повинен буде також розглянути проблему загального для всіх помісних церков церковного диптиха, а також критеріїв і механізмів його формування. На сьогодні до диптиха («списку честі» православних церков та їхніх предстоятелів) входять лише церкви, які мають формальний автокефальний або автономний (у складі Константинополя) статус. Проте в нього було б логічно внести й церкви, чий статус аналогічний сучасному статусу УПЦ (самокерована церква з правами розширеної автономії). І, як можна прогнозувати, якби УПЦ та її предстоятель були присутні в загальноцерковному диптиху, то третя теоретична модель улікування розколу в Україні — на основі існуючого статусу УПЦ — виглядала більш привабливою для пастви та ієрархів УПЦ КП і УАПЦ.

Голова Відділу зовнішніх церковних зв’зків УПЦ архімандрит Кирил (Говорун)

— В чому полягає програма нового патріарха Московського?

— Її можна коротко сформулювати так: відкритість, діалог, єдність. Саме з цих базових принципів він виходив, коли ще був митрополитом і головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків. Саме так він позначив свої пріоритети у чині Патріарха під час інтронізаційної промови. Патріарх Кирил налаштований зробити ефективнішою внутрішню адміністративно-ієрархічну структуру церкви. Завдяки цьому, сподіваюся, церква стане більш самодостатньою й незалежною від держави. У цьому він насамперед спиратиметься на освічену молодь. Тому на церкву чекають істотне оновлення й омолодження. Це, своєю чергою, сприятиме більшому поширенню місії церкви в суспільстві.

— Що його патріаршество може принести Україні?

— Патріарх Кирил добре знає Україну і переймається її проблемами. Його програма щодо України базуватиметься на тих самих засадах, що й програма загально-церковна: на відкритості, діалозі та єдності. З одного боку, він виступає за збереження єдиного культурного простору, що почав утворюватися ще в часи Київської Русі. З іншого боку, усвідомлює, що збереження цього простору можливе лише за умов поваги до державних суверенітетів на теренах цього простору та необхідності для церкви відповідати тим соціально-політичним реаліям, у яких вона перебуває. Єдність для патріарха Кирила — це не лише нерозділеність Руської церкви, а й подолання розколів, насамперед в Україні. Я знаю патріарха Кирила як абсолютного прибічника ідеї об’єднання українського православ’я, в першу чергу — шляхом діалогу.

— Часто говорять про тісний зв’язок церкви і дер­жави в Росії. Чи буде патріарх Кирил «людиною Кремля»?

— Патріарх Кирил, ще коли очолював Відділ зовнішніх церковних зв’язків, став фактичним архітектором теперішньої системи взаємодії влади і церкви в Росії. Але я не характеризував би цю систему як таку, при якій церква підпорядкована державі. У співпраці з державою він прагматик, який перш за все дбає про церковні інтереси. На мою думку, стереотип про гармонію у стосунках церкви і держави в Росії — це лише стереотип. Коли я працював у церковній адміністрації в Москві, зсередини бачив, як багато суперечностей і напруження в цих стосунках. Чого варте лише блокування державою запровадження в школах Основ православної культури. На мою думку, патріарх Кирил зможе відстоювати незалежність церкви від держави в Росії, а також захищати Українську церкву від впливу на неї сторонніх політичних сил.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво