До Африки — на мотоциклі - Соціум - dt.ua

До Африки — на мотоциклі

6 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 6 травня-13 травня

Напевно, немає людей, котрі в дитинстві не марили б про далеку й незвідану Африку. Дитячі бажання з роками забуваються, проте серед дорослих усе-таки знаходяться оригінали, готові реалізувати свої давні фантазії...

Напевно, немає людей, котрі в дитинстві не марили б про далеку й незвідану Африку. Дитячі бажання з роками забуваються, проте серед дорослих усе-таки знаходяться оригінали, готові реалізувати свої давні фантазії. Двоє ужгородців — підприємець Олег Деменко й журналістка Наталя Качмар — саме з такого племені мрійників. Мало того — вони першими з жителів СНД наважилися поїхати до Африки на мотоциклі! І анітрохи не шкодують про це.

— Ідея здійснити подорож до Африки належить мені, — розповідає Олег. — Народилася вона ще в ранньому дитинстві під впливом усім відомої книжки Корнія Чуковського «Лікар Айболить». Дитяча мрія збулася лише тепер, адже для її здійснення потрібні були кошти й мотоцикл (уся принадність полягала саме в тому, аби поїхати в Африку на мотоциклі). У Австрії купив позашляховик «Хонда Транс-Альп», після чого всерйоз засів за проект поїздки.

Підготовка тривала понад три місяці — потрібно були прорахувати маршрут, визначити приблизні місця ночівель, зібрати екіпірування. У поїздку мандрівники взяли лише найнеобхідніше: спеціальні шкіряні костюми для негоди, тропічний одяг для спеки, намет, спальні мішки, невеликий запас продуктів. Словом, усе для того, щоб можна було рухатися в автономному режимі й ні від кого не залежати. На початку березня 2005-го екіпаж отримав довгоочікувані візи й вирушив із Ужгорода на захід.

750 кілометрів територією Угорщини Олег і Наталка здолали за один день, зробивши лише одну зупинку, щоб випити каву. Вечір застав мандрівників уже на території Австрії. Наступний день — Італія. І, нарешті, останній пункт Європи — Генуя.

— Коли ми прибули в порт, до берега саме причалював паром «Карфаген» — величезний ультрасучасний дев’ятипалубний корабель, — згадує Олег. — Серед пасажирів парома було багато німців, австрійців та італійців, для котрих здійснити подорож до Африки — однаково, що для нас з’їздити в Крим. Зате зі Східної Європи, крім нас, на «Карфагені» нікого не виявилося. Фактично ми з Наталею стали першими жителями СНД, котрі вирішили потрапити в Африку на мотоциклі. Навіть у ралі «Париж—Дакар» російські екіпажі брали участь на вантажівках і легковиках.

***

Величезний туніський порт вразив організованістю своєї роботи. Оформлення документів для двох із половиною тисяч пасажирів «Карфагена» тривало трішки більше, як півгодини. Ще кілька хвилин — і Олег із супутницею вже мчать уздовж узбережжя.

— Туніс вважається найцивілізованішою мусульманською країною Африки, — продовжує український підприємець. — Місцевим жінкам, приміром, дозволяється вдягати штани й ходити до ресторану, а багатоженство й носіння чадри тут заборонено конституцією. Дороги в Тунісі утримуються в ідеальному стані, а за рухом встановлено суворий поліцейський контроль. Навіть на околиці держави, за десятки кілометрів від населених пунктів, можна зустріти одягненого в білу сорочку й чорний костюм полісмена, котрий перевіряє швидкість руху транспорту.

— А мене в Тунісі найбільше вразила величезна кількість кішок, — підключається до розмови Наталя. — Вони були скрізь — в готелі, на площах, у парках, статуетки котів прикрашали фонтани. Коли ми вирішили скупатися в морі (хоча тоді в Тунісі була «зима» — лише 17 градусів за Цельсієм, і місцеві жителі дивилися на нас, як на «моржів»), то зустріли кота навіть на пляжі. Кішка в Тунісі — однаково, що корови в Індії. Від своїх українських родичів туніські вусаті-смугасті відрізняються високою холкою, гострою мордочкою та неймовірною доглянутістю й ситістю.

…Уявіть рівну трасу, викладену зі спеціального, такого, що не плавиться під променями палючого сонця, білого асфальту. Дорога різко переривається. Далі — піски Сахари. Біля самісінького краю дороги — стоянка «таксі», функцію якого тут виконують одногорбі верблюди драмадири. За 10 доларів погонич із верблюдом відвозить туриста в глиб пустелі. У Тунісі дуже чітко позначено зміну географічних зон — у місці, де розпочинається пустеля й закінчується рослинність, ніби проведено пряму лінію. Погода тут може змінитися за кілька секунд — налетить буря, і навколишній ландшафт стає невпізнанним.

***

— Одні з найяскравіших вражень у нас залишилися після поїздки до поселення корінних жителів країни берберів, котрі риють своє житло у вапнякових скелях, — ділиться Наталка. — Туніс — останнє пристановище троглодитів (у перекладі — печерні жителі). Деякі селища берберів мають вигляд величезного котловану, стіни якого, немов пташиними гніздами, поцятковані печерами. Ми побували в гостях в одній із берберських родин і оглянули їхнє житло.

Печера нагадує квартиру та складається з коридору й округлих кімнат розміром три на чотири метра з низькими дерев’яними ліжками й мінімумом меблів. Температура всередині вдень і вночі залишається незмінною — плюс 17 градусів за Цельсієм. Ані електрики, ані жодних інших благ цивілізації тут немає, їжу готують на багатті. Аби прилучити берберів до європейського способу життя, влада побудувала в селищі школу й лікарню, але користуються їхніми послугами лише близько третини печерних жителів.

— Коли ми залишали котлован, навколишній ландшафт у променях призахідного сонця нагадав картинку з фантастичного фільму, — каже Наталя. —Лише потім ми пригадали, що в цьому немає нічого дивовижного, оскільки саме тут знімали один із «інопланетних» епізодів «Зоряних війн»...

П’ять проведених у Тунісі днів промайнули немов п’ять годин. Коли настав час збиратися додому, вирішили піти на місцевий базар придбати що-небудь на пам’ять. І тут мене ледь... не купили. Під час торгу за якийсь невеличкий сувенір, один із продавців запитав мене німецькою мовою, показуючи на Олега: «Де ти взяла цього бандита?» — «Та вже й не пригадаю», — відповідаю з усмішкою. Тоді він звернувся до Олега: «Навіщо тобі ця дівчина? Продай її мені». «І за скільки ж?» — запитав жартома Олег. «Тисячу верблюдів». «Уступлю лише за десять тисяч верблюдів», — парирував, не роздумуючи, Олег. «Ні, стільки в мене немає», — почули у відповідь. Так мене й не купили — не зійшлися в ціні...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво