«ЧТО ЖЕ ИЗ ЭТОГО СЛЕДУЕТ? СЛЕДУЕТ ЖИТЬ!» - Соціум - dt.ua

«ЧТО ЖЕ ИЗ ЭТОГО СЛЕДУЕТ? СЛЕДУЕТ ЖИТЬ!»

27 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 27 вересня-4 жовтня

Дивна річ ця пам’ять. Поводитися з нею можна як завгодно — залежно від часового й історичного контексту...

Дивна річ ця пам’ять. Поводитися з нею можна як завгодно — залежно від часового й історичного контексту. Здебільшого ж — від морально-етичного.

Історія цивілізації налічує величезну кількість катастроф і людських трагедій, що згодом стають вельми зручним грунтом для різноманітних міфологізацій і містифікацій, перетворюючись врешті на предмет безкінечних спекуляцій і безвідмовний інструмент в арсеналі демагогів. Ризикуючи впасти в риторику і банальність, все ж зазначу: найкращий пам’ятник минулому — теперішнє. Точнісінько так само, як життя у всіх його виявах, — єдина альтернатива смерті.

Пильність — наша зброя?

По правді, на тему сьогоднішнього матеріалу мене вивела випадкова розмова в компанії колег. Ішлося про новий проект — будівництво центру «Спадщина» у районі Бабиного Яру, гроші на який виділив Американський єврейський розподільний комітет «Джойнт». Думки, як завжди, розділилися. Хтось скептично знизував плечима (мовляв, знову американські товстосуми роблять вигляд, що хочуть нам підставити дружнє плече, та й, урешті, як це? — общинний центр на кістках загиблих, фактично на кладовищі), хтось дуже прагматично і доказово протестував. Варто зазначити, що риторика в стилі «американські товстосуми», «не допустимо» і т.д. завжди звучить малопереконливо, а часом і пародійно. Не даремно ж багато років улюбленим каламбуром радянських людей була приповідка: «хто носить джинси «адідас», вітчизну завтра той продасть». Але коли мова йде про речі серйозні, хочеться розібратися, заради чого знову використовується важка артилерія — «не допустимо», «наруга», «цинізм»?

Треба сказати, що відносини «Джойнта» й України носять настільки довгостроковий характер, що тут уже доречно говорити про репутацію і взаємну довіру. У 20-х роках, приміром, комітет надавав серйозну допомогу голодуючій Україні, годував понад 800 тисяч українських дітей. Мене ці цифри переконують більше за будь-які пафосні промови про хитрих капіталістів, які «без сумніву щось замислили». Але в колективній пам’яті залишаються радше численні статті в дусі сумнозвісної сталінської преси, що страшенно любила нагнітати демагогічну істерію. Чого варта, приміром, стаття якогось «полковника Н.Тягунова» у березневому номері «Знамени» за 1953 рік під дивною назвою «Пильність — найгостріша зброя радянських людей». Хочете, процитую? «Радянські люди пам’ятають, що 1921 року, прикриваючись лицемірними фразами про «допомогу голодуючим», «Джойнт» вів політичну, військову й економічну розвідку і шпигунство».

У контексті сьогоднішніх подій я переконуюся, що «радянських людей» у нас залишилося ще предосить. І з вибірковістю пам’яті в них дотепер усе в порядку. Можна ще поозиратися, чи немає часом поблизу лікарів-убивць.

А чи був хлопчик?

Отже, питання перше, релігійно-історичне: чи не образлива для розстріляних у Бабиному Яру та їх рідних сама ідея спорудження центру «Спадщина» на місці загибелі людей?

Відразу хочу попередити запальних та емоційних, що мій сумнів лежить цілком у конкретній площині:

— чи справді будівництво задумане на місці розстрілів?

— якого роду будівництво припустиме в цих місцях?

У «Джойнті» з цього приводу мені розповіли, що до них роками зверталися громадські організації з різноманітними проектами. Одні стосувалися багатовікової історії євреїв України, їхньої культури, традицій, взаємодії з іншими народами, інші — історії їхніх переслідувань за царських і радянських часів, а особливо — у період Голокосту, у тому числі й трагедія Бабиного Яру. Були і проекти щодо реальних можливостей розвитку общинних просвітницьких і освітніх програм. Врешті стала очевидною необхідність створити серйозний общинний центр, ідея якого і була запропонована на розгляд усіх єврейських організацій Києва. Загальна розробка, одержання відповідної ділянки землі і мобілізація фінансування зайняли приблизно два роки. У результаті визріла ідея, що одержала назву проект «Спадщина» і передбачає будівництво в Бабиному Яру музею, меморіалу й общинного центру. У конкурсі взяли участь українські й ізраїльські архітектори. До складу авторитетного журі входили відомі архітектори України, Ізраїлю і США, представники єврейських громадських організацій. У роботі журі брали участь (що дуже важливо!) і соціальні психологи. У результаті переміг проект ізраїльтян Ульріка і Даніели Плезнерів. Професор, архітектор Лариса Скорик (до речі, також учасник конкурсу), тобто людина, яка цілком професійно може судити про проект-переможець, вважає, що перевагу віддали ізраїльській парі абсолютно справедливо, та й місце для будівництва вибране вдало: «...Поховань на цьому місці не було. З цього погляду я не бачу перешкод для будівництва центру. Архітектурне рішення може бути таким, що взагалі жодних проблем не буде: приміром, до Бабиного Яру прилягає меморіал, а сам общинний центр повернений до житлових будівель, до міста».

…Не сумніваюся, що опоненти проекту, які проводять лінгвістичні паралелі щодо німецького слова BAUSTELLE — «будмайданчик» (нібито так німецькі окупанти називали урочище Бабин Яр), — щирі у своєму обуренні, проте аргумент цей виглядає відвертою натяжкою попри його літературну красивість. Справді, який це має стосунок до суті питання? Мене завжди дивувало істеричне схлипування моїх інститутських викладачів суспільних наук: кожен німецький солдат у ранці носив томик Ніцше, отже, Ніцше — ідеолог фашизму! Хіба це не маячня? А якби кожен німецький солдат носив у ранці томик Гейне, який, до речі, був одним з улюблених поетів Гітлера? Я це до того, що причинно-наслідковий зв’язок не може бути механічним.

Справді, хочемо ми цього чи не хочемо, життя триває: сьогодні в ландшафтному парку Бабиного Яру вже гуляють молоді мами з колясками, там цілуються закохані пари, а діти грають у футбол. Вважати чи не вважати це святотатством? Усе залежить від кута зору. У такому разі, чи можна проводити спектаклі і рок-концерти в Жовтневому палаці, у підвалах якого були розстріляні сотні людей? Зрештою, будемо чесними: у державі, яка називалася колись Радянським Союзом, практично кожна п’ядь землі просякнута кров’ю і злочинами проти людини.

Дослідники (архітектори, історики) вважають, що твердження, нібито будівництво розгорнеться на місці розстрілів, м’яко кажучи, не зовсім відповідає дійсності. Якщо ж говорити про конкретні аргументи, то на місці майбутньої забудови працювала комісія — експедиція Інституту археології НАНУ на чолі з доктором археологічних наук Г.Івакіним. Ними було зроблене шурфування, після чого висновки прозвучали однозначні: останків загиблих не виявлено.

Є розбіжності у версіях щодо шляху, яким жертв вели на розстріл, і самого місця розстрілів: західні або південно-західні вибалки Яру. Проте ділянка, вибрана для будівництва центру, не збігається із жодною із зазначених територій.

Що стосується релігійних канонів, які дуже суворо в будь-якому віросповіданні вимагають не тривожити загиблих, то, наскільки мені відомо, на запрошення головного рабина України і «Джойнта» це питання вивчали фахівці авторитетної ізраїльської організації «Атра кадіша» і дійшли того самого висновку: будувати можна.

Без фанатизму

Питання друге, морально-етичне. Створення общинного центру передбачає наявність у ньому етнографічного музею, театральної студії, молодіжних і дитячих програм. Хіба це не святотатство?! — запитують опоненти.

…Іноді я думаю з різних приводів: як шкода, що ті, хто пішов, не можуть сказати свого слова. За них говорять живі і почувають себе іноді при цьому майже месіями.

Що є гранню, за якою прагнення пам’ятати минуле і не святотатствувати переходить у до болю знайому «пильність», у колективні звернення, у кампанії під гаслом «не допустимо!» У таких ситуаціях, як правило, у воді вже не видно «дитини», і в загальному азарті мало кому спадає на думку поставити собі запитання: а чого, власне, «не допустимо»? Войовничість небезпечна однією старою як світ помилкою — самообманом. Найзгубніший вияв самообману полягає у впевненості, що нас ніхто не може ошукати. І в хворобливому чеканні цього.

Є ще один нюанс у цієї теми. Вже коли сам факт будівництва викликає такий гучний протест, то чому не почали обурюватися раніше? Цілком логічним видається подив головного рабина України і Києва Якова Дов Блайха: «Де цей емоційний протест, коли в Бабиному Яру прямо на кістках грають у футбол або будують телевежу, станцію метро «Дорогожичі», СТО, магазин «Спорттовари», бензоколонку?! Якщо не можна ходити територією Бабиного Яру, то як можна допускати такий інтенсивний рух взагалі вулицями у цьому ареалі, де наших близьких гнали до рову?» Правий рабин. Ще раз мимоволі замислюєшся, як легко перетікає одне в друге — боротьба за справедливість — у демагогію, боротьба за моральність — у лицемірне святенництво.

Варто наголосити, що концепції общинних центрів бувають різними. Цей за визначенням буде просвітницьким і освітнім. Освіта — як формальна, так і неформальна. А ось розважальних програм жодних — нічого спільного із заводським клубом або палацом піонерів.

Кому це потрібно?

Є ще один аспект у цієї теми. Цього року почастішали локальні спалахи того, що багатьма єврейськими виданнями визначено як антисемітизм: хуліганський розгром синагоги після футбольного матчу, серія статей у «Персонале», полеміка, яка триває навколо них... Питання напрошується саме собою: будівництво в Бабиному Яру — це подія, важлива лише для єврейської общини? Або це подія для всієї України?

Історія єврейського народу просто замішана на надзвичайній духовній стійкості, здатності народу відроджуватися буквально з попелу. Поряд із жертовністю цей народ завжди виявляв героїзм, заснований на тому, що називається «жагою життя». У принципі це легко пояснити: вижити часто можна було, лише долаючи наслідки катастроф, прикрості і проблеми.

Музеї Голокосту і єврейської спадщини існують у всьому світі — у Парижі, Берліні, Єрусалимі, Нью-Йорку, Вашингтоні, Амстердамі, але цей комплексний проект є унікальним. Дуже цікаво прокоментував цей факт архітектор Генріх Фільваров: «Бабин Яр — це не лише знак єврейської трагедії. Це знак катастрофи європейської моралі. І коли ми говоримо про те, що поблизу Бабиного Яру має бути зведений центр-меморіал (поруч із ним місто виділило місце для православної каплиці, адже тут також загинуло багато українців, росіян, циганів), то мова йде не тільки про скорботу за загиблими, а й про постійне нагадування: те, що сталося, може, але не повинне повторитися». Мені здається, Генріх Йосипович висловився дуже влучно, і події 11 вересня минулого року в Штатах — тому підтвердження. До речі, думки і там розділилися: одні вважали, що руїни Світового торгового центру варто лишити без змін як постійне скорботне нагадування про трагедію, другі були переконані, що тут повинні вирости нові будинки — ще кращі за старі, а серед них і пам’ятник жертвам теракту. Знаменитий поет Салман Рушді приєднався до других, бо переконаний: найкращий пам’ятник загиблим — нове життя. По правді, його можна зрозуміти. До того ж, якби людство щоразу на місці катаклізмів залишало руїни, земля була б укрита згарищами.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво