Діти війни і перемоги - Соціум - dt.ua

Діти війни і перемоги

16 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №23, 16 червня-23 червня

На хуторі Буда, що ховається в лісах Чигиринщини, 17 червня 1943 року Марія Проценко народила... Стать немовляти нам невідома...

На хуторі Буда, що ховається в лісах Чигиринщини, 17 червня 1943 року Марія Проценко народила... Стать немовляти нам невідома. 18 червня гітлерівці провели на хуторі каральну операцію. 82 жителі Буди лягли в яму, викопану під знаменитим холодноярським дубом. Зокрема і Марія з немовлям.

Діти великої війни постаріли, стали пенсіонерами. Ті, хто вижив. Хто дожив. «Без меня народ неполный» — сказано в Андрія Платонова. Ми живемо в неповному світі, деформованому пустотами, не помічаючи цього.

3 жовтня 1943 року на дітей і жінок українського хутора Павлопіль карателі полювали як на звірів. Однак на кулі не витрачалися. Піймавши, забивали ломаками, рубали сокирами, різали й кололи багнетами. Декого відводили в хату до Котера — німецького коменданта, той діставав задоволення, забиваючи їх власноручно. Павлопіль зник із карти. Серед полів на межі Монастирищенського і Звенигородського районів Черкащини залишилася братська могила.

У білоруському Мозирі німці організували табір, до якого звозили дітей-близнюків. «Медики» інфікували їх, вивчаючи розвиток хвороби в родинних організмах. У латвійському Саласпілсі допитливі «вчені» ставили досліди — додавали дітям у їжу різноманітні отрути.

У православному храмі сербського села Драскенич усташі в 1942-му влаштували бійню. Жінок і дітей убивали ножами й сокирами, у вівтарі гвалтували дівчаток і відразу вбивали їх. У ходу в хорватських катів був і великий дерев’яний молот, винайдений колись для забивання паль. Марта Врнич намагалася зі своїми дітьми врятуватися...

Уцілілі жінки знайшли роздерту Марту неподалік від храму. Груди в неї були відрізані, у рани вставлені дитячі ручки.

Іншим рукам буде дано малювати, будувати, писати, рахувати, грати, обіймати... Залишать діти й щоденники — і коротенькі, й великі. Серед документів Нюрнберзького процесу не загубилися й дев’ять сторінок ленінградської дівчинки Тані Савичевої: «...Померли всі. Залишилася сама Таня». Усесвітньо відомий щоденник Анни Франк, який вона вела понад два роки в окупованому Амстердамі, а потім у концтаборі. Відомі й деякі інші щоденникові записи дітей... А скільки залишилося в усних спогадах і вже пішло в міжзоряний пісок! І от уже майже звідти — голоси.

БОРОДАЙ Олена Григорівна, інженер (Запоріжжя): «…Війна відразу сподобалася тим, що стало не потрібно роздягатися, лягали спати одягненими; у подвір’ї з’явилося бомбосховище. Пам’ятаю ясний день, десь бомбили. Мама сварила старшу сестру за те, що я бігаю замурзана, послала нас на колонку. Умившись, ми, підстрибуючи, поскакали до будинку. Раптом щось боляче кинуло нас на землю. Я почула важкий удар в стіну й помчалася подивитися, що там упало. Ухопилася за щось велике й темне. Воно виявилося гарячим, немов вогонь, і я сильно обпекла долоні. Так я зрозуміла війну. З того дня я вже цього слова боялася. Якось прокинулася від запаху землі. Спала на руках у мами в сховищі. Розмовляли старші про його надійність. Раптом страшні крики. У вхід потрапив снаряд чи бомба, що не розірвалася. Потім хтось прийшов на допомогу. Розбирали накат... Бог урятував!.. Якось у нашій квартирі, у найбільшій кімнаті, з’явилася корова. Я була в захопленні! Мама сказала, що корова відбилася від стада, яке гнали наші за відступаючою армією. Потім ця корова, звали її Маруська, страшенно прив’язана до мами, все розуміла; вона врятувала нас... Мама весь час чогось дуже боялася, і ця тривога передавалася нам. Як зараз пам’ятаю лаштування до від’їзду в село до дідуся й бабусі. Увечері ворожіння на стіні від попелу згорілого папірця, вузли, радість від’їзду. І раптом уночі стукіт у скло, так сильно, що я підхопилася. У вікно німець дивиться! Далі пам’ятаю: подвір’я, мене саджає цей німець у віз, запряжений коровою Маруською. Певне, від’їзд готувався заздалегідь, тому що раніш у нас ніякого воза не було. Отямилася я вже в селі, у Любимівці. Цьому всьому було продовження. У 1971 році в мене в Палатці (райцентр Магаданської області. — О.С.) гостювала мама. Царство їй небесне! Приходжу якось на обід, а вона вся заплакана! Виявляється, взяла вона з полиці книжку «Герої підпілля», а в ній побачила фото того «німця», який вивів нас із міста. Він був працівником «Запоріжсталі» і багатьох урятував від розстрілу. Ми були в списку на розстріл як сім’я комуніста. Мама показала його на знімку, але я не запам’ятала! Вибач мене, Господи! Рятівника й не запам’ятала! Підпілля зрадили і його розстріляли…»

ЛАРКІНА Надія Вікторівна, геолог (Новочеркаськ): «Дорослі часто про щось перешіптувалися. З вуст у вуста передавалися моторошні історії про чорні труни, кришки яких піднімалися й звідти було чути страшні пророцтва небіжчиків. Відчувалося, — насувається щось страшне. Коли сталося перше бомбування, я із сестрою була в гостях у маминої подруги. А дорослі пішли у справах. У небі з’явилися літаки, і ми висипали на вулицю. Нас уразило — на крилах хрести! Ми звикли бачити червоні зірочки. Якісь солдати стали нам кричати, щоб ми йшли з дороги. І тут у місті пролунали страшні вибухи; затремтіли стіни. Ми забігли в будинок, забилися в куток. Мами довго не було. Коли, нарешті, відчинилися двері й вона з’явилася, ми злякалися ще більше. Одяг на ній була пошарпаний, погляд злякано блукав, нас вона не відразу побачила, потім кинулася, обняла, впала поруч. Перше, що сказала: «У нас більше немає дому!» Виявляється, коли почалося бомбування, вона з базару за інерцією побігла до нашого будинку. Підбігає — у подвір’я впала бомба. Вона побачила величезну вирву, вбитих і поранених сусідів, вивернуті вікна й двері; згадала, де ми, і під гуркіт бомб, що рвалися, побігла до нас. Її ловили, тягли до сховища…»

ПОДКІДИШ Іван Федорович, інженер-механік (Кіровоградська обл.): «Коли німці входили в Бобринці, був серед жителів, які залишилися, молдаванин М., який чомусь не пішов на фронт. Він заколов кабана, поклав його на тачку й чекав колону. Німці зупинилися: «Вас ист дас?» «Це вам — їжте!..» Було в цієї історії й продовження. У 60-х роках М. влаштувався сторожем у військкомат. До ювілейної дати виклопотав собі медаль і вирішив із нею попишатися, прийшов на весілля. Одна жінка напідпитку, яка пам’ятала його кабана, побачила і: «Ох ти фашист! Зніми медаль, або я тобі...» У селі німці не лютували. У нас степ, партизанів не було. Це були «добрі німці». Вечорами чи в обід вони роздавали залишки їжі. Дотепер пам’ятаю смачну гречану кашу зі шматком баранячих легень. Мама приносила ці залишки в мисочці, і ми четверо із братами і сестрою накидалися на їжу, як голодні цуценята…»

О.БОРОДАЙ: «Німців ділили на добрих, злих і дуже злих. Дуже злі були румуни. Вони останні господарювали в Любимівці. Добрішими за них були ті, яких ми називаємо «стаціонарними». Ці злі все вигрібали, все спаковували, витоплювали жир із гусей, все вивозили до Німеччини, і нашу молодь у тому числі. Ми голодували. Якось я залізла на черешню по ягоду, а німець мене дістав, за ногу повісив униз головою і так побив сталевим шомполом, — дотепер пам’ятаю і його впізнала б. Ще пам’ятаю, як німці влаштували настил у подвір’ї і розсипали на ньому вишні сушитися... Їсти хочеться! Я залізла по стовпчику на цей настил, він прогнувся, і я там, як у ямці, їла, поки не почався повітряний бій. У бою збили наш літак, він пролетів над нашою хатою, підняв мене з настилу, і я по повітрю клубком летіла через усе подвір’я. А в подвір’ї шеренгою стояли німецькі командири, стежили за боєм. Вони вирішили, що це з літака щось вивалилося, і, як снопи, попадали на землю. Пам’ятаю, мама приводить мене до тями, б’є по щоках, а німці дарують мені галети, вафлі, цукерки — радіють, що це була я, а не бомба. Дорослі з тихою радістю сміялися, що німчура так злякалася…»

ЛЮЛЕНКО Ольга Павлівна, музикант (Чернігівська обл.): «…Нарешті німців прогнали. Я ще до війни сама навчилася грати на гармошці. У нас зберігався чужий інструмент. Наші прийшли, і в Чернігові відразу був організований огляд культури! Я представляла своє Жовтневе. До Чернігова дороги не було, міст через Десну — розбитий. Та якось добралися. У Чернігові мене нагородили й повезли на олімпіаду до Києва. Хрещатик весь розбитий, на розбиранні завалів полонені німці метушаться. А ми в гарному залі слухаємо «Запорожця за Дунаєм»! І я виступала. Там мене нагородили по-царському. Дали відріз справжньої тканини, червоної, з малюнком у вигляді чоловічків. Коли сестра Маня пошила нам сукні й ми вийшли в село, ну, було розмов: «Де ж це вони взяли? Що ж це таке?» А потім була Перемога, не День Перемоги, як нині, а саме «Перемога». Дев’ятого травня я не пішла до школи, була застуджена. Десь у середині дня прибігли до нас у хату старші хлопці: «Перемога! Перемога!» Підхопили мене, мою велику гармошку й понесли до школи в центр села. Мене поставили попереду колони. І я ступала (була така маленька-маленька), грала марш «Смело, товарищи, в ногу!» Таке не забудеться ніколи...»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво