Дитяча кімната — простір для розвитку - Соціум - dt.ua

Дитяча кімната — простір для розвитку

15 липня, 2011, 12:40 Роздрукувати Випуск №26, 15 липня-22 липня

Кілька років тому на виставці дизайну та інтер’єру в Києві на моніторі однієї з компаній крутили рекламний відеоролик проекту дитячої кімнати для дівчинки.

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

Кілька років тому на виставці дизайну та інтер’єру в Києві на моніторі однієї з компаній крутили рекламний відеоролик проекту дитячої кімнати для дівчинки. Кімната нагадувала нудно-солодку стародавню листівку: усе у квітковому орнаменті — і обшивка стін, і текстиль на шторах і ліжку, і килимок, і, звичай­но ж, балдахін. І скрізь — стрічечки, бантики, рюшики. Словом, усе, що відповідає мріям багатьох молодих мам, адже мало в кого з них, народжених наприкінці епохи розвиненого соціалізму, була своя кімната, та ще й обставлена новими меблями, купленими не з приводу, а згідно з принципами дитячої психології та дизайну. Та що там казати, їхні мами і бабусі й слів таких не знали, а красиве життя бачили тільки в іноземних фільмах. Я й сама у малолітстві була без тями від індійських фільмів — а де ще можна було побачити дівчинці з радянської провінції цей бенкет фарб, цей розмай архітектурних форм? Та практично ніде, окрім як в експропрійованих радянською владою царських палацах.

У метушні великих будов і перебудов на облаштування окремо взятої дитячої кімнати практично не вистачало ні квадратних метрів, ні ресурсів, ні грошей. Ліжко (як правило, відразу доросле, на виріст), шафа для одягу (бажано якомога більша, оскільки там треба було розмістити максимум речей), письмовий стіл (а ще краще — відкидна полиця в секретері), стілець, шторки, ну й для повного шику — килим на стіну. От, мабуть, і весь набір для юних дам і джентль­менів. Але, дивна річ, більшість з нас від цього особливо й не страждала. Може, тому, що вдома ніхто особливо й не сидів? Мені особисто згадуються затишний дитячий садок з добрими вихователями, школа зі своїм парком, університет в оточенні розкішних ландшафтів. Але все ж таки подальше доросле життя змусило замислитися над тим, що ж це таке — наш життєвий простір і житловий простір для маленької людини? Чи лише комфорт, або, як тепер говорять по-науковому, ергономіка, чи лише екологічність матеріалів та гармонія фарб і форм? Невже дівчаткам тільки рожеве, а хлопчикам — блакитне?

Вивчаючи основи дизайну, я не відразу знаходила відповіді на свої запитання. По крихтах збиралася мозаїка, потрібні елементи підказували мої підростаючі розбишаки, поживу для роздумів давали викладання в школі, індивідуальні заняття з дітьми, спостереження за знайомими. І от накопичена інформація завирувала й вимагала виходу. Не претендуючи на наукову новизну, хотілося б привернути увагу зацікавленої публіки до деяких сторін діяльності дорослих стосовно дітей, бо сказано ж: «Не зашкодь!». На жаль, раз у раз ми бачимо результати абсолютного нерозуміння дитячих потреб.

Отже, йтиметься про те, як може вплинути житловий простір на формування — ні багато ні мало — особистості дитини, а через дитину, яка згодом стане дорослою, на розвиток суспільства в цілому. Адже будь-яке суспільство є не що інше, як сукупність людей різного віку, чия найактивніша частина і визначатиме вектор його розвитку. Візьмі­мо, приміром, японців. Їхній ривок із середньовіччя до суперсучасних технологій та фінансової могутності можна пояснювати безліччю чинників економічного й політичного характеру. Але можна звернути увагу на їхнє тре­петне ставлення до природи й мистецтва, на особливості традиційного японського житла, яке є трансформером з розсувними панелями, де практично немає (ну хіба що за винятком столиків для чайної церемонії) стаціо­нарних меблів і де маленьким дітям дозволено практично все. Аж ніяк не випадково в 1960-х роках японці зацікавилися новаторськими ідеями Нікітіних, і у дворах багатоповерхівок будували… лабіринти. Хто посперечається з тим, що все наше життя — це лабіринт, ми блукаємо в пошуках виходу зі складних ситуацій, але одні це роблять швидко й без зай­вих стресів, інші — довго, а дехто взагалі заходить у глухий кут і в ньому залишається.

Модний нині мінімалізм знач­ною мірою визначається нашим інтересом до Японії, але непогано б помізкувати над тим, які обрії відкриває для себе маленький японець, беручи участь у зміні простору, а не звикаючи до приготованого турботливими батьками набору меблів, з яких рухається тільки стілець. До речі кажучи, маленька дитина не сприймає шафу як окремий елемент, для нього вона частина стіни, а якщо шафа ще й не пропорційна її зросту, то не просто порушується сприйняття простору, а й психіка дитини зазнає певного стресу. Крім того, хотілося б звернути увагу на особливе ставлення японців до розвитку в дітей відчуття кольору. Що більше кольорів розрізняє й використовує дитина, то вище оцінюється її інтелект. І з цим теж не посперечаєшся, адже більше половини інформації ми сприймаємо візуально, та чомусь у нас інтелект дитини оцінюється насамперед за швидкістю читання.

Окремо хотілося б сказати про природу як частину нашого жит­тєвого простору. Наша надтехнологічна цивілізація коштує нам не тільки руйнування приро­ди, а й нашого віддалення від неї. Короткі вилазки в ліс, на дачу тощо дають нам нетривалий перепочинок, але, як співав Во­лодимир Висоцький, «мы воз­вра­щаемся в город, просто некуда деться». А як же ті, хто народився й виріс на природі, як почуваються вони в міському середовищі? Чого тільки вартий перелік наших вождів за минулі п’ятдесят років: Микита Хрущов народився в с. Калинівка Курсь­кої губернії в родині шахтаря, Лео­нід Бреж­нєв — у с. Кам’янське Єка­те­ри­нославської губернії в родині робітника-металурга, Ми­хайло Горбачов — у с. Привільне Черво­но­гвардійського району Ставро­польського краю, Борис Єльцин — у с. Бутка Талицького району Уральської (нині Сверд­ловсь­кої) області, Леонід Крав­чук — у с. Ве­ликий Житин у Рів­ненській області, Леонід Кучма — у селі Чайкине Новгород-Сі­верського району Чернігівської області у селянській родині, Вік­тор Ющен­ко — у селі Хоружів­ка Недригай­лівського району Сумсь­кої області, Олек­сандр Лу­кашенко — у селищі Копись Ор­шанського райо­ну Ві­тебської області. Цей список напевно можна було б продовжити іншими прізвищами. Але й так видно, що в умовах радянської і пострадянської демократії найбільшу життєву силу й волю до перемоги проявили саме вихідці з села, з середовища, не обтяженого міськими обмежниками прос­тору у вигляді багатоповерхівок, парканів, автодоріг, тісних, заставлених автомобілями дворів з витоптаними клумбами. У міру того як соціалістичні форми буття себе зживали, на арену історії вийшли представники міських пролетарських околиць: агресивні й нещадні.

Але досить про можновладців, адже мрії більшості простих смертних так чи інакше пов’язані з надіями на світле майбутнє своїх дітей. І за будь-яких статків головним чинником формування особистості дитини будуть стосунки в родині. Чим вони гармонійніші, чим більше в дитини контакту з природою, тим більше шансів на те, що її задатки дістануть потужний поштовх до розвитку. Але й дитячі заклади вносили і вносять свою лепту в розвиток дитини. І цей вплив не слід недооцінювати. У багатьох країнах світу проводяться конкурси на кращий проект дитячого садка, а діючі садки пропонують дітям безліч варіантів формування свого власного простору й навіть вільного вибору серед наявних ігрових кімнат. Звичайно, дитяча кімната окремої квартири чи будинку обмежена розмірами й часто фінансовими можливостями батьків. Але ж ідеться не про створення дорогого інтер’єру, а про обладнання ненав’язливого інтер’єру, відповідного віку дитини, з можливістю його модифікувати, у тому числі силами самої дитини. Зреш­тою, ми ж теж діти природи, і нам теж властиве прагнення вити гніздо. Це прагнення проявляється вже в маленьких дітей. Згадайте, як усім нам хотілося мати свій маленький будиночок, і через його відсутність ми влаштовувалися під столом, а дехто — в шафі і навіть на шафі… Скажете — дрібниці, до чого все це? А до того, що при облаштуванні свого простору в людини, у тому числі й маленької, задіяні всі канали сприйняття інформації: і візуальний (бачить), і кінестетичний (торкається, бере), і раціональний (оцінює, вибирає, вирішує), і аудіальний (чує різні звуки). І все це — за власним велінням, за власним бажанням. Позбавляючи дитину цієї можливості, чи не підрубуємо ми крила її творчості, її вірі в себе, у свої сили? Чи не тут коріння втечі у світ віртуальний, який, з одного боку, практично не вимагає фізичних зусиль, а з іншого — мінімізує ймовірність помилок і їхніх неприємних наслідків?

Хотілося б сказати ще й про те, як мало ми використовуємо можливості інтер’єру як інформаційного середовища для наших дітей. Це можуть бути й металеві панелі з магнітами для кріп­лення цифр, букв, малюнків тощо, і килимки з різноманітними зображеннями, і різні аксесуа­ри, підібрані відповідно до вподобаної казки, а також написи до них різними мовами, і ноти улюб­лених пісень, намальовані спільними зусиллями дитини й батьків. Та чи мало ще чого можна вигадати, якщо усвідомити принципи житлового простору для дітей покоління «індиго»: самостійних, інтелектуальних і, звісно ж, щасливих.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво