ДЕТЕКТИВ З ГЕТЬМАНСЬКИМ ЗОЛОТОМ НАЙБІЛЬШИЙ У СВІТІ СКАРБ З АНГЛІЙСЬКИХ ПЕЧЕР АЛІ-БАБИ - Соціум - dt.ua

ДЕТЕКТИВ З ГЕТЬМАНСЬКИМ ЗОЛОТОМ НАЙБІЛЬШИЙ У СВІТІ СКАРБ З АНГЛІЙСЬКИХ ПЕЧЕР АЛІ-БАБИ

21 грудня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №50, 21 грудня-28 грудня

Це потьмяніле олійне полотно в старому, покритому бронзою багеті висить у моєму домашньому кабінеті невідь-скільки років...

В.Волков. «Петро І відвідує в тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 році». (У копії Я.Вінглянського — 1911 р.)
Герб П.Полуботка
В.Волков. «Петро І відвідує в тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 році». (У копії Я.Вінглянського — 1911 р.)

Це потьмяніле олійне полотно в старому, покритому бронзою багеті висить у моєму домашньому кабінеті невідь-скільки років. Тож до нього, здавалося б, давно вже можна було звикнути, не помічати, як і інші, не змінні з роками атрибути побуту — меблі, книжки чи друкарську машинку. Тим паче що попервах, доки картина не опинилася в нас, я не дуже її шанував: як на мене, пензель був не вельми вправний, напівпрофесійний, чи що.

Належала картина покійній бабусі моєї дружини. Сама Марія Семенівна — я називав її пратещею — про полотно до пуття нічого не знала, лише покрученим на старість пальцем вказувала на рік у правому куточку — «1911». А про художника, який у тому ж куточку залишив автограф «Я.Вінглянський», звісно, й не чула. Для неї саме давність полотна і мала вартість.

Отож, забиваючи у стіну над диванчиком цвях для цієї жінчиної спадщини, я ще не відав, що в картини автор інший. Але на тьмаве полотно дивився вже зовсім іншими очима. Бо наш із дружиною давній друг письменник Анатолій Шевченко одного разу розкрив нам особи портретованих, а відтак і складні, трагічні стосунки між ними. І зображена, хай і не зовсім вправним пензлем, сцена виявилася надто значущою для нас, українців.

Таємниця авторства

А то художник відтворив момент, коли імператор Петро І приходив у камеру до наказного гетьмана Павла Полуботка. У тій самій одиночці Петропавлівської фортеці на Заячому острові в гирлі Неви, де бунтівний гетьман після тортур на допитах у Таємній канцелярії невдовзі сконає. Відтоді ця напівзабута-напівзаборонена в радянські часи постать стала цікавити мене постійно, і поступово, з роками матеріали про нього факт за фактом накопичувалися в одній із шухляд мого письмового столу.

Чернігівського полковника Павла Полуботка (народився приблизно 340 років тому) після смерті гетьмана Івана Скоропадського старшина умовила взяти обов’язки наказного гетьмана Лівобережної України, себто стати ним тимчасово. А там, мовляв, цар, дасть Бог, дозволить обрати нового, повновладного гетьмана, яким і має нарешті стати Полуботок. Але Петро І не довіряв Полуботкові ще з 1708 року, коли козаки вже пробували одного разу обрати його як найдостойнішого гетьманом: «Надто розумний. З нього може вийти другий Мазепа». Зрештою, непокірного гетьмана, що прагнув відновити для України забрані царатом права автономії і не бажав коритися царевій Малоросійській колегії, кинуть до імператорської катівні у Санкт-Петербурзі. Його незламна, лицарська поведінка в казематі, опікування долею майбутніх, ще не нарожденних поколінь українців зробили з мученика народного улюбленця. Недаремно ж колись по українських хатах зображення крамольного гетьмана та аркушики з приписуваною йому антицарською промовою виставляли на покутті поруч з іконами. «Вступаючись за Отчизну, я не боюсь ні кайданів, ні тюрми, і для мене краще найгіршою смертю вмерти, як дивитися на пошесну гибель моїх земляків», — гордо відказував, за однією з народних легенд, в’язень Петру І. У фортеці всеросійський можновладець особисто не лише допитував його про сховане українське золото, а й вимагав покаяння, покори, відмови від козацьких вільностей.

По тривалих пошуках спливло раптом інше прізвище художника, який зобразив цю сховану за пеленою історії сцену. Волков. Чому ж у нас полотно підписано не так?..

Загадка відпала сама собою, коли пізніше я вичитав десь, що картина Волкова буцімто давно щезла. Отже, удома в нас копія. Її, певно, й написав 1911 року отой невідомий «Я.Вінглянський», можливо, й справді маляр-аматор. Нехай письмо кволе і недосконале, та все ж дає принаймні уявлення, якою була картина, якщо вона справді пропала.

Тим часом сюжет розкручувався далі. Нарешті в руках скупі, проте бодай якісь біографічні подробиці про загадкового Волкова. Звати — Василь Олексійович. Художник-передвижник. Народився у Пітері 1840 року. Закінчив там ту саму, що й наш Тарас Шевченко, Академію мистецтв.

Однак запитання не зникали, спонукали до дальших пошуків. Чому раптом корінний петербуржець, вихованець імператорської академії взявся за суто українську тему, до того ж далеку від офіціозу?..

А постать осоружного гетьмана в царській Росії була-таки під забороною, бо ж нагадувала про волелюбний український дух. Ненависть імперії до нього була така велика, що перейшла як спадок аж у писання істориків доби спочилої радянської імперії. 8-й том офіціозної радянської енциклопедії УРЕ на догоду режимові, який чудово поєднував імперські звички та марксистську ідеологію, трактує постать Полуботка з точністю до навпаки:

«Укр. бурж.-націоналістичні фальсифікатори намагалися зобразити П. захисником нар. інтересів. Насправді, виступаючи проти обмеження царизмом політ. автономії Лівобережної України, П. прагнув зміцнити привілейоване політ. становище укр. старшини і забезпечити за нею монопольне право гнобити нар. маси України».

Герб П.Полуботка

До речі, той самий том УРЕ, а, певно, слідом за ним і «Шевченківський словник», датою смерті Полуботка подають «18 (29) грудня 1723». Чи так це? Інші ж джерела, в тому числі зарубіжні, називають пізнішу дату. Академік Грушевський, наприклад, стверджує, що, не дочекавшись кінця слідства, Полуботок помер восени 1724 р. Одна авторка з цього приводу цитує навіть якийсь старовинний документ: «Декамбрія 18 дня року 1724 о третій опівдні у фортеці Петра і Павла вмер полковник Павло Леонтійович Полуботок». Та й сам Волков назвав картину так: «Петро І відвідує в тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 р.» Кому ж вірити?

І все ж — чому росіянин, пітерський мешканець узяв раптом для живопису такий дражливий історичний матеріал? Запитання відпало, коли я знайшов дані, що 28-річний художник після академії перебрався до Полтави, де й похований. У цьому провінційному, однак із багатими культурними традиціями місті він до самої смерті в1907-му викладатиме малювання в Петровському кадетському корпусі та в Інституті шляхетних дівчат, матиме власну художню студію. А в живописі, який демонструвався на виставках передвижників, успішно творитиме в різних жанрах — портретному, побутовому, історичному. Це портрети Є.Прайс, царя Олександра ІІ, колег-передвижників М.Ярошенка і Л.Позена, картини «Українець», «Няня», «Гоголь слухає лірника», «Гоголь у Василівці», «Околиці Полтави» та ін. У співавторстві з Позеном розробив ескіз надгробка Івана Котляревського. Певно ж, отут, у Полтаві, і вдихнув він українського духу, яким просякнуте старовинне місто. А відтак під його пензлем й ожила скута залізом, змучена тортурами, проте нескорена постать українського гетьмана.

Волков зобразив момент, коли Полуботок буцімто кинув цареві легендарну фразу:

— Скоро, дуже скоро суд Божий розсудить Петра з Павлом!

Про розмову Петра І з Полуботком найпершим написав історик Д. Бантиш-Каменський, і вона, як і Волкова зокрема, надихала митців у різних жанрах.

Років з десять тому мені потрапила до рук історична драма на п’ять дій «Павло Полуботок». Ім’я її автора — Кость Буревій — нічого не говорить сьогоднішньому читачеві. Бунтівна натура заголовного героя історичної драми була близька непокірній вдачі самого автора, у минулому професійного підпільника, есера, одного з організаторів протибільшовицького поволзького повстання. За долю України і той, і той ладні були накласти — і наклали — головою. Знищений 1934 року кулею в потилицю сталінським режимом, на Батьківщині письменник пішов і в літературне небуття, видавався й досліджувався лише за кордоном.

Нерв п’єси — якраз ота остання зустріч знеможеного, смертельно хворого в’язня з усемогутнім Петром І.

— Пройде сотня років, — грізно прорікає у казематі цар, — і не стане знаку на землі від ваших чубів і вільностей… Пройде сотня років — і малоросіянин, як крапля води на другу, буде схожий на свого брата великоросіянина. І ніхто не зможе їх відрізнити. І тільки тоді, коли Україна забуде про своїх гульвіс запорозьких та крамольних гетьманів, тільки тоді вона знайде спокій і щастя!

Залізним відлунням розлягається царів голос у камінному мішку катівні. Та зусиллям волі хворий підводиться з тюремної нари, заперечливо підносить, брязкаючи кайданами, прозору руку:

— В неволі щастя немає. Знай, царю, той, хто покуштував волі, не буде спокійно ходити в ярмі!

А чи були бочки з козацьким золотом?

Прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України спричинило, окрім усього іншого, вибух громадського інтересу до історії, віддаленої на два і три чверті століття. Вона вражала уяву. Усі в один голос заговорили про так званий скарб Полуботка в Bank of England, тобто в Англійському банку. (Деякі джерела називають, щоправда, банк Ост-Індської компанії.) Згадками про казкові багатства, заповідані гетьманом українському народові, зарясніли наші газети, збурилися хвилі ефіру, одразу почали знімати фільм, писати художні твори. Навіть у парламенті з нагоди візиту до Києва «залізної леді» Маргарет Тетчер пролунав депутатський запит нашого письменника, знавця історії Романа Іваничука. Густі трильйонні нулі, що шикуються в ретроспективу минулих століть і губляться у їхній загадковості, та ще й у повновагих фунтах стерлінгів… Чи не ставатиме дедалі дражливішою ця майже детективна історія на тлі одвічних дірок у бюджеті, заборгованості із зарплат і пенсій, заниження життєвих стандартів?

Через Таємну канцелярію Петро І звинувачував гетьмана-в’язня в обкраданні державного скарбу України і витонченими тортурами силував признатися, де він його подів. Але й на краю могили Полуботок мовчав.

Мовчить тепер й історія. Вона поділила наших сучасників на два табори: одні вважають, що переправлені до Лондона дві бочки козацького золота — не більше ніж міф, захоплююча легенда, що переказується з покоління в покоління. Інші сприймають усе за чисту монету (якщо дозволена така гра слів, коли йдеться про фантастичні гроші). Ці останні оперують навіть цифрами, які для них настільки безсумнівні, наче вони самі рахували ті гроші. Суворий наказ царя терміново покликав гетьмана зі старшиною до Санкт-Петербурга. «Полковник Полуботок и старшина, невзирая на данные им наши указы, послали некоторые указы (які Полуботок розсилав на місця. — І. М.) без совету с президентом коллегии, того ради велено для ответу быть сюда полковнику Полуботку и из старшины Савичу и Чарнышу». (Семен Савич був при Полуботкові генеральним писарем, Іван Чарниш — генеральним суддею). Насправді ж плани царя були інші: він уже вирішив винищити малоросійське самоврядування до ноги.

За стосунків, що склалися, такий виклик не обіцяв нічого доброго. І Полуботок, готуючись до найгіршого у двобої з російським самодержцем за українські права, завбачливо подбав про убезпечення скарбів од царського пограбування. Таємно, через якогось добре знайомого зарубіжного дипломата перед від’їздом з України начебто вислав до Лондона величезну, як на той час, суму в золоті — один мільйон фунтів стерлінгів. З тим, щоб та довірена особа депонувала скарб на його ім’я у Bank of England. (Дехто з авторів стверджує, що секретну місію перекидання цінностей успішно здійснив з кількома вірними козаками син Полуботка.)

І зміст супровідного листа Полуботка, таємно доправленого до сейфа того ж банку, неначе самі прочитали. Гетьман клав, по-перше, скарб під 7,5 відсотка річних (дехто, щоправда, називає 2,5%). За тодішніх часів це вважалося не завищеним, а цілком нормальним опроцентуванням. А по-друге… Якщо все це правда, то Полуботок наче передчував крижане, смертельне дихання близького кінця. Бо лист до банку був одночасно і заповітом. У разі своєї смерті гетьман доручав виплатити ті гроші лише таким чином: представникові, уповноваженому Українською незалежною державою, — 80%, але з обов’язковою присутністю одного з його нащадків по чоловічій лінії. Нащадкові заповідалася решта — 20%. Запам’ятаймо цю умову, вкрай важливу для розвитку сюжету нашого історичного детективу: одночасна наявність обох згадуваних у заповіті сторін обов’язкова. Поодинці банк гроші не видасть нікому.

Летаргійний сон на два століття

У гетьмана ж було три доньки — Олена та дві чомусь з однаковими іменами, дві Ганни, старша й молодша, і син. Одні дослідники називають його Остапом, інші —Андрієм, а дехто і взагалі стверджує, нібито був ще й молодший — Яків. У кожному разі, саме нащадкові по чоловічій лінії батько й довірив таємницю, що з родинної ставала загальноукраїнською. І вручив копію листа-заповіту. Бережи, синку, як зіницю ока! То єдиний ключ до лондонських сховищ.

Після того, що цар скоїв з батьком, Остап (Андрій?) розумів, що в Україні залишатися небезпечно, і тайкома залишив рідну домівку. Адже родині загрожувало заслання до Сибіру і конфіскація майна. Мало хто знав, куди проляже його шлях. Треба було стерегтися і стерегтися, бо в Таємної канцелярії довгі руки.

А шлях Остапа-Андрія проліг до Константинополя. Але в столиці Оттоманської імперії він довго не затримається. Вирушить далі, де здавалося безпечніше, — португальським кораблем таємно відпливе до Лісабона.

Потім надовго перебереться на південь Франції, до Марселя. Чому саме сюди? Бо звідси ближче до потаємної цілі його чи то мандрів, чи то втечі. Адже у Парижі мешкає Пилип Орлик.

Ще батько, царство йому небесне, шукав з ним контактів, за що його також буде звинувачено у державній зраді. Адже, отримавши про це донос від чернігівського єпископа, Таємна канцелярія надіслала до Києва, генерал-губернаторові князю Трубецькому секретний указ: «произвести розыск» про зв’язки полковника Полуботка зі зрадником Орликом.

Пилип Орлик, генеральний писар і найближчий соратник опального Мазепи, після поразки в Полтавській битві пішов за ним у вигнання. Там у часи, коли в більшості країн Європи правили ще абсолютні монархи, які звалися по-різному — королі, царі, великі герцоги, — Орлик, уже гетьман у вигнанні, обраний на булаву після смерті Мазепи, створив найпершу нашу конституцію. «Права і свободи Запорозького Війська» демократизували гетьманську державу, закладали зачатки парламентського устрою. Відбулося це, до речі, за 22 роки до народження Джорджа Вашингтона, чиєю конституцією так пишається Америка…

У конституції Орлика обстоювалася повна незалежність України як від Польщі, так і від Москви. Саме тому Полуботків син і рвався до гетьмана в екзилі.

Їхня конфіденційна зустріч таки відбулася. І хоча тепер століття поховали її подробиці, зрозуміло, що в Парижі Остап-Андрій шукав можливості спільного доступу до скарбу батька. Бо Орлик нарешті домігся, що Франція визнала його главою вільної, незалежної України.

Проте спільної мови земляки чомусь не знайшли. Є певні підстави припускати, що вони навіть посварилися. У кожному разі, коли Полуботок повернувся до Марселя, йому довелося давати пояснення тамтешній поліції, оскільки туди з Парижа надійшла кляуза, що він нібито підозрілий.

Ну, а після того «справа гетьманських мільйонів» — а заразом ім’я наказного гетьмана — поступово забулися. Наче заснули летаргійним сном.

Приватне розслідування з Парижа

З летаргії ту справу збудить лише неспокійне ХХ століття. Виникне нова хвиля інтересу до загадкового золота. В нашому історичному детективі його наречуть найбільшим у світі скарбом з англійських печер Алі-Баби.

Свого часу мені потрапили до рук результати одного приватного розслідування з Парижа. Порівняно недавно (якщо мати на оці солідний вік теми, що впродовж тривалого часу цікавила мене), у шістдесяті роки, його здійснив для паризького журналу «L’History pour tous» емігрант чи виходець з Росії Віктор Александров — журнал рекомендує його як «нашого знаменитого співробітника». Розслідування паризького історичного слідопита у нас, наскільки мені відомо, не публікувалося, тож нині я й вирішив: годі тримати його в ув’язненні у шухляді письмового столу.

Висновки французького журналу проливають певне світло як на можливість існування самого скарбу (воно для В.Александрова незаперечне), так і на осіб, причетних у ХІІ столітті до спроб вилучення скарбу з броньованих надр Bank of England.

Принагідно зазначимо, що до таких намагань, які залишилися, на жаль, поза увагою розслідувача з Парижа, вдавалися й раніше. Цілу хвилю збурила публікація в 1907 р. у журналі «Новое время» колишнього професора консерваторії Рубця. З цього приводу в одному з документів у архіві Ін’юрколегії СРСР ідеться: «На початку 1908 року за дорученням II департаменту МЗС Росії російське консульство в Лондоні ретельно дослідило це питання. Зокрема були досліджені звіти Англійського банку щодо незатребуваних вкладів за останні 200 років. Виявилося, що загальна сума таких вкладів істотно менша від ймовірного вкладу Полуботка». Отже, справу закрито?

Ні. Перед Першою світовою війною в Російській імперії з’явилася ціла низка людей, котрі називали себе спадкоємцями Павла Полуботка й претендували на давнє золото. Вони утворили комітет, а в серпні 1913 р. у містечку Стародуб на Чернігівщині провели навіть щось на кшталт з’їзду нащадків Полуботка, який зібрав близько 170 чоловік. Але нікому не пощастило підтвердити свого гетьманського родоводу документами, а тим паче назвати шифр чи номер рахунку в банку, що давало б право на 20-відсотковий спадок дідизни. Не кажучи вже про звичайнісіньких авантюрників, яких не бракувало в усі віки, шукачів скарбів, щоправда, без лопати Бонавентури. Чи таких собі «дітей лейтенанта Шмідта» часів, коли самого поняття не існувало навіть у природі, а Ільф і Петров ще вчилися — один у технічній школі, а другий у класичній гімназії в Одесі.

І раптом з Парижа В.Александров запевняє однозначно: такий нащадок у ті часи існував.

Бразильський претендент

Одного чудового дня року 1922 у двері представництва Радянської України у Відні постукали. Впущений охоронцем чоловік про себе повідомив лише, що прибув здалеку, аж із Бразилії. Ну, а решту скаже тільки панові амбасадору.

У перші роки радвлади Україні ще дозволялося відкривати свої дипломатичні представництва за кордоном (утім, дуже скоро Москва їх повсюдно ліквідує). Повноважним представником в Австрії був тоді син класика української літератури Михайла Коцюбинського Юрій. Професійний революціонер, під час Жовтневого перевороту Юрій Коцюбинський був членом Петроградського Військово-революційного комітету, який цей переворот і здійснював. Потім входив до складу першого уряду України Радянської як народний секретар (по-нинішньому це — міністр) у військових справах, був головнокомандуючим, доки Москва не розігнала українське військо. А тоді його й перекинули на дипломатичну роботу.

Настирного відвідувача з того боку глобуса Коцюбинський приймав удвох зі своїм генеральним консулом. Коли ж гість назвався і пояснив мету свого візиту, обидва дипломати над силу приховували своє хвилювання. Ще б пак: перед ними сидів нащадок сина Павла Полуботка, названий, як і гетьманський син (у разі якщо того звали таки Остапом), тим самим родовим ім’ям.

А добирався цей Остап, Полуботок-молодший, через океан, з далекого Сан-Паулу до Відня, зрозуміло, щоб обговорити в українській амбасаді справу спадку свого славного предка. Бо ж вона стосується обох.

Але ж хіба в т а к і й справі вірять на слово? Може, він і не Полуботок зовсім? Та й чи існували взагалі неміряні багатства предка? А якщо, перепрошуємо, то сімейний фольклор? Якось отак дивному мандрівникові й відказали.

А той, аніскільки не образившись, витяг з кишені якогось листа. Бігме, та то ж сам гетьман пише до сина!

Листа, звісно, було скопійовано. Бо оригінал двохсотлітньої давності нащадок завбачливо заховав у сейфі якогось банку. Адже йдеться про такі фантастичні гроші, що й голови позбутися недовго.

Отож у нього така пропозиція до пана амбасадора: акцію, аби отримати спадок у Bank of England, розпочнімо спільно. Бо хоч як крутися, а через цю умову заповіту не перестрибнеш.

Особисто для себе, додав відвідувач, він багато не просить. Не 20, як заповідано, а так, один-однісінький відсоточок від того скарбу. Якщо він, звичайно, знайдеться.

Скромність цієї умови негайно випаровувалася, варто було взяти до рук олівець. Наступного, 1923 року минало вже 200 літ, як гетьманів мільйон (якщо він існував насправді) було задепоновано. Тож за перші десять років він подвоївся? А після Нового року наростуть відсотки з відсотків уже 20-кратного подвоєння суми. Себто в підсумку…

Так, це буде вже 1 трильйон 48 мільярдів 578 мільйонів фунтів стерлінгів!

А заправлений бразильським претендентом 1 відсоток становитиме капіталець більший, ніж у видатних мільйонерів світу. Десь 10 з половиною мільярдів фунтів!

Харківське продовження

А в Харкові…

У проголошеній більшовиками новітній столиці України, щойно Юрій Коцюбинський, не довіряючи такої таємниці ні зв’язку, ні навіть диппошті, особисто примчав із Відня з екстраординарним повідомленням, вищі посадові особи негайно ж, як на пожежу, збіглися на секретну нараду.

Убога, всуціль у руїні громадянської війни, Україна минулого, двадцять першого року пережила ще й страшний голод. А тут раптом засвітило таке… таке…

Втім, до чого до чого, а до чужого добра більшовики завжди були ласі.

Голова уряду Х.Раковський був у від’їзді. Тому за термінову, державної ваги справу взявся всеукраїнський, як його називали більшовицькі газети, староста Григорій Іванович Петровський. Він і скликав свою президію ВУЦВКа для напрацювання негайного рішення.

Що вони там напрацьовували, самому Богові відомо. Якщо і був протокол, то його обклали десятьма грифами секретності, щонайменше. Французький слідопит повідомляє лише, що доповідав там нібито нарком закордонних справ В.І.Яковлєв. А ще — про висновок: доручити тов. Коцюбинському нав’язати якимсь чином тому Англійському банкові контакт. А тоді промацати через представника банку, чи зберігся там заповіт Павла Полуботка.

Але сталося непередбачене: Коцюбинський сильно занедужав і не міг через це виїхати з Харкова до Відня. А зволікати не дозволили, заповітні мільярди вже лоскочуть владарям долоні.

Складне доручення шифровкою переклали на того безіменного генконсула, який разом з Ю.Коцюбинським зустрічався з бразильським претендентом на скарб.

Консул мав доброго знайомого в австрійському міністерстві закордонних справ на прізвище Петер. Той був шефом департаменту Сходу, дипломати постійо зустрічалися по службі і невдовзі заприятелювали. На прохання свого українського знайомця, пан Петер і погодився бути посередником у такій делікатній справі. І не підвів.

У червні того ж таки 1922 року в Марія-Ензерсдорф, мальовничій місцині під Віднем, де мешкав генконсул з родиною, він і влаштував сподівану зустріч. Як усіляко підкреслювалося її учасниками, цілком приватну. Крім господаря, там були сам посередник Петер, Остап Полуботок і Роберт Мітчелл, представник Bank of England. А втім, Мітчелл з порога заявив: жодних повноважень від Англійського банку не маю, приїхав виключно як приватна особа. Але можете не сумніватися, своїм шанованим друзям з банку передам геть усе, про що тут піде мова. Хоча господар розумів: без згоди Англійського банку на контакт Мітчелл навряд чи вийшов би.

Після такого багатообіцяючого початку Остап Полуботок дав Мітчеллові листа свого історичного предка. Той, не кваплячись із відповіддю, довго й уважно вивчав написане. Після Києво-Могилянського колегіуму гетьман знав кілька мов, і лист до лондонського банку, напевне, написав англійською. А коли гість нарешті заговорив, то насамперед застеріг: це ж, панове, всього-на-всього фотокопія. Якби справа посунулася далі, треба ще довести її автентичність. Та навіть не в цьому суть.

— Самого листа замало. Напевне, ваш уряд вимагатиме виплати і для себе? А Велика Британія не визнає Радянську Україну незалежною, суверенною державою!

«Приватна особа» виказала себе, коли з посмішкою додала, також обговорену, певно, заздалегідь, умову:

— Якби ж Велика Британія одного дня визнала Україну суверенною, справу спадку треба залагоджувати полюбовно. Бо банк не здатний виплатити таку суму одним махом.

Що це — визнання того, що скарб Полуботка в Англійському банку все ж таки є?! Принаймні ясно: юрисдикцію нащадка гетьмана визнано.

Після зустрічі генконсул негайно надіслав до Харкова шифровку з дослівним викладом розмови. А Остапові Полуботку не залишалося нічого іншого як вирушити додому, за океан.

Наступного, 1923 року, коли Раковського зняли з посади голови уряду, поміняли і його наркомів. Зникло українське представництво в Австрії, як і загалом в усіх зарубіжних країнах. Під час сталінської «великої чистки» розстріляли більшість українських дипломатів. Не оминула чаша сія ні Юрія Коцюбинського, ні Раковського, а можливо, й того генконсула, який для нас так і залишився безіменним.

«Справа Полуботка» поступово знову забулася. А втім, після «великої чистки» і пам’ятати стало нікому.

А Остап Полуботок поїхав до Бразилії — і щез назавжди.

Що ж, можна припустити, що руки довгі не лише в санкт-петербурзької Таємної канцелярії…

Оголошення без відгуку

«Консулатом СРСР у Монтевідео розшукується іменований Остап Полуботок, який проживав 1922 року в Сан-Паулу в Бразилії, чи у випадкові його смерті хто-небудь з його нащадків, що називається Полуботок.

Якби Остап Полуботок з’явився в консулаті, то всі його евентуальні подорожні видатки, а також видатки на його перебування в Уругваї були б оплачені консулатом».

Таке невеличке оголошення, яке анічогісінько не скаже не втаємниченому в детективну історію гетьманського золота, у шістдесяті роки з’явилося раптом в одному українському журналі в Південній Америці.

Надибав його, не оприлюднюючи назви того діаспорного журнальчика, все той-таки невтомний шукач В.Александров. Пояснює він це так: «За своїм фахом я прочитую всю російську пресу — як ту, що виходить у Совєтському Союзі, так і ту, що публікується на еміграції». Залишімо на совісті Александрова твердження, що український журнал для нього — «російська преса». Важливіше інше: отже, і в шістдесяті роки влада в СРСР вірила, що Полуботкове золото в Англії не легенда? Чи знала це напевне?..

Зрозуміло одне: таємні зазіхання на скарб розпочалися знову.

Пояснення нового припливу інтересу було, сказати б, досить екзотичне: радвлада нібито шукала на Полуботка компромат. У зв’язку з візитом Хрущова до Швеції українська еміграційна преса почала ущипливо пригадувати Швеції та Росії і гетьмана Мазепу, і Карла ХІІ, і гетьмана Полуботка, якого «тортурував цар Петро І». Отож у контрпропагандистських цілях у Києві чи Москві буцімто розпорядилася: шукати в архівах конкретні факти, якими можна було б скомпрометувати Полуботка в очах сучасних читачів як зрадника, крадія та ін. Коротше кажучи, будь-що знайти підтвердження звинувачень Петра І.

Шукали компромат, а натрапили на скарб в Англійському банку…

«Це ж ясно, — пише Александров, — що ці статті про подорож «К» (Прізвище Хрущова деякими іноземними мовами розпочинається з літери «К». — І. М.), в яких випливала епопея нещасного гетьмана Полуботка, потрапляли в насторожені вуха уряду Совєтської України в Києві. Після перегляду архівних паперів і перевірки (що не важко було зробити) цього історичного спадку (скарбу Полуботка) цей уряд постановив розбудити «справу Полуботка», яка дрімала була впродовж 240 років».

Так чи так, але є дані, що було навіть створено комісію з юристів та істориків на чолі із заступником Голови Ради Міністрів УРСР П.Троньком, діяльність якої, втім, не афішувалася. Закордонна преса висловлювала припущення: влада в СРСР, мабуть, вважає, що тепер у неї шансів виграти справу, скажімо, через Міжнародний трибунал у Женеві, більше, ніж у 1922-му. Бо Україна тепер — член Організації Об’єднаних Націй. Наголошувалося особливо: а щодо невизнання Великою Британією України як держави самостійної, то в заповіті Павла Полуботка жодних застережень про те, що англійський уряд уповноважений вирішувати це, немає. Не зробили ж ніяких кроків у туманному Альбіоні в 1918 — 1921 рр., коли існувала УНР? А вона мала всі ознаки державності — незалежний уряд, свої закони, армію, валюту, закордонні дипломатичні представництва.

Та, щоб повністю відповідати обом умовам заповіту, тоді ще не об’явився бразильський Остап. Двадцять другого року генконсул, до речі, видав йому посвідчення, що той справді нащадок гетьмана Полуботка. А такий документ, якщо його засвідчив генеральний консул, за тодішніми законами, рівнозначний нотаріальному посвідченню. Отож тепер у Женеві не треба буде й доводити його права на спадок. Аби ж той бразильський Остап Полуботок був ще живий. Чи відгукнувся на оголошення законний його нащадок. Залишилося б про все з ним домовитися — і…

Нова адреса — нью-йоркська

На пошукове оголошення у Південній Америці не відгукнувся, мабуть, ніхто.

А тим часом громадське зацікавлення Полуботковим спадком підігрівала преса. У газеті, «яка представляє інтереси промислових кіл Швейцарії», того ж таки 1964 р. з’явилася стаття Гриця Полтавця «До сенсації стосовно незвичайної спадкової справи» (на неї 1990 р. посилався в «Літературній Україні» Е.Першін). Прикметно, що частина фактичних даних у ній повністю збігається з паризьким джерелом.

Уяву читача вражали математичними викладками. Щороку скарб зростає просто астрономічними темпами. 1 трильйон 48 мільярдів (з «гачком» у 576 мільйонів) 1922 року перетворилися на 16,5 трильйонів фунтів стерлінгів у 1964-му. «Це в сто разів перевищує річний бюджет П’ятої республіки, Франції!» — захоплено вигукував Александров. А якийсь британський економіст швиденько підрахував: якщо скарб існує, на одного жителя України припаде десь 38 кілограмів золота!

Для Александрова (як і для Г.Полтавця чи будь-кого, заполоненого якоюсь ідеєю фікс) імена австрійця Петера, англійця Мітчелла, роздобуті невідомо де точні дати подій і географічні точки розвіяли будь-який серпанок містики й сумніву щодо скарбу. Ну то й що, як ніхто не відгукнувся? Спадкоємця гетьмана він розшукає сам!

Журнал «L’Histoire pour tous» називає прізвище — пані Наталія Келеповська зі Сполучених Штатів. І публікує її лист:

«Нью-Йорк. 7 жовтня 1964 р.

Дорогий пане Александров!

Я принципово заінтересована в тій справі Полуботка — гетьмана Павла Леонтійовича Полуботка, який виконував свої функції від 1722 по 1724 рік і який був моїм предком. Його стратили в Петербурзі 17 грудня 1724 р.

Оцим уточнюю, що Софія Семенівна Полуботок, внучка цього гетьмана, яка народилася 28 березня 1747 р., а померла 24 липня 1773 р., була дружиною генерал-майора Петра Семеновича Милорадовича. Їхнім прямим нащадком була моя прабабуня по батькові — княгиня Милорадович».

Чекайте, якщо внучку гетьмана звали Софія Семенівна, то, отже, його син — не Остап, не Андрій, а Семен? Чи то ще один, крім якогось Якова, Полуботків син?..

Проте важливіша інша обставина: в захопленні французький слідопит чомусь не помічає, що пустився по жіночій лінії, а в заповіті виписано точно: нащадок по чоловічій.

Та продовжимо читати лист:

«Не можна оспорювати моїх претенсій як прямого нащадка гетьмана Полуботка. З другого ж боку, вже стверджено, що його одинокими нащадками тепер залишилися тільки ті, що належать до родини Милорадовичів. Наскільки мені відомо, з цієї родини немає більше нікого, крім тих, що в Парижі і Нью-Йорку.

Я добре пригадую собі, що перед війною (1939 — 1945) мій батько робив різні заходи у справі того спадку, щоб очолити Комітет спадкоємців Полуботка.

Спасибі за Вашу незвичайну анкету, яка, надіюся, дозволить мені вийти в посідання тих фондів, що їх здепонував мій предок і на які я маю право. Та ось випадки останньої світової війни, на жаль, перервали були ті заходи, що їх у цій справі поробила була моя родина».

Фінал?

У кожному детективі насамкінець мусить бути розв’язка. В нашому ж — її немає.

Можна було б, звичайно, за тією ж методою точно порахувати, в які грубі трильйони перетворився тепер, за три з половиною десятиріччя після останніх перерахунків 1964 року, Полуботків спадок. Але чи є в тому сенс? Очевидячки, тепер для виплати скарбу гетьмана довелося б спродати геть усю Англію. Заразом із Шотландією, Північною Ірландією та Уельсом.

Мабуть, це були б уже не сто річних бюджетів Франції зразка 1964 року, а нинішні бюджети незалежної України на кілька сотень, а то й тисячу років наперед.

А ще подейкують, буцімто британський парламент прийняв був таку ухвалу: всі капітали з відсотками, які зберігалися в англійських банках понад 150 років, не підлягають поверненню. Може, то саме гетьманів скарб так налякав стареньку Англію, що вона прожогом рвонула рятуватися?..

А що коли оті дві бочки козацького золота все ж таки існували насправді?..

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво