Директор заводу №586 - Соціум - dt.ua

Директор заводу №586

20 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 20 серпня-27 серпня

Навесні 63-го в Кремлі з’явився чоловік середнього росту, сорока семи років. Це був заступник голови Ради міністрів — керівник військово-промислової комісії, більш відомої як ВПК...

Леонід Смирнов
Леонід Смирнов

Навесні 63-го в Кремлі з’явився чоловік середнього росту, сорока семи років. Це був заступник голови Ради міністрів — керівник військово-промислової комісії, більш відомої як ВПК. Серед кремлівських працівників було не прийнято обговорювати ні нові призначення, ні переміщення, а тим більше щось уточнювати, але тут пішла поголоска з відтінком певного занепокоєння: «новий заступник голови хоч і молодий, але ходить із паличкою...».

Найдивнішим було те, що цей чоловік, який здійснив карколомну кар’єру, ранками не користувався виділеною йому службовою «Волгою» із блимавкою й особливими кремлівськими номерами, а весь шлях від будинку, розташованого навпроти готелю «Україна», до місця роботи на Старій площі долав пішки. Це займало приблизно годину, і задовго до початку робочого дня Леонід Смирнов із таємничою паличкою з’являвся у своєму кремлівському кабінеті голови ВПК. Протягом тривалого часу смирновська паличка розпалювала і без того неприховану цікавість.

Три покоління директорів Південмашу: Л.Смирнов (у центрі),А.Макаров (справа) і Л.Кучма
Три покоління директорів Південмашу: Л.Смирнов (у центрі),А.Макаров (справа) і Л.Кучма

Помітивши мій непідробний інтерес, Леонід Васильович запропонував: «Візьміть паличку у витягнуту руку і пройдіться. Тепер повільно підніміть її вище і вище...». Це виявилося дуже непростою справою: враження було таке, ніби паличка начинена свинцем. Побачивши мої проблеми, Смирнов із неприхованим задоволенням зауважив: «Дійсно, порожнисту паличку я навантажую свинцем — чим його більше, тим сильніше навантаження. Це чудовий стимулятор, чудовий тренажер, яким я користуюся майже чверть століття, а почалося все на Дніпрі, де я працював директором заводу №586».

…На колишній автозавод у Дніпропетровськ Смирнов прибув у складі «устиновського десанту» — надати допомогу і сприяння, щоб у найкоротші строки організувати серійний випуск ракет дальньої дії. Всіх керівних спеціалістів міністерства Устинов закріпив за основними цехами заводу, і разом із начальниками цехів вони несли повну відповідальність за виконання добових завдань. Заступник міністра Костянтин Руднєв відповідав за стан вузлів автоматики на заводі, начальник 1-го головного управління Лев Гришин курирував поставки комплектуючих, начальник технічного управління Сергій Афанасьєв вів цех камер, а коли той почав працювати ритмічно, його призначили «комісаром» найскладнішого цеху — двигунів. Начальник 7-го главку Леонід Смирнов займався організацією виробництва та управління. Вісім місяців поспіль (!) «устиновський десант» робив усе, щоб почав працювати перший у країні ракетний конвеєр.

Режим роботи міністр установив такий: робочий день завершувався об 11—12 годині ночі оперативкою, яка іноді тривала кілька годин. Траплялося, спеціалісти їхали із заводу о третій-четвертій годині ночі, а вранці Устинов уже ходив по готелю: «Орли, піднімайтеся!» Леонід Смирнов уточнює: «Ми були молодшими за Дмитра Федоровича, але з труднощами витримували устиновські темпи. Таким був стиль керівництва нашого міністра».

Устинов не дотримувався ніякого режиму ні в роботі, ні в їжі, не рахувався ні з часом, ні зі здоров’ям. У нього було одне хобі — робота, він робив усе, щоб ракетна промисловість розвивалася небаченими темпами. По суті, це було продовження довоєнної індустріалізації з використанням тих же жорстких методів керівництва.

Директор заводу — талановитий інженер Георгій Григор’єв, на рахунку якого було чимало заслуг і звання лауреата Сталінської премії першого ступеня, ввійшов в історію як останній директор Дніпровського автомобільного заводу (ДАЗу) і перший директор серійного ракетного заводу. Ніколи не пасуючи перед труднощами, Григор’єв віддавав перевагу не грубій силі, а «мозковому штурму». Завдяки йому інженерні служби ДАЗу піднялися на вищий щабель, небувалого розмаху набуло винахідництво, він став «хресним батьком» швидкісної обробки металів на заводі. Григор’єв налагодив тісне співробітництво з науково-дослідними інститутами і творчими колективами — саме при ньому на ДАЗі почався науковий підхід до створення сучасної техніки.

Директор відмінно розумів: старими заслугами довго не проживеш, на одному ентузіазмі далеко не поїдеш. Інтелігентного Григор’єва, котрий не терпів грубого тиску, вражала небачена, нелюдська хватка Устинова.

Міністр часто викликав на завод головного конструктора ракет Сергія Корольова, головного конструктора двигунів Валентина Глушка, розробників різних систем і влаштовував їм грандіозні «розноси», а часом вичитував, як хлопчиськ.

Журналіст і письменник, випускник ракетного факультету МВТУ імені Баумана Ярослав Голованов тонко зауважив: «Устинов належав до особливого сорту людей, породжених владою Сталіна, котрі усіма силами цю владу зміцнювали. Їх ставили за приклад, їхньою волею, завзятістю, цілеспрямованістю нас учили захоплюватися. Дослідження їхнього світу провів у своєму «Новому призначенні» Олександр Бек. Він показав, що вони за всієї чистоти помислів і зовнішнього благополуччя буття були людьми глибоко нещасними. Це були раби, тільки не в кайданах. А в золотих генеральських погонах. Воля, завзятість і цілеспрямованість Устинова, може, здаватимуться комусь схожими на волю, завзятість і цілеспрямованість Корольова. Але між ними немає нічого спільного, бо перший служив Хазяїну, а другий — Ідеї».

Ще не були зібрані перші ракети Р-1 (8А11), як Устинов підписав наказ про організацію з 1952 року серійного виробництва нових, ще більш трудомістких ракет Р-2 (8Ж38). «На промислових підприємствах існує такий порядок: серії передує підготовка виробництва. Почав працювати конвеєр — спускають план, — розмірковував Григор’єв. — Зараз у нас незрозуміло що: нічого не відпрацьовано, але вже є жорсткий план, пішла жорстка вимога...» Директор заводу висловив Устинову все, що накипіло на душі.

Розгніваний міністр миттєво підписав наказ про звільнення Григор’єва. Рішення Устинова не було спонтанним, йому не подобалася самостійність і незалежність Григор’єва, і він просто чекав зручної нагоди, щоб позбутися неугодного директора.

У липні 52-го на заводі зібрали перші серійні ракети Р-1 (8А11). Зазвичай такі віхи в діяльності колективу відзначають як трудові досягнення, тут сталося все навпаки: директора заводу звільнили, головний інженер Сергій Курдін спробував покінчити життя самогубством, міністерського «комісара» Сергія Афанасьєва Устинов «здав» Берії, але останнього, ризикуючи власним життям, врятував заступник міністра Іван Зубович... То був жорсткий час, продовжувалася епоха сталінських методів керівництва.

Директором заводу №586 міністр призначив Леоніда Смирнова. Це був глибоко продуманий крок, як і все, що робив Устинов. Серед його найближчого оточення було не так багато керівників, яким він міг би довірити цей стратегічно важливий завод. Найбільш бажаним директором заводу був би К.Руднєв, але його Устинов беріг для Москви — він не збирався засиджуватися в кріслі міністра...

У тому, що Смирнов дійсно мав рідкісний дар, Устинов переконався ще на початку 50-го. Під дахом Міністерства озброєння було створено центральний НДІ автоматики та гідравліки, куди зібрали найбільших спеціалістів із усієї країни.

Це відбувалося в ті роки, коли Сталін почав будувати великий флот — автоматиці та гідравліці приділяли особливу роль. В інституті змінили трьох директорів, але сварки між ученими не припинялися, а справа — не рухалася. Устинов відчув навислу над ним загрозу і наказав своїм помічникам «терміново знайти молодого, відчайдушного інженера, не пов’язаного з жодним угрупованням «скорпіонів у банці». Вибір випав на слухача Академії оборонної промисловості Леоніда Смирнова — його запросили до Устинова.

Кабінет міністра був просторим і досить довгим. Смирнов боязко відчинив двері кабінету. «Йди швидше! Вчися ходити швидко, — так незвично зустрів Устинов молодого Смирнова. — Є думка призначити тебе директором інституту». «Дмитре Федоровичу, дайте можливість закінчити академію». — «Ще чого захотів, а хто працюватиме?» — «Я не спеціаліст у питаннях гідравліки», — благально зронив Смирнов. «Якщо у тебе є самолюбство — випливеш, — відчеканив Устинов. — Якщо ні — втонеш. Ну і дідько з тобою — призначимо іншого...».

Таким же чином було відібрано ще двох кандидатів. Цілий місяць їх «екзаменували» міністерські чиновники, і, за словами Смирнова, «таких складних випробувань у нього не було ні в інституті, ні в академії...».

2 січня 1950 рік. Леоніда Смирнова призначили директором НДІ. Найдивнішим було те, що з приходом Смирнова інститут почав працювати на повну силу. Через рік нове призначення — начальником 7-го головного управління Міністерства озброєння СРСР. Ще через рік Смирнова призначають директором першого в країні серійного ракетного заводу.

Смирнов виявився саме тією людиною, котра й була потрібна Устинову: жорсткий, рішучий, витривалий, із блискучою пролетарською біографією.

Народився 16 квітня 1916 року в м.Кузнецьку Пензенської області. Батько Василь Іванович працював палітурником у друкарні, помер від тифу, коли Льоні було усього шість років. Мати Марія Яківна росла сиротою, була неписьменною. Все життя віддала дітям. Рятуючись від голоду, троє старших поїхали до Києва, там працювали й навчалися. Закінчивши Київський політехнічний інститут, старший брат Георгій почав працювати інженером-електриком у Ростові-на-Дону. Незабаром до нього й переїхала вся сім’я Смирнових. Леонід був молодшою, сьомою дитиною в сім’ї, але досяг найбільших успіхів у просуванні по службі. Закінчивши з відзнакою ФЗУ, одержав свою першу премію — робочий комбінезон. Професія електромонтера на той час була престижною, і коли він лазив по стовпах електропередач, йому заздрили всі хлопчаки Ростова та Нахічевані. Хоч би де він працював чи навчався, його завжди цінували як спортсмена-багатоборця: він відмінно бігав на довгі дистанції, посідав призові місця в плаванні, був гарним велосипедистом, грав у волейбол і баскетбол (неодноразово ставав чемпіоном Ростовської області). У складі збірних команд енергетиків об’їздив чимало міст країни.

Рано втративши батьків, Леонід удень працював, вечорами — навчався. Так він закінчив вечірній робфак і вступив на вечірнє відділення Новочеркаського індустріального інституту, а коли з’явилася можливість, перевівся на денне відділення, але продовжував працювати змінним інспектором енергонагляду.

У роки війни разом із сім’єю евакуювався у Воткінськ, де завершив свою «електричну» кар’єру головним енергетиком заводу. Познайомившись із Устиновим, завдяки його заступництву, почав стрімке сходження в оборонній промисловості.

Очоливши дніпровський завод, Леонід Смирнов став перетворювати його на один із найбільших світових виробників ракет. Для підвищення ефективності роботи заводу було створено потужну групу оперативного планування, надзвичайно дієву систему рапортів і головну диспетчерську службу.

На небувалу висоту Смирнов підняв престиж служб начальника ВТК заводу, головних спеціалістів, відділу техніки безпеки, котрі, крім виконання прямих обов’язків, контролювали чистоту й порядок на заводі. Варто було цеху отримати «двійку» за зовнішній чи внутрішній стан території — цех отримував усне попередження директора, за повторної незадовільної оцінки цех потрапляв у наказ по заводу з усіма подальшими наслідками. Перший час було «море образ і сліз»: виконуючи програму, цех міг втратити преміальні за бруд, недопалки, неприбрану стружку...

Такими жорсткими, можна сказати, драконівськими методами піднімалася культура виробництва в ракетобудуванні. На заводі №586 Леонід Смирнов почав вигострювати і свій власний стиль керівництва, який, багато в чому повторюючи устиновський, був більш стриманим і менш емоційним — це вигідно вирізняло його від «патрона», але вироблена роками звичка мовчки, із удаваною байдужністю вислуховувати співрозмовника, багатьох гнітила, вселяла невпевненість і страх.

Як і Устинов, Смирнов не терпів ніяких заперечень, і круто розправлявся з усіма, хто потрапляв до нього в немилість. Очоливши завод, він замінив багатьох головних спеціалістів. Освоївшись у директорському кріслі заводу союзного значення, Смирнов не забував, що очолював міністерський главк і продовжував шпетити головних конструкторів за будь-які недогляди, тому вони на заводі з’являлися рідко і лише в особливо критичних ситуаціях. Зі своїм найближчим оточенням не допускав панібратства, але й нікого не віддаляв на нескінченно довгу дистанцію.

На розробки молодих конструкторів дивився як на «хлоп’ячі пустощі» — якби їх не підтримували міністр
Д.Устинов і маршал М.Недєлін, завод за часів Смирнова так і залишився б серійним заводом С.Корольова.

Із призначенням головним конструктором Михайла Янгеля ситуація на заводі змінилася, але не настільки, щоб керівництво заводу беззастережно повірило в розробку молодого ОКБ. І Янгелю, і його заступникам, і всім спеціалістам ОКБ довелося докласти всі свої здібності, щоб довести розробку до логічного завершення. Всупереч думці більшості, Р-12 — перша дніпровська ракета — полетіла при першому ж старті, і без особливих зауважень літала на всіх етапах льотно-конструкторських випробувань. Ця ракета виявилася справжнім «вундеркіндом», її поставили на бойове чергування ще до офіційного прийняття на озброєння, на базі ракет Р-12 було створено Ракетні війська стратегічного призначення (грудень 1959 р.).

Успіх був настільки очевидний, що місто на Дніпрі відвідав лідер партії та держави Микита Хрущов. Леонід Смирнов постарався показати в усій красі завод, ракети і себе. Хрущов навряд чи запам’ятав номер заводу, але те, що «завод Смирнова» випускає ракети, як сосиски, дізнався весь світ. Глава держави особисто вручив М.Янгелю, В.Буднику і Л.Смирнову Золоті Зірки Героїв і попросив ракетобудівників збільшити міць і темпи випуску стратегічної зброї.

Прохання «дорогого Микити Сергійовича» виявилося дуже складним. Вперше заводу довелося виготовляти дві нові ракети: Р-14 (8К65) на 4500 км і Р-16 (8К64) на міжконтинентальну дальність (13 000 км).

Незабаром у «янгелівське КБ» і на «смирновський завод» прибули посланці Кремля Леонід Брежнєв і Дмитро Устинов, які вжили низку додаткових заходів, щоб дніпровські «вироби» якомога швидше з’явилися на озброєнні Ракетних військ.

Завод працював без вихідних і в три зміни. Леонід Васильович уточнює: «Коли робочі, відпрацювавши дві зміни підряд, ішли додому, ми їм заздрили...». Зненацька у Смирнова щось стало поколювати в грудях. Лікарі вислухали, зробили кардіограму: «Негайно лягайте в лікарню — у вас передінфарктний стан...».

Справа була в квітні — вирішувалася доля передтравневих зобов’язань, і Смирнов залишився на заводі. 1 травня, пройшовши стрункими колонами по головному проспекту міста, заводчани відрапортували про виконання зобов’язань, і того ж дня Смирнова поклали до лікарні. Минуло всього кілька днів, і директор знову з’явився на заводі. Тут уже втрутився Устинов: «Так діло не піде — їдь у відпустку. Я вже домовився про путівку в Кудепсту, а ми попрацюємо з Макаровим — у нього все гарно виходить».

Лікарі наполягали: «З таким діагнозом вам, Леоніде Васильовичу, потрібно лежати, лежати, лежати...Навіть у морі купатися не можна...». Приїхав Смирнов на знаменитий кавказький курорт, а молодий лікар філософствує: «Пролежите ви 24 дні, а далі що? Ті ж навантаження, і чим це кінчається, усі добре знають... Спробуйте, що я вам запропоную: щоденна зарядка, ходьба в день не менше п’яти кілометрів, плавання в морі...».

Попри фізичні навантаження, Смирнов у Кудепсті зміцнів, засмаг і чудово відпочив. Перед від’їздом він зайшов подякувати лікарю за чудову пораду, а той запитує: «У вас є машина?» — «Аякже, я — директор союзного заводу!» — «Далеко ви живете від роботи?» — «На Комсомольській, у заводському будинку — це приблизно кілометрів десять від заводу» — «От і добре, — відказав лікар. — За три-чотири кілометри виходьте з машини і далі до кабінету йдіть пішки. Коли повертаєтеся додому, усе повторіть». «Та ви що?! — заблагав Смирнов. — Я й так не сплю, додому приїжджаю о другій, а вранці о сьомій уже на роботі». «Воля ваша, вибирайте одне з двох — здоров’я або хвороба», — констатував лікар.

— Я погодився ходити пішки, — зізнавався Леонід Васильович. — Більше того, згодом посилив навантаження. От зробив палички, у мене їх три зразки — на різні навантаження. Дуже важливо, щоб паличка не діставала до землі — треба не спиратися на неї, а використовувати як тренажер, як додаткове навантаження. Моєю паличкою зацікавилися чимало людей. Зокрема, артист Михайло Ульянов і собі зробив таку ж. Чудова річ, прекрасний стимулятор.

Після відпустки директор з’явився на заводі в самісінький розпал подій — першу ракету Р-14 уже відправили на полігон. До льотних випробувань готували ракету №2. У спеціальному відсіку складального цеху (удалині від сторонніх і цікавих очей) кращі спеціалісти «чаклували» над ступенями першої міжконтинентальної. Вхід у складальний цех контролювала воєнізована охорона, і коли у Смирнова зажадали перепустку, він спаленів, але відразу пред’явив своє червоне директорське посвідчення.

6 червня 1960 року на полігоні Капустин Яр почалися льотні випробування найпотужнішої у світі одноступеневої ракети Р-14, а через півроку її вже прийняли на озброєння. Восени того ж 60-го року при підготовці до пуску першої бойової міжконтинентальної ракети Р-16 сталася катастрофа. Дні й ночі на заводі проводили «ревізію» всіх вузлів і агрегатів, йшла перевірка допрацьованої харків’янами системи управління. 2 лютого 1961 року на полігоні Тюра-Там відбувся успішний пуск міжконтинентальної ракети Р-16 — Радянський Союз став володарем потужної, раніше небаченої бойові зброї.

Образно кажучи, навесні 1961 року Леонід Смирнов в’їхав у Москву на «білому коні» — ракетні комплекси, виготовлені на заводі №586, стали основою стратегічної могутності країни, а саме місто на Дніпрі фактично стало столицею радянського бойового ракетобудування.

У Леоніда Смирнова почався новий етап діяльності — він зайняв один із ключових постів оборонного комплексу СРСР і залишався на ньому майже чверть століття. Прийшовши в оборонку ще за часів Сталіна, він очолював ВПК за всіх генсеків і лідерів СРСР: Хрущова, Брежнєва, Косигіна, Андропова, Черненка і пішов із поста голови ВПК лише за часів Горбачова. Смирнову підпорядковувалися міністерства й відомства, він розпоряджався мільярдами, при ньому народжувалися нові види озброєнь і найпотужніші у світі стратегічні комплекси, під контролем ВПК створювалися ракети і супутники-розвідники, атомні човни та морські лайнери, ядерні бомби та стрілецьке озброєння, винищувачі, бомбардувальники й вертольоти, танки, космічна і лазерна зброя — він був носієм найбільших таємниць країни рад, котрі були й, вочевидь, ще довго становитимуть головний секрет радянської історії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво