Дмитро Стус: син за батька - Соціум - dt.ua

Дмитро Стус: син за батька

1 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №12, 1 квітня-8 квітня

Дивно, наскільки швидко вкриваються шаром бронзи постаті людей, непересічна творчість яких забарвлена драматичними, а надто — трагічними обставинами життя...

Дмитро Стус
Дмитро Стус
 

Дивно, наскільки швидко вкриваються шаром бронзи постаті людей, непересічна творчість яких забарвлена драматичними, а надто — трагічними обставинами життя. Страждання, як відомо, звеличують, мученицька смерть зводить на постамент — а далі єдиним можливим ракурсом освітлення «життя і творчості» митця залишається погляд знизу вгору, і ось уже його образ невідворотно спотворений у перспективі. А тоді — спокуса скинути кумира з п’єдесталу, потанцювати на кістках і, бажано, попорпатися в білизні… Сценарій, уже добре відпрацьований на класиках української літератури.

Поет Василь Стус за інших обставин міг бути нашим сучасником, але доля, що, як і історія, не має умовного способу, вже зробила його класиком. Занесла до шкільної програми. І нагородила канонічною біографією героя, незламного й непогрішимого.

І ось — книга, яка стала, за твердженням багатьох авторитетних дослідників, проривом в усій вітчизняній біографістиці. Про творчість і життя поета (які, зрештою, невіддільні одне від одного) написав Дмитро Стус, син Василя Стуса, письменник, журналіст і літературознавець. Ретельний добір фактажу, десятки позицій опрацьованих документів і досліджень — і щемна щирість, можлива тільки тоді, коли пишеш про рідну людину. Людину, яку по-справжньому прагнеш зрозуміти. І понад усе бажаєш уберегти від бронзовіння на п’єдесталі.

Книга Дмитра Стуса «Василь Стус. Життя як творчість» (видавництво «Факт», Київ) здобула Ґран-прі у Всеукраїнському рейтинґу «Книжка року-2004».

— Існує думка, що особисте життя поета, та й будь-якої великої людини, не має такого значення, якого йому надають. Мовляв, для історії достатньо творчості. Ви не погоджуєтеся?

— Ця думка певною мірою справедлива й рівно такою ж мірою несправедлива. Звісно, для шанувальників поезії, яких насправді в цьому світі не так багато, домінантою є творчість. З іншого боку, дуже багатьом цікаво, як люди, що стали знаковими постатями в мистецтві, творили власні життєві стратеґії. Як людина може відбутися всупереч обставинам. Є Стус, і поруч із ним ще чимало людей не меншого таланту. Чому про них сьогодні не чути, чому вони не відбулися, а він відбувся? Чому не відмовився від свого українства, коли такі можливості виникали? Ось про це книжка.

— Коли вам було важче почуватися сином Василя Стуса: у дитинстві та юності, коли він вважався ворогом народу, чи тепер, коли він уже класик?

— В принципі, важко не було ні тоді, ані зараз. Траплялися певні періоди, епізоди, але дуже нетривалі. Пам’ятаю, у вісімдесятих роках, коли всі мої друзі за спелеоклубом, де я тоді займався, збиралися їхати до Югославії в печери, мене поставили перед фактом, що я не можу їхати. Чи не можу вступати до театрального інституту, де мріяв учитися. Це було образливо, прикро, але треба було якось це пережити. Невеличкий викид згустку емоцій, — і за тиждень все минало.

Важко було і років сім-вісім тому, коли з’явилися певні комплекси, що я не є самим собою, а є сином видатної людини. Але я переступив через цей бар’єр. Я вважаю, зле жити з кумирами, але не менш зле жити без кумирів. Василь Стус не є для мене ні кумиром, ані скинутим кумиром. Насамперед це дуже цікава людина, яка зреалізувалася всупереч несприятливим обставинам, а потім — батько. І суб’єктивне знання — ти щось бачив, щось чув — десь заважало, а десь дуже допомагало писати. Я не вірю в раціо, думаю, що багато в чому ми сприймаємо цей світ через емоції. І ця емоційність, яка додається до науковості, мені видається дуже важливою.

— Наскільки тісно ви радилися з матір’ю під час написання книги?

— Абсолютно не радився. Звичайно, щось розпитував… Мама досі не прочитала всю книжку, їй важко це читати, бо це — її життя. Так само, як мені часом було важко писати, бо це — моє життя.

— У книзі багато досить делікатних моментів, зокрема стосовно взаємин Василя Стуса з іншою жінкою…

— Коли я говорив про це ще на рівні ідеї, мені казали: а кому це потрібно? Проте я вважаю, що людина не реалізується в жодному аспекті поза її утвердженням в усіх сферах. Сфера сексуального, взаємини чоловіка й жінки — це одна з тих сфер, без якої нормальна людина реалізуватися не може. Інша справа, як про це писати. Мені здається, що обраний мною спосіб подання матеріалу не найгірший і достатньо коректний. Крім того, повертаючись до поезії, дуже багато віршів Василя Стуса присвячено тій жінці, вона багато пробудила в ньому… І, зрештою, зречення від неї саме тому, що вона була далека від українського світу, теж допомогло йому самовизначитися. Випустити цю жінку в його долі — значить почати брехати, робити те, що деякі дослідники роблять із Тарасом Шевченком, коли місце живої і дуже цікавої людини посідає напівбожок.

— Чи можете ви стверджувати, що написали в цій біографії все? Чи якісь інтимні речі все ж свідомо залишили за лаштунками?

— Думаю, ніхто з тих, хто колись брав перо до рук, не може сказати, що він написав усе. Принцип добору матеріалу був такий: усі важливі теми, які, з моєї точки зору, визначально вплинули на формування Стуса як особистості, я зачіпав. Як би не було важко психологічно — а там є декілька таких моментів, — я ці теми висвітлював. У додаткових, другорядних темах принцип висвітлення був такий: якщо я міг дозволити собі писати все, що я знаю, я цю тему використовував. Якщо не міг цього робити — я цю тему випускав.

Саме тому я не захотів писати про зону. Бо не можу сьогодні писати все, що я про це знаю. Щоб писати про зону правду, треба показувати, як люди падали й уставали. Але ми живемо в суспільстві, члени якого всі в душі відчувають себе суддями. І зловтішаються, прочитавши: ага, він упав, ми мусимо його засудити! Та ти ж не був у тій ситуації, не знаєш, що це таке!.. Мені здається, що ця книжка максимально чесна в конкретній ситуації конкретної країни. Але дійсно, багато залишилося поза текстом. Хоча, з іншого боку, я намагався досліджувати мотивації й правди тих людей, які колись були поруч зі Стусом, а потім ставали його супротивниками чи зраджували його. Бо це теж живі люди. На початку роботи для мене була велика проблема: аби не вийшло, ніби Стус великий, а навколо бігають ліліпути. Бо наш світ — це тисячі й тисячі правд кожної конкретної людини.

— У світлі нинішніх настроїв у країні доводилося чути думку, що Медведчук мусить відповісти за Стуса. Яка ваша позиція стосовно цього?

— Вибачте, якщо вже так ставити питання, то насамперед за Стуса мусять відповісти Спілка письменників, Інститут літератури, багато з колег-поетів, а вже потім Медведчук. Стосовно нього як до, так і після грудневих подій я казав і повторюю: 1980 року він виконав певну роль, будучи складовою системи, яка платила йому гроші. Аналогічну роль у 1972 виконали Спілка та Інститут літератури, але мені здається, що сьогодні це більшою мірою проблема тих конкретних людей, аніж суспільства. Бо суспільство, цей натовп, що тоді сидів осторонь і, в принципі, мовчазно погоджувався з вироками, оскільки боявся, — тепер, коли ситуація змінилася, починає тиснути загальною думкою: давайте знайдемо винуватців. Ми всі гарні, а Медведчук поганий. Я думаю, що шукати конкретику, називати прізвища не можна. Система діє не як безлика маса, а через конкретних людей. Але ці виконавці не завжди є найбільшим злом, яке присутнє в цьому світі.

До Медведчука в родини є кілька моральних застережень. Василь Стус сказав, що не визнає права суду його судити; двоє адвокатів, що він їх називав слугами системи, яким байдужі його інтереси, відмовилися від захисту, а Медведчук з якихось причин погодився. І друге: він не попередив маму про початок судового засідання. А за все інше йому відповідати перед своїм сумлінням. Я не вважаю, що маю право бути йому суддею.

— Чи залишилися для вас самого білі плями в біографії батька?

— Звісно. Де брати сили, щоб підніматися, коли немає жодної надії, — це найбільша загадка Стуса. Його вміння вставати, вміння триматися, вміння говорити м’яке, але дуже переконливе «ні». Це вдається небагатьом. Я намагаюся намацати варіанти відповідей, без претензії на те, що саме мої варіанти будуть остаточними. Ми всі розіп’яті на плоті, і найталановитіші люди — теж. Батьки, які тебе не розуміють, родина, яку необхідно утримувати… Як при цьому всьому людина спромагається вибрати основну лінію свого життя, самореалізацію в ньому? Але, реалізуючись, стає значною мірою еґоїстом стосовно рідних — думаю, безглуздо про це не писати. Це — правда життя.

— Ця книжка — не перша ваша спроба в написанні біографії батька, ви цій темі присвятили чимало публікацій. Чи не виникало у вас бажання покінчити з нею, зайнятися чимось радикально іншим?

— Я залишав цю тему кілька разів, відходив у журнал «Книжник-review», на радіо «Промінь»… Творчість Стуса — це взагалі дуже важкий матеріал, він постійно тебе випробовує: це говорять усі, хто над ним працює, зокрема актриса Галина Стефанова, Сергій Мороз, який писав музику на його вірші… Але щоразу виникала інша проблема. Мені дуже хотілося б, щоб знайшлися люди, які поставили б ці дослідження на серйозну основу й робили їх без моєї участі. А я б повертався до того час від часу. Та коли ти відходиш, як правило, усе зупиняється. Як зависло видання багатотомовика, який ми робили з Михайлиною Коцюбинською і невеличким колективом Інституту літератури. Зрештою, не з’явилося і спроб інтерпретувати біографію Василя Стуса, окрім квазігероїчної — як він протистояв радянській владі.

А мені дуже не хочеться, щоб зі Стусом трапилося те, що, на превеликий жаль, ми маємо з багатьма нашими класиками. Не я перший і не я останній вийшов зі школи з ненавистю до української класики. І я спробував закласти такий провокаційний камінець, аби максимально завадити тому, щоб підняти Василя Стуса на котурни.

— Ви не вважаєте, що ця книжка може бути сприйнята як остаточне «закриття теми»?

— Ні, на щастя, вже є багато критичних приватних відгуків на неї. З-поміж батькових друзів, чи людей, які підходять до осмислення його творчості з точки зору героїки. Крім того, це все-таки перша книжка, де зібраний величезний фактаж, який спирається на документи. Беручи участь у стусівських конференціях чи навіть читаючи наукові праці, я закриваю очі на те, що кожна праця містить 50—70 фактичних помилок. Мені доводилося читати про дні народження Стуса: 4, 6, 8, 12, 25 січня, 1935, 37, 39 року — і це в наукових роботах, з посиланнями на грифовані книжки! Можна писати окрему роботу з критикою помилок, але насправді це було б цікаво дуже-дуже вузькому колу спеціалістів, які, я вважаю, більш-менш фахово осмислюють творчість Стуса: Михайлина Коцюбинська, Кость Москалець, Іван Дзюба… ще три-чотири прізвища додати, і все.

— Після закінчення роботи над цією книжкою чим ви займаєтеся?

— Рік тому був заснований гуманітарний центр Василя Стуса, йдеться про створення музею. Зараз ми з Сергієм Проскурнею працюємо над виставою за Стусом. Досить часто проводжу зустрічі з читачами: на Луганщині був, у Придністров’ї, збираюся знов туди їхати з лекціями. І є ще одна ідея, в принципі, вона потроху втілюється: написати роман в новелах, уже не пов’язаний зі Стусом, але пов’язаний із тим часом. Чомусь він мені цікавіший, ніж сьогодення.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво