Державний колір філософського каменя - Соціум - dt.ua

Державний колір філософського каменя

16 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 16 вересня-23 вересня

Республіка, що поспіль пропустила нагору бацилу себелюбців та базік, приречена — ці люди відтворюватимуть собі подібних, а законним чином збутися їх неможливо...

Республіка, що поспіль пропустила нагору бацилу себелюбців та базік, приречена — ці люди відтворюватимуть собі подібних, а законним чином збутися їх неможливо.

Михайло Костомаров

Найкращий біфштекс виходить зі священної корови.

Марк Твен

Коли люди періодично втомлюються від необхідності розгрібати завали власної дурості, вони починають мріяти. Не про пташок і рибок, а про якийсь радикальний засіб, який за мінімальних енерговитрат виконає за них величезну роботу. Це мрія про чудо. А основна властивість чудес — із людини знімається вся відповідальність за їхню підготовку, реалізацію та наслідки. У храмі Миколи Мирлікійського у Мирі гід нагадує, що в гробниці святого можна загадати бажання, але ВСІ наслідки його виконання ви повинні взяти на себе.

Я насмілюся стверджувати, що до розряду подібних вічно очікуваних чудес належить і українська національна ідея. Передумов для такого «блюзнірського» твердження кілька.

Постійно звучать вигуки, що коли терміново не винайти національну ідею, то країна не матиме об’єднуючого первеня, ставлять під сумнів начебто історичний факт, що українська нація існує кілька сотень (а може, й тисяч?) років. Причому без усякої рукотворної національної ідеї. А мо’, українській політичній нації однак таки років п’ятнадцять від народження, і сей отрок категорично потребує повчального й напучуючого слова?

Світ ідей, у філософському сенсі терміна, досить кепсько конвертується в політичні технології. Мова, звісно, про кантівські чи гегелівські ідеї, а не про міфологічні вигадки. Ідеалізм є або споглядальним, або безрозсудним, і тому дуже вразливим для критики всілякого роду прагматиками.

Із терміном «національний», якщо придивитися прискіпливіше, теж не все просто. Сучасний політичний істеблішмент воліє сором’язливо уникати термінів на кшталт цього. Це справа країн, культур і націй, котрі або ще не пройшли цей етап розвитку, або проскочили його настільки швидко, що не встигнули здобути жодних уроків.

Не існує англійської національної ідеї, але в гімні Сполученого Королівства ми почуємо відгомін бажання правити одноосібно всіма морями на світі. Не існує французької національної ідеї, але крізь гасла Великої французької революції напівнатяком проступають рядки стародавніх масонських статутів. Про німецьку національну ідею чемно промовчимо. Остання сучасна імперія — США — має у своєму розпорядженні ідеологему «Американська мрія», наповнення якої, до речі, дуже прагматичне, матеріалістичне й не має нічого спільного з ідеологією в нашому розумінні слова. Росія... вона б і рада під звуки радянського гімну повернути йому колишнє ідеологічне значення, та колонії розбіглися, при дворі жевріє відступництво, і за таких умов з домашніми націями краще не жартувати.

Формальна логіка невибагливих цих фактів усе ж сусідить із наполегливими пошуками національної ідеї. Шукають окремі патріоти-аматори, політтехнологічні артілі й цілі інститути різних маніпуляторів, намагаючись виконати парт- і держзамовлення з трансмутації національної історії, культури, релігії та політики. Так само алхіміки середньовіччя були впевнені в тому, що шляхом штучної переробки природних матеріалів можна одержати субстанцію, котра володіє універсальними властивостями. Містичну речовину, яку, коли її буде знайдено, можна буде використати (у вигляді порошку чи розчину) для завершення Великого Діяння — перетворення основних металів на золото, називали філософським каменем. Крім того, це був ключ до духовного просвітлення. Заснована на цих уявленнях символіка зробила філософський камінь синонімом еліксиру життя, Святого Граалю — духовної цілісності, якої прагнуть досягти люди.

Найяскравіший психологічний слід у становленні української самосвідомості залишили національно-визвольні війни. Найпотужнішим спонукальним мотивом для цих рухів були утиски на релігійному грунті або образи та приниження з боку іновірців: юдеїв, католиків, мусульман. Навіть якщо конфлікт починався як економічний чи побутовий, то для його розростання до масштабів усенародного повстання потрібна була релігійна підкладка. Осколки лицарської пасіонарності європейського штибу створювали в середовищі освічених українців ідеал для наслідування. Але цей ідеал за визначенням не міг оволодіти масами: дотримання лицарського кодексу — справа складна та копітка, та й гідно оцінити лицаря міг лише інший лицар. Церква ж, яка не мала свого особистого помазаника-монарха (короткочасний виняток — король Данило Галицький) і потребувала народного захисту, пропонувала значно простіший звід правил, при виконанні яких можна було себе проявити по-лицарськи. Так виникали національні герої, але не виникла національна ідея.

Зі зміною життєвого укладу, появою та зростанням промисловості релігія у своєму церковно-середньовічному вигляді швидко почала поступатися технічному прогресу, ідеям просвітництва. Але історія прогресу — це історія лицемірства. Імперії, в яких мешкали українці (будь то Російська чи Австро-Угорська), намагалися зосередити увагу своїх народів на ідеї монархії як наріжному камені, що об’єднує адміністративні та духовні якості. (Фактично ці зусилля тривають і донині, проявляючись у спробах чиновників різних рангів стати водночас і майстерними менеджерами, і високодуховними людьми.) Чільну роль у самовизначенні недержавних націй стала посідати культура за значного, але вже не абсолютного, впливу національних церков. З появою ЗМІ всі перемоги та поразки в цій царині духу зводилися в енну ступінь, створюючи на старому психологічному тлі нові сенси громадської комунікації.

У першому (церква) й другому (культура) випадках національна ідея українців формувалася ситуативно і, що більш важливо, передусім ПРОТИ чогось. Той факт, що за ближчого розгляду з’ясовувалося, що не всі гетьмани, священики й культуртрегери мали спільну точку зору, а точніше — її не мали зовсім, для національної міфотворчості значення не має. У цьому немає нічого поганого, позаяк міфи мають іншу точку докладання зусилля — в області колективного несвідомого, і не конкурують з історичною правдою.

Однак реальний історичний досвід може бути використаний для державного будівництва за умови, що громадяни країни осмислюють його як суму об’єктивних і незаперечних фактів, а не як набір ідеологем «проти» чи «за». Втім, може бути й міф, якщо він не жадає від народу повністю віддатися під владу уявного, що призведе його до ізоляції з боку більш тямущих сусідів. Остання така спроба — Радянський Союз, котрий самі комуністи успішно «проїли», але до останніх днів «впарювали» народу міф про «правильний ленінізм».

Повернімося до сьогодення.. Пошук української національної ідеї впирається в методологічне протиріччя. Країна неквапом рухається в об’єднану Європу. Але в Європі вже давно панує принцип формально-юридичної рівності всіх індивідів. Українська ж нація тяжіє до соборності. А це такий високий тип братерства людей, котрий передбачає солідарність дій і духовне єднання на основі релігії. І він, на відміну від Європи, ставить поняття «ми» вище, аніж «я», а громаду вище від особистості. Але церква від держави відділена, а низький рівень правової дисципліни (при стимулюванні ідеї соборності) легко може зіштовхнути націю в обійми політика-самодура й тирана. Тому ті українські політики, котрі наполягають на необхідності національної ідеї для сьогоднішньої України, свідомо чи несвідомо лукавлять. Дамо спокій тим, хто щиро помиляється. Прагматикам же національна ідея потрібна як універсальний засіб керування натовпом. Початок цієї думки можна знайти у Лебона й Тарда, але більш ємне втілення вона отримала у французького професора Сержа Московічі. У своїй монографії «Доба натовпів» (1981 р.) він доводить, що для маси серйозне значення має лише пропаганда, іноді ірраціональна, але здатна її спонукати до подолання перешкод. Для успішної реалізації своїх функцій політика повинна впроваджувати й постійно підтримувати у свідомості мас піднесені ідеї. Сформовані так колективні образи (як позитивного, так і негативного характеру) спонукають діяти в потрібному для політиків напрямі.

Тут ми стикаємося з необхідністю мати в демократичному суспільстві демократичну опозицію. Її прикметні ознаки: публічне бажання поліпшити стан справ у країні, керуючись правовими нормами, і пильна увага до потреб і сподівань народу. Друга ознака дуже важлива в контексті нашої розмови. Не наділені важелями влади, а отже, не зайняті по вуха «дерибаном» опозиціонери просто змушені уважно дослухатися потреб народу, щоб використовувати його в ролі важеля. Тому опозиція — не скалки «колишніх», а саме опозиція — змушена бути демократичнішою від влади. І в її середовищі виникає бажання відкрити ідеологічний «філософський камінь», уразити уяву мас і завоювати їхню полум’яну любов хоча б до найближчих виборів. Коли опозиція приходить до влади, вона підміняє «національну ідею» «державною», тобто ідеєю себе.

Досі існують країни багаті, котрі зовсім безідейно створюють своїм громадянам гідні умови життя; і країни злиденні й напівзлиденні, про які гарно каже українське прислів’я — «дурень думкою багатіє». У останніх національних ідей зазвичай — греблю гати. Що працює в багатих країнах? Добровільна суспільна угода з приводу важливих буттєвих питань. Вона в переважній більшості випадків працює, як неписана побутова мораль. І якщо навіть, як у конституції США, оформляється в закон, то час додає до нього десятки й сотні поправок, зменшуючи ідеалістичну частину і збільшуючи практичну.

Свого часу Єльцин доручив кремлівським ідеологам вигадати нову національну ідею для Росії. Всі ці високоінтелектуальні результати об’єднує одне — цілковита незастосовність на практиці. Україні потрібні зрозумілі (реалізовувані за один-два роки, щоб було від кого вимагати) загальнонаціональні програми розвитку, наповнені виразним знаковим змістом. Наприклад, створення нормальної системи освіти з публічними поетапними звітами перед народом, а не перед собою, владою. Будівництво житла, котре люди в змозі будуть купити. Або ще щось подібне до цього. Інакше нація й далі буде об’єднуватися однією-єдиною думкою: де б украсти стільки, щоб якомога довше вистачило на хабарі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво