Дещо про вплив бурштинових картин на міжнародну політику - Соціум - dt.ua

Дещо про вплив бурштинових картин на міжнародну політику

7 серпня, 2009, 13:18 Роздрукувати Випуск №29, 7 серпня-14 серпня

У мистецьких колах Рівного ходить жарт: «Місту вже 725 років, а Ольга Баранова — досі єдина жінка, яка професійно займається різьбою по дереву вже понад тридцять років»...

У мистецьких колах Рівного ходить жарт: «Місту вже 725 років, а Ольга Баранова — досі єдина жінка, яка професійно займається різьбою по дереву вже понад тридцять років». Немає конкурентів їй і в області.

Життя цієї талановитої жінки склалося так, що вона, корінна росіянка, закінчила відділення художньої обробки дерева, каменю і кістки Абрамцевського художньо-промислового училища ім.В.Васнєцова в Росії й переїхала жити в українське Полісся. Його природа, люди стали органічною частиною творчості майстрині. Ольга Баранова глибоко переосмис­лила велику спадщину національного декоративно-прикладного мис­тецтва і зуміла внести в неї неповторні особливості сучасного різьблення.

А оце — прямо епохальна несподіванка: вироби з бурштину, який залягає в Україні виключно у трьох районах Рівненщини, виконані Ольгою Барановою, відігравали не останню роль у міжнародній політиці. Втілена в образ «сос­нова сльоза» пом’якшувала відносини України з іншими державами. Наприкінці 1990-х українська урядова делегація на чолі з Леонідом Кучмою в Туркменистані подарувала нині покійному Сапармураду Ніязову його білий портрет із бурштину. Саме після цієї поїздки було відновлено постачання туркменського газу в Україну. Її роботи експонувалися на багатьох персональних виставках в Україні, на міжнародних виставках у Німеччині (м.Франкфурт-на-Одері), в Польщі (три — у Сєд­ліце і Лодзі), у Словаччині (м.Братіслава).

— Коли я виконувала замовлення в Сарнах, оформляла Буди­нок культури в Заріччі на Рівненщині, мене глибоко зацікавила самобутня поліська різьба, її традиції, — розповідає Ольга Баранова. — У Сарнах був дуже сильний об’ємно-рельєфний цех (жаль, що він уже не працює!), у якому збирався гурт народних майстрів. Я побачила, що прийоми різьби ті ж самі, що і в моїй рідній Пензенській області, — такі ж об’єми, така ж фігурна композиція.

— Поліські мотиви були для вас органічними? Вам не довелося «переламувати» себе?

— Саме так. На Поліссі мене схвилювали великі відстані. Такі є в тій місцевості, де я народилася. Ви розумієте, Полісся степове, з підлісками і лісами. Воно дуже схоже на мою пензенську батьківщину. Ностальгія в мене зникла, і почалося внутрішнє захоплення душі. В мене вся тематика стала поліською. Я перестала оформляти заклади і наприкінці 80-х перейшла на творчі хліби. Зайнялася технікою таких невеликих панно, де в одній роботі можна створити ціле оповідання. І все воно «узгодилося» з Поліссям — із журавлями, з «окропчиками», які ростуть на болотах.

— Журавлі, як видно з ваших робіт, — це особлива лірична лінія у творчості. А метелики, кульбаба та інші квіти — просто доповнюючі деталі?

— Та ні. Всі мої образи поєднуються у життєствердне начало. Вітряк, наприклад, означає нестримний час, який кличе за собою. Ось інша робота — «Дорога». Вона звивається, вона — нескінченна. Ці дерева — то поля обрізані, вони бувають такими, як кульбабки. Ось — «Поліська пісня». Це моя остання робота. Тут і вітряк як вираження нестримного часу, який біжить і не зупиняється, і кульбаба як символ життя, і перетворення її в насіння, і прекрасне — любов (видно двоє людей), і духовність наша — церкви. Оце — «Коло життя». Во­но замкнене — птахи, і млини, і хати. І зно­ву ж — око Боже. Розу­мієте, весь час зі мною якісь очі за спиною, що постійно підглядають з кута. Буває, що не звертаєш на них уваги, а потім зненацька стаєш обеззброєним. Тому мої тво­ри романтичні й водночас буденні. Композиції становлять собою поєднання земного з неземним, вічним…

Мистецтвознавець Олександр Сташук (м.Рівне) у збірнику наукових фольклорно-етнологічних та мистецтвознавчих студій «По­ліс­сєзнавство» (Рівне, 2005) відзначає новаторство у техніці плоско-рельєфної різьби Ольги Барано­вої: «…Отут мотиви набувають особливого звучання як наслідок віртуозного володіння лінією, яка на рельєфних композиціях перетворюється в цільну, цілком завершену, скомпоновану, виразну художньо-декоративну структуру. Композиції будуються на чіткому ритмі згрупованих за правилами рівноваги структур, що дає можли­вість виконувати творчі роботи різ­номанітної форми. Тут не лише фор­ми правильних чотирикутників, а й розірвані багатокутники, форми із півколами, овалами, різноманітними виступами і нерівностями…»

— Чому ви працюєте з деревом, а не, скажімо, з металом, каменем?..

— До дерева у мене з дитинст­ва ставлення особливе. Дерево, як і вода, — вихідне явище для світу. Воно зв’язує небо і землю, бо корін­ням іде глибоко вниз, а кроною підтримує небеса. Це — зв’язок між духовним і земним. Я намагаюся відчувати й відчуваю ті величезні і незбагненні сили, які таять у собі і корінь дерева, і стовбур, і крона, і кожен листочок…

— А робота з бурштином — для вас випадковість?

— Зовсім ні. Я тривалий час працювала головним художником на рівненській фабриці державного підприємства «Бурштин України». І, зі службового обов’язку, роз­робляла сувенірні та ювелірні вироби. У середині 90-х років на українському ринку почали з’являтися прибалтійські берізки, і наша фаб­рика, щоб мати конкурентоспроможну продукцію, постаралася створити щось краще — буси, пластини. Берете груду каменю, розпилюєте на пластини 5—7 міліметрів, і вимальовується портрет. Були у нас механізми, які дробили камінь на крихти…

— І в цьому полягала новаторська техніка художньої обробки бурштину?

— Це — суто наша рівненська технологія, її не було в Калінін­градській області, де відкрито великі родовища бурштину. Почала я з пан­но. Букети, живописні речі, якісь фантазійні авторські речі… Так народилися композиції «Золо­ті ворота», «Спогади про варягів», «Триптих», «Бурштинові зорі Рів­нен­щини», «Павук, закоханий у тендітну троянду» тощо. Кольорова гама українського бурштину дуже багата: від багряного, зеленкува­того — до білого. І мене турбувало, що багато пластинок, трикутничків, скалок бурштину лежать мертво на складі фабрики, нікому не потрібні. Я взяла й зробила з них портрет Шевченка… А потім почали з’являтися комп’ютерні пей­зажі. По них насипали кришку — для підсилення кольоровості, об’єм­ності. Технологія панно на мішковині із засипкою каменем, крихтами цікава тим, що вона не стискує, як пейзаж. А ось іще одна оригінальна технологія. Ліпнина доповнюється бурштиновою масою, далі — ліпнина та шаруватий бур­штин, — і виходить неповторна річ. Знаєте, мене цікавить не об’єм, а плоско-рельєфне образотворче мистецт­во.

— Портрети з бурштину — це, як на мене, для України взагалі унікальне мистецьке явище.

— Ви оцінюйте, як хочете, але ми зі своїми майстрами внесли в нього новизну. Із 1998 року я почала створювати портрети. Першим був Шевченко — з трикутників, далі вже з пластин — Муамар Каддафі, Леонід Кучма, Ернесто Че Ге­вара, Саддам Хусейн, Сапармурад Ніязов. Створюється цілісний, монолітний твір. Я робила портрет і Віктора Ющенка, коли він ще очолював Нацбанк, закладала «в бурштин» практично всіх кучмівських міністрів. Че Гевара вийшов, знаєте, такий казковий та іскрометний, шикарний, у релігійному вбранні був Хусейн. У Дубровицькому районі видобувають унікальний білий бурштин. З нього я зробила портрет туркменбаші. Портрети всіх політичних діячів та митців пороздаровувала нашим політкам, бо не творю цінних мистецьких речей на замовлення, для заробляння грошей. Мені не потрібні нагороди. Важливо, щоб відгук був: запам’яталася робота чи ні?

Пізніше виготовлення портретів з бурштину на фабриці пішло майже конвеєром, було створено художній цех. Тепер цю технологію використовують не тільки в нас, її поширили у Калінінград­ській області. Це — аналог техніки флорентійської мозаїки. Бо у Флорен­ції з давніх-давен збирали куски мармуру, зашуровували й підганяли під обличчя. Ця техніка вже настільки вдосконалена, що з нею працювати нецікаво. Єдине, що цікаво: берете портрет людини, якої хочете, і підбираєте натуральний живописний камінь, бо в такий спосіб можна передати мить.

Задоволена, що наше підприєм­ство досягло значного розвитку, і можу спокійно його залишати.

— Здогадуюся: ви створили в Рівному власну художню школу, яка працює з бурштином.

— Перший і, мабуть, єдиний мій безпосередній учень — дочка Валентина. Вона закінчила Москов­ське художнє училище і взяла на себе інше відгалуження в «бурштиновій» творчості, ґрунтовно зайнявшись іконами. Створює їх із пластин, крихт. Її роботи мають успіх на ринку. Нині вона працює головним художником у сарненському приватному підприємстві «Мінерал». А загалом на мистецт­ві картин рівненської фабрики виросла ціла школа: зараз майже 60 людей працюють із «сосновою сльозою». А те, що ці митці — не мої учні, не так уже й важливо.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво