Демократизація в Україні та помаранчева революція у дзеркалі громадської думки - Соціум - dt.ua

Демократизація в Україні та помаранчева революція у дзеркалі громадської думки

19 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 19 травня-26 травня

Після проголошення незалежності у 1991 році Україна декларувала вибір демократичного шляху розвит...

Після проголошення незалежності у 1991 році Україна декларувала вибір демократичного шляху розвитку, який передбачає побудову відкритого суспільства, орієнтацію на ринкову економіку, зміцнення демократичних засад політичного життя, підвищення рівня та якості життя населення. Соціологічні опитування, що проводилися Центрально-Українським відділенням ВЦДГД у 1989—1991 роках, свідчили про масову підтримку такого вибору з боку населення.

Починаючи з 1992 року, Інститут соціології НАНУ проводить моніторинг процесу демократизації в Україні. За результатами щорічних опитувань населення здійснюється аналіз змін, які відбуваються в суспільстві та масовій свідомості. Проводиться оцінка відповідності демократичним принципам змін у реальному житті та свідомості людей.

Аж до 2005 року стосовно більшості показників, які характеризують масову свідомість, було зафіксовано ряд тенденцій, які свідчили про поступове наростання «поворотних» (орієнтованих на минуле) орієнтацій і настроїв. Зокрема фіксувалося зростання антиринкових настроїв і негативного ставлення до процесів приватизації та інституту багатопартійності, виявилася перманентна недовіра до політичних партій та представників владних структур різного рівня. У настроях людей переважали високий рівень соціального песимізму й аномічної деморалізованості — психологічної реакції на відсутність норм та цінностей, які об’єднують людей.

Події помаранчевої революції, що переломили адміністративний «сценарій» президентських виборів в Україні наприкінці 2004 року, привели до істотних змін у масовій свідомості. Одні тенденції змінили спрямованість, інші — різко посилилися. Значні зміни, що відбулися у суспільній свідомості під впливом революційних подій, пов’язаних із виборами президента, дозволяли робити висновки про те, що у процесі демократичного розвитку України настав перелом.

У моніторинговому опитуванні початку 2005 року було зафіксовано значне підвищення рівня демократизації масової свідомості щодо цілого ряду показників, передусім у політичній і морально-психологічній сферах.

Найпомітніше зросли демократичні настрої на початку 2005 року щодо таких показників, як довіра до президента, уряду, Верховної Ради; довіра до інституту багатопартійної системи, партій та партійних лідерів; усвідомлення власної політичної ефективності — впевненості в тому, що «прості» люди можуть впливати на політичні процеси, які відбуваються у країні; підвищення соціального оптимізму — очікувань і впевненості в тому, що ситуація в країні поліпшуватиметься.

Однак революційні очікування, сподівання й ілюзії не витримали постреволюційних реалій, які призвели до відновлення застійних тенденцій та поворотних настроїв в українському суспільстві. Результати опитування, проведеного через рік (відразу після парламентських виборів у квітні 2006 року), із усією очевидністю продемонстрували повернення демократичних установок і настроїв населення на «вихідні позиції» початку 2004 року. Зрештою виявилося, що помітні поліпшення проявилися лише як тимчасові «сплески» демократичних настроїв.

Наведу лише деякі дані, які ілюструють динаміку революційних і постреволюційних настроїв.

На початку 2005 року вперше за всі роки незалежності в Україні кількість людей, які висловлюють соціальний оптимізм, удвічі перевищувала кількість песимістів: 40% опитаних вважали, що «у найближчий рік наше життя більш-менш налагодиться», і 18% думали, що «ніякого поліпшення не буде». На початку 2004 року була зовсім інша картина — 18% вважали, що «в найближчий рік наше життя більш-менш налагодиться», і 43% були впевнені, що «ніякого поліпшення не буде». Однак не минуло й року, як тенденція переважання у країні соціального песимізму повернулася майже до попереднього рівня — 22% оптимістів і 36% песимістів.

За минулий рік кардинально змінилися настрої людей, пов’язані з думками про майбутнє України. Якщо до початку 2005 року в масових настроях переважав оптимізм, то до початку 2006 року домінуючим тлом громадських настроїв виступає тривога. Зменшилася питома вага людей із такими відчуттями як оптимізм, інтерес, упевненість, радість, задоволення. Водночас значно зросла кількість людей, у яких переважають відчуття тривоги, розгубленості, безвиході, страху, песимізму.

Певною демократичною «дистурбацією», на жаль, виявився і масовий сплеск довіри населення до владних структур та конкретних політичних лідерів, який проявився у перші місяці після революції.

Передусім це стосується розчарування в президентові, рівень довіри до якого за минулий рік знизився на 20%. Поряд із цим відбулося й різке зниження оцінки діяльності президента. З 1998 року в моніторинг включено питання, пов’язані з оцінкою діяльності президентів України, Росії, Білорусі та США (за 10-бальною шкалою). Протягом цього періоду найвищою була оцінка президента США Б.Клінтона (1998—2001 рр.). 2001 року вона піднялася до 7,7 бала. Після приходу до влади Дж.Буша оцінка діяльності американського президента різко знизилася. У 2004 році рейтинг Дж.Буша становив 4,5 бала. Однак ця оцінка була вища, ніж оцінка українським народом свого президента — Л.Кучми (3,2 бала). Щодо непопулярності в Україні з президентом Л.Кучмою міг змагатися лише президент Росії Б.Єльцин (1998—2000 рр.). Після приходу до влади в Росії В.Путіна рейтинг президента Росії в Україні різко зріс. Прихід В.Ющенка до влади викликав істотне зростання рейтингу президента України (5,6 бала). У березні 2005 року за популярністю у населення України В.Ющенко майже впритул наблизився до рейтингів В.Путіна (6 балів) і О.Лукашенка (5,8 бала), випередивши рейтинг Дж. Буша (5 балів). Однак до початку 2006 року рейтинг президента України знову виявився найнижчим (3,8 бала), тоді як рейтинги В.Путіна й О.Лукашенка ще більше зросли й сягнули однакової позначки — 6,3 бала.

Поряд зі зниженням довіри до президента, протягом 2005 року істотно знизилася й частка людей, котрі довіряють іншим владним структурам: уряду — на 21%; Верховній Раді — на 13%. Наразі у ставленні населення до парламентської і виконавчої влади, як це було й раніше (до помаранчевої революції), недовіра знову переважає над довірою. Сплеск позитивного ставлення до інституту багатопартійності безпосередньо після помаранчевої революції, а також у наступний рік обернувся подальшим зростанням негативних установок (до 46%) і зниженням позитивних (до 22%).

Поворотні зміни демократичних установок великою мірою пов’язані з розчаруванням у лідерах помаранчевої революції. Відповідаючи на запитання «Чи підтримували ви політичних лідерів помаранчевої революції і чи підтримуєте ви їх зараз?», 15% респондентів відповіли, що «підтримували їх тоді, але не підтримують зараз». За рік утричі збільшилася питома вага людей, які вважають, що вони опинилися в програші в результаті помаранчевої революції, і вдвічі зменшилася кількість тих, хто вважає себе у виграші. Негативна динаміка фіксується й у відповідях на запитання: «Яким чином результати президентських виборів уплинуть на добробут вашої сім’ї в найближчі п’ять років?»

У результаті позитивні зміни у процесі демократизації в Україні, викликані помаранчевою революцією, за минулий рік були зведені нанівець, тобто повернуті до початкового рівня початку 2004 року. Натомість негативні поворотні тенденції, що фіксуються протягом усіх років незалежності України (такі, наприклад, як наростання антиринкових настроїв, ослаблення західних геополітичних орієнтацій тощо) помітно посилилися.

За період із березня 2004-го по березень 2005 року відбулося різке наростання антиринкових настроїв і поширення негативного ставлення до процесів приватизації землі, малих і особливо великих підприємств. Менше стало людей, які хочуть відкрити власну справу (підприємство, фермерське господарство тощо), і тих, хто згоден працювати у приватного підприємця. Протягом 2005 року під впливом «антиолігархічної» риторики антиприватизаційні настрої зросли ще більше. На початок 2006 року частка людей, котрі негативно ставляться до приватизації великих підприємств, становила дві третини населення (67%). Слід зауважити, що після проголошення незалежності України в опитуванні 1992 року таких людей було вдвічі менше — близько 32%.

Значно зросло й негативне ставлення до приватизації землі. Якщо 1992 року негативно до приватизації землі ставилися 14%, а позитивно — 64%, то 2006 року ці цифри, відповідно, такі — 53% і 24%. Істотні стрибки в наростанні приватизаційного негативізму припадають на два останніх роки.

За революційний і постреволюційний періоди, поряд із наростанням антиринкових настроїв, хоч як це дивно на перший погляд, зміцнюється тенденція формування орієнтацій масової свідомості на східний геополітичний вектор міжнародної консолідації України.

За рік перебування при владі лідерів помаранчевої революції різко зросло негативне ставлення населення до ідеї вступу України в НАТО. Слід зауважити, що поступове наростання негативних установок відзначалося протягом усього моніторингу. Зразу після помаранчевої революції (початок 2005 року) кількість противників союзу з НАТО різко зросла (як за рахунок тих, хто ставився до цієї проблеми нейтрально, так і за рахунок прибічників такого союзу) і становила трохи більше половини населення. На початок 2006 року частка противників вступу в НАТО зросла ще на 14%(!) і на цей час становить майже дві третини дорослого населення України (64%), а частка прибічників зменшилася до 13%.

У 2005 році 54% населення України висловлювали позитивне ставлення до «ідеї приєднання України до союзу Росії та Білорусі» (негативне — 28%). Попри те, що поширеність позитивних орієнтацій на «східнослов’янський союз» 2005 року знизилася, порівняно з 2004-м, коли позитивно до такої ідеї ставилися 63% (а негативно — 20%), 2006 року питома вага прибічників цього союзу знову підвищилася до 61%.

Проявляючи певну амбівалентність, масова свідомість, поряд зі «східною» орієнтацією, одночасно в цілому схвалює й ідею вступу України в Європейський Союз: 2006 року її підтримав 61% населення.

Зараз у Євросоюзі здійснюється грандіозний соціологічний проект «Європейське соціальне дослідження». У понад 20 європейських країнах, задіяних у ньому, один раз на два роки за єдиною анкетою проводяться репрезентативні порівняльні опитування населення. Координаційний комітет контролює суворе дотримання всіх соціологічних стандартів.

За фінансової підтримки фонду «Відродження» Інститут соціології НАНУ на початку 2005 року зміг провести опитування населення в рамках проекту, завдяки чому з’явилася можливість порівняти особливості масової свідомості та якості життя населення нашої країни з аналогічними показниками інших європейських країн. Зокрема можна бачити, що населення України до ідеї розширення європейської інтеграції ставиться дуже позитивно, перебуваючи на третьому місці з питання підтримки розширення цього союзу.

Однак близько 20% населення займають сьогодні амбівалентну геополітичну позицію, одночасно підтримуючи ідею вступу України як у східний, так і в західний союзи.

До того ж геополітичні орієнтації українців нерідко суперечать їхньому електоральному вибору. Аналіз взаємозв’язку виявляє деяку «прірву» між геополітичними уподобаннями людей і програмами тих політичних сил, за які вони голосують. Наприклад, позитивно ставляться до союзу з Росією та Білоруссю по 36% як серед тих людей, хто проголосував за В.Ющенка в третьому турі президентських виборів 2004 року, так і серед тих, хто голосував за «Нашу Україну» на парламентських виборах 2006-го. Позитивно ставляться до союзу з Росією та Білоруссю також 31% тих, хто на парламентських виборах віддав голоси БЮТу, і 57% тих, хто проголосував за Соціалістичну партію. Негативно ставляться до вступу в НАТО 43% тих людей, які проголосували за В.Ющенка в третьому турі президентських виборів 2004 року, і 40% тих, хто проголосував за «Нашу Україну» на парламентських виборах 2006-го. Негативно ставляться до вступу в НАТО також 42% тих, хто проголосував за БЮТ на парламентських виборах, і 61% тих, хто на парламентських виборах віддав голоси за соціалістів.

Причину зміни своїх настроїв самі люди, як ми вже бачили, пов’язують передусім із розчаруванням у лідерах помаранчевої революції. Однак, на наш погляд, такі метаморфози масової свідомості багато в чому пояснюються не лише об’єктивними результатами діяльності конкретних політиків, а й тим, що яскраво виражений у перші післяреволюційні місяці соціальний оптимізм населення мав значною мірою «утриманський» характер. Він супроводжувався «фантастичним» (для соціологічного моніторингу) сплеском довіри до нових політичних лідерів, передусім до новообраного президента України. Однак, видаючи великий кредит довіри новій владі, суспільна свідомість тим самим атрибутувала йому і всю повноту відповідальності за подальший розвиток країни та власний добробут. Рівень політичної і громадянської активності населення, окрім участі в революційних подіях, за даними моніторингу, продовжував залишатися низьким. Не отримавши очікуваного «все й відразу», населення розчарувалося в ефективності нової влади. На перший погляд, це досить несправедливо, оскільки заробітна плата (яку люди самі зазначали в анкетах) у середньому зросла на 45%, а середньодушовий дохід – майже на третину — 31%. Але, з урахуванням зростання цін на продукти, товари та послуги, рівень життя при підвищенні доходів цілком може й знизитися. Поряд із підвищенням рівня доходів, змінилися й уявлення людей про матеріальні стандарти — про те, скільки потрібно грошей, щоб забезпечити прожитковий мінімум і «нормальне» життя; скільки потрібно отримувати, щоб сім’ю можна було вважати «убогою», «бідною», «середньою», «заможною», «багатою».

Поріг прожиткового мінімуму, що його населення визначає у грошовому еквіваленті, як і середньодушовий дохід, зріс на 31% (хоча в абсолютних числах прожитковий мінімум значно вищий від середньодушового доходу). Навряд чи респонденти, відповідаючи на запитання «Як ви гадаєте, який дохід у розрахунку на одну людину на місяць забезпечує прожитковий мінімум у даний час?», із калькулятором у руках вираховували коефіцієнти інфляції, зіставляючи зі своїм доходом. Це «точне» влучання базується на реальному гаманці й реальних цінах.

Порівнюючи самооцінку рівня життя в Україні із самооцінкою населення інших країн, можна побачити, якою мірою розходяться матеріальні запити і можливості їх реалізації в Україні. Оцінюючи свій дохід, тільки близько 1% українців зазначили, що «живуть на свій дохід комфортно», тоді як, наприклад, у Данії таку відповідь дали 63%, в Ісландії — 56%, у Швеції та Норвегії — по 53%, в Ірландії — 50%, у Люксембурзі — 49%, у Швейцарії — 47%, у Нідерландах — 45%, у Словенії й Австрії — по 39 %, у Великобританії — 38%, в Іспанії — 37%, в Бельгії — 36%, у Німеччині — 29%, у Фінляндії — 22%, у Греції — 9%, у Португалії, Угорщині та Чехії — по 8%, у Словаччині й Естонії — по 6%, у Польщі — 5%.

Однак населення України відчуває не тільки матеріальний, а й соціальний дискомфорт. Аналіз соціальних благ, недостатність яких знижує рівень соціального самопочуття, свідчить, що сьогодні більшості людей (понад двом третинам населення України) не вистачає благ, які відповідають цінностям середнього класу: стабільності в суспільстві і соціальних гарантій, які забезпечують відчуття впевненості в «завтрашньому дні».

Аналізуючи в цілому причини в’янення демократичних паростків масової свідомості, найпростіше списати все на розчарування в лідерах помаранчевої революції. Проте, на наш погляд, така динаміка масових настроїв корениться значно глибше, визначаючи можливі негативні особливості подальшого розвитку демократії в Україні.

З часу проголошення незалежності населення України вимушено живе в умовах соціальної аномії, що характеризується відсутністю в суспільстві ціннісної-нормативної бази соціальної консолідації (загальних уявлень про те, що таке добре і що таке погано, що в цьому суспільстві заохочується, що засуджується і що карається). Попередня ціннісно-нормативна система, яка консолідувала тоталітарне суспільство, зруйнована, а нової, побудованої на демократичних цінностях, так і не сформували.

Ці умови вже досить давно призвели до високого рівня аномічної деморалізованості понад 80% населення України. Але стан аномії не може тривати в суспільстві як завгодно довго. За таких умов масова свідомість шукає ціннісні підпірки в історичному минулому і вдається до пошуків месії, який прийде й наведе «лад у країні». Таким месією в аномічному суспільстві може стати авторитарний лідер фашизоїдного штибу, або тоталітарний лідер із комуністичною риторикою, або архаїчно-традиціоналістський «духовний пастир». В Україні занадто живі ще рани від фашистських і комуністичних лідерів. Не знаходячи в соціумі не тільки нових діючих демократичних цінностей, а й діючих елементарних законів, масова свідомість звертається до традиціоналістської ціннісної бази регулювання соціальних відносин. Інтуїція підказала новій політичній силі, котра йшла і прийшла до влади, атрибутику й риторику, що відповідає цінностям, які набирають у суспільстві ваги морально-консолідуючої основи. Звідси й досить дивна для політичних лідерів, котрі проголошують курс на інтеграцію в сучасне демократичне співтовариство, традиціоналістська орієнтація: архаїчні вбрання і зачіски, молебні й богослужіння на вищому державному рівні, спроби впровадити релігійні догмати в державну систему освіти, непотизм (кумівщина) як основний принцип добору кадрів при формуванні владних структур тощо.

Однак критики такого стилю недооцінюють ту обставину, що архаїчність атрибутики та соціальної поведінки нової влади значною мірою відповідає власному вибору населенням України традиціоналістської моделі консолідації і розвитку українського суспільства на даному відтинку його розвитку (у певному сенсі «вимушеному» в умовах тривалої аномії та беззаконня).

Помаранчева революція, що маніфестує себе як демократична, за своєю ціннісно-нормативною суттю є культурно-етнічною революцією. В електоральному розколі України з подальшим розмежуванням електорату ключову роль почав відігравати чинник історичної ідентичності. Ця категорія, що отримала обґрунтування у праці львівського соціолога В.Середи, є, на наш погляд, найадекватнішим конструктом для аналізу відцентрових і доцентрових сил у консолідаційних процесах, які виникли в Україні після помаранчевої революції, — розмежування і консолідація населення України на осі «Захід—Схід».

На заході України населення консолідується на основі своєї історичної пам’яті і відчутті, що їй відповідає, — «вирватися з-під гноблення Росії». На сході історична пам’ять пов’язана з відчуттям «соціально-культурного зв’язку з Росією».

Населення центру, балансуючи між заходом та сходом і перебуваючи під подвійним пресом – аномічної невизначеності й проблеми вибору спрямованості історичної ідентичності, – схиляється більше у бік Заходу, але не консолідується з ним повністю через певну відмінність історичного досвіду. В умовах подвійної невизначеності тут більшою мірою слід очікувати зростання потреби в авторитарному лідері типу В.Путіна чи О.Лукашенка (тим паче що населення України під впливом аномічної деморалізованості, яка породжує потребу в сильному авторитарному лідері, вже досить високо їх оцінює), але бажано з українською атрибутикою.

Парадокс «національних особливостей» розвитку демократії в Україні, на наш погляд, пояснюється тим, що демократичні декларації (як у вустах населення, так і у вустах нової влади) наразі значною мірою мають риторико-прагматичний характер. Часто ця риторика зумовлена, радше, надією на підтримку і допомогу з боку «заможного» Заходу, ніж реальною потребою самим орієнтуватися на демократичні норми соціального життя. Ідеться насамперед про такі демократичні цінності, як верховенство права й рівність усіх перед законом, повага до прав та інтересів кожного громадянина, соціальна солідарність, громадянська активність тощо. Щоб ці цінності не були порожнім звуком, владна еліта насамперед сама повинна демонструвати відповідні зразки поведінки.

Однак нова влада свою політику почала з порушення демократичних норм. Передусім це стосується президента, який часто проводив і озвучував свою політику, мало турбуючись, щоб це відповідало чинному законодавству. Демократичні норми, як і будь-які інші, потребують підкріплення застосуванням санкцій до їх порушників. Ключові, за визначенням, постаті у процесах легітимації демократичних норм, такі як міністри юстиції та МВС, представники прокуратури й судів, самі нерідко фігурували в скандалах, пов’язаних із порушеннями законів, були викриті у брехні, однак не піддавалися жодним санкціям із боку вищої влади.

І, нарешті, істотним чинником етнопсихологічного розмежування, яке проявилося в масовій свідомості у процесі помаранчевої революції, є мовна політика нової влади.

У «мовному питанні» має йтися не про певну ідеологію та політику, не про захист тієї чи іншої мови, а про захист прав та інтересів людей, створення комфортних умов життя, якщо це не йтиме на шкоду іншим громадянам. Життєві реалії такі, що, відповідаючи на технічне запитання моніторингової анкети (яку люди заповнюють самі, без допомоги інтерв’юера) «Якою мовою ви хочете заповнювати анкету», 51% населення України просить бланк російською мовою, як більш доступною і зрозумілою для них.

Однак нова влада, яка сповідує демократичні цінності, попри реалії, замість створення умов для розвитку й розширення зони впливу української мови (організації численних курсів із вивчення української мови із залученням кваліфікованих викладачів, створення комфортних умов видавничої діяльності і т.п. заходів, які сприяли б реальному поширенню державної мови), ухвалює рішення про примусову українізацію не лише в медійному просторі та сфері освіти, а й у сфері юридичного і правового захисту. За останній рік прийнято указ про ведення судочинства лише державною мовою. За якоюсь підпільною вказівкою, із фармакологічних препаратів, продуктів харчування та косметологічних товарів знімають анотації російською мовою. При такій зневазі до прав та інтересів половини громадян країни найімовірніше буде очікувати від населення невиконання явно нездійсненних законів. Ця імпліцитно закладена зневага до виданих законів та політичних рішень явно не сприятиме розвитку цінностей демократичного суспільства.

Консолідувати суспільство і розвернути вектор його розвитку у бік реальних демократичних змін могла б тільки першочергова і щонайпильніша увага влади до створення умов суворого контролю за виконанням ухвалених (і тих, що перебувають на стадії ухвалення) законів та демонстрація особистих зразків поведінки, які б відповідали не архаїчним, а сучасним демократичним цінностям.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво