«Дарданелльська затія». 90 років тому війська Антанти зазнали однієї з найболючіших поразок у Першій світовій війні

Поділитися
«Трикляті Дарданелли! Вони будуть нашою могилою». Це рядки з листа британського адмірала, першого ...
Австралійці в шанцях Галліполі

«Трикляті Дарданелли! Вони будуть нашою могилою». Це рядки з листа британського адмірала, першого морського лорда Джона Фішера своєму безпосередньому начальнику першому лорду Адміралтейства (морському міністру) Вінстону Черчиллю. Слова Фішера стали пророчими: десятки тисяч англійців, шотландців, австралійців, новозеландців, гуркхів, сикхів, французів, турків та арабів загинули у боях на Галліполійському півострові. Для двох не найгірших британських воєначальників — самого адмірала Фішера та генерала Гамільтона, який командував союзним десантом, — поразка в Дарданелльській операції стала кінцем кар’єри. Чого не можна сказати про Черчилля. Ця невдача, звісно ж, не минула для нього безслідно, але зоряний час нащадка герцога Мальборо, проте вже на ниві політики, був ще попереду.

19 лютого 1915 р. британський флот розпочав обстріл зі своїх гармат фортів та укріплень Галліполійського півострова. Що привело англійських моряків до цих берегів? На початку 1915 року на Західному фронті Великої війни бойові дії набули позиційного характеру, а це означало, що швидкої перемоги жодній зі сторін домогтися не вдасться. Захоплення проток Дарданелли та Босфор, а також столиці Османської імперії у разі успіху давало країнам Антанти безліч переваг. Думка про операцію в районі Стамбула неодноразово навідувала політиків і військових Великобританії, Франції та Росії, але реальне її втілення стало можливим завдяки В.Черчиллю. Туреччину не вважали за серйозного противника: вже понад півстоліття вона була «хворою людиною Європи». За кілька років до початку Великої війни Османська імперія послідовно програла війни Італії, своїм балканським сусідам, а на початку 1915 р. на Кавказі російські війська розгромили 3-тю турецьку армію. Ще 3 листопада 1914 р., у день оголошення Туреччиною війни Антанті, британська та французька ескадри обстріляли форти в гирлі Дарданелл. Кораблі далі в протоку не заглибилися, однак вважалося, що їм це цілком під силу. В арсеналі прибічників прориву через Дарданелли були й аргументи історичного порядку — 1807 року англійська ескадра під командуванням адмірала Дакуорта успішно форсувала цю протоку і з’явилася перед Стамбулом. Повернутися через Дарданелли ескадрі виявилося значно складніше, але чи то про це забули, чи не надали цьому факту значення.

Єдиним, хто ставився скептично до всієї «дарданелльської затії», був адмірал Фішер. Решта морських чинів палко підтримувала свого начальника Черчилля. Однак рішення про проведення операції було прийняте. Планували проводити її силами тільки флоту, без підтримки сухопутних військ. Згодом це рішення піддали заслуженій критиці. Якогось лихого наміру чи некомпетентності в рішенні атакувати турецькі форти тільки корабельною артилерією не було. Черчилль виступав за спільну операцію флоту й армії, а статс-секретар у військових справах фельдмаршал Кітченер наполягав на демонстрації біля Дарданелл силами флоту. Вийшло ж щось середнє між демонстрацією сили та десантною операцією.

Британський і французький флоти виділили для операції чималі сили — 11 лінійних кораблів, один лінійний крейсер, чотири крейсери, 16 есмінців, сім підводних човнів, один гідроавіатранспорт і багато допоміжних суден. Керувати цією армадою доручили віце-адміралу Кардену, командувачу британської ескадри на Середземному морі.

Вранці 19 лютого 1915 р. операція розпочалася. Дату вибрали не випадково — саме цього дня 108 років тому адмірал Дакуорт зі своєю ескадрою прорвався до Стамбула. Перший же день бомбардування берегових укріплень виявився безрезультатним. Попри колосальну перевагу союзної ескадри в артилерії, з ладу було виведено всього дві гармати турків.

Наступних п’ять днів погода не дозволяла продовжувати операцію, і бомбардування відновили 25 лютого. Воно було успішнішим за перше, але вогонь турецьких батарей у відповідь примусив кораблі вийти з протоки. Надалі союзники намагалися вести обстріл одиночними кораблями, а ночами тралити міни, але теж невдало.

Попри те, що дії англо-французької ескадри не були вдалими, поява флоту союзників біля Дарданелл викликала в столиці Османської імперії паніку. Зі Стамбула вивезли золотий запас і державні архіви.

На 18 березня 1915 р. союзники призначили генеральну атаку. Операцією керував віце-адмірал де Робек, який замінив хворого Кардена. Лінкорів у союзній ескадрі побільшало до 17. Однак вони виявилися безсилими проти турецьких гармат і мінних загороджень. Восьмигодинний бій закінчився відходом союзної ескадри; було потоплено три лінкори, і ще три кораблі надовго вийшли з ладу.

Після провалу цієї операції союзне командування негайно почало готувати десант. Для висадки на Галліполійський півострів відправили англійську 29-ту піхотну дивізію, Королівську морську дивізію (сформовану з матросів та солдатів морської піхоти), французьку піхотну дивізію (частини з метрополії та колоній) і дві дивізії австралійців та новозеландців. Про війська цих британських домініонів варто сказати окремо. Вперше в історії солдати з Австралії та Нової Зеландії так масово брали участь у бойових діях. Як покажуть вони себе в бою, ще було невідомо, зате відсутністю дисципліни, в традиційному англійському розумінні, вони вже встигли відзначитися. Абревіатура, якою позначали назву корпусу, — АНЗАК — невдовзі стала загальним ім’ям солдатів із Австралії та Нової Зеландії. До них приклеїлося прізвисько «дигери» («грабарі»).

Командувати Середземноморськими експедиційними силами призначили генерала Яна Гамільтона. На той час він був однією із зірок британського генералітету і 1914 року вважався одним із кандидатів на посаду командувача Британських експедиційних сил, які направлялися до Франції. Але в результаті перевагу було віддано славетному фельдмаршалу Френчу. Вся підготовка до десанту мала характер поспішної імпровізації, що, звісно, позначилося на результаті операції. Погана організація і стала однією з головних причин поразки союзників.

Турки про операцію знали. Їхні приготування також були поспішними, але для сторони, яка обороняється, вони не мали таких наслідків. Спеціально для оборони Галліполійського півострова було сформовано 5-ту армію. Очолив її Отто Ліман фон Сандерс, німецький генерал кавалерії і турецький маршал.

Перед десантом стояло завдання допомогти флоту захопити берегові батареї турків, а потім розгортати наступ. Тому висадку здійснювали в пунктах узбережжя Егейського моря, найбільш наближених до батарей, що охороняли протоку Дарданелли.

Вранці 25 квітня 1915 р. висадку десантів розпочали. Два десанти були демонстративними: Королівська морська дивізія висаджувалася в Сароській затоці, а французи — на азійському березі. Для доставки десантних частин задіяли безліч торгових суден — від пасажирських лайнерів до буксирів. До берега десантників перевозили на шлюпках і катерах.

На кількох ділянках висадка відбулася практично без пострілів, чого не можна сказати про інші. 2-й батальйон полку Ланкаширських фузилерів (29-та піхотна дивізія) під час висадки втратив половину особового складу. Під час висадки АНЗАК втрати сягнули 2000 чоловік. Як згадував уже після війни один із німецьких офіцерів, котрі служили в турецьких військах, якби союзники провели висадку на два-три тижні раніше, їхній десант здобув би швидку перемогу, але тепер на війська союзників чекала непогано підготовлена оборона.

Попри запеклі бої, що тривали до кінця травня, союзні війська досягли незначних результатів. Штабні зведення тих днів рясніють записами такого змісту: ...просунулися на півтори милі, втратили тисячу чоловік. Невдача на суші ускладнювалася втратами на морі: у період із 13 по 27 травня 1915 р. британці втратили три лінкори. Один із них потопив турецький міноносець під командою німецького офіцера, ще два — німецькі субмарини. Після цього наддредноут «Квін Елізабет» від гріха подалі перевели в Північне море. Через невдачі в Дарданеллах і Галліполі у відставку подав адмірал Джон Фішер, за ним і Черчилль.

Влітку на фронті встановилося відносне затишшя. Періодично укладали перемир’я. Про стосунки між солдатами воюючих сторін свідчить такий факт. Коли в одному з австралійських підрозділів видали протигази, то «дігери» їх просто викинули, вважаючи: «Турки — чесні солдати і не стануть труїти нас газами». Справді, на Галліполі газових атак не було, хоча навряд чи це пояснюється лише шляхетністю турецьких солдатів.

Попри те, що до серпня 1915 р. Дарданелльська операція не дала позитивних результатів, союзне командування вирішило довести розпочату справу до завершення. У ніч із 6 на 7 серпня розпочалася висадка нового десанту, цього разу в бухті Сувла. На допомогу десанту вранці шостого серпня в наступ перейшли частини АНЗАК, які потіснили турків. Знову спалахнули запеклі, але безрезультатні для союзників бої.

У жовтні від командування було усунуто генерала Гамільтона, який різко висловився проти евакуації армії, його замінив генерал Чарльз Монро. У грудні розпочалася поступова евакуація військ, яка закінчилася 9 січня 1916 р. Турки відходу союзної армії практично не перешкоджали.

Під час боїв на Галліполійському півострові обидві сторони зазнали величезних втрат. Союзники — 146 229 чоловік (із них тільки британців 119 729), турки — 186 000 убитим, пораненими, такими, що зникли безвісти.

Якщо для Гамільтона та Фішера битва за Дарданелли стала фактично кінцем кар’єри, та й графу Кітченеру Хартумському слави не додала, то для інших негостинна земля Галліполі стала справжнім трампліном у житті.

Серед таких був мало кому відомий тоді полковник Мустафа-Кемаль-бей, який незадовго перед висадкою союзників прийняв 19-ту піхотну дивізію.
25 квітня він особисто очолив контратаку своїх вояків на ділянці висадки АНЗАК. Перемога турків на Галліполійському півострові – багато в чому заслуга полководницького таланту й енергії Мустафи-Кемаля. Хоча його, як часто буває, після перемоги «затерли» (султан отримав титул «Газі» — непереможного, фактичний лідер країни Енвер-паша неофіційно іменувався «Наполеоником», а Ліман фон Сандерс — «Гінденбургом Сходу»), доля винагородила цю людину. Після поразки Османської імперії у війні Мустафа-Кемаль, без перебільшення, став рятівником Туреччини і за це наприкінці життя отримав прізвище Ататюрк («Батько турків»).

Попри те, що в Галліполійській битві брали участь солдати ледь не з усього світу, головними її героями стали австралійці. Немає такої книжки чи статті про Дарданелльську операцію, в якій автори не сказали б кілька слів про небувалий героїзм «дігерів». Незмінною супутницею австралійців була «Вальсуюча Матильда» — сумна балада про волоцюгу, який втікає від поліції, а торбинка його теліпається за плечима, нагадуючи рухи вальсу. «Матильдою» «анзаки» називали свої шинельні скатки, які теж «вальсували» на спинах атакуючих солдатів. «Вальсуюча Матильда» вважається неофіційним гімном Австралії. Існує безліч варіантів цієї пісні, чимало яких присвячені участі солдатів із Зеленого континенту в боях на Галліполійському півострові. Така увага до подій, які давно стали історією, невипадкова: самі австралійці, та й не тільки вони, вважають, що Галліполі стало тим місцем, де народилася австралійська нація.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі