День шахтаря — чоловіче свято? - Соціум - dt.ua

День шахтаря — чоловіче свято?

28 серпня, 2009, 13:19 Роздрукувати Випуск №32, 28 серпня-4 вересня

Що заважає нашим можновладцям увічнити у бронзі шахтарочок — справжніх рятівниць Донбасу?

30 серпня в багатьох містах і селищах України відзначать День шахтаря. Це свято завжди було «чоловічого роду». Імена знаменитих вибійників, які стали вже легендами, — Олексія Стаханова, Микити Ізотова, Івана Стрельченка, увінчаних численними урядовими нагородами, не забуті й сьогодні… Втім, і слава буває різною. Трагічна доля Стаханова стала розмінною монетою в руках режисерів та сценаристів документальних опусів. Життєвої правди у фільмах не бракує, та однак новоспечена кінопродукція відгонить «полуничкою». І якось ніяково стає після цього «копирсання» в минулому.

Чи завжди було так, що чоловік-шахтар закривав своїми широкими грудьми і Батьківщину, і сім’ю, видаючи на-гора тисячі тонн вугілля на їхнє благо? Адже одна сторінка історії Донецького басейну завдовжки два десятиліття, якщо можна так сказати, була забарвлена переважно в «жіночі кольори».

Ось і поговоримо про призабутий літопис відновлення Всесоюзної кочегарки у воєнні та повоєнні роки. Саме тендітні жіночі плечі і руки мають до цього часу найбезпосередніший стосунок. У цій історії багато підводних рифів. Можна кивати і на міжнародні закони (жінки на підземних роботах — це ж неможливо!), і на радянську звичку щось випинати й миттєво забувати, коли все йде як торованою стежкою. Практично ми маємо справу із забуттям нашого минулого. Історія краю териконів без відтворення пам’яті про безкорисливий і героїчний подвиг шахтарок у 40—50-х роках минулого століття буде неповною і неправдивою.

«Всенародна любов» і «вдячні нащадки»

Наведемо тільки один ряд цифр, які свідчать самі за себе: обсяг видобут­ку вугілля в 1940 році у Донбасі стано­вив 76,2 млн. тонн (і це в умовах значної механізації праці); у 1950-му — 78,0 млн. тонн (саме в цей час на підземних роботах, у забоях було більше жінок, ніж чоловіків). І трудилися, під­креслюємо, жінки вручну — без комбайнів і комплексів. Нарешті, у бла­гополучні 70-ті роки, коли праця, фактично, була повністю механізована, гірники встановили «позахмарний» рекорд — 218,2 млн. тонн. Про цифри періо­ду «дикого капіталізму» якось і казати ніяково: у 1996 році — 74,8 млн. тонн, у 2001 р. — 83,4 млн. тонн, у 2009 році (попередній прогноз) — близько 72 млн. тонн. І це при тому, що в роботі нині використовується 191 механізований комплекс, більш як половина яких — нового технічного рівня. Як бачимо, гірничорудна промисловість України зразка 2009 року навіть не «дотягує» до рівня 1950 року! Тепер, коли галузь дає приріст 1—5% чи мінус 1—5%, знаходяться «об’єктивні» причини для виправдання цих «показників».

…Кілька років тому в Донецьку з помпою встановили розкішні пам’ят­ники Сергію Бубці та Йосипу Кобзону. Великий спортсмен і відомий співак живі, здорові, і якоюсь дивною видається ця «всенародна любов» за гроші нових господарів життя. А ось пам’ятника тим дівчатам із багатьох областей України, Росії та Білорусі, які працювали по 10—12 годин, недоїдали, недосипали та ще й дітей піднімали і за старими доглядали, можновладці — і при всевладді комуністичної системи, і в роки незалежності України — так і не спромоглися поставити.

А вони ж, ці тендітні дівчата, викачували воду, проходили вручну(!) сотні метрів гірничої виробки, гасили лави, працювали на підземному шахтному транспорті. І приносили у свої сім’ї належні їм 1 кг 200 г хліба на добу, що рятувало рідних і близьких від голоду. Для довідки — робітники та службовці «на поверхні» отримували лише 400—500 г хліба.

Пам’ятний знак-«сиротинка» Фото: з архіву Юрія Іванова
Пам’ятний знак-«сиротинка» Фото: з архіву Юрія Іванова
Нарешті, рівно два роки тому, напередодні Дня шахтаря, завдяки неймовірним зусиллям справжнього подвижника, заслуженого шахтаря України, голови «Фонду пам’яті жінок, які відновили вугільні шахти Донбасу» Юрія Петровича Іванова, в центрі До­нецька (навпроти поштамту та за сот­ню метрів від будинку Мінвуглепрому) було встановлено пам’ятний знак. На камені викарбовано такі слова: «Здесь благодарными потомками будет сооружен памятник женщинам Донбасса, совершившим трудовой подвиг при вос­становлении угольных шахт, разру­шенных в годы Великой Отечественной войны…» Слово — не горобець?

Камінь-сиротинка

…Історія з пам’ятником, як мінімум, 30-річної давності. Юрій Іванов, гірник із 56-річним стажем (на підземних роботах — 33 роки), на той час директор шахти імені Калініна, і його друг, двічі Герой Соціалістичної Праці Іван Стрельченко почали писати звернення в різні інстанції. З єдиним проханням — посприяти встановити пам’ятник жінкам, які зіграли величезну роль у відновленні Донбасу і дали йому друге життя в роки війни та в перші повоєнні.

Проте і солідні регалії депутатів Верховної Ради УРСР, членів ЦК КПУ, і численні нагороди заслужених та шановних шахтарів, які не один десяток років пропрацювали під землею, виявилися безсилими перед чиновниками.

«Наприкінці 70-х років ми почали писати з Іваном Стрельченком у райком партії, міськком партії, обком партії, ЦК КПУ, ЦК КПРС, у комітет партійного контролю при ЦК КПРС... Просили тільки надати місце для спорудження пам’ятника й видати нам дозвіл на його встановлення. Кошти ми вже як-небудь знайшли б. Заходимо в обласну комісію партійного контролю, куди нас запросив голова міськвиконкому Спіцин. Він і каже: «Слухайте, мужики, ну чого ви галасуєте, ну не буде цього пам’ятника! Радянський Союз ще до війни підписав міжнародну конвенцію, яка забороняє використання жінок на підземних роботах. А ви хочете в центрі Донецька поставити пам’ятник жінкам-шахтаркам! Перша-ліпша закордонна делегація приїжджає, і нас запитують: «Що це за пам’ятник? А яким жінкам?» Які шахти піднімали... «А як же конвенція? Як ви допустили, що в шахтах на підземних роботах працювали жінки? Це ж яка ганьба та скандал будуть!»

Справді, проти Системи не попреш... Минули роки. Юрій Іванов багато разів казав собі, що душа не на міс­ці буде, якщо не увічнять подвиг шахта­рочок: «Як же важко жити з відчуттям невиконаного обов’язку. Адже тільки пам’ять робить людину людиною».

Ось і Івана Стрельченка вже немає... У 2000 році міністр вугільної промисловості України Микола Сургай під час зустрічі з Юрієм Івановим дуже здивувався, довідавшись про конкретну й вирішальну участь жінок у відновленні Донбасу. Він казав, що в 60-х роках (коли сам прийшов у шахту) уже не бачив жінок на підземних роботах, а про 40—50-ті інформація була дуже розмита.

Юрій Іванов в особі Миколи Сургая одержав дуже серйозну підтримку вже на столичному рівні. Екс-міністр, який бував у різних високих урядових кабінетах, перед усіма нас­туп­ними міністрами порушував питан­ня спорудження пам’ятника шахтаркам.

Дозвіл на його встановлення був отриманий у Донецькому міськвиконкомі ще в 2004 році, а в червні 2007-го створено «Фонд пам’яті жінок, які відновили вугільні шахти Донбасу», що його й очолив Юрій Іванов.

Встановлення пам’ятного знака відбулося урочисто, були присутні чимало «зубрів» вугільної промисловості, а також галузевий міністр Сергій Тулуб і мер Донецька Олександр Лук’янченко.

У два етапи провели конкурс. Переможцем першого став голова обласної організації Національної спілки художників України Олександр Скорих.

Таким має буде пам’ятник жінкам-шахтаркам в центрі Донецька (проект переміг у другому турі конкурсу; скульп тор Георгій Беро)
Таким має буде пам’ятник жінкам-шахтаркам в центрі Донецька (проект переміг у другому турі конкурсу; скульп тор Георгій Беро)
Але зміна планованої прописки майбутнього пам’ятника — загалом, розумна — внесла й творчі корективи. Замість парку імені Ленінського комсомолу чи місця поблизу пам’ятника визволителям Донбасу, було вирішено встановити його на площі Леніна, у самому центрі міста. Переможцем другого етапу — і безумовним, відповідно до закритого голосування відвідувачів спеціальної виставки, — став скульптор Георгій Беро.

Тепер же вирішення всіх питань щодо встановлення пам’ятника на затвердженому місці, де вже понад два роки стоїть пам’ятний знак із такими багатозначними словами, гальмують фінансові проблеми. Однак жодні розмови про економічну кризу не можуть похитнути впевненості Юрія Іванова та Миколи Сургая в успіху почину, який, без перебільшення, став справою їхнього життя.

А цей варіант пам’ятника посів загальне друге місце і переміг у першому турі конкурсу. Скульптор — Олександр Скорих
А цей варіант пам’ятника посів загальне друге місце і переміг у першому турі конкурсу. Скульптор — Олександр Скорих
Ось і відкритий лист прем’єр-міністру України Юлії Тимошенко зов­сім недавно (12 серпня) був відправлений, у якому можна прочитати такі гіркі, на межі розпачу, слова: «…камінь сиротливо простояв два роки. Справа зайшла в глухий кут. На завершальній стадії зупинене фінансування проекту. Потрібно залучати жінок. І я переконаний, що сьогодні тільки Ви особисто можете вирішити питання будівництва єдиного у світі пам’ятника жінкам-шахтаркам. Вони це заслужили, рятуючи країну у військове лихоліття… Потрібно поспішати, доки не померла остання Героїня Нашого Часу».

Екскурс в історію

…У жовтні 1941 року німецькі війська окупували більшу частину Донецького вугільного басейну (сучасна Донецька область і ряд районів Луганщини). Радянські війська, відступаючи на схід, підривали шахти, робили непридатними або вивозили механізми чи інструменти. Більшість гірників були мобілізовані в діючу армію (сформували три гвардійські шахтарські дивізії) або ж евакуювалися разом із обладнанням (підйомні машини, насоси) на схід. Тільки до Кузбасу та Караганди виїхало 25 тисяч робітників Сталінської (Донецької) області. Ще 22 червня в повідомленні «Совинформбюро» йшлося про те, що «на шахті № 17-біс організовано першу бригаду жінок-наваловідбійниць. Тепер десять жінок бригади Бібічевої вантажать по 14—15 тонн антрациту кожна...» Рух жінок-шахтарок, утім, не набув поширення — нацисти наступали загрозливо швидкими темпами.

…Цікаво, що до війни жінок і на гар­матний постріл не підпускали до шахт. Пропащим вважали шахтаря, як­що дружина в нього працювала. При жах­ливому, виснажливому навантаженні (а працювали з одним вихідним) шах­тар уже практично нічого не міг робити вдома. Ось жінки й готували зна­мениті «тормозки» з неодмінними салом та цибулею, проводили й зустрічали чоловіків, батьків та братів у будь-яку погоду, відмивали, віддраювали їх, чорних від пилу, щоб віднови­лися до наступної зміни. Біля своїх «нахаловок» тримали сад, город (часто й не один), корів, свиней, кіз; заготовляли дрова та вугілля. Дітвора допомагала, але турбот слабкій половині не бракувало — з ранку й до пізньої ночі...

Жінки були справжніми командорами в шахтарських селищах у передвоєнні роки. І якщо щось не ладилося в шахтарів, то в керівництва шахт залишався дійовий і безвідмовний засіб: проведення загальних зборів дружин.

Війна стала для жінок новою перевіркою на міцність, набагато серйознішою. Попереду були майже два роки окупації, знущання, розстріли та депортації в Німеччину і надії на швидке визволення з нацистської неволі.

Щойно завершилася Сталін­градська битва, як 23 лютого 1943 року Державний комітет оборони (Донбас, як і вся Ук­раїна, ще були під п’ятою окупанта) прийняв постанову «Про відновлення вугільних шахт Донбасу». З діючої армії, відповідно до указу, підлягали демобілізації шахтарі. Швидко з’ясувалося, що указ ДКО практично нездійсненний: абсолютна більшість шах­тарів загинули в боях, потра­пили в полон або були відправ­лені на схід, де монтували та будували шахти Кузнецького басейну й Караганди; звідки їх правдами і неправдами намагалися не відпускати.

Однак весняний наступ 1943 року (харківський і донецький напрямки) захлинувся, нацисти завдали низку серйозних поразок радянським військам, знову захопили Харків і зуміли затримати наші війська перед самими воротами Донбасу (було визволено лише кілька районів Луганщини). Попереду була переможна Курська битва, яка стала переломною віхою всієї Другої світової війни. Вже у вересні-жовтні 1943 року розпочалося остаточне визволення Донбасу...

Втім, вугільний Донецький регіон фактично лежав у руїнах. «У цілому було зруйновано й затоплено 882 шахти, 2,5 тис. км гірничих виробок. Повністю або частково були виведені з ладу 92% надшахтних промислових будівель і споруд, 98% сортувальних і підйомних машин, 95% котельних та вугільних бункерів», — пише донецький історик Лариса Мазітова.

І 26 жовтня 1943 року ДКО прийняв чергову постанову «Про першочергові заходи щодо відновлення вугільної промисловості Донбасу». Американська газета «Нью-Йорк таймс» тими днями писала: «Донбас втрачено... На його відновлення знадобляться десятиліття». Як же союзники помилялися! Працюючи по пояс у воді, жінки (їх була абсолютна більшість і про це — поки що — сурмила радянська преса) розчищали двори підірваних шахт від завалів, відкачували з підземних виробок воду, відновлювали шахтні стволи (колодязі), підступи (штреки) до вугільних пластів, готували очисні вибої до роботи. Нарешті, створювали жіночі ударні бригади вибійниць. Вони видобували вугілля, таке необхідне для фронту.

Тільки дурістю й головотяпством можна пояснити той факт, що багато тисяч юнаків зі щойно визволених Луганщини і Донеччини були послані в діючу армію. Необстріляних хлопчаків кинули в саме пекло, і, практично, всі вони полягли на річці Молочній або загинули в битві за Дніпро... Таке, з дозволу сказати, стратегічне мислення вищих військових керівників стало причиною нестачі шахтарських кадрів...

На одному з шахтарських зльотів улітку 1946 року з вуст одного з керівників злетіла фраза, яка багато що пояснює: «Кадрових робітників на шахтах Донбасу під час війни залишилося 19 відсотків, решта загинули і розстріляні фашистами». Хто ж піднімав із руїн шахти, хто йшов у забій, на підземні роботи? Жінки надто вже щедро поділилися своєю славою з чоловіками, які і в 1949 році становили меншість в обліковому складі шахт...

На грудень 1943 року на шахти Донбасу з центральних і східних районів СРСР прибуло до 40 тисяч робітників електромеханічних спеціальностей, переважно комсомольці. Проте саме у вибій іти було нікому (навичками володіли деякі шахтарі похилого віку, які й приводили своїх дочок та внучок); не забудемо і про страх, який відчувають новачки під час першого спуску в шахту. Так, разом зі своїм сином і трьома доньками 70-річний вибійник макіївської шахти «Грузька» Іван Олейніков уже наприкінці 1943 року вирушив у вибій. І це був далебі не поодинокий випадок.

Марія Гришутіна-Ломонос Фото: з архіву Юрія Іванова
Марія Гришутіна-Ломонос Фото: з архіву Юрія Іванова
У цей час на відновленні шахт працювало 194 тисячі людей. Якщо відняти вищезазначений 40-тисячний десант спеціалістів, залишається 154 тисячі осіб, із яких понад 90% становили жінки! І ось саме вони пішли у вибій, часто маючи за спиною батька-інваліда, як Марія Гришутіна-Ломонос.

Хто ви, Героїні Нашого Часу?

«Жінки орудували зовсім старою технікою: обушками, напівлежачи, на боці. Спробуйте помахати цією важкою довбнею. Бутчиці закладали породою вироблений простір. Перелопа­чували, знову ж таки — навлежачки, одну норму, а це ж шість тонн! Порода повинна лежати щільно, щоб і сірнико­ва коробка не пролізла. Як ці тендітні дівчата виконували по дві, три, а бувало — і десять чоловічих норм? І не було новітніх механізованих комплексів у лаві, вони з’являться набагато піз­ніше...» — розповідає Юрій Іванов.

Ініціатором руху переходу жінок на підземні роботи в шахти стала Ніна Кузьменко. Вона працювала на відновлювальних роботах, невдовзі стала першою вибійницею на шахтах імені Калініна і №17 тресту «Калінінвугілля». Виконува­ла до трьох норм, організувала комсомольсько-молодіжну жіночу бригаду, яка постійно перевиконувала виробничий план.

Після проведення в Горлів­ці 11 грудня 1943 року зльоту жінок-гірників на Донбасі почав ширитися рух з організації бригад вибійниць. Саме горлівчанка Марія Гришутіна звернулася до жінок і дівчат Донбасу із закликом опанувати «чоловічі» шахтарські професії. Намагалися підбирати міцних дівчат, багато їх приїхали за набором із Полтавської, Чернігівської, Курської, Орловської, Воронезької областей. Більшість цих дівчат пережили всі жахіття окупації і хотіли зробити свій внесок у перемогу над нацистами. Марія Гришутіна, практично, повторила рекорд Олексія Стаханова. Семен Гришутін за руку привів доньку на шахту. Він сказав: «Муся — я не можу, ну нікому працювати, я тобі розповім як, покажу». Вона почала з півтори норми й закінчила з приголомшливим результатом — 11,5 норми (чоловічих!); сам Стаханов давав 12. Ось тільки знаменитий гірник працював відбійним молотком, а Марія — кайлом, і за спиною у Стаханова було три кріпильники виробки, а дівчині допомагав лише батько-інвалід Семен Гришутін.

У тій першій бригаді Марії Гришутіної працювали Поліна Фалько, Катери­на Бабенко, Марія Дроздова, Тетяна Комарова. І в самій лише Горлів­ці було створено понад 20 жіночих бригад. Так, на шахті №19—20 бригади вибійниць очолили З.Лагутіна, Л.Васильєва, Т.Гнєдова, Р.Бурих, К.Голубєва... На цій шахті вибійниця Олек­сандра Ананьєва вирубала за зміну 32 тонни вугілля, виконавши завдання на
460 відсотків!

Згодом Марія Гришутіна-Ломонос закінчила технікум, де зустріла свого майбутнього чоловіка, стала керувати дільницею на стрімкому — 60% — падінні (і була найсуворішим начальником дільниці, її як вогню боялися досвідчені шахтарі!). Пішла на пенсію з посади диспетчера.

Сьогодні батьківщина, практично, забула цю легендарну шахтарку, яку незмінно обирали в Горлівску міськраду депутатом. Вулиця Звягільського в Донецьку є, вулиця на честь живого Кобзона, як і пам’ятник йому навпроти палацу «Юність», є, а вулицю ім’ям Гришутіної так і не спромоглися назвати після смерті шахтарки у 1998 році. Про це розповіла її донька Олена, яка спробувала було домогтися правди у твердолобих чиновників. Ось вони — гримаси історії і часу. Чи безчасся?

Біля витоків перших жіночих бригад стояла й легендарна «баба Короли­ха» — Євдокія Федорівна Корольова. Вона народилася ще 1879 року, розпочала трудову діяльність на шахті №30 селища Рутченкове; пропрацювала на ній 17 років вибірницею породи, плито­вою, лампоносом, відкатницею вагонів. У 1941 році евакуювалася в Ка­раганду (Казахстан), де три роки трудилася на шахті №20-біс (їй було 63 роки!) вагонницею. Повернулася на батьківщину, де продовжувала роботу на шахті. Мала шахтарський стаж 75 років, звання Почесного шахтаря СРСР, пішла на пенсію у 87 років. Померла у віці 102 роки 28 січня 1981 року.

Ще в радянські часи було засекречено участь жінок у війні. Як немає офіційних цифр військових втрат жінок на війні, так немає й жодних офіційних статистичних даних про їхню участь у відбудові Донбасу (а тим більше на підземних роботах у шахтах). Як така історія жінок-гірників практично відсутня. Є низка публікацій у місцевій пресі (багато в чому завдяки спільним зусиллям Юрія Іванова та журналіста Володимира Селезньова), знято кілька телесюжетів. І все...

Бригада з шести жінок (відкатниці і вибірниці) та чотирьох чоловіків. Шахта № 222 тресту «Сніжнеантрацит». 50-ті роки Фото: з архіву Юрія Іванова
Бригада з шести жінок (відкатниці і вибірниці) та чотирьох чоловіків. Шахта № 222 тресту «Сніжнеантрацит». 50-ті роки Фото: з архіву Юрія Іванова
З 1943-го по 1947 рік на підземних роботах у шахтах Донбасу працювало близько 80% жінок (ці дані — плід кропіткої праці журналіста «Рабочей газеты» Володимира Селезньова, який перелопачував підшивки газети «Социалистический Донбасс» того часу). Остаточно з підземних робіт жінок було виведено 1966 року. За скрупульозними підрахунками Володимира Селезньова та екс-міністра Мінвуглепрому України Миколи Сургая, на підземних роботах у воєнні і повоєнні роки працювало від 200 до 250 тисяч жінок відповідно. Медаллю «За відновлення вугільних шахт Донбасу» нагороджено 46300 осіб, із них більше половини — жінки.

Слово Юрію Іванову: «Я хочу, щоб якомога швидше в центрі Донецька було встановлено пам’ятник жінкам, які відновили повністю зруйновані вугільні шахти Донбасу. Всі шахти були затоплені й підірвані. За чотири голодних роки ці шахти відновили жителі Донбасу, 80% із яких були тендітні жінки, доньки й сестри гірників, що загинули під час війни. Про це практич­но ніде відкрито не говорилося. Я почав опускатися в шахту 1954 року. І саме тоді побачив, що половину особо­вого складу становлять жінки! Я тоді приїхав на переддипломну практику на шахту 5—6 ім. Димитрова в Крас­ноармійську і працював на дільниці №9 Героя Соціалістичної Праці, а потім і двічі Героя, Івана Івановича Бридька. І переконався, що фізично най­важчу і технічно найскладнішу роботу виконували жінки. 30 бутчиць викладали бутові смуги вручну. Вони «тримали» крівлю, і під їхнім прикрит­тям здорові мужики видобували вугілля швидкісними темпами. І чоловікам бригадир цю роботу не довіряв, оскільки чоловік обов’язково «схімічить», а жінка ніколи браку не допустить. І всі 30 бутчиків були жінки.

Як і у зв’язку з чим було засновано День шахтаря? Я маю повне моральне право заявити, що День шахтаря нам заробили жінки. Його було засновано 1947 року, а святкувати почали наступного року. І 1947 року жінки та дівчата становили приблизно 60% «особового складу» шахт. І вони, працюючи вручну (перший комбайн з’явився 1951 року): відбійний молоток, врубова машина, лопата, досягли довоєнного рівня продуктивності праці, а в 1950 році — і довоєнного обсягу видобутку вугілля. Саме у зв’язку з досягненням довоєнного рівня продуктивності праці і було засновано у 1947 році День шахтаря...

І коли тепер, у день свята, ми, чоловіки, чіпляємо ордени й «піддавши» починаємо розповідати, які ми сильні і спритні, — мені особисто соромно, тому що всі укази про нагородження шахтарів видавали вже після 1947 року, а жінок почали виводити на поверхню десь 1950 року. Не всіх, підкреслюю, під землею вони працювали аж до початку 60-х років. Тому сьогодні й отримують мінімальні пенсії (не було ще таких високих заробітків); вони працювали прибиральницями, касирами, буфетницями, нормувальницями...».

У Москві розуміли, наскільки необхідним для армії було донецьке вугілля (адже в 1940 році Донбас давав до 75% загальносоюзного видобутку). «Ставкою призначалися уповноважені Верховного головнокомандуючого СРСР з відбудови вугільних шахт Донбасу. І один із них, Огнерубов Іван Григорович, був моїм першим директором, він був уповноваженим по Макіївському району. На мітингу після визволення Макіївки (ще тривали бої за Сталіно, тепер Донецьк) він сказав: «Хто візьме цвях на території шахти, той відповідатиме за законами воєнного часу. А завтра всі приходьте, буде призначений начальник (директорів тоді не було ще) шахти, який прийматиме вас на роботу», — розповідає Юрій Іванов.

Одне слово, спохватилися, а виявилося, що відновлювати шахти нікому. Шахтні двори впорядковували всі — жінки, старі, діти. І ось Державний комітет оборони був змушений розіслати постанову в сусідні області Ук­раїни і Росії, в якій зазначалося, що з кожного колгоспу потрібно відправити (в наказовому порядку) по одній людині на відновлення шахт. Людей, котрі не приїжджали на місце, віддавали під суд як дезертирів. Але приїжджали переважно жінки — чоловіки або загинули, або перебували на фронті. З рухом радянських військ на захід і визволенням областей приїжджали ці новоспечені «гірники». Хлоп­ці, яким ще рано було йти в армію, також, після місячних курсів ФЗН, йшли у вибій. На десять днів хлопців і дівчат закріплювали за досвідченим гірником, а потім вони ставали робітниками очисного вибою. Але ситуація все одно залишалася катастрофічною. І тоді було кинуто клич: «Жінки — у вибій!».

У 1957 році вийшла книжка «Восстановление угольной промышленности Донецкого бассейна» (Углетехиздат, в 3-х тт.). Саме звідти взято цифри, які свідчать про відкачування води (1943 — 1,8 млн. м3, 1944 — 147 млн. м3, 1945 — 220 млн. м3), про проходження всіх гірничих виробок
у км (1943 — 100,7 км, і це, практично, за два місяці — листопад і грудень; 1944 — 364,8 км, 1945 — 485,3 км). Нарешті, наводяться дані про зростання видобутку вугілля: зазначається, що в IV кварталі 1949 року «Донецький басейн досяг довоєнного рівня і перевершив його (видобутку. — Ред.)».
І ось тут, читачу, ми зіштовхуємося з патетикою, яка так мало схожа на правду: «Це було однією з чудових перемог Комуністичної партії, радянського народу, героїчної армії шахтарів». В усьому тритомнику немає жодного слова (!) про героїчний подвиг жінок-шахтарок, які і відкачували воду, і працювали в лаві, і давали вугілля на-гора...

Тільки три жінки-шахтарки за всю історію Донецького басейну були удостоєні високого звання Героя Соціаліс­тич­ної Праці: Віра Логвіна — машиніст підйому шахти ім. Горького комбінату «Донецьквугілля», Парасковія Александріна — бригадир поверхневого комплексу шахтоуправління №22—4-біс тресту «Краснолучвугілля» і Ольга Скачкова — гірничий майстер шахти №7—7-біс тресту «Боковеантрацит».

Настали благополучні і спокійні, набагато більш ситі часи. У 1957 році вийшли постанови Радміну СРСР і ВЦРПС «Про заходи щодо заміни жіночої праці на підземних роботах у гірничодобувній промисловості і на будівництві підземних споруд». Але від дешевої жіночої праці галузь ще не була готова відмовитися. «Протягом 1958 року на поверхню було виведено 40590 осіб, а на 1 січня 1960 року під землею ще залишалося працювати 50885 жінок. На кінець 50-х років жінки становили третину робітників вугільної промисловості Донбасу» (Л.Мазітова).

Про подвиг жінок почали забувати (хоча про нього особливо й не говорили, хіба що в перші, ще воєнні роки), лише в місцевій пресі зрідка виходили невеличкі замітки. Пенсії були просто смішні, але вони мовчки трудилися, несли свою нелегку жіночу долю, ставили на ноги дітей, часто — без батьків, які загинули на фронті або в шахті.

Камінь з обіцянкою побудувати в центрі Донецька пам’ятник жінкам-шахтаркам уже стоїть два роки. Фонд створено, але робота застопорилася. Можливо, має рацію Юрій Іванов, що про Героїнь Нашого Часу може згадати тільки жінка? Не думаю, що чоловіки хочуть пасти задніх у цій принциповій справі відновлення пам’яті та історичної справедливості.

Автор дякує за допомогу у підготовці матеріалу заслуженому шахтарю України Юрію Іванову, журналісту Володимиру Селезньову, доцентові, кандидату історичних наук Ларисі Мазітовій (Донецький університет).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво