Для бою народжений - Соціум - dt.ua

Для бою народжений

3 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 3 листопада-10 листопада

Ігор Качуровський — професор, доктор філософських наук, літературознавець, поет, письменник, перекладач, лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка 2006 року...

Ігор Качуровський — професор, доктор філософських наук, літературознавець, поет, письменник, перекладач, лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка 2006 року. Живе у Мюнхені. 1918 року народження. Вперше про Івана Багряного в Україні почули (про нього та про його твори «Сад Гетсиманський», «Тигролови», «Буйний вітер», «Маруся Богуславка») із циклу програм Ігоря Качуровського на радіо «Свобода».

В одній із ранніх поезій Івана Багряного сказано:

Перепілка в житі — ніжність,

В пшеницях волошки — дума.

Мак червоний — кров.

Друже, друже! Геть з журбою!

Народились ми для бою.

Нам іти разом з тобою

Прирекла любов.

Поетові виповнилося двадцять, коли він писав ці рядки. Але здатність до боротьби і призначення — боротися пройшли з ним крізь усе життя, не полишали його ніколи.

Охтирка була свого часу повітовим містом Харківської губернії, та оскільки Харків — «нове місто», усі ці землі в народі вважалися Полтавщиною. Жило тоді в Охтирці 25800 душ населення. 19 вересня 1906 року (за старим стилем) це населення збільшилось на одну душу: в сім’ї муляра Павла Лозов’яги, що його вірнопідданий писар чи піп зробив «Лозов’ягиним», народився син, якого назвали Іваном. Мати — дівоче прізвище Кривуша — походила із заможних селян села Куземина. Підлітком у цьому селі Іван Лозов’ягин був свідком, як чекісти замордували його діда і дядька.

У шістнадцять років майбутній поет закінчив школу. Після того кілька разів міняє працю і місце проживання, є відомості, що він уже тоді друкувався під псевдонімами.

Маючи двадцять років, Іван Багряний (уже можемо його так називати) вступив до Київського художнього інституту. Тоді ж таки він увійшов до літературної організації «Марс».

На ті роки (кінець двадцятих) припадає досить інтенсивна поетична творчість Багряного: поему «Аве Марія» він видав без дозволу цензури — і її конфісковано, збірку «В поті чола» цензура не пропустила, так само підпала під заборону й поема «Монголія». Але 1929 року побачила світ збірка віршів «До меж заказаних» (сама назва свідчить про бунтівничий характер твору...), а 1930 — поема «Скелька», названа, за тодішньою модою, «романом»). Доводиться визнати, що вірші молодого поета були досить нерівні.

А критика тим часом помічає у віршах Багряного «відрив від дійсності», добачає в них розкладовий характер, зауважує, що автор «не наш». Аж ось О.Правдюк виступає 1931 року зі статтею-доносом, стаття зветься «Куркульським шляхом». Там сказано: «Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким»...

16 квітня 1932 року Івана Багряного заарештовано в Харкові. У листі до слідчого Багряний відверто висловив свої погляди на національне питання. Далі цитую за статтею В.Усаня в книжці «Вірю»:

«Особлива Нарада при Колегії ДПУ УРСР 25 жовтня 1932 року постановила: «...Лозов’ягіна-Багряного І.П. з-під варти звільнити, позбавивши права проживати на Україні протягом 3-х років».

Так Багряний опинився на засланні — на Далекому Сході. Трирічного заслання він не відбув, бо ж спробував утікати. Втеча йому не вдалася, і він на три роки потрапив до концтабору там-таки, на Далекому Сході. Перебування в колі українських поселенців дало Багряному матеріал для повісті «Тигролови», але не слід перебільшувати автобіографічних елементів у цьому творі — ліпше говорити про певні ремінісценції...

Відбувши строк, Багряний повернувся в Україну. У Харкові він відвідав Смолича, очевидно, з наміром повернутися до прорідженого кола літераторів. Смолич запевняє, буцімто Багряний читав йому з пам’яті свій антирадянський роман. Як довго письменник пробув на волі, ми не знаємо, відомо, що його знову заарештовано 16 червня 1938 року. Протягом майже двох років Іван Багряний витримував тортури, але бажаних слідству зізнань не підписував, — 1 квітня 1940 року його звільнено.

Про життя і діяльність Багряного в 1940—1944 роках ми знаємо дуже мало. Правдоподібно, він певний час працював як декоратор в Охтирському театрі, а після приходу німців друкувався в місцевій газеті.

1943 року, очевидно, подався на Захід. Були в Івана жінка (перша) і син. І ми не знаємо, чи він не міг їх узяти з собою (бо так склалися обставини), а чи жінка просто не схотіла вирушати з ним у невідомий чужий світ.

1944 року в Тернополі Багряний написав свій найвизначніший твір у царині поезії — поему «Гуляй-Поле». Тоді ж таки — можливо, через Йосипа Позичанюка — він увійшов у коло оунівських підпільників. Є відомості, що разом із Позичанюком він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради — скорочено «Угавер».

Восени 1943 р. Іван Багряний перебував у галицькому містечку Моршині. І там його попередили: «Тільки що ґештапо заарештувало Любченка... і пошукують за «другим редактором з Харкова». Добрі люди переховали Багряного, він попросив у них олівців і паперу, а коли минулася небезпека — виніс зі свого сховища чотиристасторінковий рукопис. Це були «Тигролови». В нашу літературу увійшов талановитий прозаїк.

Хоча «Тигролови» друкуються звичайно з ремаркою «роман», але, якщо не відступати від усталених літературознавчих термінів, це типова пригодницька повість для молоді.

Пригодницька повість як літературний жанр має власні формальні ознаки, з-поміж яких на перше місце слід поставити чіткий поділ персонажів на дві категорії: позитивних та негативних, а також обов’язковий «хепі-енд» — кінцеву перемогу доброго начала над злим. Проте «Тигролови» не повністю вкладаються в жанрове визначення «пригодницька повість». Для Багряного, як, до речі, і для його читачів, багато важить третій (перші два — пригодницький сюжет та пейзажні дигресії) аспект повісти — її ідеологічна спрямованість: як позитивні, так і негативні персонажі твору Багряного виступають носіями певних ідеологічних комплексів. Досить сказати, що головний герой «Тигроловів», Григорій Многогрішний, — політичний в’язень, який втік із транспорту, а його переслідувачі — чекісти.

Влітку 1945 року почалася примусова репатріація колишніх радянських громадян, які перебували на території так званого Райху. Протягом сорок п’ятого — сорок шостого років вивезено силоміць близько двох мільйонів чоловік. Саме в цей час Іван Багряний виступає з брошурою «Чому я не хочу вертатись до СРСР». Її відразу ж було перекладено кількома мовами, цей голос дійшов до західних політиків, принаймні до деяких...

Уже наприкінці 1945 року Іван Багряний із кількома однодумцями починає видавати газету «Українські Вісті» (газета проіснувала понад півсторіччя) та засновує Українську Революційно-Демократичну партію. Десь у той час він одружився з Галиною Тригуб, що співала в хорі Нестора Городовенка (на честь цього диригента вони свого сина назвали Нестором)

Тоді ж таки Іван Багряний, поряд із публіцистикою, починає писати великомасштабну художню прозу.

Вище було згадано, що в Києві він входив до письменницької організації «Марс», що мало означати — «майстерня революційного слова». Це була більш-менш толерантна, але аж ніяк не вірнопіддана група українських літераторів, котрих вважали «попутниками». Саме до «Марсу» належали два найвизначніші майстри тодішньої української прози: Валер’ян Підмогильний та Борис Антоненко-Давидович. Мені здається, що саме тоді Іван Багряний (якому, можливо, й не снилося, що він стане «прозаїком №1» у нашій літературі) сприйняв-закарбував у підсвідомості не так технічні засоби, як сам мистецький рівень художньої прози обох названих авторів.

Наприкінці сорокових років Багряний написав кілька творів, на яких ми тут не зупинятимемося. Скажу лише, що драматична повість «Морітурі» — свого роду шкіц до роману «Сад Гетсиманський».

«Сад Гетсиманський» — це книжка про зраду й відступництво. Але також і про вірність, про непохитність, незламність, про збереження людиною честі й гідності у цілком, здавалось би, неможливих обставинах.

Щодо тюремно-таборових романів, то їх не так багато у світовому письменстві: адже роман як літературний жанр потребує багатогранного показу життя, широкого охоплення подій, багатої галереї персонажів. Та, до честі Багряного, слід визнати, що йому вдалося подолати обмеженість в’язничних умов і створити справжній роман — за всіма правилами сюжетної архітектоніки. Адже сюжет епічного твору повинен мати три виміри: довжину (себто тривалість у часі), ширину (кількість персонажів і сюжетних ліній) та глибину (психологічну мотивацію вчинків, розкриття людських характерів). Час у літературному творі — це, як відомо, річ умовна, а щодо ширини й глибини роману, то Багряний дав таке багатство людських типів — як слідчих, так і в’язнів — і так глибоко зазирнув у їхні душі, що «Сад Гетсиманський» із повним правом можна зарахувати до найвизначніших українських романів, поставити його поруч із такими творами цього жанру, як «Перехресні стежки» Івана Франка, «Кирпатий Мефістофель» Винниченка, «Місто» Підмогильного. Проте сюжет «Саду Гетсиманського» має ще один вимір — четвертий. Збагнути цей вимір нам допоможе позаконтекстуальний матеріал цього твору: авторська ремарка та епіграф. Спочатку прочитаємо ремарку:

«...прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також усі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених) є правдиві».

А тепер — епіграф:

«Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця... Ще він говорив, коли се Юда, один з дванадцяти, приходить, а з ним багато народу з мечами і дрюччям, од архієреїв та старших людських. Та й узяли його.

Євангеліє від святого Маттея, глава двадцять шоста».

Як легко переконатися, авторська ремарка свідчить про перший, реалістичний план роману, про його пізнавально-документальну вартість, а епіграф — про другий план, про містичну сутність твору Багряного. Цей містичний елемент я й назвав «четвертим виміром сюжету»...

«Буйний вітер» мав стати головною роботою письменника, але ми маємо лише першу частину – роман «Маруся Богуславка», розділ частини другої та частину передостанню — «Огненне коло», яке у відриві від «Марусі Богуславки» не справляє належного враження.

У царині мовостилю «Маруся Богуславка» поступається творам Підмогильного та Антоненка-Давидовича, бо ж автор стояв перед проблемою: або друкувати так, як є (без стилістичної правки), або не друкувати взагалі.

А в очах західного читача мовостиль може стати вирішальним чинником — адже, тоді як переклад «Тигроловів» мав неабиякий успіх, французький переклад «Саду Гетсиманського» жодного резонансу не викликав. Щойно зо два роки тому я дізнався, в чому річ. Мій добрий знайомий, який першу частину життя провів у Парижі, другу — в Москві, а третю — доживає у Мюнхені, спробував читати той переклад — і не міг: настільки невдало й кострубато переклав цей твір російський політик Григорій Алексінський...

Другий істотний фактор, що визначає вартість літературного твору, — це персонажі: якою мірою автор зумів створити постаті живих і конкретних людей. Ата у романі «Маруся Богуславка» — ясна, світла, я сказав би — промениста жіноча постать.

Нарешті, третій фактор, що визначає мистецьку вартість літературного твору, —це сюжет. А сюжет був віддавна найслабшою точкою нашої літератури.

За фаховою оцінкою Ігоря Костецького, «Маруся Богуславка» має найдосконаліше збудований сюжет в усій українській прозі.

До цієї характеристики я ще додав би, що цей роман слід визнати коронним твором нашої літератури. Але «Маруся Богуславка — перший із серії романів, що мали загальну назву «Буйний Вітер». Із цієї серії побачив світ лише передостанній твір, що вийшов із друку першим, «Огненне коло». Та ще в журналі «Нові Дні» був свого часу опублікований один розділ із ненаписаної другої частини. Ми сподівалися, що після смерті письменника знайдуться бодай чернетки інших частин «Буйного вітру»...

Чернетки, правда, знайшлися, — але це був цілком інший твір — «Людина біжить над прірвою». Василь Іванович Гришко упорядкував ці записи, і вони вийшли окремою книжкою.

Не менше уваги, ніж суто літературній творчості, приділяв Іван Багряний і публіцистиці.

Як публіцист він висловив думку, що в Україні і в партії, і в комсомолі перебувають наші кадри. У певних колах це викликало справжнє обурення, адже наші еміграційні діячі не уявляли еволюції понять «партія» та «комсомол». На думку Багряного, вже після війни, коли керівні посади міг посідати лише член партії, сформувався новий тип комсомольця й партійця. Відсоток засліплених ідеями комунізму серед цих людей дедалі меншав.

У відповідь на радянську пропагандистську літературу, яка закликала українців повертатися на батьківщину, Багряний, на тому ж самому мистецькому рівні і таким самим стилем, розрахованим, як заведено було казати, на смак колгоспного бригадира, написав віршовану сатиру «Антон Біда — герой труда». Думаю, що нині цей твір не більше ніж спогад.

Звернення автора до дитячої психології дало українським дітям два чудових твори: «Казка про лелек та Павлика-мандрівника» і «Телефон».

Отож в особі Багряного ми мали своєрідну, яскраву, багатогранну і боюся, що неповторну, — особистість.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво