«Curriculum vitae» Василя Осьмака - Соціум - dt.ua

«Curriculum vitae» Василя Осьмака

2 квітня, 2010, 14:39 Роздрукувати Випуск №13, 2 квітня-9 квітня

До 140-річчя видатного київського Зодчого Його внесок у розбудову Києва, датований першою третиною минулого століття, вражає розмаїттям та архітектурно-мистецькою досконалістю...

До 140-річчя видатного київського Зодчого

Його внесок у розбудову Києва, датований першою третиною минулого століття, вражає розмаїттям та архітектурно-мистецькою досконалістю. Киянам і досі вірно служать школи, бібліотеки, лікарні, житлові та промислові будівлі, інженерні й спортивні споруди, зведені за проектами цивільного інженера і справжнього Зодчого, рафінованого інтелігента і глибоко порядної людини.

Василь Олександрович Осьмак народився 8 (20) квітня 1870 року в містечку Гоголів колишнього Остерського повіту Чернігівської губернії. Походив зі спадкових дворян, з козацького старшинського роду. Дитинство і юність минули в Києві, де батько — статський радник Олександр Мусійович Осьмак працював помічником інспектора класів Володимирського Київського кадетського корпусу. За тодішнім порядком мешкав з родиною при корпусі, на казенній квартирі.

По закінченні київської 2-ї гімназії Василь Осьмак пішов стопами батька — 1888 року став студентом математичного факультету Київського університету Св. Володимира. Провчившись чотири семестри, перейшов до Петербурзького інституту цивільних інженерів, який закінчив 1895 року.

Ще студентом Василь Осьмак одружився з дочкою директора кадетського корпусу Марією Алексєєвою. В них народилися діти: Ольга, Наталя і Володимир.

Спочатку В.Осьмак працював на посаді молодшого інженера в будівельному відділенні Волинського губернського правління в Житомирі, потім — в архітектурному відділі Управління Південно-Західної залізниці в Києві.

1900 року директор Київського політехнічного інституту запросив В.Осьмака на посаду штатного викладача креслення та архітектурного проектування. Мешкав на вулиці Мало-Володимирській (нині О.Гончара), 43, потім на Маріїнсько-Благовіщенській (нині Саксаганського), 46 та 74. Тут, у шестикімнатній квартирі на третьому поверсі, жив з родиною до початку 20-х років. У фасадному будинку і флігелі, що належали оперній співачці та активній громадській діячці Марії Лубківській, мешкали відомі особи. Син домовласниці Рудольф Лубківський — голова Київського громадського зібрання та видавець популярної газети ліберального спрямування «Киевская мысль» — з дружиною Катериною Воронець-Монтвід, солісткою Київської опери. По сусідству — адвокат Євген Шольц, співробітник «Киевской мысли», депутат Першої державної думи.

У фасадному будинку жив Микола Петров, голова Київського товариства фотографів-аматорів «Дагер». Сусідом по поверху з В.Осьмаком був статський радник Захар Оппоков — викладач і вихователь кадетського корпусу, дядько по матері професора Михайла Грушевського. Останній у 1910-х роках часто бував тут.

Мешкали тут і професор Володимир Перетц, одружений з Варварою Адріановою — згодом також відомим істориком літератури, і оперна співачка та педагог Олександра Сантагано-Горчакова, у дівоцтві баронеса фон-Мезенкампф.

Часто у Василя Осьмака збиралися колеги — колишні вихованці Інституту цивільних інженерів. На дружніх вечірках Олександр Кобелєв читав свої вірші, Микола Шехонін вражав фортепіанними імпровізаціями, Павло Альошин читав мелодекламації під акомпанемент рояля, а Василь Осьмак, демонструючи власні акварелі, міг подовгу промовляти шестистопним ямбом. Певна річ, таке спілкування творчо наснажувало і духовно збагачувало цю яскраву компанію.

Однією з перших київських робіт В.Осьмака став будинок приватної жіночої гімназії Олександри Дучинської на вулиці М.Коцюбинського, 7, зведений під наглядом автора проекту — цивільного інженера Федора Ессена та В.Осьмака. Будинок став у Києві новим словом в архітектурі навчальних закладів. Тут ураховано всі тодішні прогресивні досягнення: багато світла й повітря в класах, просторі рекреаційні приміщення.

За проектом В.Осьмака 1907 року зведено будинок столичного ломбарду на вулиці Прорізній, 8. На жаль, у вересні 1941 року під час тотального більшовицького нищення Хрещатика й прилеглих кварталів ломбард згорів. Після війни коробку перебудували під клуб Київметробуду. На фасаді, що опинився тепер у дворі, збереглися фрагменти первісного декору в стилі модерн. Ліплена символіка — переплетені кадуцей (жезл античного покровителя торгівлі та комерції Меркурія) та кітва (якір — символ надії) — відповідала призначенню споруди, адже ломбард є установою, де поєдналися зиск одних і надія інших.

Наприкінці 1908 року В.Осьмака було обрано на посаду архітектора Університету Св. Володимира. Йому доручили проектування Клінічного містечка на Байковій горі та університетської бібліотеки на вулиці Володимирській. Зважаючи на велику відповідальність та серйозність запропонованих робіт, архітектор здійснив кілька закордонних поїздок з метою вивчення новітнього європейського досвіду — до Німеччини та Австро-Угорщини. Необхідність цілковито віддатися цій справі змусила В.Осьмака залишити викладання в політехнічному інституті.

Для Клінічного містечка архітектор передбачав спорудити понад 40 окремих будинків спеціального призначення: зокрема інституту оперативної хірургії, судової медицини, загальної патології, гістології та нормальної анатомії тощо. Він склав ескізні проекти очної та психіатричної клінік. Усі споруди розміщувалися на чітко зонованій території, за видами захворювань, а будівництво велося поступово — в 1911—1913 рр. на глухій околиці міста, за новим Байковим кладовищем, над крутосхилом Протасового яру.

У Клінічному містечку, значно розбудованому за сто років існування, нині розміщено Інститут фтизіатрії та пульмонології імені Ф.Яновського, неподалік — Інститут серцевої та судинної хірургії ім. М.Амосова. Таким чином задум В.Осьмака втілився в життя.

Цікаво, що появі цього великого медичного закладу універсального призначення передувала інша, скромна за розмірами, але соціально не менш значима робота цивільного інженера — земська лікарня в його рідному містечку Гоголів. Попри всі буревії ХХ століття, там зберігся і справно функціонує комплекс споруд, зведених 1910 року за проектом і коштом В.Осьмака: амбулаторія, терапевтичний та інфекційний корпуси. Всі три споруди побудовано з дерева на кам’яних підмурках, накрито бляхою та прикрашено різьбленням.

Тоді ж за власним проектом і так само власним коштом архітектор спорудив вище початкове училище (школу) в містечку Гоголів та народний дім у повітовому місті Остер. Школа, обкладена цеглою, збереглася до цього часу— поруч із новим шкільним будинком уже повоєнних часів.

У 1911—1912 рр. В.Осьмак виконав проект і звів у Києві будинок приватної жіночої гімназії на вулиці Львівській (нині Артема), 27.

Начальницею і власницею цього навчального закладу була відомий педагог Аделаїда Жекуліна. За її задумом тут поєдналися всі ланки жіночої освіти — від дитячого садка, підготовчого училища, гімназії до вищих жіночих курсів, щоправда — вечірніх. Курси складалися з історико-літературного та педагогічного факультетів. Але жодній з вихованок не пощастило закінчити їх: почалася світова війна, за нею — революція. Відтоді у стінах гімназії працює школа №138.

Роботи з проектування та будівництва Клінічного містечка консультували провідні фахівці — професори медицини Університету Св. Володимира. Ця співпраця мала продовження: В.Осьмак виконав 1912 р. проект особняка в стилі неоампір для професора медицини М.Дітеріхса на вулиці М.Коцюбинського, 3.

Михайло Дітеріхс був знаним київським хірургом, викладав, мав приватну практику. У вересні 1911 року консультував важко пораненого прем’єра Петра Столипіна, коли той лежав у клініці на Малій Володимирській, 33. Перу хірурга належать 130 наукових праць, у тому числі шість монографій, присвячених хворобам суглобів, військово-польовій хірургії, травматології, аневризмам, грижам, базедовій хворобі, легеневій хірургії, а також історії медицини. Неоампірний особняк М.Дітеріхса зберігся до наших днів.

Ще влітку 1909 року В.Осьмак разом з директором університетської бібліотеки Веніаміном Кордтом їздив у відрядження до Німеччини для ознайомлення з новітніми досягненнями в бібліотечному будівництві. За взірець обрали щойно споруджену бібліотеку Гессенського університету. У вересні 1910 року В.Осьмак подав на розгляд бібліотечній комісії ескізні проекти фасадів та внутрішнього планування майбутньої споруди. Комісія неодноразово розглядала його проекти, запрошуючи на засідання відомих київських зодчих і авторових колег: О.Кобелєва, П.Голландського, П.Альошина. Остаточний варіант затвердили в листопаді 1910 року, але будівництво розпочалося лише в серпні 1913-го, коли надійшли кошти, виділені Міністерством народної освіти. Вже наступного року будинок зовні було завершено, стіни підведено під дах. Але почалася Перша світова війна, будь-які контакти з Німеччиною (де замовлялося обладнання) припинилися, ціни на будівельні матеріали підскочили настільки, що виділених коштів не вистачало. А далі спалахнула революція.

В лютому 1919 року було засновано Всенародну бібліотеку України при Всеукраїнській академії наук, якій і передали недобудовану споруду. Лише 2 серпня 1926 року колегія Народного комісаріату освіти УСРР постановила добудувати бібліотечний корпус. Роботи поновилися 1927 року, завершилися в 1929-му, але бічні фасади залишилися не потинькованими й досі. Вправно володіючи елементами декоративного оздоблення неоампірних фасадів, В.Осьмак розмістив над порталом парадних дверей алебастрову вставку зі смолоскипами, гірляндами й лев’ячим маскароном. У центрі просторого, наповненого денним світлом вестибюля — дошка з рожевого мармуру з викарбуваною на ній римськими цифрами датою остаточного завершення робіт: МСМХХХ. Обабіч — скульптурні барельєфи роботи Володимира Климова. Тема: «поєднання навчання з книжок та навчання на виробництві». Ще один гіпсовий барельєф розміщено над сходами на третій поверх. Тема в алегоричній формі розкриває ідею всесвітнього поступу знань.

Перше приміщення Бібліотеки ім. Вернадського НАН України. 1914—1930 рр.
Перше приміщення Бібліотеки ім. Вернадського НАН України. 1914—1930 рр.
Згодом, у 1936—1938 рр., В.Осьмакові вдалося блискуче завершити один з небагатьох у Києві архітектурних ансамблів — квартал вулиці Володимирської. Він тактовно підтримав започаткований Вікентієм Беретті і продовжений його сином Олександром, а потім Павлом Альошиним задум прикрасити одну з головних вулиць міста спорудами репрезентативними, класичними за призначенням та архітектурою. Відтак обабіч старого корпусу університету, завдяки хистові та бездоганному смаку зодчого В.Осьмака, постали дві однакові, симетрично винесені дещо вперед споруди: публічна бібліотека (вул. Володимирська, 62) та корпус гуманітарних кафедр університету (вул. Володимирська, 58 — нині університетська бібліотека ім. М.Максимовича). Квартал отримав завершене архітектурне обличчя, ставши окрасою Києва.

З початком Першої світової війни В.Осьмак повернувся до викладацької діяльності в політехнічному інституті, з 1 вересня 1917 року став його професором.

Після встановлення в Києві радянської влади починаються утиски інтелігенції. Одна з форм — «ущільнення» житла, тобто підселення на «зайву» житлоплощу інших пожильців, переважно пролетарського походження. Ще однією з форм морального тиску на «колишніх» були нескінченні «чистки» та анкетування із запитаннями, які принижували людську гідність і давали анкетованому зрозуміти, що він винен перед радянською владою за своє минуле, якщо воно не було не просто робітничо-селянським, а пролетарсько-бідняцьким. Про це нагадують щорічні анкети 20-х років з уїдливими запитаннями, на які мусив відповідати і В.Осьмак. Анкет в його архівній особовій справі — сім, а ще — п’ять життєписів (за 1921—1926 рр.). Професор за старою звичкою називав їх латиною — сurriculum vitae (лат. «течение жизни»).

В особовій справі, датованій 25 лютого 1923 року, В.Осьмак писав, що підготував рукопис «Последовательное развитие больничного зодчества» і просив дозволу на місячне відрядження за кордон «для остаточної підготовки праць до друку — у Берлін, Лейпциг, Гамбург», на що була потрібна валюта — 200 американських доларів.

Зодчому належить ініціатива організації 1926 року при інженерному факультеті КПІ комунального відділу, який 1930 р. став самостійним навчальним закладом — Київським інженерно-будівельним інститутом. Нині це — Київський національний університет будівництва та архітектури.

16 січня 1931 року В.Осьмака заарештували за звинуваченням у причетності до так званої промпартії. А за кілька днів він уже «визнав» себе винним у належності до… «військової організації, що поставила собі за мету захоплення влади». Судова трійка при Комісії ДПУ УСРР за статтями 54-6 та 54-11 Кримінального кодексу УСРР присудила В.Осьмакові п’ять років концтаборів. Восьмого березня 1932 року справу переглянули, після чого В.Осьмак був достроково звільнений (решта строку вважалася умовною).

Одночасно з В.Осьмаком заарештували п’ятьох студентів-архітекторів Київського інженерно-будівельного інституту і, залякавши їх звинуваченням в антирадянській діяльності, сформували проектну групу. Сидячи в ОДПУ на вулиці Липській, 16, вона проектувала надбудову над особняком графині Уварової, сусідній будинок, перехід до нього на рівні другого поверху, клуб обласного управління ДПУ (нині Театр юного глядача на Липках), їдальню поруч, три житлові будинки у дворі — на Липсь-
кій, 15—17, казарму конвойних військ та клуб «Н-го полку військ ОДПУ ім. тов. Реденса» на розі теперішніх вулиць Богомольця та Пилипа Орлика.

Працювали студенти під керівництвом В.Осьмака. Але він був архітектором старого гарту, закоханим у класицизм і ампір, а молодь, сповідуючи ідеї Ле Корбюзьє, все хотіла робити в дусі кубізму. Отож він лише задавав планувальну схему, ідею, а фасади вони робили самі.

Після завершення цих проектних та будівельних робіт, виконаних у 1931—1932 рр., групу відпустили, порадивши тримати язика за зубами щодо того, як опинилися в ув’язненні.

Черговим об’єктом ДПУ став стадіон «Динамо» — у глибокому видолинку, ніби спеціально створеному природою на нижній терасі колишнього Царського саду. Попри складний рельєф місцевості, архітектори Василь Осьмак і Володимир Безпалий зуміли розмістити великий спортивний комплекс з мінімальними витратами на розпланування та земляні роботи. Будівництво велося у 1932—1934 роках. Під крутосхилами зручно вписалася головна спортивна арена — футбольне поле з біговими доріжками, секторами для стрибків та трибунами на 18 тисяч глядачів. На решті ділянки розмістили волейбольні та баскетбольні майданчики, тенісні корти, зимові павільйони різного призначення, а також ресторан. Всю територію гарно озеленили та прикрасили скульптурами на спортивну тематику.

1934 року столицею України знову став Київ. Важливою проблемою міста слушно вважалося водопостачання: жорстока епідемія черевного тифу і холери в 1908—1909 рр. змусила перейти на використання води з артезіанських свердловин. Але населення міста зростало, підвищувалася культура побуту, розвивалася промисловість, а тому дуже гостро постало питання кількості і якості питної води. Нове місце водозабору з Дніпра обрали поблизу Вишгорода. Передбачалося за два-три роки звести велику кількість складних інженерних об’єктів та водопровідних мереж, що й було зроблено.

Архітектура споруд на Дніпровському водогоні належить авторству В.Осьмака та К.Журавського. Її вирішено в стилі раціонального конструктивізму з елементами й деталями класицизму, на якому так знався Василь Олександрович.

Потребував реконструкції і стародавній шлях уздовж Дніпра — від Подолу та Поштової площі до Ланцюгового і Наводницького мостів. Це важливе в господарському та військово-стратегічному значеннях шосе постійно потерпало від весняних повеней і зсувів наддніпрянських круч. Бруківку розмивали атмосферні опади, підточували грунтові води з численних джерел. Інколи шосе ставало абсолютно непридатним для руху будь-якого транспорту, доводилося обирати довший і крутіший шлях — через Липки і Печерськ. Проект реконструкції Набережного шосе виконали архітектори В.Осьмак та В.Безпалий.

Нова гранітна набережна споруджувалася в 1935—1938 рр. з розрахунком на далеку перспективу. До війни встигли побудувати лише 1200 метрів, після війни монументальну набережну подовжили до Подолу й до Моста Метро. Проект цілковито виправдав себе.

До числа останніх робіт В.Осьмака належать поштамт і наркомат зв’язку на Хрещатику, 24—26, побудовані в 1938—1941 роках за участі архітектора Сергія Германовича.

19 вересня 1941 року в столицю України, залишену владою напризволяще без продовольства, води та електрики, ввійшли німецькі війська. Через п’ять днів почалося нищення більшовицькими агентами Хрещатика. Злетів у повітря і поштамт.

Виживати кияни мусили як могли. Нелюдських фізичних і моральних випробувань не витримали тисячі киян і серед них — архітектори М.Даміловський, І.Моргилевський, В.Риков, О.Смик. Одним з перших —
7 січня 1942 року — помер Василь Осьмак. Поховали його біля батьків на Солом’янському кладовищі, на так званій Кадетській ділянці. Не стало й дружини, загинув син. Сліди дочок загубилися ще до Першої світової.

Пам’ять про одного з найкращих архітекторів Києва першої третини ХХ століття Василя Олександровича Осьмака живе в його творах, у серцях і душах справжніх киян. Єдине, чого бракує, — шанобливого ставлення до міського середовища нинішніх забудовників та їхніх часто анонімних замовників.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво