До 150-річчя з дня народження Івана Франка «По Дунаю льоди пливуть…» - Соціум - dt.ua

До 150-річчя з дня народження Івана Франка «По Дунаю льоди пливуть…»

25 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 25 серпня-1 вересня

Удосвіта 7 жовтня 1892 року до Північного вокзалу у Відні прибув пасажирський експрес зі Львова. Ра...

Пам’ятник Іванові Франку у Відні
Пам’ятник Іванові Франку у Відні
 

Удосвіта 7 жовтня 1892 року до Північного вокзалу у Відні прибув пасажирський експрес зі Львова. Разом із іншими прибульцями на перон зійшов середнього зросту чоловік у чорному елегантному плащі, при капелюсі й краватці, з великими валізами в руках. Із того, що він чемно відмовився від вокзальних носіїв і впевнено попрямував до станції візників, можна було гадати, що до Відня цей пасажир приїхав не вперше. Сам же й поклав свої валізи на нічному диліжансі, назвав візникові адресу — й слухняні віденські коники подалися до Дунайського каналу, проминули Шведський міст, а тоді тихою ходою долали довгий пологий пагорб до центру, до старого міста.

До Відня приїхав Іван Франко…

Того ж дня, 7 жовтня 1892 року, він напише до свого побратима з університетських років, публіциста, видавця і політичного діяча Михайла Павлика: «Дорогий друже! Шлю Вам поздоровлення з Відня. Мій адрес: Wien, 1, Wipplingerstrasse, № 26, 1 Steige, 4 Stok».

…Було йому 36 років. Він сам себе запитував тоді у листах до друзів: «Лише тридцять шість чи вже тридцять шість?» Франка, молодого українського інтелектуала, поета, публіциста, перекладача Гьоте, Шіллера, Гайне, Золя, Гоголя, Толстого, уже знала Європа. Однак багатогранний талант Франка не погамовував себе лише на письменницькому чи журналістському полі. Якби він залишився на ньому, то й доля була б набагато прихильнішою до Поета. Франко, ще сам не знаючи, що вимальовується як найбільш харизматична постать українства після Тараса Шевченка, прагнув набагато більшого, ніж лаврів чи терня модерного українського белетриста. Він знав, відчував, що немало міг би прислужитися не лише для модернізації (сьогодні ми сказали б — європеїзації) літературного процесу в бездержавній Україні, але й українського суспільного життя, і української науки.

Наукова праця, попри белетристику й журналістику, була другим його могутнім крилом.

Уже пізніше, в одній із автобіографій, Іван Франко, згадуючи свої студентські роки, не без болю зауважив: «Львівський університет аж ніяк не був тоді світильником у царстві Духа; щобільше, можна його було б порівняти з закладом для культури безплідності… Я пристрасно прагнув знання, але одержав тільки мертвий крам, а його треба було проковтнути, якщо бажалося дістати цісарсько-королівську посаду. Студіювання заради хліба, а не науки — це було гасло тодішнього Львівського університету».

Надуманий, «глупий і глухий», як писав згодом Франко, так званий «соціалістичний судовий процес» австрійської владної бюрократії 1877-1878 років над студентами Михайлом Павликом, Іваном Франком та іншими молодими українськими інтелектуалами не дав можливості йому закінчити навіть ці, формальні, університетські студії… Маємо парадокс, який, зрештою, не був винятком у тогочасній Європі: письменник, науковець, дослідник і учасник глобальних європейських політичних, гуманітарних, економічних, соціальних процесів, через політичний остракізм не мав навіть формального університетського диплома…

А те друге, наукове, крило пекло молоді рамена модерного українця. У 1889 році Франко, нонконформіст і «баламут молодих голів», як говорили про нього статечні галичани із «Просвіти», подає до Львівського університету тему своєї докторської дисертації: «Літературний рух русинів (так тоді іменували галицьких українців у Австро-Угорщині. — В.С.) у 1848 році». Однак навіть через сорок років після «Весни народів» ця тема, на той час уже чисто історична, у Львівському цісарсько-королівському університеті імені кайзера Франца І «не пройшла».

З листа Івана Франка до Михайла Драгоманова, 29 листопада 1889 р.: «Говорив я вже давніше про се діло (про дисертацію) з Огоновським (професор Львівського університету. — В.С.). Та, оглядівшися, я побачив, що тема не відповідає головному постулатові Огоновського: «прошу, щоб то була справді література, а не політика». Ну а у нас в 1848 році «справді літератури» майже не було, а була тільки політика».

Отож, маємо ще один парадокс. Саме після подання Франка на докторат виявилося чомусь, що і визволений у революційному 1848 році з цензурних сховків український альманах «Русалка Дністровая» Маркіяна Шашкевича (на той час уже небіжчика, чия могила заростала травами у глухому селі за Львовом), і перша українська газета «Зоря Галицька», і поезія, проза та публіцистика Миколи Устияновича, Якова Головацького, Івана Вагилевича та інших діячів українського відродження періоду «весни народів» навіть на схилі ХІХ сторіччя й надалі залишалися під грифом «табу» і для докторської монографії недоступні.

Але не мине по тому й чотирьох років, як поважне галицьке товариство віднайде таки серед глухого сільського цвинтаря могилу «будителя України» Маркіяна Шашкевича (його «Русалку Дністровую» посеред зими 1843 року читав Шевченко у садибі Рєпніних у Яготині) — й урочисто, при великому зібранні народу, перепоховає прах Поета на центральному львівському Личаківському цвинтарі (сиві воли у скорботному повозі, малинова китайка поверх труни, коругви, промови й заклики до єднання). Франко був на цьому справді високому народному пошануванні великого українського патріота, написав статтю з цієї нагоди («З похорону Шашкевича», газета Kurjer Lwowski, 2—3 листопада 1893 р.). Чи згадав він тоді, як ще не так давно один «свій» львівський професор «зарубав» йому докторат про Шашкевича та його літературних побратимів і послідовників із вже далекого на той час 1848 року? У статті про це мови немає: Франко ніколи не пам’ятав зла й ніколи не був зловтішним. І до останніх днів своїх був упертим…

Упертим опонентом до львівських професорів він виступив… уже через два місяці після того, як йому не дали можливості дослідити українську «заполітизовану» літературу часів збуреної Європи 1848 — 1849-х років. Франко укладає детальний план, пише «мотивацію» і перший розділ нової теми дисертації: «Політична поезія Тараса Шевченка» (!). Звичайно, це був не тільки науковий, але й політичний виклик Франка супроти системи і вічно переляканих соплемінників. Зрозуміло, що і цей поєдинок із системою Франко програв. «Прийшлось мені покинути й другу тему, до котрої мене тягло, — політична поезія Шевченка 1840 — 1846 років, — пише він у вже цитованому листі до Драгоманова. А далі зазначає: — От я й зупинивсь на темі зовсім уже невинній з політичного боку — піснях церковних».

До слова, «пісні церковні», як унікальний жанр народного епосу, Франко досліджував упродовж всього свого життя; шкода, що ці його дослідження так і залишилися доступними лише для одиниць чи «вузьких» фахівців, які свого часу передбачливо передплатили Франковий 50-томник… І все ж таки не ця тема стала його дисертацією. Наприкінці 1890 року Франко, після двох років неймовірно тяжкої роботи, і не лише наукової (аж до повзання по монастирських архівах і горищах сільських церков), завершує монографію про життя і діяльність видатного українського філософа-полеміста Івана Вишенського. 7 грудня 1890 року він пише до Михайла Драгоманова у Женеву: «Скінчив я свою дисертацію про Вишенського, вийшла величенька книжка в 300 сторін… Тоді сунувсь я до університету Львівського, щоб допустили мене держати докторський екзамен». Однак Франкові й цього разу відмовили в докторантурі: виявилося, що свого часу він прослухав лише сім семестрів навчального курсу, а, за новим розпорядженням австрійського міністерства освіти, претендентові на докторат треба було «відпрацювати» вісім семестрів. Франко, звичайно ж, звертається до університетського сенату з проханням зарахувати його на той восьмий семестр. Учений сенат навіть не відповів на це прохання. Зрештою, як засвідчують не так давно опубліковані матеріали, ніякого засідання високого сенату й не відбулося: «зроблено це було однією особою — професором Романом Пілатом, тодішнім деканом філософського факультету» («Спогади про Івана Франка». Упорядник професор М. Гнатюк. «Каменяр», Львів, 1997). Чи не того декана з таким промовистим прізвищем мав на оці Франко, коли згодом, досліджуючи події у Львові революційного 1848 року, не без сарказму відзначив: металися розгублені «патріоти» між намісництвом і власними кухнями, «між Понтієм і Пілатом».

Франко їде до Чернівців, і тут під керівництвом професора Степана Смаль-Стоцького успішно завершує, нарешті, «повний університетський курс». Здавалося б, тепер можна знову податися до Львівського університету із дисертаційною темою. Послухаймо самого Франка. У листі до дружини від 10 серпня 1891 року (Ольга Франко того літа на запрошення Олени Пчілки, матері Лесі Українки, перебувала з трьома дітьми у селі Колодяжному біля Ковеля) він пише: «Я був у Огоновського, носив йому ще деякі дані до моєї біографії. (Попри консервативне несприйняття Івана Франка як лідера новітньої української літератури і радикального політичного діяча, професор Омелян Огоновський, готуючи до друку свою «Історію літератури руської», усе-таки виділив для Франкового письменницького доробку окремий нарис. — В.С.). Він питав мене, що я думаю з докторатом. Я кажу: не знаю, що думати, не подавав іще роботи нікуди. Він каже: тут у Львові я би Вам не радив подавати, тут Вам будуть робити перепони. І почав виговорювати на ляхів, хоч я певний, що в першій лінії він сам старався б мені підставити ногу». Зрештою, і без цієї розмови Франко цілком ясно усвідомлював свої наукові перспективи: «Я знаю напевно і знаю від людей досить компетентних, що кафедри мені при жоднім австрійськім університеті не дадуть — не тому, що я русин, а тому, що я — «політично намаркований». Мусила б хіба Австрія перестати бути Австрією» (лист до дружини, липень 1891 року).

І все ж надія не покидала його. Ще задовго до викладених вище подій примарним вікном до здобуття докторського ступеня засвітився Франкові Відень в особі відомого вченого-славіста професора Ватрослава Ягича. Хорват за походженням, Ягич зумів створити у Відні унікальну школу славістики, що згодом переросла в окрему кафедру наукового слов’янознавства. Франко, звичайно ж, знав про цей унікальний науковий оазис. Він ще після першого курсу Львівського університету прагнув перевестися до університету у Відні, бракувало єдиного — коштів. За що жити, за що хліба купити студентові, який ще у дитинстві відпровадив на сільський цвинтар у Нагуєвичах тата, а за три роки й маму? Із тринадцяти років і по день свій останній Франко крутив своє житейське жорно сам і тільки сам… Більше печалі за унікальним фактом: Франко став першим українським літератором, що годував себе і свою родину письменницьким пером…

Ще в лютому 1889 року він пише до Михайла Драгоманова: «Недавно був один наш чоловічок звідси в Відні у Ягича, і той завзивав через нього молодих людей русинів, щоб ішли на славістику, а він постарається о стипендію і т. ін. Дуже він мене соблазнив, бо хоч я й не такий молодий (33 роки), та все-таки не такий вже старий, щоб не міг повчитися. Та з другого боку, не хотілось би мені покидати заробку при Kurjeri (газета Kurjer Lwowski, де, попри свою письменницьку й наукову роботу, Франко упродовж десяти років працював як журналіст задля утримання родини. — В.С.) та зніматися з сім’єю з насидженого місця. Яка Ваша рада? Мені дуже хотілось би з часом обняти хоч доцентуру приватну слов’янських літератур при тутешньому університеті. Правда, я знаю, що доцентура така, по політичним раціям, була б тут дуже вузькою і ховзькою кладкою, та все-таки хто його знає, як можуть змінитися обставини».

Михайло Драгоманов, звичайно ж, кликав Франка до Європи. Їхні взаємини були не безхмарними (скажемо так), однак Франко, як сам не раз зізнавався, не став би Франком, якби Драгоманов, перебуваючи 1876 року у Львові по дорозі у вічну свою еміграцію, не запримітив двох студентів: Михайла Павлика й Івана Франка. Павлик, старший за Франка на три роки, тоді одразу ж зійшовся з лідером київської «Громади», а скромний Франко так і не осмілився тоді увійти до дискусії з метром. Зате потім їхнє майже двадцятирічне листування було настільки інтенсивним, що згодом, при виданні епістолярію Драгоманова, воно сягнуло двох повноформатних томів… Проте у вересні 1890 року, після багаторазових домовленостей і відкладень «на колись, як випаде нагода», Драгоманов і Франко нарешті зустрічаються у Відні. На жаль, мало знаємо про той їхній спільний тиждень, однак відомо достеменно, що саме тоді Драгоманов і Франко мали розмови з професором Ягичем, де й було домовлено: докторат зі слов’янської філології Франко здобуватиме у Віденському університеті.

16 травня 1891 року він як журналіст газети Kurjer Lwowski з групою галицької молоді відбуває на з’їзд прогресивного студентства до Праги, а звідти власним коштом їде до Відня, де знову веде мову з Ягичем про свої докторські студії. Ягич готовий стати науковим керівником дисертації хоч завтра, однак… перед Франком знову постає банальне питання: за які кошти їхати, як утримувати сім’ю у Львові? А ще ж — лідерство в Українській радикальній партії, видання (разом із Павликом) першого радикального журналу «Народ»… Мине ще рік, поки в листі до Драгоманова від 28 липня 1892 року Франко поділиться своїми остаточними задумами: «Не знаю, що Ви скажете на план, котрий ми уложили удвох з жінкою. План цей такий, щоб узяти мені на півроку відпустку від Kurjera, поїхати у Відень, послухати лекцій Ягича і ще деяких професорів і зробити докторський екзамен… Мені хотілось би пожити у Відні, повчитися у трохи розумніших людей, ніж Огоновський… А докторат був би важний для мене хоч тим, що він дає права політичні (право голосування і вибираємості до парламенту)». Як відомо, пізніше Франко тричі кандидував до австрійської Державної ради, однак через спротив властей, безсоромні, відверті фальсифікації на виборах та «не без допомоги деяких наших патентованих патріотів» він так і не отримав депутатського мандату…

27 серпня у тісній двокімнатній найнятій квартирі по вулиці Зиблікевича у Львові Франкові друзі відзначили його 36 років. А 6 жовтня пополудні, коли візник виносив з хати спаковані валізи, Франко цілував перед дорогою своїх найрідніших: дружину Ольгу, синів Андрія, Петра, Тараса і найменшеньку донечку Анну, що народилася лише місяць тому…

Удосвіта 7 жовтня віденський диліжанс привіз його на Wipplingerstrasse, 26. Тут наймав помешкання № 29 на четвертому поверсі «будинку з меблями та кухонними кімнатами» молодший Франків товариш зі Львова, студент Віденського університету Василь Щурат (у майбутньому — відомий літературознавець, академік АН України). До нього й «підселився» Іван Франко. У цьому помешканні він не раз зупинявся й пізніше, під час наступних своїх приїздів до Відня. Цей будинок, тепер позначений меморіальною таблицею, — неподалік головного корпусу університету.

Через три дні Франко пише до дружини: «Я сьогодні записався вже на університет. Заплатив 18 гульденів 65 крейцарів. Декан прийняв мене дуже ласкаво і казав зараз же перекладати на німецьку мову мою роботу про Вишенського, а також усе, що було друковано з моїх наукових праць, запевняючи, що все буде швидко зроблено…».

На перший погляд, у Франка складалося усе добре. Принаймні так виглядає із доволі скупих абзаців франкознавчих досліджень, що зачіпають віденський період його життя і творчості. Мовляв, у Відні Франко потрапив, нарешті, у свою атмосферу, при якій міг повністю віддатися своїй стихії: науці й літературі. Зрештою, так воно й мало бути, і почасти так і було. Однак дуже мало знаємо, якою ціною дався Франкові віденський докторат.

Найбільше інформації можемо почерпнути з найдостовірнішого джерела, а саме — з листів самого Івана Франка. Утримання помешкання і сім’ї у Львові вимагало коштів. Відповідних витрат потребувало й перебування Франка у Відні (очікуваної стипендії він не отримав — стипендія виділялася лише студентам, а не аспірантам). Інших доходів, окрім письменницької чи журналістської праці, Франко не мав. Газета Kurjer Lwowski погодилася відпустити його лише на два місяці зі збереженням платні, і то з умовою, що він щотижня надсилатиме до газети матеріали з Відня як репортер. Хто журналіст, той зрозуміє, яких старань, праці, нервової напруги і головне — часу потребує репортерська робота. Франко свої обов’язки перед редакцією виконував бездоганно (його віденські матеріали у цій газеті, на жаль, залишилися поза межами 50-томника). А ще ж докторант мусив відвідувати обов’язкові університетські лекції, готуватися до екзаменів, просиджуючи цілі дні в бібліотеці. І, зрештою, готував до захисту свою дисертацію: редагував і перекладав німецькою монографію про Івана Вишенського…

Франкознавство не дуже любить цитувати листа Івана Франка, якого він уже на двадцять третій день свого перебування у Відні, 30 жовтня 1892 року, надіслав Михайлові Павлику: «У нас, як знаєте, тепер дуже тісно (тобто, матеріально дуже важко. — В.С.). Мій заробіток в «Kurjer-і», мабуть, швидко зовсім урветься, деінде заробити мені тепер також дуже тяжко; але якщо хочу вчитися, — значить, приходиться бідувати так, як ми бідували колись за молодих часів університетських. Коли зачну іноді думати, яка, властиво, будучина жде мене, то так і хочеться кинутись з четвертого поверху на вулицю і відразу скінчити все. А головне, що при таких думках і робота з рук паде»…

Із професором Ягичем у Франка склалися прекрасні взаємини. Настільки прекрасні, що від них Франко, як успішний докторант, і… потерпів. Спочатку було домовлено, що Франковою дисертаційною роботою стане його монографія про Вишенського, перекладена німецькою мовою. Та якось на одному з семінарів Франко вирішив здивувати професора: замість якоїсь «обов’язкової» теми прочитав свій реферат про старохристиянський роман «Варлаам і Йоасаф». Ця пам’ятка слов’янської літератури на той час була ще мало досліджена у науці. Франків реферат настільки вразив Ягича, що він просто на семінарі запропонував: замість того, аби докторант перекладав готове (тобто, роботу про Вишенського), то чи не краще буде для науки, коли Франко погодиться на нову тему, а саме: розширить і поглибить свій реферат про «Варлаама і Йоасафа» і запропонує цю тему як свою докторську дисертацію. Зрештою, це була лише пропозиція, Франко мав право вибору. Але чи був би Франко самим собою, якби не прийняв виклик славнозвісного ученого? Він погоджується на цю пропозицію, хоч добре розумів: усе треба починати майже спочатку.

І знову Франко занурюється у віденські бібліотеки. І на якомусь етапі несамовитої праці зрозумів: у Відні матеріалів для нового дисертаційного дослідження йому замало! Наприкінці грудня 1892 року, на Різдвяні свята, він приїжджає до Львова «на вакації», сяк-так залагоджує родинні матеріальні справи, відпрацьовує свої борги перед газетою, а головний час проводить у бібліотеках. Водночас на вимоги цензури вносить корективи у рукопис своєї п’єси «Украдене щастя», яку подав на конкурс львівського журналу «Зоря».

21 січня 1893 року Франко знову повертається до Відня. Листом звертається до Драгоманова, який на той час уже обіймав університетську кафедру у Софії: «Я вже від тижня у Відні, та ходжу, мов прибитий: дома дітей лишив хворих, та й жінці мало бракує, щоб за клопотами та безсонницею не заслабнути. До сього додайте фінансові клопоти, фатальна робота над переробкою, а властиво — попсуванням моєї бідної драми.., і ще деякі дрібні журнальні роботи та поповнювання матеріалів про Варлаама…». Франкові потрібні паралельні редакції цього старохристиянського роману, роботи інших дослідників цієї теми, тож він просить Драгоманова прислати йому до Відня усе, чим багатий на цю тему Софійський університет.

Із листа Івана Франка до дружини, 20 лютого 1893 року: «Дуже мене занепокоїла відомість про нову слабість наших діточок. Що се таке з ними?.. Я інколи, сидячи тут у спокійній і теплій бібліотеці, сам собі закидаю, що гріх було так самою лишити тебе з тількома дітьми, та ще й недужими. Та що вже діяти! Почав, то треба скінчити… Прошу тебе, пиши мені як можеш частіше, поки діти нездорові, хоч на картці кореспонденційній… Я здоров, тільки щось спати не можу. Та чень се мине… По Дунаю льоди пливуть, та я ще не мав часу піти подивитися…».

Його віденські дні були виповнені вщерть. Нелегкими були і його віденські ночі, коли відривався від наукових фоліантів і йшов до Поезії. Саме у Відні Франко починає створювати поетичну драму-триптих «Зів’яле листя», якій судилося стати шедевром світової інтимної лірики. Цю унікальну книгу поет творив упродовж чотирьох років, однак лише під однією поезією — «Привид» — він ставить дату і місце творення: Відень, 6 листопада 1892 р.:

Постій! Постій!

Я вмію се відчути!

Моя любов не згасла ще,

горить,

Зуміє райський

ключ із дна добути,

Зуміє рай запертий отворить…

І тут, у Відні, поезія не відпускала його ні на мить. Цікавий спогад з віденських днів Франка залишив уже згадуваний академік Василь Щурат: «Коли я мешкав з Франком разом у 1892—1893 роках в одній кімнаті при Wipplingerstrasse у Відні, він часто пізно зимовим вечором, наставивши самовар, при монотоннім шипінні його починав проходжуватись поздовж кімнати, так само посвистуючи й мугикуючи, без уваги на те, чи я читав при столі, чи спочивав на ліжку. Я довго не зважав на те, аж якось раз поспитав:

— Що це ви, пане Франко, всеношну правите?

Франко усміхнувся:

— Скоріше утренню, — каже. — То я так вірш свій будую…».

«Тут у Відні на мене знову найшла манія белетристична!» — з тихим гумором пише Франко до Драгоманова. У Відні він за три місяці написав роман «Для домашнього огнища» (польською мовою, згодом перекладає твір на українську), допрацьовує драму «Украдене щастя», пише поему-алегорію «Мандрівка Русина з Бідою» (сатиричний зріз галицького суспільства на фоні австро-угорського «куцого лібералізму»).

У травні 1893-го дисертація «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» була завершена. Дещо поліпшилися й матеріальні обставини у родині: Франкова п’єса «Украдене щастя» отримала премію на конкурсі львівського журналу «Зоря», автор подав її до постановки у львівському театрі. 19 травня він пише до дружини: «Не хотів я писати тобі, поки не скінчу своєї роботи, та отсе, Богу дякувати, скінчив і віддаю нині. В неділю буду в домі у Ягича… У нас тут погода прекрасна, вчора увечері перепав легенький дощик. У неділю з одним поляком був я у Ляксенбургу, кілька миль за Віднем, де є величезний цісарський парк і замок цісаря Франца І на острові, довкола обведений ставом… Та про се треба усно оповідати, бо писати ніколи. Впрочім, не буваю ніде, переважно сиджу в хаті і працюю…»

Перший екзамен зі славістики й латинської мови Франко склав 20 червня. 28 червня склав іспит з філософії. Склав із відзнакою, отож із юнацьким запалом він того ж дня пише до дружини: «Значить, моя задача сповнена! Приходиться тепер зачекати тільки на промоцію, т. є. торжественний акт, на котрім об’являть публічно уділення такому-то степені доктора, після чого вручать і диплом…». Промоція відбулася 1 липня. (На відзначення цієї події Австрійсько-українське товариство у Відні встановило пам’ятну таблицю біля входу до «Франкової аудиторії» у головному корпусі Віденського університету). Опівдні відбувся офіційний акт присудження Франкові ступеня доктора філософії, а опісля професор Ватрослав Ягич влаштував традиційний у таких випадках «Комерс славістів». Про те, як відбувся він, розповів сам Франко у листі до дружини Ольги: «Ягич був дуже веселий і говорив пару разів промови. Крім нього, були: проф. Іречек, проф. Краль з Празького університету, багато хорватів. При кінці прийшов проф. Крумбархер з Мюнхена — автор візантійської літератури, котрий розмовляв зі мною про «Варлаама і Йоасафа» і обіцяв прислати мені працю свого товариша Е. Куна про сю тему. Промов було багато, між іншим і мене заставили говорити по-українськи».

Скромна, багато в чому навіть аскетична натура Франка не дуже полюбляла велемовні дифіляди, славослів’я, особливо коли йшлося про його, Франка, персону. І все ж того дня він був по-справжньому щасливий. І не тільки як доктор філософії, щойно, після усіх митарств, дипломований. Того дня Франко був щасливий як людина, якій, на жаль, доля вділила того щастя так неймовірно мало! Він запрошує друзів «на вечірку» у славетний віденський парк «Пратер» над Дунаєм. Звідти, під натиском тих же друзів, посилає телеграму до газети Kurjer Lwowski, і вже наступного дня, 2 липня, у вечірньому випуску газета під рубрикою «Хроніка» повідомила львів’ян: «Докторат філософії здобув 1 липня цього року у Віденському університеті Іван Франко, наш шановний товариш і співробітник, справжній українець і знаменитий дослідник слов’янських справ»…

Уночі на 2 липня Іван Франко на Північному вокзалі Відня сів на потяг до Львова. Він не дочекався урочистого вручення докторського диплома — не міг пробути у Відні ще хоч би день із цілком банальних причин: останні свої заощадження тримав на проїзд до Львова.

Дев’ять місяців перебування у Відні для Франка були виповнені не лише працею як університетського докторанта. Зрештою, у цьому зізнавався й сам Франко: «Я записуюсь на університет не для самого докторського титулу, а також для того, щоби справді щось скористати в науці і познайомитися з людьми, котрих знайомість мені може бути більше придатною, ніж сам титул докторський». В одному з листів до Михайла Драгоманова він зізнається, що коли потрапляє у віденські бібліотеки, то забуває про свій докторат і «налітає» на цілком інші теми, які бентежать його наукове і письменницьке єство. Саме у віденських бібліотеках і архівах Франко, за його висловом, «записав у свій науковий блокнот» унікальні матеріали, які пізніше використав у грунтовному історико-соціологічному дослідженні «Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині». Ця робота Франка і досі є однією з найглибших аналітичних розвідок про політичні і соціальні процеси, які відбувалися в Австрії у 1848—1849-х роках, у період «Весни народів».

А вже тільки перелік імен відомих європейських учених, які були присутніми на «Комерсі славістів» у Віденському університеті чи з якими упродовж свого перебування у Відні співпрацював докторант, говорить про те, яке значення відіграв Відень у подальших наукових зацікавленнях Івана Франка… Ягич, якому Франко багато чим завдячував у становленні як ученого європейського рівня, назавше залишався його старшим і мудрим колегою у науці. Стосунки Франка і Ягича, їхнє багаторічне листування — то тема для окремого дослідження. Вони багато в чому були солідарними, багато в чому розходилися і навіть гостро полемізували як у листах, так і в публічних виданнях. Але констатуємо факт: саме у Відні відбулася зустріч двох учених-славістів і неординарних натур, праця яких мала велике значення (і не тільки наукове) у відстоюванні прав і свобод слов’янських народів у поліетнічній Австро-Угорській державі.

Тут же, у Відні, Франко, як лідер Української радикальної партії (а згодом — один із засновників Української національно-демократичної партії), встановлює особисті контакти з політичними діячами Європи. Дев’яності роки ХІХ сторіччя стали початком діяльності нових, радикальних політичних сил. Відень 1892 — 1893 рр. спричинився до вибору Франком свого місця у політичному процесі тих років: він зближується з представниками європейських політичних і суспільно-громадських рухів, зокрема — стає особистим «гострим і вкрай упертим» другом лідерів тогочасної австрійської соціал-демократії — Віктора Адлера й Ернеста Пернерсторфера. У Відні Франко познайомився з Томашем Масариком (майбутнім президентом Чехо-Словаччини), а також із чільним діячем європейського єврейства Теодором Герцлем. За свідченнями Василя Щурата, Франко однозначно підтримав ідею відбудови єврейської держави, оскільки «ця ідея є ніби рідною сестрою нашої ідеї відбудови української держави».

Окрема тема — це співпраця Івана Франка з віденською пресою. Після свого перебування у Відні Франко стає постійним співробітником багатьох австрійських періодичних видань, і зокрема — щоденника Die Presse, газет Die Zeit, Osterreichische Rundschau, Zeitschrift fur osterreichische Volkskunde, Die Waage, Arbeiter Zeitung, Neue Revue, Aus fremden Zungen. Особливо тісні контакти налагодилися у Франка з тижневою газетою Die Zeit, з якою він співпрацював упродовж двох десятиріч, до кінця днів своїх. В особі Франка провідна віденська газета мала мудрого, аналітичного публіциста. А для Франка газета Die Zeit була тим виданням, де він, австрійський громадянин і провідний український діяч, міг висловити те, чого йому ніколи не могла б дозволити тодішня провінційна галицька преса.

Після свого докторату Франко ще не раз був у Відні: у 1895, 1896, 1898, 1900, 1902 роках… Це, зокрема, були виїзди з приводу його габілітації на посаду доцента Львівського університету (тодішнє міністерство освіти під шаленим тиском галицького намісника Казимира Бадені так і не дало дозволу доктору філософії Івану Франкові обійняти кафедру української літератури), участь у зібраннях австрійських соціал-демократів, у зборах товариства українських студентів «Січ», робота у віденських архівах і бібліотеках…

Навесні 1904 року Іван Франко разом із Михайлом Грушевським вирушив «у наукову подорож» до Італії. Повернувшись до Львова, він у листі до письменника і вченого Агатангела Кримського (18 квітня 1904 р.) зазначає: «Не знаю, чи одержали Ви мій привіт із Рима. Я отсе несподівано для себе самого по зборах Наукового Товариства імені Шевченка відбув з професором Грушевським тринедільну подорож до Італії (бачили Венецію, Рим і Флоренцію, були пару день і у Відні)». Чи не в цьому транс’європейському потягу із Рима до Відня, а далі — до Львова Іван Франко, вражений скульптурною фігурою Мойсея роботи славетного Мікеланджело, розпочинає свій епохальний твір — поему «Мойсей»?..

Востаннє Франко побував у Відні своєї трагічної весни 1909 року, проїздом до курортного містечка Ловрань на побережжі Адріатичного моря. Хворий письменник намагався вилікуватись від невиліковного на той час паралічу рук. Тим же шляхом, знесилений хворобою, у супроводі спішно викликаного зі Львова сина Андрія, повертався він додому — через Відень і Краків…

14 серпня 1915 року, посеред віхоли Світової війни, Франко пише свій останній лист до Відня, до професора Ватрослава Ягича: «Вельмишановний пане раднику! Передовсім шлю Вам сердечне вітання після жахливого часу (Франко має на увазі російську окупацію Львова. — В.С.). Цього разу зима мене сильно виснажила й дуже ослабила. Але, Богу дякувати, моя сила духу не постраждала… Залишаюся з глибокою пошаною, д-р Іван Франко».

Ще перед війною, українська громадськість розпочинає клопотання про висунення кандидатури Івана Франка на здобуття Нобелівської премії. Ці старання активно підтримала професура Віденського університету. Однак сувора доля відпустила Франкові так мало: 28 травня 1916 року, за три місяці до його 60-річчя, поета і вченого не стало. Нобелівську премію ж присуджують лише живим…

***

28 травня 1999 року площа обабіч вулиці Постгассе у центрі Відня озвалася музикою духового оркестру і українськими піснями. Того дня у Відні, біля української церкви святої Варвари, відкривали пам’ятник Іванові Франку (автор — львівський скульптор, заслужений художник України Любомир Яремчук).

«Цей пам’ятник — скромний за розмірами посеред знаменитого пантеону віденських монументів, але він — великий за своїм значенням, — звернувся до присутніх онук Івана Франка, відомий учений і дипломат Роланд Франко. — Український геній, поет і філософ знову повернувся до Відня. У цій українській церкві він під час Служби Божої читав на хорах послання Святого апостола Петра до християн, тут він вдивлявся у європейські обрії, серед яких бачив і свою улюблену Україну… Сьогодні Франко знову повернувся до славетного міста над Дунаєм, аби ще раз нагадати нам своє високе гасло: «Братаймося, як рівні з рівними!»…

Не часто випадають у житті моменти, які набирають значення символу. Однак саме так сталося того травневого дня 1999 року у Відні. Після церемонії відкриття пам’ятника Генеральний вікарій Української греко-католицької церкви отець-мітрат Олександр Остгайм-Дзерович (голова комітету зі спорудження пам’ятника Івану Франкові), відправивши Службу Божу, замкнув храм і з нашою українською делегацією повернувся до пам’ятника, щоби разом сфотографуватися. І тут до нас підходить сивий мешканець Відня. Він уважно розглядає монумент, вчитується у напис, а тоді запитує у пароха: «Хто ця людина, якій у Відні поставили пам’ятник?». Отець Олександр розповів йому про Івана Франка, про Шевченка, про Україну. Віденець уважно вислухав його і мовив: «Якщо Україна вже у перші роки своєї свободи споруджує пам’ятники своїм синам у світах, то цю країну очікує велике майбутнє».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво