Державний ресурс

Від навали обіцянок поліпшити наше життя прямо завтра вже болять вуха. Ці обіцянки роздають як ті, хто прагне здобути владу, так і ті, хто давно при владі. Причому запитання, звідки гроші, опоненти адресують одне одному, але у своїх програмах його оминають. Хоча відповідь слід було б пошукати поруч. Армія держчиновників уже давно створила державу в державі. І доки влада не наведе ладу у своїй вотчині, годі й очікувати, що вона зможе поліпшити життя решти населення України.

На них не впливають кризи, зміни політичного курсу і навіть природні втрати населення. Сьогодні життя 46 мільйонів громадян України регулюють близько 300 тисяч чиновників, а ще 15 років тому, коли нас було 50 мільйонів, їх налічувалося трохи більше 170 тисяч. На запитання, чи стало нам упродовж цього часу легше жити, відповідь просто страшно почути. За останніх 15 років кількість документів, генерованих усіма гілками влади, зросла з 20,5 тис. до 274,5 тис. Як наслідок, світова спільнота в особі Нeritage Foundation та The Wall Street Journal поставила Україну на 162-ге місце за рівнем економічних свобод серед 179 країн світу.

Золотий дощ

Чи усвідомлював перший президент Леонід Кравчук, що, поставивши 16 грудня 1993 року підпис під законом про держслужбу, фактично переніс модель обраності партеліти Радянського Союзу в систему управління України? Ця модель діє навіть попри те, що в законі є стаття «Засади державної служби», які, серед іншого, базуються на гуманізмі та соціальній справедливості.

Рано чи пізно будь-якому урядові доведеться визначитися з витратами на утримання цієї армії держслужбовців. Сьогодні зазначена сума — таємниця за сімома печатками, яку охороняють вісім заступників міністра фінансів і Головне управління держслужби України. Але 2008 року тільки на зарплати пішло понад 9 млрд. гривень.

Викликає співчуття зарплата працівників органів судової влади та прокуратури — навіть до 3 тис. грн. на місяць не дотягує. А тим часом за 13 років їх чисельність зросла з 10 тисяч до 25,5 тис. осіб. Схоже, офіційна таблиця не показник.

Зовсім недавно, завдяки демаршеві одного із заступників глави Нацбанку, Олександра Савченка, країна дізналася зарплати топ-менеджменту НБУ — понад 100 тис. грн. на місяць. Савченка одразу прилаштували у Мінфін, створивши під нього ще одну посаду заступника міністра. Навряд чи держчиновник такого рівня пішов на менші гроші.

Відповідно до закону, держслужбовцям, окрім окладу, йде доплата за ранг, надбавки за вислугу років від 10 до 40% від посадового окладу. Також їм можуть встановлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов’язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати (!!!), а також видаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

Саме Кабмін визначає умови оплати та суми посадових окладів, а джерелом фонду оплати виступає Державний бюджет України. Причому зменшення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення посадових окладів, надбавок до них і фінансування інших, передбачених законом про держслужбу, гарантій, пільг та компенсацій. Соціальна справедливість у дії!

Уряду час упорядкувати штатні розписи міністерств і відомств. А також чітко визначити критерії, за якими призначаються спеціалісти у те чи інше міністерство. Посада заступника міністра не може бути подарунком на день народження чи запасним аеродромом. Зовсім недавно Міністерство охорони природного середовища отримало дев’ятого заступника в особі Вікторії Шаповал, і тут-таки їй знадобилася 100-відсоткова надбавка до окладу. Яким боком причетна до захисту довкілля колишня начальниця управління зв’язків зі ЗМІ Кабінету міністрів, незрозуміло. Але щастить так далеко не всім...

Як і в будь-якому суспільстві, у держструктурах теж є своя еліта і свій «народ», що живе на мінімальні оклади. І квартиру з Держфонду, дати яку мають відповідно до закону, значно швидше отримають небіж або коханка начальника, що значиться референтом, а не старший спеціаліст, який чесно пройшов усі сходинки держслужби. В Україні вже лунають пропозиції надати статус держслужбовців учителям, лікарям, працівникам культури, як це заведено в усьому цивілізованому світі. Навряд чи 700 тисяч нових службовців стануть такими ж обраними, як приближені до владних кабінетів. Зате їхні оклади й надбавки будуть захищені законом, а не подачками Кабміну, як це сталося днями. І вони отримають безкоштовне медобслуговування у державних клініках довічно, як і члени їхніх родин.

Є така професія — сидіти на стільці

Наведення ладу в національних акціонерних і державних холдингових компаніях — НАКах і ДАХКах — ще один першочерговий крок уряду. Цього 2001 року вимагав другий президент Леонід Кучма. Свого часу ці компанії створили на базі стратегічно важливих галузей і галузей-монополістів. Очікувалося, що за рахунок їхнього прибутку держава забезпечить прийнятні соціальні стандарти. Усе вийшло з точністю до навпаки.

1998 року, коли Ігор Бакай створював НАК «Нафтогаз України», у головній конторі працювало 200 чоловік. Борг України за газ становив 1,5 млрд. дол. Сьогодні там близько 800 працівників, зовнішній борг НАКу — понад 1 млрд. дол., а дефіцит коштів на 2010 рік — 21 млрд. грн. Фактично, країна працює на підтримку штанів «Нафтогазу України».

НАКи не те що не дають прибутку, вони обросли всілякими «дочками» та філіями і стали годівницями для політиків і вищих держчиновників. Не даремно ж посади в деяких НАКах ідуть як розмінні монети при політичних домовленостях. На початку 2000-х НАКів і ДАХКів налічувалося 29. Наразі частину їх уже розпродано й ліквідовано. І процес триває. НАК «Надра України» вирішила закрити свій підрозділ «Пол-таванафтогазгеологія» через критичний фінансово-виробничий стан. І це в області, де вдосталь запасів нафти й газу, а державна компанія втрачає гроші. А крісло ж у цій НАК претенденти відвойовували з допомогою ЗМОПу.

НАКи і ДАХКи мали стати найбільш технологічними, модернізованими, оснащеними передовими технологіями. Натомість улюблена приповідка в конторах — «наше болото й не таких бегемотів засмоктувало». З них тільки тягнули гроші, а після повного розвалу продавали за безцінь. Працівники цих компаній хоч і не є держслужбовцями, але живуть чітко за законом про держслужбу: з усіма надбавками, пільгами та гумовим штатним розписом. Зарплати керівників анітрохи не нижчі, ніж у заступників міністрів. У таких компаніях працюють династіями, від бабусь і дідусів до онуків. Причому всіма правдами й неправдами намагаються прилаштувати туди своїх родичів. Навряд чи бодай половина працівників має профільні дипломи. Там є навіть відділи, в обов’язки яких уходить виключно підготовка святкових ранків для персоналу або копіювання документів на ксероксі для компанії. Таке враження, що про комп’ютеризацію виробничих процесів там навіть не чули.

Простим громадянам України було б цікаво ознайомитися з результатами діяльності цих компаній за останніх десять років. Може, й вишукалися б додаткові ресурси на підвищення зарплат та пенсій для решти жителів країни.

P.S. У Росії кількість чиновників наблизилася до 2 млн. осіб, із середньою зарплатою 800 дол. Але навіть там влада боїться повністю довіряти акціонерним компаніям, що їх, здавалося б, цілком і повністю контролює. Тому створює посередників — наприклад відкрите акціонерне товариство «Роснефтегаз» на 100% державне. Його основна діяльність — просто тримати пакети акцій: 75% «Роснефти» і 10,74% «Газпрома». У компанії цим займаються аж вісім осіб. 2008 року вони отримали дивідендів на 16 млрд. рублів. Зараз держава намагається реорганізувати і розширити «Роснефтегаз», але ніякого реального виробництва контора поки що не веде. Скільки отримують працівники цієї компанії, на жаль, не афішується.