Дільшот і Марія - Соціум - dt.ua

Дільшот і Марія

4 листопада, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 4 листопада-11 листопада

Прислів’я «чоловік мислить, а Бог рядить» відоме всім. Багато років тому молодому хлопцю з Ташкен...

Дільшот Ахмедов: 
 «У таборі мене шанують, за 18 років — жодної сварки...»
Дільшот Ахмедов: «У таборі мене шанують, за 18 років — жодної сварки...»

Прислів’я «чоловік мислить, а Бог рядить» відоме всім. Багато років тому молодому хлопцю з Ташкента, котрий вступив у фізкультурний інститут, навіть наснитися не могло, що колись доля закине його в циганський табір, який він вважатиме рідною домівкою. Ось уже вісімнадцятий рік Дільшот Ахмедов живе серед циган на околиці Ужгорода і навіть є «визначною пам’яткою» табору — як єдиний узбек, мусульманин, єдина людина з вищою освітою, та ще й кандидат у майстри спорту із самбо.

У Дільшота світлий колір шкіри й характерний для жителів Центральної Азії розріз очей. Але, попри ці відмінності, у таборі його давно вважають своїм, і сам Дільшот (по-тутешньому Діма) до цього звик.

— Взагалі-то, жити серед циган я не планував, так уже склалося, — починає свою розповідь ламаною російською мовою Дільшот Ахмедов. — 1982 року служив в Ужгороді в залізничному батальйоні, який прилягав до табору, і познайомився тут із Марією. А через два роки, після служби, забрав її з собою в Ташкент, де ми одружилися. Марії тоді було, до речі, 15 років, тож спочатку ми жили в цивільному шлюбі. Після армії закінчив Ташкентський фізкультурний інститут, до якого вступив ще перед службою, влаштувався в дитячу спортивну школу інструктором із самбо. Цим єдиноборством я займався з 11 років і в інституті став кандидатом у майстри спорту. У Ташкенті ми жили три роки, доки хворі родичі не викликали Марію назад. Сюди повернулися 1987 року. Думали тимчасово, та так і залишилися.

Підходи до циганського табору, розташованого на околиці Ужгорода, впадають у вічі здалеку — розкиданими пластиковими пляшками, шматками паперу та іншим сміттям. Наприкінці осені грунт тут уже підмерзлий і вкритий твердою кіркою, зате навесні чи влітку після дощу пройти табором можна тільки в гумових чоботях — бруд, сморід, антисанітарія. У центрі табору встановлено водогінну колонку, зате потурбуватися про каналізацію ніхто й гадки не має. З усіх комунальних зручностей тільки електрика, яка майже щороку стає причиною пожеж. Табір — це десяток дерев’яних бараків, кожен із яких розділений перегородками на три однокімнатні квартири. До бараків прилягають довільні прибудови з цегли, саману чи дерева, вкриті потрісканим шифером і поїденою іржею жерстю. У кожній такій тісній квартирі чи прибудові тулиться сім’я з 10—12 чоловік, як правило, із чотирма-шістьма маленькими дітьми. Важко уявити, що в таких тісних помешканнях живе стільки людей. Уночі крихітні й задушливі комірчини нагадують бочки з оселедцями: той, кому не вистачило місця на ліжку, спить прямо на підлозі.

У 30—35 однокімнатних квартирах і прибудовах живуть понад двісті циган, з яких офіційно працевлаштовані в комунтрансі та ДЕУ (на прибиранні території міста) чоловік двадцять. Ще кілька осіб підробляють на будівництвах, а решта живуть тим, що збирають на смітниках і здають у приймальні пункти склотару, металобрухт і макулатуру, безліч тюків і зв’язок яких валяються біля бараків.

— 34 роки тому нас сюди переселили й покинули, як собак, — голосно обурюється 56-річний староста табору Олександр Лацко. — Раніше ми жили в іншому місці (частина табору там і залишилася), за всіх царів, за всіх режимів то була наша земля, наші кревні будинки. І тільки 1971 року комусь стукнуло в голову нас звідти виселити. Приїхали вантажівки, покидали речі, потім без жодних пояснень бульдозером знесли будинки, а нас кинули сюди. З усіх бараків для проживання були придатні тільки три, в решті — ні шибок у вікнах, ні навіть дверей. На старому місці були туалети, регулярно прибирали сміття, а тут... Нужду справляти люди бігають на територію розформованої військової частини, а сміття не вивозили жодного разу за 34 роки! Попередньому старості нічого не потрібно було — вибив за комуністів собі квартиру й пішов. А мене навіть на поріг до мера не пускають. Я вже й прем’єрові писав: проведіть хоча б нормальний водогін і каналізацію, — нуль реакції.

— Подивіться, як тут люди живуть, — широким жестом показує староста на неймовірно засмічену територію, по якій у строкатому різнокаліберному вбранні гасають маленькі діти. — Єдина водогінна колонка в таборі, яку ми провели власними силами, замерзла, і по воду треба бігати до сусідів. Хтось дозволить наповнити відро, а хто й вівчарку спустить. Електрику погрожують відрізати. «Платіть», — вимагають. А звідки платити, якщо в сім’ї п’ятеро-семеро дітей, а з дорослих ніхто не працює? Знайдуть на смітнику банки та металобрухт, із того й живуть. І не дай Боже трапитися з підводою на очі ДАІшнику (у таборі є близько десятка облізлих і худих шкап. — Авт.). Мер заборонив у місті гужовий рух, тільки що — відразу штраф 100 гривень. Хоч із голоду помирай... Ось дивіться! — заводить мене в тісну халупу й показує на молодого чоловіка, котрий скорчився на ліжку. — Хворий на туберкульоз, відкрита форма. Вчора виписали з лікарні й відправили додому помирати. Тут багато хворих, у мене в самого туберкульоз!.. Відчуваєте запах? — звертає мою увагу на нестерпний сморід. — Це вологість від землі йде. І в таких умовах люди живуть! А вночі пацюки завбільшки з порося бігають. Моїй онуці палець ледь не відгризли! Лад у домівці, навіть якщо хочеш, неможливо навести, бо забагато нас у цих тісних бараках, і нічого з цим не вдієш.

— Зате дехто мільйони на нас має! — переходить на крик староста і потрясає над головою кулаками. — Хороми на циганських кістках будують, «мерседеси» купують, а нам — перловку раз на місяць, батон дешевої ковбаси та пляшку олії...

За нами по п’ятах нипають кілька літніх циганок і схвальними вигуками підтверджують усе сказане старостою...

Частина одного з бараків належить Дільшоту з родиною. У двох невеличких кімнатах і тісному передпокої живуть десять чоловік: Дільшот із Марією, їхні троє дітей (старша, 21-річна донька народилася ще в Ташкенті), 75-річна теща, яка майже не підводиться з ліжка, дві невістки й дві внучки — Віка та Майка. Таким чином, 41-річний глава сім’ї вже кілька років як дідусь. Обстановка у Дільшота краща, ніж у більшості жителів табору: в кутку квартири стоїть телевізор Sony, на шафі — музичний центр, зі стелі замість простої лампочки Ілліча звисає люстра, у дворі — вбиральня. Діти Дільшота свого часу відвідували школу, а внуки в числі небагатьох табірних діток ходять у дитсадок. Тож, за тутешніми мірками, родина живе непогано.

— Перші три роки в таборі я дуже мучився, важко було звикнути до тутешнього способу життя, — каже Дільшот. — Але нічого, поступово втягнувся. Тесть у мене хороший мужик був, теща — золота, вони дуже добре до мене ставилися. І це при тому, що мої рідні Марію прийняли прохолодно, адже вона християнка. У нас не заведено брати за дружин християнок. Хоча мусульманські й циганські звичаї схожі. Головне — і тут, і там чоловік вважається главою сім’ї, — всміхається Дільшот, — а до іншого можна звикнути чи запозичити. У мусульман, наприклад, свинину не можна їсти, але я вживаю. Алкоголь у нас — великий гріх, а тут день народження чи весілля без алкоголю просто не обходяться. Тому інколи доводиться трохи випити. Ну, а курити я сам поступово навчився. Так і живемо помаленьку. У таборі мене шанують, за 18 років — жодної сварки. Словесні перепалки, звісно, траплялися, але до рукопашного бою ніколи не доходило.

— Може, бояться? Все ж таки кандидат у майстри спорту з самбо.

— Ні. Тут в основному жінки б’ються, причому, коли доходить до серйозного, йдуть стінка на стінку. Тож мене боятися нічого. У нас просто добрі стосунки, а якщо інколи вони бувають неправі, я погоджуюся й відходжу вбік.

Після переїзду з Ташкента Дільшот працював на ремонтно-будівельній дільниці, потім монтером на залізниці, муляром на різних будовах. Каже, що влаштовуватися за фахом не хотів, оскільки педагогам без стажу тоді платили втричі менше, ніж робітникам. Кілька років тому колишній спортсмен власноручно збудував біля свого бараку двокімнатну прибудову в східному стилі — із загостреними вгорі дверними отворами. Але потім втратив роботу, довелося продати прибудову родичам дружини за чотири тисячі гривень. Інколи, щоб не забути рідну мову, Дільшот зустрічається зі своїми земляками, які з різних причин опинилися в Ужгороді. Спочатку глава сім’ї намагався дотримуватися національних звичаїв і вдома, наприклад чай готував без цукру й пив із піал. Але після того, як діти перебили всі піали, перейшов на слов’янський варіант — із кружок і з цукром. Із ташкентськими родичами Дільшот регулярно спілкується по телефону.

— Раніше ми щороку їздили в Узбекистан у гості, але тепер дорога в один кінець тільки на одну людину коштує близько 500 гривень, — каже Дільшот. — Тому перейшли на телефонне спілкування. Родичі в Ташкенті живуть нормально. За їхніми словами, продукти там дешевші вп’ятеро, зате й зарплата, якщо перевести на наші гроші, максимум — 200 гривень. Тож витрачати краще там, а заробляти — тут.

За 18 років Дільшот добре вивчив звичаї табору і має власну думку про тутешнє життя.

— Ці бараки давно треба було знести або принаймні допомогти капітально відремонтувати, — каже Дільшот. — Але від влади жодної допомоги немає. Багато залежить від циганських баронів. Десь півроку тому одна з циганських організацій стала видавати пенсіонерам (їх у таборі менше десятка) продуктові набори. Але табору потрібна не така символічна допомога. Значно краще було б провести до кожного бараку по водогінній колонці і встановити хоча б один телефон-автомат. Це, думаю, можна зробити, особливо не напружуючись. Але хоч скільки ми зверталися — ніякої реакції, якщо не брати до уваги обіцянок перед кожними виборами. Табір дуже потерпає від браку води. Коли єдина колонка замерзає або засмічується, неможливо ні одяг випрати, ні вмитися. Деяким родинам, може, й байдуже, тут є люди, котрі миються тільки влітку в річці. Але ж такі далеко не всі... Те ж саме з телефоном. У табір часто доводиться викликати «швидку», а найближчий телефон — за півтора кілометра. Наші сусіди дзвонити від себе не дозволяють. Не тому, що їм шкода: дзвонити потрібно часто, і це будь-кому може набриднути...

Але найбільший бич для табору — хвороби. Тут у кожному бараку одна-дві родини хворі на туберкульоз. Я своїх дітей до сусідів не пускаю й інших намагаюся не приймати, щоб не заразитися. Дуже серйозно ставлюся до цієї хвороби, у мене в роду на неї ніхто ніколи не хворів. У таборі, якщо придивитися, таких довгожителів, як моя теща, одиниці. Маса циган не доживає і до 35, вони помирають від туберкульозу. За останні два роки померло 18 чоловік віком до 33 років. Не можна сказати, що цигани взагалі не лікуються, але, по-перше, лікування коштує грошей, а по-друге, тут такий звичай — якщо тримаєшся на ногах, мусиш не відлежуватися в лікарні, а годувати сім’ю... Дітей маленьких дуже жаль, адже вони теж масово хворіють на туберкульоз. Можливо, на 70% у цьому винні й самі цигани, що ведуть такий спосіб життя, але на 30% — влада, яка самоусунулася від табору й абсолютно нічого не робить. Циганам потрібна допомога. Я кажу це не тому, що моя дружина циганка, просто вони могли б жити краще, культурніше. А розуміння цього немає ні у міської, ні в обласної, ні у державної влади...

Нещодавно після кількох років заробітчанства Дільшот знову зумів знайти офіційну роботу — влаштувався столяром на підприємство з виробництва паркету. Господар обіцяв платити від 900 гривень на місяць, але чи дотримає слова — поки що невідомо, оскільки день зарплати ще не настав. Утім, залишити рідних без засобів до існування Дільшот не боїться, він майстер на всі руки, а такі роботу завжди знайдуть. Єдине, з приводу чого жалкує, — що не домагався для родини пристойного житла, коли для цього було більше можливостей.

— Це моя найбільша помилка, — каже Дільшот. — А все чому? Нам же майже щороку обіцяли, що бараки знесуть, а сім’я отримає нормальне житло. Востаннє про це казали перед виборами 2002 року, тоді до табору навіть пригнали бульдозер. А потім усе, як завжди, заглухнуло. Ну нічого, поживемо й тут...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво