Чорний привид, або незбагненність Голодомору. Роздуми над книгою Миколи Лактіонова-Стезенка «Смак трави» - Соціум - dt.ua

Чорний привид, або незбагненність Голодомору. Роздуми над книгою Миколи Лактіонова-Стезенка «Смак трави»

13 лютого, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 13 лютого-20 лютого

«Кир’ян Уманець сидів зі мною за однією партою… Помер на моїх очах у канаві. Ми, діти, стояли кружком, а він лежав у калачиках — домирав. Мене надзвичайно потряс випадок, коли Грицула зарізав і зварив свого хлопчика. Його жінка йшла по селу старцювати з малою дитиною на руках, а вдома лишила Ганну і маленького Антона. Поки ходила, батько зарізав сина, а дівчинці Ганні наказав мовчати, щоб сиділа мовчки і їла…»

Щоб збагнути голодомор, треба залучити не тільки розум. На мить треба перебороти ту анестезію, яка раціоналізаціями та ілюзіями захищає нас від дійсності, пробудити приспану уяву та зуміти побачити серце темряви. Бо тільки уява, джерело не лише творчості, а й людяності, допоможе адекватно збагнути справжні виміри цього жаху.

Григорій Грабович. «Голодомор і пам’ять», часопис «Критика», число 12, грудень 2003 року

Звали її Пріською. Помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, і до ранку всі померли.

З Народної Книги-Меморіалу «33-й: голод». Упорядники
Л. Коваленко, В. Маняк, 1991

Голодомор так само важко збагнути, як і смерть. Бо він і є — смерть.

Голод 1932—1933 років віддалений у пам’яті на 70 літ, але він стукає у наше серце, судомить нашу душу. Він з нами, він у генах кожного з нас. Варто було, скажімо, минулого літа можновладцям зорганізувати «контрольну тривогу» з приводу хліба і хлібопродуктів, як усе поспільство (а не окремі «несвідомі елементи»!) струснулося від жаху, від страшної примари голоду. Особливо потерпала від передчуття біди перманентно голодна більшість українського населення — мільйони обділених, окрадених і зубожілих громадян «незалежної» України. Незалежної від усього, крім чорного привиду голоду, який супроводжував її протягом віків, а особливо останні 350 «переяславських» літ — Москва завжди тримала Малоросію на «голодному пайку». Пригадую розповіді батька-матері, які, аби порятуватися від голоду, наймалися «на строк» до бессарабських поміщиків. Тоді, бувало, вони могли собі дозволити уприкуску з черствим чорним хлібом поласувати білою запашною булкою — виходив такий собі бідняцький «гамбургер»… Про 33-й розказували мало — боялися! А от 47-й я вже й сам спізнав. Влада обчистила колгоспні комори до останнього зерняти, податки були скажені — почався голод. Але, що дивно, і тоді люд не втрачав почуття гумору. Мої односельці жартували, киваючи на пам’ятник «залізному Йосі»: «Сталін показує рукою — йдіть у Західну за мукою!» (щоб урятуватись, ходили до сусідньої Тернопільської області, де ще не було суцільної колективізації, аби виміняти такий-сякий харч. Чи не доказ це для правовірних комуністів, які все списують на засуху?).

…Відомий кінорежисер Микола Лактіонов-Стезенко до осмислення справжньої суті голодомору-33 доходив важко, долаючи всілякі «табу», пропагандистські стереотипи та ідеологеми. Це він ще 1987 року почав і через два роки завершив «головну справу життя» — зняв перший в Україні документальний фільм «33-й, свідчення очевидців». Стрічка й понині, як у нас ведеться, лежить на полиці! «Гласність волаючого в пустелі» — як давно вже сказав наш відомий критик Григорій Сивокінь…

В автобіографічних замітках Микола Полікарпович занотував:

«Написати б Президентові і сказати: Леоніде Даниловичу! Змушений потурбувати Вас, найвищу особу держави… Допоможіть! Хай за Вашого президентства побачить світ залежаний фільм «33-й…» Нащадки зрозуміють і відзначать, що за всієї складності моменту Голод-33 отримав-таки широкий розголос, і на повен голос названі його творці — Вищі персони компартії.

Будь-яка відповідь, пане Президенте (крім позитивної), мене не здивує. Мені 75. І в цьому житті мені особисто вже нічого не треба.

Все залишається людям…»

Та митець, попри нерозуміння і байдужість, не зрадив темі, написавши книгу «Смак трави», яка, здолавши традиційні митарства, на початку нинішнього року побачила світ у бібліотеці знаного часопису «Дніпро». Видання має підзаголовок — «Приклад швидкої побудови соціалізму в окремо взятій країні», але автор (опір матеріалу!) виходить далеко за межі окресленої теми. На початку він намагається спрогнозувати, чи був би голодомор при Леніні (до речі, був — у 1921 році), але незабаром доходить висновку, що вже не Ленін, а створена ним система державної влади («Никакой свободы образования политических партий в России мы никому не позволим. Для этого у нас есть одно очень хорошее средство — власть!») була головною передумовою соціальних катаклізмів. Прагнення «залізною рукою загнати людство до щастя», глибока зневага до селянства, ігнорування виробленого століттями селянського укладу, диктаторські замашки великих і малих вождів призвели, зрештою, до катастрофи. Саме Леніну належить вислів — «ідіотизм сільського життя», вислів блюзнірський і образливий.

Що ж сталося на Україні в 1932—1933 роках? Голодомор був продовженням сталінської антиукраїнізаторської політики, свідомим геноцидом української нації. Зрештою, Сталін виявився не лише українофобом, він був націєфобом взагалі (згадаймо виселення кримських татар, інгушів, чеченців, німців і, зрештою, тисячі убієнних одноплемінників — грузинів). На українцях же він відігрався за ненависний йому так званий буржуазний націоналізм, прагнення до самостійності.

Книга «Смак трави» — ще один звинувачувальний акт проти тоталітарного режиму, усіляких «собирателей русских земель», проти тих, хто й сьогодні активно заперечує сам факт голодомору. Читати її, як і історію самої України, не можна «без брому» (слова
В. Винниченка). Лише кілька фрагментів, жахливіших за найхворобливішу уяву:

«Кир’ян Уманець сидів зі мною за однією партою… Помер на моїх очах у канаві. Ми, діти, стояли кружком, а він лежав у калачиках — домирав (чи ще є в якого народу таке слово й поняття — домирати? — В.Б.). Мене надзвичайно потряс випадок, коли Грицула зарізав і зварив свого хлопчика. Його жінка йшла по селу старцювати з малою дитиною на руках, а вдома лишила Ганну і маленького Антона. Поки ходила, батько зарізав сина, а дівчинці Ганні наказав мовчати, щоб сиділа мовчки і їла…»

«По хуторах почалося людоїдство. Виявилося несподівано — проговорилася дитина…

— Завтра я не прийду до школи. Завтра моя черга — мене мама заріже.

Коли жінку заарештували, зі звірячою люттю вигукнула:

— Ну, Любко! Треба було тебе першою з’їсти.

Голод позбавив жінку розуму…»

«Господи! На що тільки не піде голодна людина! Так от, голодні люди, мов черви, копалися у… гною, промивали його, як ото промивають золотоносний пісок, — вибирали з навозу цілі зернини, а потім те зерно їли…

Зараз я себе питаю: як воно сталося, що народ України кізяки їв, а спиртозаводи працювали на повну потужність? Від горілки у крамницях полиці гнулися!.. Це ж на неї переводили зерно пшениці! То що ж воно було у нас за вожді? Хіба так можна поводитися зі своїм народом?

Хоча які ми були «свої» цьому сухорукому іродові у чоботях!»

Але у тім-то й річ, що «сухорукий ірод» був не сам. Не йдеться лише про владну челядь. Через голодомор у людях пробуджувалися найжорстокіші, найтемніші інстинкти, коли брат здіймав руку на брата, батько-мати — на сина чи доньку. На селі утворилася панівна «верхушка», найниціші ставали володарями душ, процвітали нашіптування і доноси. «Серце темряви» повнилося чорною кров’ю ненависті, підозрілості, зради. Ішла деградація народу, змінювався генотип нації…

І має рацію поет Дмитро Кремінь, коли з сумом і безнадією пише:

І я не знаю, як там завтра ми,

І як позбудемось журби.

Тому що всі ми —
люди з таврами

Позавчорашньої доби.

P.S. Насамкінець М.Лактіонов-Стезенко як кіномайстер робить вражаючий і дещо шокуючий «стоп-кадр» — книгу завершує розлогий список диких рослин — на випадок, коли проглянуться паростки голоду: «Люди мусять знати, як уникнути смерті від голоду».

Невже ж українців протягом всієї їхньої історії переслідуватиме смак трави?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво