Де Черемош впадає в Прут - Соціум - dt.ua

Де Черемош впадає в Прут

23 грудня, 2011, 14:04 Роздрукувати Випуск №47, 23 грудня-29 грудня

Якщо талант — це справді дар Божий, то не інакше як на заслання присилає до нас небо таланти… Принаймні життя Івана Ми­колайчука це точно підтверджує.

© kmu.gov.ua

Як на мене, одна з найбільших загадок українського характеру — чому ми так бездарно живемо, якщо в нас так багато обдарованих людей?! Причому настільки погано, що обдарованим людям у нас особливо зле. Якщо талант — це справді дар Божий, то не інакше як на заслання присилає до нас небо таланти…

Принаймні життя Івана Ми­колайчука це точно підтверджує. Що він геніальний актор і надзвичайно здібний сценарист і режисер — очевидно для всіх. Та й, як на українського артиста, Мико­лайчук був досить затребуваний у радянському кінематографі: понад тридцять зіграних ролей, інша річ — чи те грав, що хотів... Його творчий шлях аж ніяк не нагадує пряму дорогу — хіба що пунктир. Де кожен пробіл — не так простій, як біль. За Україну.

Вона йому боліла, бо любив. А його називали за це націоналістом і карали за любов тим, що подовгу не знімали. Коли ж не знімали — любов іще дужче ятрила душу тугою. І нікуди було від неї подітися — бо ввійшла в нього, от уже справді, з мате­ринсь­ким молоком.

Почуття те виплекалося в маленькій буковинській хатині в селі Чортория Кіцманського райо­ну Чернівецької області, де в багатодітній селянській сім’ї 1941 року народився Іван. Тут ріс, навчався. Сюди приїздив, ставши вже знаменитим і любимим Україною. Коли його не стало, хату відновили — на дві половини, як колись, — і зробили в ній музей. Усі експонати в ньому — справж­ні речі Миколай­чуків: колиска, що вигойдала тринадцятьох дітей, мисник, кожухи, рушники, верети… Згодом поставили на подвір’ї пам’ятник Івану — тепер він, як справжній господар, зустрічає своїх гостей.

Фрозина Грицюк

А вони тут чи не щодня. Му­зей-садиба Івана Миколай­чу­ка — один з найпопулярніших на Бу­ко­вині. Може, тому, що за­відує ним рідна Іванова сестра Фрози­на Василівна Грицюк. 80-річна жінка з такими ж, як у брата, великими сірими очима, роботу в музеї вважає головною справою свого життя. Не лише тому, що може розповісти про брата — як жив, що любив. А й тому, що, розповідаючи, передає цю любов — його і свою — іншим.

— Ми з Фрозиною живемо по-сусідству, тож щоранку бачу, як вона біжить до музею, — каже її подруга Теофіла Мельничук. — І вдень, коли хто приїде, її кличуть. Ніколи не відмовить, дарма що вже в роках. Усе тут робить — наче рідну хату обходить. По­руч оце дім іще одного брата, Юрка. Родина велика, і всі діти в ній такі… долюдні.

— Людяні?

— Долюдні, — киває Теофіла Дмитрівна.

Музей утримується кош­том сільради. Сільрада наче й велика — об’єднує шість сіл, але грошей на всі об’єкти бракує. Тому й платять Фрозині Василівні всього близько чотирьохсот гривень — і то віднедавна, раніше й цього не було. В селі є ще два музеї — природи і краєзнавчий, і сільський голова Іван Теофілович Захарія каже, що район обіцяв щось узяти на свій баланс, та поки що ніякого руху. Тим часом у районі стверджують, що село і родина не дуже хочуть «віддавати» музей. Голова Черні­вецької обласної державної адміністрації Михай­ло Папі­єв пообіцяв розібратися з фінансуванням.

Музей Мико­лай­чука справді заслуговує на особливу увагу. Адже видатний земляк — гордість Буко­ви­ни, а його хата на пагорбі — одна з «родзинок» краю, в якому туризм дедалі більше перетворюють на повноцінну галузь економіки.

Для цього є всі підстави. Крім природи, історії, архітектури, Буковина при­ваб­лює цілою плеядою блискучих імен сучасної української культури: Воло­ди­мир Івасюк, Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук і багато інших. Хто знає, чому саме цю землю Гос­подь так рясно засіяв талантами. Черні­вецький журналіст Петро Кобев­ко, приміром, переконаний, що біля Миколайчукової Чорториї особливо потужна енергетика: тут Черемош впадає в Прут. «На тому березі Чере­моша — моє село, Залуч­чя, — каже пан Кобев­ко. — У ньому народились аж три лауреати Шев­ченківської премії: співак Андрій Шкурган, художник Василь Касіян і письменник Ярема Гоян. Яке ще село в Украї­ні може таким похвалитися?»

Справді, яке?

Природу таланту багато хто досліджував — та навряд чи хто розгадав. Але це й не обов’язково. Головне — аби таланти й далі густо сіялись і росли на укра­їнській землі. І були щасливіші — серед свого народу в рідній Вітчизні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво