ЧУДОВА СІМКА З КНИГИ КНИГ - Соціум - dt.ua

ЧУДОВА СІМКА З КНИГИ КНИГ

18 квітня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 18 квітня-25 квітня

У Біблії згадуються понад 100 різних рослин. Але тільки сім провідних аграрних культур плекали наші давні предки...

Христос — Лоза виноградна. Волинь, XVIII ст.
Христос — Лоза виноградна. Волинь, XVIII ст.

У Біблії згадуються понад 100 різних рослин. Але тільки сім провідних аграрних культур плекали наші давні предки. Та це не завадило єгиптянам, грекам і римлянам побудувати міцні держави, створити шедеври мистецтва… Скільки ж рослин усе ж таки необхідно ненаситній у своїх потребах сучасній людині? Відповідь знаходимо у Книзі книг. Адже Богу приємні всі — від прекрасної пальми й до лихого бур’яну. Тож і вибору не маємо. Просто слід по-божому поводитися із зеленим світом, і тоді його вистачить на всіх.

Сьогодні на межах фундаментальних наук виникають нові галузі дослідження наших навколишніх і внутрішніх світів. Серед них — і біблійна ботаніка, щільно пов’язана з етнологією, фольклористикою, літературознавством. Як своєрідний ключ для розвідок у різних царинах знань, вона допомагає новому сприйняттю традиційних цінностей, співдії і взаємному проникненню цивілізацій. У підсумку ж, на думку автора цієї публікації, очікується остаточне примирення і навіть поєднання сучасної науки з релігійною культурою.

Про сім благословенних рослин Святого Письма оповідає автор книги «З Божого саду», лауреат літературної премії «Благовіст» 1988 року та премії імені Івана Огієнка 2001 р.

Аспекти біблійної ботаніки

У круговерті подій ми часом не помічаємо присутності дерев і трав, які оточують нас. Віддати їм належне допомагає Біблія. Відкривши книгу Буття, у райському садку зустрічаємо Дерева Життя та Пізнання Добра і Зла. Вони створені дня шостого, після Людини — і, власне, задля неї. Згодом різні рослини з’являються на сторінках Святого Письма, хоч і не завжди залишаються в нашій пам’яті. Проте біблійні рослини заслуговують на особливу увагу як ровесники давніх епох і свідки неповторних історичних подій. Вони допомагають нам усвідомити сув’язь античної доби із сучасністю, зрозуміти моральні проблеми наших предків, відчути живий плин Історії.

Біблійні дуби й високі тополі часто асоціюються з місцями язичницьких обрядів: «І будете ви посоромлені за ті дуби, що їх пожадали, і застидаєтеся за садки, які вибрали ви. Бо станете ви, як той дуб, що листя всихає на ньому, і як сад, що не має води». Так промовляв пророк Ісая, осуджуючи відступників. Не звинувачуючи самих дерев, пророк гнівається на язичників, які їх обрали для своїх потреб. Водночас дерева вшановувались як свідки знаменних подій: дуб із урочища Мамре, у затінку якого Авраам приймав самого Господа, завжди вважався недоторканним; тривалий час його охороняли мешканці цієї заповітної місцини.

Шанобливе ставлення до рослин притаманне біблійній традиції. Але усвідомивши, що вона створена за образом Божим, людина перестала ототожнювати себе з рослинним і тваринним світом. Якщо в античних міфах перетворення в рослину відбувається безболісно — так, наприклад, німфа Дафна з легкістю стає лавровим деревом, рятуючись від любощів Аполлона — то в українській фольклорній традиції така метаморфоза завжди пов’язана з темними силами чаклунства і є трагедією людської особистості, як у баладі Тараса Шевченка «Тополя», написаній на основі народної пісні.

Рослини в Біблії вже не виступають захисниками роду або втіленням духу предків. Автори біблійних текстів приділяють увагу рослинам залежно від їх практичного або естетичного значення. Звичайно пшениця, ячмінь і олива є мірилами добробуту. Дерева і трави, їхні плоди стають символами різних чеснот, а життя культурної рослини — навіть взірцем для наслідування. За часів пророків пастушество відступало, люди вже були щільно пов’язані з колом аграрних культур, тому такі порівняння були їм близькі. Діяв принцип аналогії: скажімо, етапи духовного виховання повторюють послідовність польових робіт — сівбу, догляд за рослинами, жнива: «Чи кожного дня оре ратай на посів, ралить землю свою й боронує? Чи ж, як рівною зробить поверхню її, він не сіє чорнуху й не кидає кмин, не розсіває пшеницю та просо й ячмінь на означенім місці…» (Ісая, 28 : 24—25).

Тим часом троянда і лілея згадуються завдяки своїй красі; стрункість кипариса і величність кедра ліванського були метафоричними образами, зразками для поетичних порівнянь. Це свідчить про високу естетичну культуру творців Біблії, котрі цінували красу поряд з іншими реаліями життя. Такі спостереження допомагають нам сьогодні зрозуміти духовну атмосферу середньої і пізньої античності, зокрема доби пророків і раннього християнства.

За книгою Буття, у раю — садку Едемському — росли різні дерева, кожне з них «принадне на вигляд і на їжу смачне», а посеред раю — Дерево Життя та Древо Пізнання Добра і Зла. Назви інших райських дерев, крім фіги чи то смокви — невідомі. Певно, деякі з них дісталися Адамові, «щоб порати землю, з якої узятий він був» (Буття, 3 : 23). Та навіщо Адамовим дітям, одягненим у шкури первісних людей, бавовник або лимон? Ці культурні рослини люди одержать значно пізніше, коли виникне потреба. Мабуть, тому й нема згадки про них у Святому Письмі.

Найпершою з рослин у Біблії названа фіга, чиє листя правило Адамові з Євою за «одяг»; після неї згадані тернина й осот, тобто бур’яни, що заважатимуть людям здобувати свій гіркий хліб. Та не дивно, що земля й справді нерідко родить бур’яни замість хліба — це залежить від того, як її любимо та обробляємо. Дивуємося іншому: якщо походження бур’янів добре відоме, бо всі вони є звичайними рослинами і зустрічаються не тільки на полях, а й у дикій природі, то родовід багатьох головних культурних рослин залишається таємничим. Та, мабуть, уже час зрозуміти творчі можливості давніх цивілізацій і сприймати їх з належною шаною. Аналіз біблійних текстів підтверджує високий рівень природничих знань в античних країнах Середземномор’я, на Близькому Сході, в Індії. І це відповідає сучасним науковим уявленням про генетичні центри походження культурних рослин та про їхнє поширення у світі! При цьому питомою рисою біблеїстики є прагнення захистити заповітний малий космос Людини.

Тарас Шевченко поетичним зором сягав сутності світової природної рівноваги. Захищаючи свій «тихий рай» — малий космос, він гнівився на всякі втручання у злагоду Людини з прекрасним Божим світом. Для нього Дніпро, Канівські гори з гаями, чисті ставки й потоки були тією основою, без якої життя земне втрачає сенс. Зрозуміло, до чого призведе загибель природного довкілля: частка не існуватиме без цілого. Ці думки Шевченка на диво співзвучні сучасним екологічним поглядам. До речі, оспівуючи дерева і трави, автор «Кобзаря» підкреслено дотримувався біблійної традиції і навіть згадував рослини у послідовності, навіяній Святим Письмом!

Надихаючи митців, Книга книг підносить їхню творчість на всесвітній рівень. Нас дивують фрески Сікстинської капели та скульптура Мойсея, створені геніальним Мікеланджело. Враження посилюється тим, що постаті людей, які говорили з Богом, близькі й співзвучні нам своєю земною природністю. А впізнаючи знайомі рослини, краще розуміємо Біблію. Тому Іван Франко у поемі «Мойсей» залучив до громади біблійних рослин — кедра, пальму, троянду та дуба — ще й не згадану у Святому Письмі слов’янську березу. І, нарешті, добре відомого, оспіваного в українських піснях дикого терна.

Серед біблійних рослин деяким деревам і травам належить визначне місце. Їх сім. Це число у біблійній традиції вважається богоугодним, а відтак сприятливим для доброго зачинання і завершення, символом достатку, розквіту і миру. Воно вказує на повноту кращих якостей, і якщо йдеться про тварин або рослини, означає необхідне різноманіття. Водночас це мінімальний набір порід або культур, які забезпечують добробут. Саме сім стародавніх культурних рослин згадуються як найважливіші в радощах і бідах. У книзі пророка Йоіла читаємо: «Опустошене поле, упала в жалобу земля, бо спустошене збіжжя, вино молоде пересохло, зів’яла оливка. Засоромилися рільники, голосили були виноградарі за пшеницю й ячмінь, бо вигинуло жниво поля. Усох виноград, а фіга зів’яла, гранатове дерево й пальма…» Віддамо ж належне чудовій сімці біблійних рослин.

Безневинна ягода винна

Широке, виїмчасте листя смокви, або фігового дерева, вражає різноманітністю. На одній гілці воно може бути п’ятилопатевим, на іншій галузці того ж дерева — трилопатевим або навіть цільним, іноді з півметра завбільшки. Ця культурна рослина не випадково згадується в Біблії першою після Дерева Життя та Дерева Пізнання Добра і Зла, бо відома з прадавніх часів. І була оспівана великим Гомером! У «Одіссеї» бачимо смокву в казковому саду Алкіноя. А щоб рідний батько впізнав Одіссея після повернення додому, герою довелося нагадати татові про його подарунки — сорок смоков та інші плодові дерева, кожне з яких мало власне ім’я («Одіссея», 7 та 24 пісні).

Так Гомер засвідчив, що у Х—ХІІ століттях до Р. Х. смоква була вже звичайною рослиною на теплих берегах Егейського та Іонічного морів. Понад три тисячі років тому її привезли до Європи з Єгипту або Аравії. Античний ботанік Теофраст у ІV ст. до Р. Х. підтвердив, що греки шанували фігові дерева і кращим із них навіть давали імена… Неплідні ж рослини стародавні садівники вилучали. Завдяки цілеспрямованому відбору виведено багато різноманітних сортів смоков, які родять від початку літа аж до зими.

Густий затінок цього дерева, як і затінок платанів, на Сході дуже цінують; говорячи, що хтось сидить під фіговницею, мають на увазі його душевний спокій, миролюбний стан. Побачивши Натанаїла під фіговим деревом, Христос покликав його згодом до себе в науку, і той став одним з апостолів.

Кажемо: неплідна смоква, неплідне фігове дерево. Цього не знаходимо безпосередньо у Біблії; поширена алегорія виникла на основі оповіді євангеліста Марка (11 : 13—21). Та досить влучно! Адже невибаглива смоква родить щороку; її соковиті, схожі на груші плоди виростають у пазухах листків без будь-якої ознаки квітування. Цей феномен здавна дивував, увівши в оману навіть великого вченого, знавця рослин, автора класичного твору «Система природи» Карла Ліннея, аж поки ботаніки у ХІХ ст. не знайшли йому пояснення. Річ у тому, що запилення й утворення насіння в смокви відбувається приховано, а сам плід може вирости й без цього. Отже, могло бути неплідним лише нікчемне фігове дерево, яке не виконувало свого призначення.

У текстах Біблії смоква часто стоїть поруч із виноградом, бо обидві ці рослини входили до «великої сімки», що забезпечувала добробут, розквіт і мир. Тому знищення фігових дерев було одним із найбільших Божих покарань: «Зберу їх дощенту, говорить Господь: не буде ягід у них на винограді, і не буде на фіговім дереві фіг, а їхнє листя пов’яне» (Єремія, 8 : 13). Плоди смокви, за біблійним узвичаєнням, сусідують саме з виноградом. У сповіді про щасливе минуле в поемі Тараса Шевченка «Великий льох» згадуються ті ж таки біблійні плоди: «А гетьманша, було, вийде… І фіг, і родзинок — всього мені понадає і на руках носить…»

Мають вони і цілющі властивості. Це теж відображено у Біблії: пророк Ісая наказав прикласти до хворого місця пов’язку з фіг — і вилікував царя Єзекію… А нині одержуємо сенсаційні повідомлення про ефективну протипухлинну дію біблійних фруктів — звичайних фіг.

Якщо потрапите весною на теплі береги Криму або Кавказу, не забудьте привезти звідти молоду гілочку смокви. Посадіть її до простого керамічного горщика з доброю землею і щодня поливайте. Гілка неодмінно пустить коріння і за два літа виросте на підвіконні у чудове деревце. А біля кожного листка, без ніякого квіту, з’являтимуться оті загадкові зеленкуваті фіги. Якщо першого літа плоди не вродять, все одно можете почуватися Адамом або Євою в Едемському садку, адже фігових листків у вас буде доволі!

До «чудової сімки» належить і гранат. Круглі плоди на кінчиках пружних пагонів, повні соковитого гранчастого насіння, а також червоні, наче кров, квіти гранатника здавна були взірцем для образних порівнянь. «Твої губки — немов кармазинова нитка, твої устонька красні, мов частина гранатового яблука — скроня твоя за серпанком твоїм!» (Пісня над піснями, 4 : 3). Серед прикрас Господнього храму, збудованого Соломоном, привертає увагу мідяне литво плодів гранатника. І сьогодні гранат залишається своєрідним мірилом краси, його обсипані цвітом кущі символізують вічне життя. Довершені уявою художника форми плодів і дзвіночків-квітів зустрічаємо в оздобі інтер’єрів та на декоративних тканинах. «Барва граната» — так назвав Сергій Параджанов один із кращих своїх фільмів.

Плоди гранатника, що їх принесли розвідники Мойсея, мали переконати ізраїльтян у багатстві краю Ханаанського; отже, вони цінували ці фрукти нарівні з виноградом. Хоча гранатник не був однією з головних харчових культур, як фігове дерево або фінікова пальма, проте він вважався показником добробуту разом з іншими рослинами «великої сімки». Незчисленні ягідки під яскравою шкуринкою шанувалися як символ родючості.

Ніжні гранати далеко не завезеш волами, ба навіть кіньми. Тому в Україні ще в середині ХІХ століття були вони рідкісними й дорогими гостинцями. За фольклорною традицією, це яблука з рай-дерева, що росте в далекому ірію заморському, куди на цілу зиму відлітають гуси-лебеді. Така слава граната відбилася в наївних «мальовках» — розписах та вишивках, героїнею яких є птиця Жар. Схожий на павича птах, сидячи на дивовижному золотому дереві, ласує отими казковими яблуками — як у вірші Ігоря Калинця: «Навпроти райські яблука на дереві райськім клювати внадилася рай-птиця віддавна...»

З настанням епохи залізниць і пароплавів «райські яблука» почали у достатку з’являтися на ринках Східної Європи. Та, власне, культура гранатника в Україні ніколи далі Криму не просувалася, за винятком кімнатного граната, дуже схожого на звичайний, але з маленькими листочками, квіточками й плодами. Це карликове деревце останнім часом розповсюдилося по наших містах, збагативши колекції хатніх рослин. Але, можливо, швидке потепління клімату, що настає, спонукає й великі «райські яблука» переселитися на береги Дніпра?..

В описі голоду й спустошень своєї країни пророк Йоіла називає разом усі сім найважливіших стародавніх культур. Між ними вино згадане одразу по збіжжю, власне ж виноград — третім після пшениці та ячменю. Таким і було його справжнє місце у «великій сімці» античності; хліб і вино поруч фігурують у біблійних текстах як основа життя. Цар Салимський Мелхиседек виніс хліб і вино назустріч Аврааму, що повернувся з відбитими у чотирьох східних царів полоненими; саме виноград зачав був садити після потопу муж землі Ной.

Чому винограду належало таке важливе місце у житті античних народів, легко зрозуміти, згадавши, що їм бракувало більшості знайомих нам фруктів, ягід та овочів. Не було культурних груш, абрикосів, слив та вишень. Людям Старого Світу не були відомі не тільки ананаси, а й картопля, кукурудза, помідори; на городах царювали капуста й буряк. Солодкі апельсини й мандарини з’явились в Європі лише через два з чимось тисячоліття після подій, описаних у Пророчих книгах. Стародавні ж сорти столового винограду ледве чи поступалися нинішнім; вважається, їхні ягоди бували завбільшки зі сливу. Те, що посланці Мойсея ледь донесли одне-єдине гроно з Ханаану, можливо, не така вже й гіпербола.

В усі часи культура винного грона вимагала багаторічної праці, тривалих турбот. Стан виноградників був показником розвитку держави, добробуту її народу. Особливо шанували старі виноградні лози, що утворювали альтанки, де господарі відпочивали біля свого порога, приймали гостей; у книзі пророка Михея вираз сидіти під своїм виноградником і під своєю фіговницею означає мир і спокій. Заповітного звучання сягає образне бачення праці виноградаря як дії духовного очищення і відродження: «Я правдива Виноградина, а Отець Мій — Виноградар. Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає, але всяку, що плід родить, обчищає її, щоб рясніше родила» (Євангелія від Йоана, 15 : 1, 2).

Таємницю родоводу культурного винограду вчені й досі не можуть розплутати. Дикий лісовий виноград споконвіку росте на українському Півдні, по заплавах і дібровах. Особливо багато його в передгір’ях Криму. Там він, можливо, прислужився первісним виноробам, людям кам’яної доби, п’ять тисяч років тому. Але лишається загадкою, звідки походить одна з найдавніших культурних рослин — справжній європейський виноград, бо у дикому вигляді він не зустрічається. На береги Дністра, Бугу й Дніпра давні сорти його потрапили з Ольвії, Херсонеса та інших грецьких міст Причорномор’я ще у
VІІ ст. перед Р.Х.; ченці перших християнських закладів сприяли просуванню виноградарства на північ, розводячи винну ягоду в монастирських садах. Згодом виноградна лоза прижилася й у садибах селян і городян.

Оскільки виноградні грона достигають після збіжжя, то скрізь, де існувало виноробство, збирання їх було святковим ритуалом: з піснями, веселощами, танцями, паруванням молоді; цим завершувалося щорічне коло землеробської праці. Та проблема пиятики існувала, мабуть, від початків світового виноробства, про що свідчить життєвий досвід патріарха Ноя, який, сп’янівши, дозволив насміятися із себе синові на ім’я Хам. У Святому Письмі звучать застереження щодо надмірного вживання вина, що спричиняє «мутноокість» (Буття, 49:12), «немудрість, забуття Закону» (Приповідки Соломонові, 20:1, 31:5) та хвороби (Осія, 7:5). Але ж, погодьмося, виноградна лоза і грона в цьому не винні!

На чолі семи обранців

Попереджаючи про прихід Христа, який відділить Добро від Зла, отже, розв’яже питання, що постало свого часу перед пророками і турбувало античне суспільство, Іоан Христитель порівнює Добро і Справедливість із пшеничним зерном: «Лопата вже в руці в нього, і він очистить тік свій та збере свою пшеницю до засіків, а полову спалить вогнем незгасним». Метафоричний вираз «відділити зерно від полови» й дотепер лишається поширеним і зрозумілим. Адже за біблійних часів, як і нині, пшениця була найважливішою культурною рослиною Європи й Близького Сходу. У Біблії вона згадується десятки разів. Серед багатств Обіцяної Богом Землі, Второзаконня першою називає пшеницю. Вона ж — у вірші з пророчої книги Єремії, де наводиться попередження чужинцям, які насміляться скористатися Господнім спадком.

Від урожаю хлібних культур залежав добробут населення краю, де не завжди вистачає дощів. Лани у Палестині в ті часи не поливалися. Тому Біблія часто розповідає про голодні роки; разом із цим Єгипет згадується як країна, багата на воду для зрошення пшениці.

Вічна тема залежності врожаю від погоди звучить і в українському пісенному фольклорі, де пшениця теж займає почесне місце. Колядка, що співається на Різдво, запрошує дощ зросити весняне поле: «А зрадується жито, пшениця, всяка пашниця».

Вирощувати пшеницю почали дев’ять тисяч років тому і саме на Близькому Сході. Тоді була вона не такою розкішною, як нині. Ламкий, тоненький колос розсипався на окремі колоски; падаючи на землю, колосок врізався в неї остюком, наче маленьким списом, і тримався, аж поки не проростало єдине зернятко. Тому й зветься ця дика пшениця однозернянкою. Росте вона у передгір’ях Малої Азії, звідки потрапила до Криму, де вважається рідкісною рослиною; занесена до Червоної книги України.

Коли Іоан Христитель звертався до перших вірних, пшениця була вже схожа на сучасну свою сестру, і в колосі її налічувалося кілька десятків ваговитих зернин.

Особливо цікавими були знахідки хлібних зерен серед керамічного посуду трипільської культури, яку відкрив 1896 року на правому березі Дніпра археолог В. Хвойка. Виявилося, що понад чотири тисячі років тому тут жили землероби, знайомі з м’якою пшеницею, яка займає тепер більшу частину пшеничних полів і годує майже третину людства.

Починаючи принаймні від VІІ століття до Р. Х. хлібороби нашого лісостепу, яких великий історик античності Геродот чітко відрізняв від скіфів, називаючи борисфенітами, тобто наддніпрянцями, постачали збіжжя до грецьких міст Причорномор’я й самої Греції. Про це переконливо свідчать археологічні знахідки речей, що ними греки платили за хліб: амфори для вина та олії, золоті й срібні вироби. Найбільше коштовностей виявлено саме між Дніпром і Дністром; отже, праслов’яни зберегли хліборобські традиції трипільців і були експортерами пшениці в античному світі. Мабуть, північне зерно було не лише дешевшим, а й кращим від місцевого, якщо його возили з такої далечини.

Тому можна припустити, що «батько історії» Геродот помилявся, пояснюючи у своїй книзі «Мельпомена» похід Дарія Гістаспа у Скіфію емоційним бажанням перського царя помститися за колишні кривди. Просто у 512 році до Р. Х., перед своїм вторгненням до Греції, східний автократ наслухався порад, як позбавити еллінів продовольчої бази і тверезо переслідував цю стратегічну мету. Від того ж таки Геродота дізнаємося, що йому це не вдалося. Мабуть, економічні й політичні радники можновладців мають однакові хиби за всіх часів… Так чи інакше, але праслов’янська традиція вирощувати збіжжя на продаж збереглася й донині.

Ще у ХVІІ столітті в Україні сіяли переважно яру пшеницю. Та від 30-х років ХІХ ст. настав розквіт світового експорту українських сортів м’яких озимих пшениць. Особливо вони сподобались у Канаді та США, давши початок новим гібридним зимостійким сортам. А зі старовинних сортів «Улька», «Гірка», «Синя», «Полтавка» виведені продуктивні й невибагливі пшениці для Англії, Франції, Австралії. Так Україна стала новим геноцентром пшениці, так би мовити — її другою батьківщиною.

Внаслідок досліджень генетиків стало відомо, що у дикій природі м’яка і тверда пшениці не мають рідних сестер, хіба що далеку родичку, однозернянку. Отже, залишається нерозгаданим, хто і коли подарував людству першу з «великої сімки» біблійних рослин.

Інша із семи благословенних рослин Землі, ячмінь, хоч і стоїть у текстах Біблії поруч з пшеницею, але завжди після неї. Зрозуміло, бо ячмінне зерно менше цінувалося. Про це свідчить, зокрема, згадка Йоана Богослова про три ковші ячменю, які дорівнювали за ціною одному ковшеві пшениці. Ячмінь сіяли на пісних землях, по сухих пагорбах і на межі пустелі. Невибагливий ячмінь давав сякий-такий урожай, і збирали його напередодні великих жнив. Задовольнялися ячним хлібом убогі люди; чудо нагодування Ісусом п’ятитисячного натовпу п’ятьма ячними хлібами сталося навесні, перед Пасхою, коли запаси збіжжя вичерпувалися і багато бідняків голодувало. Давня приказка «Приймай ячне за вдячне» радить задовольнятися тим, що Бог дає. І в українських піснях ячмінь, за біблійною традицією, згадується після інших зернових: «Я пшениченьки не жала, ячменичку не в’язала».

У нас ячмінь також почали вирощувати ще за часів трипільської культури. Від тих далеких часів ячмінь не втратив свого значення, залишаючись четвертою зерновою культурою Землі після пшениці, кукурудзи та рису. Його вирощують у всьому світі на 90 мільйонах гектарів. А завдяки тому, що ячмінь не дуже боїться холодів, його сіють у Фінляндії аж біля Північного кола, в Тібеті й Непалі — на захмарній висоті у пів-Евересту.

Кілька років тому в північній Англії археологи знайшли дерев’яні дощечки з нерозбірливими літерами. Коли написи, виконані 1900 років тому класичною латиною, були прочитані, виявилося, що це листи коменданта римських легіонерів до префекта. В одному з цих послань комендант висловлює свою стурбованість тим, що в легіонерів закінчилось пиво і вимагає поновити його запаси. Виходить, і в давні часи від цього напою залежали настрій і завзяття воїнів, які охороняли кордони Римської імперії від войовничих кельтів. Між іншим, дощечки засвідчують, що легіонери одержували не лише пиво, а й опій — чи то на медичні потреби, чи для забуття обтяжливих військових буднів.

Пиво з ячменю було звичним напоєм України-Русі вже у ІХ столітті. На початку ХХ ст. не було в нас жодного містечка без пивного заводу — броварні (звідси й назва Броварі), з власною маркою цього напою і навіть маленькими технологічними таємницями, а також фірменими пляшками з темно-зеленого гутного скла.

Дерева миру і достатку

Звичайно низеньке, це дерево проте любить світло і простір. Стовбур його нерідко росте криво, примхливо розкинувши гілля навсебіч. Оливові гаї на палестинських пагорбах — олеарії — вражають своєю красою кожного, хто їх уперше побачить. На зиму олива не скидає свого темно-зеленого згори, сріблясто-сірого знизу листя, відтак вважається вічнозеленою. Навесні у пазухах листків з’являються китиці дрібненьких, запашних жовтувато-білих квітів з чотирма пелюстками, трохи схожих на бузкові.

Чорні або темно-фіолетові оливки, завбільшки з невеличку сливу, містять чудову олію. Заради цих плодів, нектару квітів та міцної деревини оливу почали вирощувати за кілька тисячоліть до Р.Х. і визнавали її однією з семи найшанованіших рослин. З’явившись на Близькому Сході, олива вирощувалася у Давньому Єгипті і розповсюдилася по всіх Середземноморських країнах. Звідти її завезли на Кавказ і до Криму.

Однією з причин, чому оливові дерева сприймались як дарунок Божий, є те, що у дикому вигляді, як і виноград, європейська олива не зустрічається. Вона не вимагала особливого догляду, нескладною була й стародавня технологія одержання олії. Дозрілі плоди товкли в ступі або пресували кам’яним точилом. Спочатку спливала найкраща, жовта олія, потім — зеленкувата. Її вживали в їжу, нею лікувалися, освітлювали житло… Вона ж, згідно з релігійними канонами, входила до складу мира для святого помазання при посвяті у вищий духовний сан і в царі (Вихід, 30 : 23—25). З прадавніх часів оливові дерева вважаються ознакою добробуту тієї місцевості, де їх вирощують, міцності й надійності роду, який ними володіє. Завдяки цьому оливова гілка стала емблемою миру й оновлення, тверді земної. Згадаймо хоча б той листок оливи, що його принесла Ноєві після потопу пташка: «І голубка вернулась до нього вечірнього часу, — і ось у неї в дзюбку лист оливковий зірваний. І довідався Ной, що спала вода з-над землі».

Олива — найбільш довголітня з усіх культурних рослин. На Святій Землі окремі оливові дерева сягають двохтисячолітнього віку і є живими пам’ятками історії, свідками євангельських подій. Назва Гетсиманського гаю, де страждав і молився Ісус, перекладається як «олійне точило» — камінь, з-під якого під тиском тече оливкова олія. У цій священній місцині й досі збереглося кілька древніх оливових дерев; християнські ченці збирають кісточки плодів і роблять з них чотки.

Зображуючи природу біблійної країни, письменники й поети не оминали оливу. Вона є окрасою краєвиду в поемі Пантелеймона Куліша «Магомет і Хадиза»: «Скрізь пишно слалися, мов златоткані ризи, лани хвилястого, густого жнива, і обіймалася з виногроном олива».

В Україну оливкова олія завозилася з теплих країв, переважно з Туреччини, і була досить дорогою. Її замінник для харчових потреб знайшовся лише на початку позаминулого століття, коли з американської «сонячної квітки», яка спочатку була суто декоративною, народні селекціонери вивели промислові сорти соняшника. Соняшники прикрасили наші краєвиди незгірше від біблійних олив на радість бджолярам і поетам.

Та якщо соняшнику холоди не страшні, бо він устигає вирости й дати насіння за одне літо, то оливові дерева потребують сухого, спечного літа і м’якої, вологої зими, тобто субтропічного клімату. Вони витримують лише короткочасні морози. Тому-бо культура оливи прижилася в нас тільки на південному узбережжі Криму. Але й тут є олива-патріарх! Під Ялтою, у Нікітському ботанічному саду росте могутнє оливове дерево, що досягло 500-річного віку…

У давній традиції Месопотамії та Єгипту деревом життя вважалася пальма. Це уявлення про неї збереглася і в античному Середземномор’ї. Віття пальми, точніше великі пірчасті листки, кидали під ноги переможців, коли ті поверталися додому. Пальмовим листям урочисто вітали Ісуса Христа під час в’їзду до Єрусалима. Відтоді цей день зветься пальмовою неділею, а у нас в Україні — вербною. За тиждень перед Великоднем вербові гілки несуть перед храмовою процесією. Повернувшись з церкви, наші дідусі й бабусі приносили додому вербіння як звістку пробудження природи. Бо в кожному краї є своє традиційне дерево життя.

Гаї фінікових пальм ростуть уздовж річок, струмків і по оазах від Атлантичного океану до Перської затоки. З прадавніх часів їх культивують заради солодких плодів, а також цупкого волокна для грубої тканини й мотузок. Краса високого стовбура, розетка довгого, схожого на гілки вічнозеленого листя й грона смачних фініків, з яких готують чимало наїдків і напоїв, — усе це дозволило пальмі увійти до кола небагатьох рослин, що поєднують естетичну довершеність з винятковим господарським значенням.

Те, що вона може родити без ніякого догляду, а її стовбур росте, не розгалужуючись, просто вгору, щороку дедалі вище підносячи крону, зробило фінікову пальму символом страдництва й вірності у християнському вченні. Від неї пішло й слово паломник. Так називали не всякого прочанина, а лише того, хто побував у Святій Землі. Свідченням досягнутої мети мандрівки було принесене додому пальмове «гілля», власне — листя.

Прекрасна пальма привертала увагу поетів, які, наслідуючи авторів Біблії, вбачали в ній образ жіночності і водночас доброчинності, справедливості. У «Пісні над піснями» пальма є взірцем краси й стрункості: «Став подібний до пальми твій стан, твої ж перса — до грон виноградних!» Пальмовий квіт, що обіцяє рясні плоди у мирному затінку вічнозеленого листя, надихає на образ праведника: «Зацвіте справедливий, як пальма…» (Книга Псалмів, 91 : 13). Порівняння «не буде він, мов пальма, зеленіти» звучить і в поетичному переспіві Біблії, а саме книги Йова, створеному П.Кулішем.

У нас пальми ростуть і цвітуть під склом, у теплицях та фітотронах ботанічних садів. Але допитливий може виростити пальму і вдома. Для цього треба лише посадити тверду фінікову кісточку в горщик, не забуваючи хоч іноді поливати. За пару місяців кісточка проросте, і якщо згодом пересадити оце «пальменя» до діжки з добрим ґрунтом, тримаючи у світлому приміщенні — тоді стане воно на сьомий рік дорослою пальмою й заквітне… У Києві, Львові, Харкові цю майже тропічну рослину можна побачити в того, кому вона дісталася як бабусин або матусин спадок. Терплячими людьми були наші предки, до того ж вони добре знали Святе Письмо!

* * *

Дуже багато змін сталося у світі відтоді, як написана книга Буття, але не змінилося значення рослин. Як і тисячі років тому, вони годують і одягають нас, живлять повітря і прикрашають землю. Відроджуючись духовно, ми сьогодні ніби йдемо шляхом перших читачів Святого Письма. Як виявилося, більшість культурних рослин, згаданих у Біблії, росте в Україні! Це наводить на думку, що Книга книг і відображені в ній події ближчі до кожного з нас, ніж можна уявити. Усвідомлення цього дива допомагає зрозуміти Вищий сенс різноманіття царства рослин, доглядати їх у поті свого лиця, знаходити в душі зерно любові до них… Можливо, ця любов допоможе світові вистояти на пронизливих вітрах нашої техногенної доби.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво