Давид Бен-Ґуріон: ідеаліст, який втілив свою «божевільну» мрію в життя - Соціум - dt.ua

Давид Бен-Ґуріон: ідеаліст, який втілив свою «божевільну» мрію в життя

10 липня, 2009, 13:43 Роздрукувати Випуск №26, 10 липня-31 липня

Батьківщину не дають і не отримують у подарунок, не здобувають у результаті політичних угод, не купують за золото і не завойовують кулаками...

Батьківщину не дають і не отримують у подарунок, не здобувають у результаті політичних угод, не купують за золото і не завойовують кулаками. Її будують у поті чола.

Давид Бен-Ґуріон

Його зріст був лише 150 сантиметрів. Це, мабуть, найменший зі світових лідерів середини минулого сторіччя. Але тільки за зростом. Прем’єр-міністр крихітної держави, яку він сам створив із величезними труднощами і яка за логікою геополітики взагалі не мала шансів на існування, дуже швидко став нарівні з лідерами найбільших світових держав, змусив рахуватися із собою та своєю країною цілий світ. Він був ідеалістом «не від світу цього». У віці п’яти років уперше сформулював мету свого життя, яка здавалася «божевільною» мрією, і йшов до її втілення шість десятиліть.

І, на відміну від переважної більшості прекраснодушних ідеалістів, таки здійснив її! Оскільки водночас був абсолютно приземленим реалістом, не цурався найбруднішої (в прямому і переносному значенні цього слова) роботи, міг бути жорстоким, підступним і цинічним, якщо цього вимагали інтереси його Справи. Найбільше він любив не батьків чи дружину, не дітей чи онуків, а соратників по боротьбі за свою Справу. І водночас без вагань міг пожертвувати кожним із них, якщо вважав, що дії цієї людини почали завдавати шкоди Справі або просто не є вже корисними для неї.

Люди, які живуть у сучасному світі, світі початку ХХІ століття, по-різному ставляться до держави Ізраїль — хтось із симпатією, хтось, навпаки, з антипатією, а когось вона взагалі не цікавить. Але для всіх вона є частиною світу. На рівні підсвідомості нам здається, що вона існувала завжди. Так само, як Франція чи Німеччина, Росія чи Китай, Норвегія чи В’єтнам. Але ж це не так! Ще кілька десятиліть тому — всього лише мить у масштабах історії! — євреї взагалі не мали не тільки власної держави, а й власної країни. Точніше, мали, але, скажемо так, віртуальну. У священних книгах юдаїзму справді написано, що євреї мають повернутися до Палестини, Ерец-Ісраелю, зібратися навколо гори Сіон. Але мало що там написано в книзі, хай навіть священній! Для того щоб Слово стало Ділом, потрібна була глибока віра, самовіддана праця, зречення й самопожертва тисяч людей. І найвизначнішим, наймасштабнішим серед них був Давид Бен-Ґуріон.

З Плоньска до Седжери

16 жовтня 1886 року в провін­ційному польському містечку Плоньску в родині єврейського куп­ця середньої руки Авіґдора Ґріна і його дружини Шейндл народилася четверта дитина. Хвороб­ливого слабенького хлопчика назвали ім’ям могутнього біблійного царя Давида.

Бен-Гуріон у кібуці Мацува
Бен-Гуріон у кібуці Мацува
Власне, Плоньск на той час був не стільки польським, скільки єврейським містечком — з восьми тисяч його жителів близько 60% становили євреї. Проте і польські шляхтичі та купці, і російські чиновники та офіцери (а Плоньск на той час разом із більшою частиною Польщі входив до імперії Романових) ніколи не давали євреям забувати, що вони живуть не на своїй землі. Більшість східноєвропейських євреїв воліли про те не думати, якось виживати, годувати себе і свої родини. Частина амбітної молоді намагалася «емансипуватися» — вирватися із задушливої атмосфе­ри нужденних містечок, ставши «просто» поляками, росіянами, німцями. В кращому випадку перетворитися, наприклад, на «німців юдейського віровизнання», але набагато частіше — відкинути дідівську релігію і культуру, взяти участь у ліберальному чи соціалістичному перетворенні країн, де вони проживали. Дуже багатьох із них надихав приклад хрещеного єврея Карла Маркса, який послідовно заперечував будь-яку релігію («опіум для народу») і стверджував, що «пролетаріат не має вітчизни», а з перемогою комуністичної революції всі нації зіллються в єдину спільноту. Відтак за Марксом націоналізм (і навіть патріотизм!) були «реакційними» почуттями, гальмом на шляху прогресу людства…

Адепти ортодоксального юдаїз­му, які вважали, що євреї повин­ні зберігати насамперед свою традиційну релігію і культуру, як це було протягом століть, наприкінці ХІХ сторіччя дедалі більше про­гравали битву за уми найактивніших молодих євреїв. У світі, що стрімко змінювався, прибічники консервації старих суспільних та релігійно-культурних відносин не мали перспективи.

Єдиною реальною альтернативою прибічникам асиміляції, які вважали, що найкраща перспектива для євреїв — розчинитися серед народів країн, у яких вони проживають, або навіть очолити процес злиття націй, став сіонізм.

Сіоністський рух організацій­но оформився створенням організації «Ховевей Ціон» на з’їзді в маленькому містечку Друскінін­кай (нині Литва) у червні 1887 року, коли Давиду Ґріну було вісім місяців. Сіоністи були переконані, що здобути гідне місце серед інших народів планети, вберегти себе від асиміляції, розчинення серед інших націй євреї можуть лише коли створять власну націю і власну державу, зібравшися «навколо гори Сіон», у Палестині, на своїй історичній прабатьківщині.

Але що означав термін «створення нації»?

Ще наприкінці ХІХ сторіччя більшість населення майже всіх країн світу, окрім хіба що Британії, складали селяни, ті, хто працював безпосередньо на землі, займався сільським господарством. Усі інші класи немовби «стояли на плечах» свого селянст­ва. Серед євреїв було чимало ремісників, дрібних крамарів, з’яв­лялося дедалі більше підприємців та інтелігентів, найманих промислових робітників, але зовсім не було селян. Значна частина мешканців маленьких єврейських містечок Центральної та Східної Європи залишалася лихварями, шахраюватими маклерами та торговельними посередниками. Ця обставина була живильним середовищем для антисемітизму, який помітно посилився в Європі наприкінці ХІХ сторіччя (і вилився в жахливий нацистський Голокост через кілька десятиріч). Сіоністи ж вважали, що для створення спочатку повноцінної нації, а згодом і держави, євреї повинні передусім повернутися до землі, відродити своє селянство, яке є становим хребтом будь-якої нації. Відродити після двотисячорічної «перерви» і не на чужій, а на своїй землі — у Палестині, де колись існувала давньоєврейська держава. Ідеаліс­ти-сіоністи принципово не хотіли зважати на те, що в Палестині на той час практично не було євреїв (на порядок менший відсоток, ніж, скажімо, в сусідньому Єгипті чи Марокко), що ця бідна природними ресурсами країна чи, точніше, область, була однією з найвідсталіших провінцій відсталої Османської імперії, що тамтешні араби, які складали переважну більшість населення, абсолютно не бажали поступатися землею, на якій жили вже тисячу років.

Не дивно, що в перші роки іс­нування сіоністського руху переважна більшість євреїв ставилася до нього байдуже, як до забавки групки напівбожевільних, а багато хто й вороже — як до шкід­ливої забаганки, яка відволікатиме сили єврейських громад від боротьби за реальні завдання, покращення свого життя — тут і зараз. Тим більше що перші спроби єврейської сільськогосподарської колонізації в Палестині, розпочаті в 1881—1882 роках, виявилися невдалими. Поселенці не мали навичок роботи на землі, страж­дали від незвичного субтропічного клімату та хвороб, особливо малярії, нападів місцевих арабських розбійників та утисків і корупції з боку турецької адміністрації. До середини 90-х років алія (переселення євреїв до Палестини) практично припинилася.

Але Давидів батько Авіґдор Ґрін належав до найбільш переконаних сіоністів у Плоньску. Щоправда, сам він зі своєю родиною не поспішав виїздити до Палестини — торгував, самотужки вивчив російську мову та право і став спершу чимось на кшталт неофіційного адвоката для своїх земляків, а згодом отримав офіційний статус помічника присяжного повіреного. І виховував своїх дітей у сіоністському дусі. Найближче з його шести дітей ті ідеали припали до душі синові Давиду — хворобливому, худенькому, маленькому на зріст хлопчикові з непропорційно великою головою. «З п’яти років мені було зрозуміло, що я поїду до Ерец-Ісраелю», — згадував через багато років прем’єр-міністр Ізраїлю. Знавець Тори та давньоєврейської мови, дід по батькові Цві Ар’є Ґрін намагався навчати івриту всіх своїх онуків. Проте тільки Давид опанував цю мову досконало. Вона стала його другою рідною після ідишу (розмовної мови євреїв Центрально-Східної Європи, яка виникла в Середні віки на базі німецьких діалектів). Давид зі своїм старшим братом Авраамом домовилися розмовляти між собою лише на івриті. Спершу було дуже важко висловлювати свої думки «святою» мовою замість ідишу, польської чи російської. Але із часом вони перебороли цю трудність.

Коли Довчику (так скорочувалося ім’я Давид) було 11 років, під час чергових пологів померла його мати. Невдовзі батько одружився вдруге. Стосунки з мачухою в Давида не склалися, не надто він любив і своїх братів і сестер — як рідних, так і зведених. З п’яти років Давид навчався в хедері — традиційній єврейській школі, яка давала насамперед релігійну освіту. Згодом паралельно з хедером він відвідував російське міське училище, де опанував російську мову.

У перших роках ХХ століття труднощі «заселення батьківщини», посилені вкрай неприхильним ставленням турецької влади, стали такими великими, що навіть головний лідер сіоністів Теодор Герцль згодився на «угандійський варіант» — створення «національного вогнища єврейського народу» в цій африканській колонії Британії замість Палестини. Щоправда, Герцль заспокоював своїх послідовників словами про те, що це «тимчасово», що євреї в Уганді просто навчаться «працювати на землі», «жити серед своїх», а коли-небудь, коли «дозріють умови», всі разом таки переселяться до Палестини. Найрадикальніша частина сіоністів сприйняла це як зраду ідеалів. Серед них був юний Давид Ґрін. «Для мене важливіше заснування одного нового поселення в Ерец-Ісраелі, ніж купи грошей і збори та конгреси. Заселення землі і є єдиний справжній сіо­нізм, усе решта — самоомана, марна балаканина і пусте гаяння часу», — стверджував він.

Закінчивши хедер та міське училище у Плоньску, Давид вирушив до Варшави готуватися вступати в технічне училище Ольмерта. Дипломи цього єврейського навчального закладу офіційно не визнавалися в Росії. Проте Ґріна це анітрохи не турбувало. Він зовсім не збирався залишатися в Росії чи в Польщі. Але, вважав, у Палестині дуже потрібні інженери-будівельники. І саме цей фах він вирішив здобути. Півтора року Давид жив у далеких варшавських родичів і самотужки проходив програму реального училища, щоб скласти вступні іспити до училища. Але 1904 року адміністрація цього закладу вирішила допускати до іспитів лише тих, хто мав атестат гімназії чи реального училища. Давид його не мав…

У Варшаві він став активістом нової робітничої єврейської партії «Паолей Ціон» (Робітники Сіону). Повернувшися до Плоньс­ка, 19-річний Ґрін очолив місцеву організацію соціалістів-сіо­ністів. Саме його заслуга в тому, що в рідному місті, на відміну від інших польських міст, сіоністи, а не «інтернаціоналісти» з Бунду користувалися найбільшим авторитетом серед єврейських робітників. Поїхавши до Варшави в купленому батьком «пристойному» костюмі з краваткою та крохмальною манишкою, додому він повернувся в кепці та косоворотці. Відтоді і назавжди Давид став соціалістом. Але поєднував свій соціалізм із єврейським націоналізмом. Робітників, трудящих він уважав найкращою частиною єврейського народу. Російська революція 1905 року затримала Давида на рік у Росії. Проте вже 1906 року, коли поразка революції стала очевидною, двадцятирічний Давид Ґрін урешті здійснив мрію всього свого ще такого короткого життя — виїхав до Палестини. І оселився через рік у сільськогосподарському поселенні Седжера.

Спершу треба побудувати країну…

Зійшовши на землю Палестини в портовому місті Яфо, Давид побачив численні крамнички, в яких у марному очікуванні покупців сиділи нужденні крамарі-євреї. «Це ще гірше за Плоньск. І це — не Ерец-Ісраель», — охарактеризував він побачене. Омріяної ним батьківщини просто не іс­нувало в природі. У когось іншого опустились би руки — з кож­них десяти осіб другої алії, які прибули до Палестини приблизно в той самий час, що й Давид, дев’ятеро покинули країну. Але не Ґрін. Якщо батьківщини не існує — її треба побудувати. І ніхто не зробить цього замість тебе.

З Яфо Давид одразу вирушив у село — працювати на землі. Працював тяжко і за крихітну плату на одного з євреїв-землевласників. У перший же день він з ранку до вечора під палючим сонцем розкидав у полі гній. Але ні! Насправді Давид «возз’єднував історію єврейського народу з географією Ерец-Ісраелю». «Прекрасні дні на землі нашій, дні, сповнені сяйва і блиску, відбитого в дзеркалі моря і на вершинах гір. Але в тисячу разів прекрасніші її ночі, оповиті найглибшою таємницею», — писав до Плоньска цей батрак-поденник. А десять рублів, які переслав йому до Палестини батько, він повернув назад. Проте, звичайно ж, залишатися наймитом ціле життя Давид аж ніяк не збирався. Вже 1906 року він став одним із п’яти членів ЦК партії «Паолей Ціон» у Палестині, а менше, ніж через рік переселився до нового сільськогосподарського поселення Седжера в Галілеї, яке стало одним із перших прототипів майбутніх кібуців — і земля, і весь реманент, і отриманий врожай були спільною власністю всіх поселенців. «Тут знайшов я той Ерец-Ісраель, про який мріяв, — писав майбутній прем’єр-міністр. — Немає більше крамарів, маклерів, найма­них робітників, нероб, які живуть чужою працею. Всі мешканці села працюють і користуються плодами рук своїх. Чоловіки орють, боронять і засівають землю. Жін­ки працюють на городі і доять корів. Діти пасуть гусей, верхи на конях скачуть до батьків у поле. Це сільські мешканці із засмаглими обличчями, від них пахне полем і гноєм. Прокидаюся о пів на п’яту ранку і цілий день орю».

Але саме життя не дозволило природженому лідеру займатися виключно працею на землі. 1910 року його партія заснувала свій центральний орган — журнал «Ха-ахдут». Головним редактором було призначено Давида. Він опирався: «Про що мені писати? Я й писати не вмію, ніколи не писав статей». Проте однопартійці переконали Ґріна. Він переселився до Єрусалима, отримував спершу 13, згодом 23 франки на місяць, голодував. Проте створив по-справжньому бойовий журнал. Першу ж свою статтю він підписав «Давид Бен-Ґуріон». Адже його батьківське прізвище не мало нічого спільного з івритом. Для сіоніста, який прагнув, зокрема, відроджувати давньоєврейську мову, це було неприйнятним. Словосполу­чення «бен-ґуріон» означає «син лева» або «молодий лев». З 1910 року і назавжди замість Давида Ґріна з’явився Давид Бен-Ґуріон.

У серпні 1911 року 25-річний Бен-Ґуріон уперше став депутатом всесвітнього сіоністського з’їзду, а через три місяці тимчасово виїхав з Палестини — вирішив таки здобути вищу освіту. Цього разу молодий лідер палестинських сіоністів-соціалістів схотів вивчати юриспруденцію. І місцем навчання обрав Стамбул — столицю імперії, до якої належала його віднайдена батьківщина. Але оскільки він не володів турецькою мовою і не мав атестата про середню освіту, Бен-Ґуріону довелося влаштувати собі своєрідне «підготовче відділення» — рік він провів у Салоніках, які, між іншим, славилися найпотужнішою єврейською громадою у цілій Османській імперії. На юридичний факультет Стамбульського університету він успішно вступив лише восени 1912 року. Проте провчився два роки. 1914-го, коли почалася Перша світова війна, Бен-Ґуріон покинув навчання і повернувся до Палестини. Турецька імперія слабшала прямо на очах і не треба було бути великим аналітиком, щоб припустити, що після війни турки втратять панування в усіх своїх колоніях, зокрема і в Палестині. Ця перспектива анітрохи не засмучувала сіоністів, тим більше що в урядових колах Британії існували певні симпатії до їхнього руху. Це було заслугою передусім тогочасного лідера світового сіоністського руху доктора Хаїма Вейцмана, який постійно жив в Англії і мав непогані зв’язки в середовищі місцевого істеблішменту.

У результаті в квітні 1915 року турецький уряд вирішив вислати за межі імперії двох найнебезпечніших, на його погляд, лідерів палестинських сіоністів — Бен-Ґуріона та Бен-Цві.

Бен-Ґуріон не поїхав до Лондона — «під крило» Вейцмана, а вирушив до Сполучених Штатів. Він уже тоді був переконаний, що після закінчення Першої світової найпотужнішою державою світу замість Британії стане Америка, а завоювання сіоністським рухом симпатій вже тоді найвпливовішої у світі тамтешньої єврейської громади матиме дуже важливе значення для Справи.

В Америці Бен-Ґуріон швидко став визнаним сіоністським лідером — він писав статті, виступав на мітингах, збирав гроші й активно вербував нових прибічників свого руху. Серед них варто виділити двох молодих жінок, які до зустрічі з Бен-Ґуріоном абсолютно не цікавилися сіонізмом.

Перша з них, уродженка Мінсь­ка Поліна (Пніна) Монбаз під час Першої світової співчувала ідеям анархістів, жила в Нью-Йорку і мала дуже престиж­ний фах операційної медсестри. У грудні 1917 року вона стала дру­жиною Бен-Ґуріона і невдовзі вирушила за ним із ситої Америки до нужденної Палестини.

Друга — вісімнадцятирічна Ґолді Мабович з Мілвокі, яка народилася і провела перших вісім років життя в Києві. Через півстоліття Ґолда Меїр стала прем’єр-міністром Ізраїлю…

2 листопада 1917 року британський уряд ухвалив так звану декларацію Бальфура про створення в Палестині після війни «національного вогнища єврейського народу». Це була заслуга передусім Вейцмана. Проте, як твердив Бен-Ґуріон, «Англія не в змозі повернути нам Ерец-Ісраель». Відвоювати свою батьківщину, на його думку, могли лише самі євреї. Він висунув ідею створення єврейського полку в складі армії США. Але Америка воювала з Німеччиною, а не з Туреччиною. Отже, єврейський підрозділ — «39-й окремий батальйон королівських стрільців» було сформовано у складі британської армії. 32-річний Бен- Ґуріон, який до того ніколи не служив в армії і не мав військової підготовки, вступив до нього рядовим вояком. У серпні 1918 року Єврейський легіон висадився в Порт-Саїді в Єгипті. Там капрал Бен-Ґуріон захворів на дизентерію і мало не помер. А вже у жовтні 1918 року після поразки своїх військ у Палестині Туреччина капітулювала. Батьківщина Бен-Ґуріона з турецької провінції перетворилася на підмандатну територію Великої Британії.

Створення «національного вогнища» євреїв у Палестині було набагато легше проголосити, ніж утілити в життя. У 1921 році там проживало 65 тисяч євреїв та 800 тисяч арабів. Останні вбачали (і, треба визнати, цілком слушно) у масовій імміграції євреїв загрозу для себе. Хоча Бен-Ґуріон та інші сіоністські лідери стверджували, що вони зовсім не збираються «витискати» арабів з Палестини, а нові поселенці розміщуватимуться на необроблюваних досі пустельних землях, араби їм не вірили. У травні 1921 року почалися криваві сутички, в ході яких було вбито 47 євреїв. «Палестину — нам, євреїв — нашим псам», — скандували араби. «Умови, що існують у Палестині, не залишають місця для масової імміграції євреїв» — такий вердикт виніс британський комісар Палестини сер Герберт Семюел.

1921 року Бен-Ґуріон очолив Гістадрут — Генеральну федерацію робітників Ізраїлю. Якщо 1920 року членами цієї профспілки було 4400 осіб, то 1925-го — вже 25 тисяч, три чверті всіх єврейських робітників Палестини. З тих далеких часів і донині, у зовсім іншій країні та епосі, Гістадрут залишається чимось набагато більшим, ніж просто профспілка. Він має величезну систему споживчої кооперації та лікарняних кас, є одноосібним власником або великим акціонером багатьох сільськогосподарських, промислових та фінансових підприємств і установ. У 80-ті роки минулого століття, вже через тривалий час після смерті Бен-Ґуріона, позиції Гістадруту в економіці Ізраїлю істотно послабилися, проте ще й досі він контролює найбільший банк країни «Ха-Поалім», низку промислових конгломератів. І створив цю «робітничу імперію» в далекі 20-ті роки минулого століття саме Бен-Ґуріон. У 1919—1923 роках він переживав свій «червоний» період і був набагато лівішим за більшість діячів навіть соціалістичної течії в сіонізмі. Так він намагався перетворити Гістадрут на комуну зрівняльного типу — під незаперечним впливом російської революції. «Гістадрут — це щось на кшталт робітничої держави», — казав він.

Бен-Ґуріон суттєво переглянув свої погляди після візиту до… Радянської Росії на Міжнародну сільськогосподарську виставку 1923 року в Москві. «Нам відкрилася Росія, — писав він після повернення до Палестини. — Країна, що закликає до всесвітньої громадянської війни в ім’я панування пролетаріату і що позбавляє своїх трудящих усіх прав — людських, громадянських, класових; країна сліпучого світла і непроникної темряви, країна піднесених устремлінь до свободи та справедливості — і потворної, убогої дійсності…». Якщо у Бен-Ґуріона й були ілюзії щодо можливості побудови омріяного ним Ізраїлю за взірцем держави Леніна, то після 1923 року він тих ілюзій позбувся. Втім, хоча протягом всього свого довгого життя Бен-Ґуріон був соціалістом, все ж більшою мірою він був єврейським націоналістом. Його соціалізм був досить «гнучким», «службовим», якщо можна так сказати. Він ніколи не розглядав досягнення найвищого можливого ступеня соціальної рівності як свою надмету. Такою надметою для нього було відродження його нації на віднайденій історичній батьківщині, створення і розбудова єврейської держави — такої, яка б максимальною мірою забезпечувала це відродження. Доки соціалістичні перетворення сприяли, на його думку, досягненню цієї надмети, він жорстко і послідовно їх обстоював. Коли ж починали заважати, гальмувати процес — готовий був відмовитися від багатьох принципових для «справжнього» соціаліста позицій.

1922 року до Палестини назавжди приїхала Бен-Ґуріонова дружина з дітьми (у них уже були донька і син), 1925 року на землю предків урешті переселився разом з усією родиною і старий сіоніст Авіґдор Ґрін, який іще багато років пропрацював бухгалтером у Хайфі.

1935 року Бен-Ґуріон став головою Сохнуту — Єврейського агентства, такого собі єврейського квазі-уряду Палестини. Євреї і досі складали меншість на своїй історичній батьківщині, політична влада належала британській колоніальній адміністрації. Якою ж була роль Сохнуту? Гадаю, можна провести певні аналогії з Меджлісом кримськотатарського народу в нинішньому Криму. Проте, окрім єврейського представництва безпосередньо в Палестині, не меншу, а, мабуть, і більшу роль у сіоністському русі відігравала Світова сіоністська організація. Довгі роки Бен-Ґуріон вів боротьбу за контроль над ССО з Хаїмом Вейцманом. Вони були антагоністами в усьому. Блискучий професіонал доктор Вейцман, який навчався у кращих університетах Німеччини та Швейцарії, був своїм серед представників політичної еліти багатьох великих держав, насамперед Великої Британії, і самоук Бен-Ґуріон, який «бабрався в гною» в палестинських сільськогосподарських поселеннях. Сіоністський рух ніколи не був єдиним — три основні його течії складали релігійні сіоністи, сіоністи-соціалісти, незаперечним лідером яких був наш герой, і сіоністи-«ревізіоністи». Ос­танню течію очолював Вейц­ман. Спільним у них було лише те, що всі вони прагнули створити державу Із­раїль. Проте уявляли собі ту державу цілком по-різному. «Релігій­ники» були переконані, що єврейська держава має носити насамперед юдаїстський, можливо навіть теократичний характер. Соціалісти мріяли про державу соціальної рівності, рай для трудящих, а не «екс­плуататорів». Ліберали-«ревізіо­ністи» найвищою цінністю вва­жали вільний ринок.

Різнилася в різних течій і так­тика політичної боротьби. Вейц­ман та його послідовники вважали, що державу можна отримати лише «умовивши» світових «китів», передусім Британію, що вирішальне значення в цьому процесі відіграватимуть зусилля впливових представників єврейських громад у великих державах. Соціа­лісти ж були переконані, що доленосними стануть дії самих палестинських євреїв. «Наше майбутнє залежить не від того, що скажуть гої (неєвреї. — О.П.), а від того, що зроблять євреї», — стверджував Бен-Ґуріон.

Після багаторічної напруженої боротьби, сповненої інтриг і взаємних зрад «простакові» Бен-Ґуріону таки вдалося відсторонити «хитромудрого аристократа» Вейцмана від керівництва рухом.

… а вже потім державу

14 травня 1948 року рівно о 16 годині за палестинським часом (який, до речі, збігається з київським) Давид Бен-Ґуріон проголосив створення чи відтворення незалежної держави Ізраїль. Здійснилася мрія всього його життя. Більшість аналітиків сходяться на думці, що це було б неможливо ні на рік раніше, ні на рік пізніше — не просто проголошення, а виживання цієї держави.

Ще в 30-ті роки відносини між палестинськими сіоністами та британською колоніальною адміністрацією зіпсувалися — під тиском арабської більшості Лондон ухвалив «Білу книгу», яка обмежувала та брала під контроль єврейську імміграцію. Відтоді почався період «войовничого сіонізму». Коли ж спалахнула Друга світова війна, Бен- Ґуріон поставив перед своїми послідовниками двоєдине завдання: «Допомагатимем англійцям у війні (з Гітлером. — О.П.) немовби немає «Білої книги» і боротимемося проти «Білої книги» немовби немає війни».

Ще під час війни сіоністи розпочали кампанію терору проти англійців — убивством лорда Мойна в 1944 році. А найвідомішим терористичним актом з боку євреїв став підрив готелю «Цар Давид» у Єрусалимі в липні 1946 року, коли загинуло близько 90 працівників британської колоніальної адміністрації. Всі терористичні акти здійснювалися екстремістськими сіоністськими угрупованнями, яких Бен-Ґуріон не контролював чи принаймні стверджував, що не має жодних важелів впливу на них. Нашому героєві вдалося провести дуже тонку гру — з одного боку, створити для британців неможливі умови для керування Палестиною, з іншого — зберегти реноме поміркованого лідера, з яким можна і треба вести переговори, щоб знайти прийнятний вихід із ситуації, яка стає некерованою. «Союз між нами та арабським народом необхідний з політичного, економічного і морального погляду, — стверджував Бен-Ґуріон. — І такий союз виникне». Дуже сумнівно, що він справді в це вірив. Адже в єврейській державі, створення якої він прагнув, палестинські араби аж ніяк не могли почуватися господарями чи принаймні співгосподарями.

Урешті з’явився план поділу Палестини на дві частини — єврейську та арабську. 29 листопада 1947 року цей план схвалила ООН. Показово, що найбільшу під­тримку в цьому питанні надали не Сполучені Штати, а… Ра­дян­ський Союз. Андрій Громико виголосив абсолютно просіоністську промову. Хитромудрому Бен-Ґуріону вдалося створити у Сталіна абсолютно хибне враження, що новостворена єврейська держава може стати форпостом радянського впливу на Близькому Сході…

«В той вечір натовпи людей танцювали на вулицях, — згадував Бен-Ґуріон. — Я не міг танцювати. Я знав, що попереду війна і що ми втратимо в ній своїх кращих бійців». Ще навесні 1947 року наш герой, який не мав абсолютно ніякої військової освіти і практичного досвіду командування навіть взводом, почав «учитися» на міністра оборони, головнокомандувача єврейської армії, якої ще не було. Щоправда, в Палестині вже багато років існувала Хагана — напівпідпільні сили єврейської самооборони, які ефективно захищали єврейські поселення від нападів арабів-сусідів. Але ж нині йшлося про принципово інше завдання — створити справжню армію, яка була б здатна успішно протистояти не неорганізованим бандам, а регулярним військам усіх сусідніх арабських країн, які, до того ж, у десятки разів переважали ізраїльтян за чисельністю. Вейц­ман, наприклад, вважав, що такий підхід — самогубство. І проголошувати незалежність можна лише за умови, що армія якоїсь великої держави — Британії чи Америки — захистить юну державу від нападу сусідніх арабських країн. Але Бен-Ґуріону вдалося зробити, здавалося б, абсолютно неможливе. Виписавши з Америки кількох військових фахівців єврейського походження, він в умовах підпілля спромігся створити з розрізнених загонів єврейських ополченців регулярну боєздатну армію — і вирішив завдання озброєння цієї армії. Тут йому теж допомогли аж ніяк не західні демократії, а Радянський Союз, точніше, Чехословаччина, яка на той час уже стала сателітом Москви. На гроші, зібрані Ґолдою Меїр серед американських сіоністів, емісар Бен-Ґуріона Ехуд Аріель купив у Праги до кінця травня 1948 року 24,5 тис. гвинтівок, 5 тис. легких і 200 важких кулеметів, 54 млн. набоїв і 25 літаків «месершміт» німецького виробництва. І все це озброєння вдалося доставити до Палестини.

Війна сусідніх арабських держав проти євреїв почалася ще до проголошення незалежності. Державний секретар США Джордж Маршалл сказав Бен-Ґуріонові: «Вас розчавлять. Тоді не приходьте до нас жалітися».

Найстрашнішим днем стало 22 травня 1948 року. Єгиптяни взяли Беєр-Шекву і підступали з півдня до Тель-Авіва. В Єрусалимі йорданський Арабський легіон брав єврейські квартали один за одним, сирійці наступали вздовж узбережжя Кіннеретського озера, іракці намагалися перерізати Ізраїль навпіл. Але саме в цей день прилетіли з Чехословаччини закуплені бойові літаки, які по дорозі на «нову батьківщи­ну» бомбардували арабські позиції, прийшов корабель із п’ятьма тисячами гвинтівок і 45 гарматами. 25 травня почався перший єврейський наступ на Єрусалим. До кінця липня євреям вдалося захопити не тільки практично всі землі, виділені їм рішенням ООН, а й значну частину арабської частини Палестини. Оонівсь­кий посередник — шведський граф Бернадотт, який вимагав від переможного Ізраїлю поступок арабам, 17 вересня 1948 року був убитий єврейськими екстремістами з організації Лехі. І хоча Бен-Ґуріон заборонив цю організацію і наказав заарештувати всіх її членів, на жодні поступки арабам він не пішов…

Десятки тисяч арабів втекли лише з міста Хайфи, де до війни майже не було євреїв. «Мертве місто, місто-труп, — писав про свій візит до Хайфи Бен-Ґуріон. — Як десятки тисяч людей залишили в паніці — для якої не було скільки-небудь серйозних підстав — своє місто, свої будинки, своє добро? Що спричинило цю панічну втечу? Невже лише наказ згори? Чи справді страх?» Проте тут перший прем’єр-міністр Ізраїлю, мабуть, усе ж таки лукавив — причина панічної втечі палестинських арабів з земель, які 1948 року потрапили під контроль новоствореної держави Ізраїль, була. І звалася вона Дер-Ясін. У цьому арабському селі неподалік Єрусалима євреї — ні, звичайно ж, не бійці новоствореної Армії оборони Ізраїлю, якою командував Бен-Ґуріон, а бойовики з непідконтрольної йому екстремістської організації — вбили 245 місцевих мешканців, у тому числі старих, жінок, дітей. Бен-Ґуріон, звичайно ж, гостро засудив цей злочин. Але повернутися до своїх домівок арабським біженцям так і не дозволив…

Він сформулював два основні принципи безпеки Ізраїлю, яких його наступники дотримуються і досі: 1. Армія оборони Ізраїлю повинна бути сильнішою за всі арабські армії разом узяті; 2. Ніколи не можна допустити збройного конфлікту Ізраїлю з якоюсь європейською, американською чи російською армією.

Бен-Ґуріон стояв на чолі дер­жави, яку створив, 15 років — до 16 червня 1963 року. Щоправда, з перервами. Ще 1953 року він здійснив першу «спробу втечі» з вершин влади — добровільно пішов у відставку й оселився з дружиною в новоствореному кібуці Сде-Бокер у пустелі. Цим він хотів довести, що «незамінних людей в Ізраїлі немає». «Щодо створення Ізраїлю, — казав він, то його створив не я, а єврейський народ». Проте його вмовили знову повернутися до влади. Після остаточної відставки він прожив іще десять років і помер 1 грудня 1973 року в Сде-Бокері.

Могила Давида Бен-Гуріона
Могила Давида Бен-Гуріона
«Він умів командувати людьми, надихати їх на працю та бій, виявляти в них усе найкраще та високе. Він не схильний до балаканини, дружніх посиденьок, жартівливих перепалок, поплескування по плечу, обміну компліментами та плітками», — писав про Бен-Ґуріона один з його найближчих помічників Міхаель Бар-Зохор.

«У Бен-Ґуріона був дивний, рідкісний інстинкт — у будь-який період, на будь-якій стадії свого життя та історії свого народу він ясно відчував, де знаходиться центр рішучої дії».

«Бен-Ґуріон — це політичний діяч світового рівня, сама особа якого символізує вражаюче відродження Ізраїлю і його небувалий розвиток», — стверджував Шарль де Голль.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво