«ДІДІВЩИНА» — ЗЛОЧИН, ЯКИЙ НЕМОЖЛИВО ВИКОРІНИТИ? - Соціум - dt.ua

«ДІДІВЩИНА» — ЗЛОЧИН, ЯКИЙ НЕМОЖЛИВО ВИКОРІНИТИ?

4 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №38, 4 жовтня-11 жовтня

Двадцять восьмого серпня нинішнього року телеканал «1 + 1» у новинах показав моторошний репортаж — до матері з армії привезли труну з тілом єдиного сина...

Двадцять восьмого серпня нинішнього року телеканал «1 + 1» у новинах показав моторошний репортаж — до матері з армії привезли труну з тілом єдиного сина. Відповідно до документів, надісланим із військової частини, він нібито повісився. Але раніше її повідомили, що він нібито застрелився. Крім того, офіцери з частини та представники військкомату наполягали на негайному похованні, намагалися перешкодити матері розкрити труну. Була навіть спроба своєрідного підкупу — ми, мовляв, самі все організуємо, буде й почесна варта, і салют тощо. Але мати наполягла на тому, аби труну все-таки розкрили. Враження від вигляду трупа було жахливим: солдат помер явно не від повішення, а тим більше не від вогнепального поранення. Мати — медик із великим стажем і досвідом роботи визначила: її син помер від побоїв. Розслідуванням факту загибелі солдата змушена була зайнятися військова прокуратура.

Те, що в частині, де служив загиблий солдат, зробили все можливе й неможливе для приховування правди, не викликає ніяких сумнівів. «Дідівщина» в українській армії почувається привільно. Адже, по суті справи, приховання злочину є заохоченням злочинців. Тому такими є не лише «діди», котрі знущаються з молодих і фізично слабких солдатів і матросів, а й офіцери та прапорщики, чиїми безпосередніми підлеглими є й ті, й інші.

Напевно, кожному, хто служив термінову службу, довелося зустрічатися з цим огидним явищем. Найстрашніший випадок у нашій частині стався років за три до мого призову. Про нього обов’язково розповідали заступники з політчастини на першому політзанятті всім молодим солдатам. А трапилося ось що.

Призовники, котрі прибули в частину, обов’язково потрапляють у так званий карантин. Формально карантином командує певний старшина, але зазвичай у нього й у своїй роті справ сила-силенна. Тому найчастіше азів армійської справи навчає молодих парочка сержантів із тих, котрі служать давно. Ось саме тут і розквітає, бува, їхня фантазія: «згори» контролю ніякого, а «салаги» статутів не знають. І перетворювалося іноді це «навчання» на справжнісіньке знущання над хлопчиками, особливо з інтелігентних сімей або фізично слабкими.

Саме це й відбувалося в той злощасний призов. Особливо знущалися ці сержанти-здоровані над одним кволим «очкариком» і досить швидко довели його до стану вельми сильного нервового стресу. Як на зло, після карантину він потрапив до їхньої роти, і все розпочалося знову... Заступник з політчастини, старшина й командир роти чи то нічого не хотіли бачити й чути, чи то вважали те, що відбувається, нормою. Але закінчилося все це жахливо. «Очкарик» дочекався, коли його призначили в караул, у якому один із його кривдників був начальником, а інший — розводящим. Уночі залишив пост, з’явився в караульному помешканні та впритул розстріляв обох «дідів», а заодно й половину варти, яка відпочивала, а потім застрелився сам.

Поки тривало розслідування цієї трагедії, «старики» притихли, а старшини й офіцери почали нести службу суворо за статутами. Проте буквально через місяць після завершення слідства все повернулося на круги своя.

Звідки ж усе-таки з’явилася ця зараза — «дідівщина»? Один вельми тямущий підполковник-політпрацівник якось сказав мені, що відразу після Великої Вітчизняної війни чи трохи пізніше хтось із міністрів оборони Радянського Союзу видав наказ, зміст якого можна було викласти в кількох словах: «Опора командира — ті, хто давно служить». Звідси начебто все й розпочалося...

Звісно, армія — це дуже специфічне товариство, якщо її можна так назвати. Зібрані, часто не з своєї волі, у закриті чоловічі колективи з жорсткою дисципліною й беззастережним підпорядкуванням начальникам хлопчики, котрі не мають за плечима ніякого життєвого досвіду, потрапляють під потужний морально-психологічний і, найчастіше, фізичний прес. Бравада збірних пунктів і вокзалів безвісти зникає, коли вони один на один залишаються з величезною машиною армії, що перемолотила багато поколінь юнаків, зробивши не одного з них циніками й егоїстами. Найчастіше призовники, котрі познайомилися один з одним лише на збірному пункті, потрапляючи в роти, не можуть протистояти згуртованим колективам «дідів», і швидко ламаються під лавиною знущань і принижень. Пояснення «дідів» з цього приводу навдивовиж примітивні: ми терпіли, а тепер настала ваша черга. І молоді солдати в розгубленості, бо не бачать виходу, оскільки звертатися по допомогу до офіцерів або прапорщиків даремно. Не здатні адекватно проаналізувати ситуацію, вони або закінчують життя самогубством, або тікають з армії, іноді зі зброєю. Їх, звісно ж, ловлять, але я достеменно знаю про випадки, коли такі втікачі відстрілювалися до останнього патрона, відправивши на «той світ» або зробивши інвалідами не одного такого самого солдата чи матроса, а потім засовували ствол автомата собі до рота й зносили півчерепа.

Але мені відомий і один абсолютно нетиповий випадок. Навесні в дивізіон Ленінградського округу ППО прибув черговий призов. Як і слід було очікувати, «діди» швидко «обламали» молодь — змусили їх чистити собі чоботи і прати форму, відібрали в них нові шинелі й шапки та почали з’їдати чуже масло. Але серед «салаг» був один міцний хлопець — кандидат у майстри з боксу, до того ж — у напівважкій вазі та ще й з освітою — перед призовом він закінчив радіотехнічний технікум. Цей виявився «мужиком серед немовлят». Він відмовився підкорятися «дідам», не віддав свою шинель і не злякався погроз. Його почали бити гуртом ночами, попередньо накинувши на сплячу людину ковдру. Але навіть один проти кількох із ковдрою на голові він чинив опір. А вдень чатував на «дідів» поодинці де-небудь за рогом або в кущах і одним-двома професійними ударами відправляв у глибокий нокаут. Але цим він лише озлобляв їх. Офіцери та прапорщики чи то не хотіли нічого знати й бачити, чи то їх така ситуація в дивізіоні влаштовувала. Так минуло місяців півтора-два, і молодий зрозумів, що розраховувати на чиюсь допомогу він не може, а поодинці «дідів» йому не здолати (в казармі на той момент його почали бити чоботями, ремінними бляхами й табуретками). Але він знайшов зовсім незвичний вихід. Солдат утік із дивізіону, але... в іншу частину ППО. З’явився в політпрацівника цієї частини й заявив: «Я втік із такого-то дивізіону, але назад не повернуся: мене там «діди» вб’ють або скалічать. Але я чув, що у вас, товаришу капітан, можна нормально служити. «Дідівщини» у вашому дивізіоні немає. Я хочу служити у вашій частині».

Заступник з політчастини, звісно, моментально зметикував, що на цьому можна зробити кар’єру. І роздмухав неймовірний скандал, який став відомий і в Ленінграді. Ясна річ, факт був неймовірний — із однієї частини солдати тікають, а в іншу просяться.

Набагато пізніше я дізнався, що цей політпрацівник достроково одержав майорські зірки і його перевели з тундри до Мурманська, а командира й заступника з політчастини дивізіону, звідки втік незвичайний «салага», понизили в званні.

Але, на жаль, я більше не знаю жодного випадку, коли молоді солдати чи матроси змогли б самі в певний спосіб розв’язати проблему «дідівщини». В українській армії ситуація анітрохи не краща, ніж у радянській. А можливо, і гірша. Хоча б тому, що в радянській армії саме життя змушувало офіцера робити кар’єру: піти з армії чи флоту, не відслуживши належні 25 років, він не міг. Якщо молодий офіцер до 28 років не дослужився до командира роти, то вище капітана він піднятися вже не міг і найбільшою його мрією могла бути лише посада комроти. Тому всі молоді офіцери намагалися робити кар’єру й ділилися на дві категорії — на тих, хто боровся з «дідівщиною» й на тих, хто її приховував, а фактично покривав і заохочував. Але все-таки були такі, котрі боролися з цим злом!

У армії незалежної України ситуація принципово інша: офіцер не зобов’язаний служити 25 років. Тобто ті, кому не подобається служба чи він не сподівається на швидке зростання у званні, можуть не продовжувати контракт. До того ж зарплату українського офіцера не можна назвати великою, а про перспективу отримати безплатну квартиру від Міністерства оборони більшість лейтенантів, по-моєму, навіть мріяти бояться. Тобто стимулів служити — і служити добре — стало значно менше. Тому й надій у новобранців на допомогу офіцерів, як мені здається, також стало менше. А це вже дуже сумно, оскільки можна зробити такий висновок-припущення: «дідівщина» в українській армії існуватиме ще довго...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво