Демографічні втрати України в хх столітті - Соціум - dt.ua

Демографічні втрати України в хх столітті

1 жовтня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №39, 1 жовтня-8 жовтня

Інститут історії України НАН України разом із багатьма кваліфікованими вченими інших установ, у тому числі зарубіжними, з 1998 року працює над енциклопедією з вітчизняної історії...

Інститут історії України НАН України разом із багатьма кваліфікованими вченими інших установ, у тому числі зарубіжними, з 1998 року працює над енциклопедією з вітчизняної історії. Це рутинна й виснажлива робота, але вона дає результат, однаково корисний для авторів і читачів.

Мені довелося довго працювати над одним із 11 тисяч термінів, який став темою цієї статті. Тепер є можливість поділитися з читачами фактами й висновками. Аналізуючи жахливі факти, не варто хапатися за бром. Але ми маємо знати все, що з нами сталося.

Напередодні катаклізмів

На початку ХХ ст. Української держави не існувало. Але була суцільна територія, на якій українці становили більшість населення. Є два незалежних визначення меж етнографічної України, зроблених в різні часи на основі джерел, які не збігаються. Одне з них датоване 1927 роком і належить провідному діячеві УНР, а в еміграції — талановитому соціологу й статистику Микиті Шаповалу. Друге визначення опублікував 1981 року відомий московський фахівець з історичної демографії Володимир Кабузан. Учені визначають межі української етнографічної території однаково й оцінюють чисельність населення в ній за станом на 1914 рік у 46 млн. осіб, у тому числі 32,7 млн. українців.

Якщо не враховувати дві євразійські імперії — Російську й Османську, то площа етнографічної України була більшою, ніж територія будь-якої європейської країни — 739 тис. кв. км. Вона істотно перевищувала й територію сучасної України (604 тис. кв. км). Тож Радянської влади возз’єдналися не всі землі, заселені в основному українцями, як нам розповідали в минулому. За межами України залишився великий масив земель із переважаючим тоді українським населенням — узбережжя Азовського моря з Таганрогом, Східний Донбас з м. Шахти, південні райони Курської, Бєлгородської та Воронезької областей, Кубань. За чисельністю населення етнографічна Україна 1914 року поступалася тільки Німецькому рейху (68 млн. осіб) і майже дорівнювала Великобританії (47 млн. осіб).

За два з половиною століття після Переяславської Ради український народ удвоє збільшив територію суцільного розселення за рахунок освоєння «Дикого поля» від Дунаю до Кубані й Дону. Сотні тисяч українських хліборобів знайшли другу батьківщину на вільних землях Казахстану, Західного Сибіру, Приамур’я. Українці Австро-Угорщини, яка не мала незаселених земель, змушені були шукати долю в Північній Америці. Народ хліборобів освоював планету, але залишався самим собою в місцях нового проживання.

Військові втрати

Міждержавні, міжнаціональні й громадянські війни 1914—1920 років на території України супроводжувалися мільйонними жертвами. Скільки людей загинуло, ми не знаємо й уже ніколи не дізнаємося. Експертні оцінки втрат неможливі — переписи населення надто віддалені від цієї жахливої смуги майже безперервних війн. Вважається, що в роки громадянської війни з території колишньої Російської імперії виїхало за кордон понад 2 млн. осіб, але ця цифра в радянській літературі згадується через те, що один раз згадує її В.Ленін.

Втрати СРСР у Другій світовій війні кілька разів змінювалися в бік збільшення (остання цифра — 26,6 млн. осіб). Виділити з них втрати України можна лише приблизно через відсутність республіканського розрізу багатьох загальносоюзних даних. Про масштаб втрат свідчить зниження чисельності населення УРСР з 41 657 тисяч осіб на червень 1941 року до 27 382 тисяч на початок 1945-го. Основну частину жахливої різниці в 14 275 тис. осіб становлять безповоротні втрати. До них відносять: фронтові втрати — понад 3 млн. військовослужбовців Радянської Армії; втрати радянських та антирадянських партизанів у боротьбі між собою й з окупантами; втрати цивільного населення під час боїв і бойових дій, через голодне виснаження та епідемічні хвороби; втрати від акцій окупаційного режиму: планомірного нищення військовополонених (1366 тисяч осіб.), цілковитого винищення євреїв і ромів, вибіркового винищення населення на більшій частині території України. Частина людей, евакуйованих у східні регіони СРСР (3,5 млн. осіб) і вивезених у Німеччину остарбайтерів (2,4 млн. осіб), повернулася на Батьківщину.

Нині покійний вітчизняний учений професор Михайло Коваль (Інститут історії України НАН України) сукупні — військові й цивільні — жертви війни на території України оцінював у 8 млн. осіб (1999). До цієї же цифри ще раніше прийшов і вчений з діаспори, професор Сорбонни Володимир Косик (1992, 1993), який користувався трохи іншим колом джерел. Косик применшував кількість фронтових жертв порівняно з Ковалем на півмільйона, але перебільшував — теж на півмільйона — кількість цивільних жертв.

Втрати України у війні завжди розчинялися в загальносоюзних. Росія, Україна та Білорусь витримали основний тягар Другої світової війни й цим забезпечили перемогу над ворогом, яка мала цивілізаційне значення. Визнання цього вкладу Об’єднаними Націями допомогло Україні й Білорусі стати членами ООН.

За абсолютною й відносною кількістю втрат у цій війні Україна перебуває на другому місці: 8 млн. осіб, 19,1% до всього передвоєнного населення. Вона поступається за абсолютною кількістю втрат Росії, а за відносною — Польщі (19,6%). Третє місце за абсолютною кількістю втрат посідає Німеччина (6,5 млн. осіб, 9,1%), четверте — перша її жертва Польща (5 млн. осіб у сучасних державних кордонах). У першій десятці країн за принципом зменшення заподіяних війною сукупних втрат військовослужбовців і цивільного населення ідуть Білорусь, Японія, Югославія, Франція, Італія й Румунія. Було гірко, коли організатори цьогорічних торжеств, присвячених 60-річчю висадки союзників у Нормандії, запросили представників Росії, але проігнорували Україну.

Втрати від голоду

Особливо гіркий рахунок утрат мирного часу. Їх завдавала власна, «робітничо-селянська» держава. Вона присвоїла собі право визначати, хто є другом народу, а хто — ворогом, і нещадно нищила ворогів. Під приводом турботи про інтереси народу радянська держава насаджувала лад, який перебував у гострій суперечності з цими інтересами. З однаковою інтенсивністю в ленінсько-сталінські часи використовувалися два методи «соціалістичного будівництва» — пропаганда й терор.

Віддаючи належне пропаганді, вожді КПРС надавали національним республікам великі конституційні права, але стежили за тим, щоб нікому не спало на думку їх реалізувати. Загроза сепаратизму була особливо небезпечною з боку найбільшої за економічним і людським потенціалом національної республіки. Тож масштаби превентивного терору в Україні виявилися винятково великими.

Можна вказати на кілька різновидів терору, які впливали на демографічну ситуацію в республіці: терор голодом, депортації населення за межі УРСР, масові арешти з наступним ув’язненням або негайним розстрілом. Розглянемо кожний із них.

Голод 1921—1923 років викликала велика посуха й підсилила господарська розруха як наслідок семирічної війни. Розподіляючи мізерні запаси зерна, Кремль надавав перевагу «червоним столицям», а не селянам південноукраїнських голодуючих губерній. Щоб викачувати хліб із більш-менш урожайних центральних і північних регіонів України, її керівникам заборонили визнавати, що становище південних губерній не ліпше, ніж у Поволжі. Іноземні організації допомоги, що діяли в голодуючому Поволжі з серпня 1921 року, були допущені в південні губернії України тільки з січня 1922 року, коли вже почалася масова смертність. 1921 року керівники Кремля помітили, що голод пригнічує повстанську активність селянства. Саме через це вони дали вказівку не припиняти хлібозаготівлі в голодуючих районах. Вони не забули про досвід тероризування голодом і використали його на початку 1930-х років.

Кількість жертв голоду 1921—1923 років залишається невідомою. За оцінкою наркомату здоров’я України узимку 1921—1922 років загинуло від голоду 235 тисяч чоловік. Ця оцінка спиралася на дані вибіркового опитування селянських господарств навесні 1922 року кореспондентськими пунктами ЦСУ України, яке проводили лише в деяких постраждалих від голоду південних губерніях. Слід зауважити, що завдяки діяльності Американської адміністрації допомоги (АРА) та інших благодійних організацій, яка була розгорнута 1922 року, вдалося врятувати від голодної смерті сотні тисяч селян. Поширюючи оцінку наркомздоров’я республіки на весь масив постраждалих земель, ми не вийдемо за межі 300—350 тисяч смертей від голоду.

Голод 1932 — 1933 років, справедливо названий мором — за аналогією з середньовічною чумою, спостерігався в багатьох регіонах СРСР, але тільки в УРСР і на Кубані він став голодомором. В українських регіонах під виглядом заготівель конфісковували все продовольство, яке знаходили під час обшуків на селянському подвір’ї. Кремль попереджав спалах українського сепаратизму в ситуації соціально-політичної кризи, яка охопила СРСР унаслідок непосильних темпів індустріалізації.

23 листопада 2002 року в «ДТ» було надруковано статтю «Скільки нас загинуло від голодомору 1933 року?» Я написав її під впливом роздратування: висновок про кількість жертв, який грунтувався на аналізі демографічної статистики, вперше був опублікований ще 1990 року. Висновок роками ігнорували, хоча опоненти були неспроможні полемізувати по суті. Публікація теж була проігнорована, бо надто «невеликою» виявляється кількість жертв голоду — не більше 3,5 млн. осіб в межах УРСР за 1933 рік. І кількість жертв «має» доходити до 7, а то й до 14 млн. осіб. Є щось інфернально незбагненне в такій позиції.

Наявні оцінки втрат від голоду 1946 — 1947 років не менш фантастичні — від 1 до 2 млн. осіб. Слід взяти до уваги, що цей голод, подібно голоду 1921 — 1923 років, був викликаний жахливою посухою, наслідки якої наклалися на труднощі повоєнної розрухи. Кремль здійснював хлібозаготівлі в голодуючому селі, щоб надати продовольчу допомогу «братнім країнам». Та намірів цілеспрямованого нищення колгоспників сталінська держава не виказувала, бо в цьому не було тоді політичної потреби. На прохання радянського уряду Адміністрація допомоги і відбудови при ООН (ЮНРРА) надала 250 млн. доларів на закупівлю продуктів та устаткування для українського села. Держава не перешкодила також надходженню допомоги від української діаспори Північної Америки. Все це мінімізувало смертність. Кількість жертв голоду 1946 — 1947 років вимірюється десятками, а не сотнями тисяч, і тим більше не мільйонами.

Президент України у листопаді 1998 року встановив своїм указом День пам’яті жертв голодомору. Пізніше до жертв голодомору додали жертв політичних репресій і примусових виселень, що цілком зрозуміло. Однак важко зрозуміти таке цьогорічне доповнення указу: тепер це День пам’яті жертв голодоморів, політичних репресій і примусових виселень. Поняття «голодомор» поставлено у множину. Кому стала потрібна його інфляція?

Втрати від депортацій та інших репресій

В одній статті неможливо перелічити депортації, здійснені на території України в ХХ столітті. Зупинимося тільки на найбільших.

Одна з масштабних депортацій — це розкуркулення з наступним виселенням селян у віддалені, малопридатні для життя регіони СРСР. Сукупна кількість висланих — до 300 тисяч осіб. У зв’язку з ліквідацією 1934 року двох прикордонних національних районів — Мархлєвського (польського) й Пулинського (німецького), а також з ліквідацією 1935 року польських сільрад у Вінницькій області були започатковані депортації за національною ознакою. Спочатку висилали окремі сім’ї за стандартними звинуваченнями соціально-класового характеру (націоналістичний елемент, колишні жандарми, костьольний актив тощо). 1936 року була здійснена масштабна депортація німців і поляків з України до Казахстану — приблизно 70 тисяч осіб.

Під час радянізації Західної України у 1940 — 1941 роках органи державної безпеки здійснили чотири депортаційні акції. Кампанія почалася 10 лютого 1940 року виселенням у східні регіони СРСР 89 тисяч польських військових осадників і цивільних колоністів. У квітні 1940 року до Казахстану, який ставав головним «приймальним пунктом» сталінських депортацій, відправили чергову партію. Вона складалася з членів сімей осіб, заарештованих органами державної безпеки, а також членів сімей польських офіцерів, розстріляних за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 5 квітня 1940 року в Катині, Харкові й Твері. У червні 1940 року депортовали 58 тисяч біженців, що втекли на територію Західної України з тієї частини Польщі, яка опинилася під німецькою окупацією. 85% цих біженців були євреями. Нарешті, найбільш масштабна депортаційна акція почалася 22 травня 1941 року й не завершилася внаслідок нападу Німеччини на СРСР. На схід планувалося виселити «підозрілих» поляків зі всього західного регіону — від Прибалтики до Молдавії. З території Західної України встигли виселити 11 093 особи. Усього під депортацію, якою супроводжувалася радянізація західних областей України, потрапило до 230 тисяч осіб, яких вважали «небажаним елементом». В основному це були поляки й євреї.

Напередодні Великої Вітчизняної війни в тюрмах західних областей України перебували десятки тисяч людей, арештованих за політичними звинуваченнями, які чекали на розгляд справи. За розпорядженням із Кремля всі політичні в’язні в тюрмах прикордонної смуги підлягали розстрілу. У Західній Україні було розстріляно від 40 до 50 тисяч осіб.

Демографічні втрати населення Кримської області під час Другої світової війни враховані в наведених вище загальних підрахунках по УРСР. Окремо зазначу, що національний склад населення Криму у цей час докорінно змінився внаслідок депортацій і голокосту. За всесоюзним переписом 1939 року росіяни у складі населення Криму становили 49,6 %, кримські татари — 19,4, українці — 13,7, євреї — 5,8, німці — 4,6 %. Під час війни чисельність населення різко скоротилася.

У серпні 1941 року чекісти здійснили першу депортацію за національною ознакою. Вони вивезли з Криму до 50 тисяч німців, які оселилися тут здебільшого за часів Катерини ІІ. Формула звинувачення була одна: «посібництво гітлерівським загарбникам». Під час окупації нацисти знищили 25 тисяч євреїв. Разом із євреями знищували й людей унікальної малочисельної національності — кримчаків. Гітлерівці відносили їх до «єврейської раси», оскільки з давніх часів вони сповідували іудаїзм. За постановами Державного комітету оборони від 11 травня й 2 червня 1944 року з Криму виселили кримських татар, а також болгар, греків і вірмен. Кількість висланих на спецпоселення в Узбекистан за цими двома постановами становила 228 тисяч осіб.

У 1944—1945 роках Сталін здійснив депортацію 13 млн. німців із територій, які відходили до Польщі, Чехословаччини та СРСР. Легкість, з якою була кардинально змінена демографічна картина великого регіону за межами СРСР, наштовхнула його на думку не обмежуватися у внутрішній політиці депортацією малочисельних народів або національних меншин. На ХХ з’їзді КПРС М.Хрущов у двох реченнях торкнувся його задумів щодо українців. Два речення — це кінцівка абзацу, в якому розповідалося про виселення Сталіним малочисельних народів із Північного Кавказу: «Украинцы избежали этой участи потому, что их слишком много и некуда было выслать. А то он бы и их выселил».

Свідчення М.Хрущова підтверджує інше джерело. Мабуть, ідею виселення українців 1944 року обговорювали в досить широкому колі. Вона стала відомою нацистам, які використали її з провокаційною метою: склали наказ про виселення за підписами Л.Берія та Г.Жукова й розкидали листівки з повітря в місцях розташування радянських частин. Дані про плани виселення українців 1944 року не підтверджуються документально або документи ще не виявлені. Мені здається, все-таки, що йшлося не про всю Україну, а про західні області. В останньому році війни і в повоєнний період ці області стали ареною жорсткого протистояння радянської влади з вояками УПА та підпільниками ОУН.

Втрати підпілля за період протистояння становили 153,3 тисячі, а радянської сторони — 30,7 тисячі осіб. За вироками судів було ув’язнено 87756 «бандитів». Кількість депортованих у Сибір «бандпособників» за період з 1944 до 1952 рік дійшла до 203 тисяч, майже третина з них на спецпоселенні загинула.

Змінювалося політичне становище, й люди поверталися на батьківщину. Зокрема, вже в другій п’ятирічці повернулися розкуркулені селяни, після ХХ з’їзду КПРС — «бандити» і «бандпособники», з 1989 — 1990 років почали повертатися кримські татари. На відміну від депортацій, масові арешти здебільшого мали властивість зворотної репресії. Навіть якщо жертву не розстрілювали одразу, вона, зазвичай, зникала в ГУЛАГу назавжди. Коли термін ув’язнення закінчувався, жертві давали новий строк.

Коли на селі розгорталося розкуркулення, у середовищі міського населення посилилися масові арешти. Свого піку вони досягли під час гострої соціально-економічної кризи, коли Сталін застосував проти українських селян терор голодом. Ще одна, більш висока хвиля арештів накрила собою весь Радянський Союз у 1937 — 1938 роках. Ця терористична акція на Заході відома під назвою Великого терору.

За даними професора Донецького університету Володимира Нікольського (2003) органи державної безпеки в Україні арештували: 1929 року — 29 916 чоловік, 1930-го — 33 373, 1933-го —
124 463, 1937-го — 159 573,
1938-го — 106 096. Загальна кількість жертв чекістів за десять років (із 1929 по 1938 рік) перевищила 650 тисяч осіб.

Терор спрямовувався передусім проти інтелігенції. Було винищено практично й всіх активних учасників Української революції 1917—1920 років. Знайдено жахливі свідчення сталінського терору передвоєнного часу — масові поховання під Вінницею, у Биківні (Київ), Татарці (Одеса) тощо.

Підсумок

Демографічні втрати першої половини ХХ ст. оцінюються підсумковою й, звичайно, надто приблизною цифрою в 15 млн. осіб. Мова про людей, які загинули або були примусово депортовані за межі своєї батьківщини. Для населення України, яке на 1914 рік не перевищувало 40 млн. осіб у межах сучасних кордонів, втрати такого масштабу справді катастрофічні. Тільки 1959 року перепис населення показав, що Україна має 41,9 млн. громадян, тобто було нарешті перевищено той рівень чисельності, котрий існував до Першої світової. Отже, на відновлення чисельності населення пішло 45 років.

За переписом 1989 року чисельність населення України досягла 51,7 млн. осіб. Приріст — до 10 млн. осіб за 30 років, хоча рівень народжуваності вдвічі скоротився порівняно з довоєнним. Тепер Україна відстає за чисельністю населення не тільки від Німеччини й Великобританії, але й від Італії та Франції.

Коли гине людина в розквіті сил, то не народжуються її діти й діти її дітей. Отже, прямі й опосередковані демографічні втрати ХХ ст. не можна вважати меншими за 45 млн. осіб. В умовах нормального демовідтворення в ХХ ст. ми могли б бути стомільйонним народом.

Причини сучасної депопуляції

Кінець ХХ ст. характеризувався істотним скороченням населення України: на 3,3 млн. осіб. Депопуляція, яку передрікали ще в 1980-х роках, стала фактом. Чим її можна пояснити?

Перш за все, слід вивчити динаміку чисельності населення за кожен рік (на кінець року) у співставленні із загальним приростом (зменшенням) за рік та його міграційною складовою; в тисячах (див. таблицю).

Різниця між народжуваністю й смертністю стала від’ємною величиною 1991 року. Але ще два роки відбувався приріст населення завдяки позитивному сальдо міграційного балансу. Сальдо міграції стало від’ємним 1994 року. Майже негайно сукупна дія двох чинників призвела до півмільйонних величин щорічного скорочення населення.

Несприятливі тенденції в демовідтворенні пов’язані передусім із деформацією шлюбно-сімейних процесів. Малювати таку деформацію тільки чорними фарбами не випадає. Адже мова передусім про зміну соціального статусу жінки, розширення сфери її позасімейних інтересів, підвищення рівня зайнятості. Так чи інакше, але тепер поширилася практика відкладати шлюб і народження дитини — особливо другої та третьої. Між тим, тільки третя дитина гарантує розширене демовідтворення.

Відкладання народження дитини з тимчасового явища перетворюється на стале. Тепер дві третини сімей із дітьми до 18 років мають лише одну дитину. Економічною підвалиною несприятливих процесів є поступове звільнення сім’ї від виконання виробничих функцій. Більше не діють такі економічні чинники багатодітності, як потреба в робочих руках для селянських господарств або розрахунок на матеріальне забезпечення в старості (останнє — внаслідок різкого зменшення дитячої смертності й встановлення державного пенсійного забезпечення).

На процесі демовідтворення негативно позначаються міграції. Серед мігрантів переважають представники найбільш продуктивних у дітородному й економічному відношеннях вікових груп. Коли сім’я мігрує в повному складі, вона здебільшого утримується від народження дітей на чужині, а розрив із сім’ями негативно позначається на народжуваності.

Народжуваність знижується й унаслідок подовження тривалості життя. Демографічне старіння в Україні поступово наростало з другої половини ХХ ст. Між переписами 1959 і 2001 років частка осіб у віці 60 років і старше зросла з 12,3 до 25,5%. Відповідно зменшується питома вага жінок у генеративному віці.

Показники народжуваності не пов’язані прямо з матеріальним рівнем життя. У цьому можна переконатися, вивчаючи проблему демовідтворення в більшості країн Азії, Африки й Латинської Америки. Однак поліпшення економічної ситуації в Україні негайно позначилося на підвищенні народжуваності. Негативне міграційне сальдо теж скоротилося до 34 тисяч 2002 року й до 24 тисяч осіб — 2003-го. Загальне скорочення населення досягло піку 2001 року (522 тисячі); 2002-го воно становило 398 тисяч, 2003-го — 381 тисячі осіб.

За наявності активної демографічної політики проблему депопуляції можна було б розв’язати. Проте за структурою демовідтворення Україна вже належить до розвинутих країн. Тому її демографічний розвиток підпорядковуватиметься відповідним закономірностям.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №15, 20 квітня-25 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво