ДО ЧУЖИХ ПО СВОЄ

Педагогіка співпраці в Україні вже давно не нова. У післявоєнний час її активно розвивав директор Павлиської школи Василь Сухомлинський, переконаний, що учень повинен отримувати радість від навчання. Школа радості, за цією концепцією, досягається тільки через працю. Василь Сухомлинський у сільській школі на Кіровоградщині разом з дітьми вирощував квіти, дерева, навіть зернові культури на пришкільній ділянці, у класних кімнатах створював моделі сільськогосподарської техніки. Проте в тоталітарній системі така практика була білою вороною, не стала нормою виховання.

Через півстоліття учителі тернопільської загальноосвітньої школи №5 з поглибленим вивченням англійської мови — переможці конкурсу, оголошеного урядом США і Міністерством освіти та науки України, — поїхали за океан вивчати форми, в які може бути втілена педагогіка радості. Учителька англійської Тетяна Ткаченко напівлегально її елементи впроваджувала ще ра-ніше. Проте аж після відвідин Америки винайшла завершену формулу — «Happy English». Це означає, що замість страху бути покараним учень повинен отримувати радість спілкування.

«Щасливий» урок анг-лійської зазвичай починається з того, що вчитель пропонує цікавий, інтригуючий вислів. Діти вголос обговорюють його, вчаться вислуховувати іншу думку, і так виникають несподівані ідеї... Викликати до дошки тут не заведено, як і в Америці. Охочі учні самі спішать написати свої «непричесані» думки. Дитячі підсумкові роботи — теж не традиційні твори на теми, до яких ми звикли. Це — література «потоку вражень» від певних подій. Зрозуміло, застосовуються засвоєні граматичні норми.

Пані Тетяна давно відмовилася від поточних оцінок: вони, на її думку, формують хибну мотивацію до навчання. І не записує в щоденник скарги батькам. «Якщо я повідомляю їм, — каже вчителька, — що їхній дитині не вдалося одне, то зразу втішаю успіхом в іншому. Я схиляю батька чи учня позитивною настановою, лікую «такт-терапією». Ініціатори освітньої реформи поширили цю методику і на інші предмети.

У західних навчальних методиках закладена повага до індивіда. Кожна особистість — цінна і неповторна. Американці, наприклад, пильно стежачи за стрімким прогресом Японії після війни, зрозуміли й інше: сила суспільства — не тільки в індивідуальній свободі, але й у міцності громади. Базовою цінністю їхнього виховання стала групова співпраця. Тоді в межах «за-лізної завіси» принцип колективної праці обгрунтував і впроваджував Василь Сухомлинський. Він виходив із власного досвіду: дитина, яка зуміла допомогти іншій, не здатна на підлість, зло, цинізм. Потребу дитячої взаємодопомоги доводив і відомий педагог еміграції, професор Українського Вільного Університету у Мюнхені Григорій Ващенко. Але радянська школа підмінила їхні ідеї, нав’язавши дух колективістської зрівнялівки: всі — як один.

Ще одна учасниця програми учителька англійської Інна Козак впевнилася, що коли ми відкинули цінні здобутки своєї педагогіки, американські педагоги їх використовують. Тепер їздимо до чужих по своє.

Пані Інна у своїй школі налаштувала дітей, що вони — єдина команда. І порадила їм зробити незвичайні візитки, де б кожен стисло розповів, які в нього захоплення і що він уміє. Ідея так званих контактних карточок була реалізована для того, щоб діти спробували зрозуміти одне одного і могли подружити. Взаємні кроки назустріч роблять їх чеснішими.

Особливістю уроків пані Інни стали групові проекти, коли учні спільно випускають журнал, роблять художні колажі. Тут знаходить справу для себе і слабший учень, і відмінник. Кожен хоче самовиразитися, похвалитися, на що він здатний.

Виховання радістю, можна сказати, — категорія надсоціальна. На тому, що «діти в корисних заняттях мають знаходити задоволення», наголошував англійський філософ і по-літичний діяч Джон Локк ще у XVII столітті. Викликати в дітей позитивні емоції, розвивати відчуття потрібності собі та іншим має ще глибший смисл у нинішньому сус-пільстві, яке переживає катаклізми. Але перш ніж заглибитися в чужі освітні системи, не зайве скористатися своїми.