«ЧОРНІ ДІРИ» ТОТАЛІТАРНОГО ЕФІРУ

То були ситуації неймовірно дивовижні і просто неможливі з погляду здорового глузду для нормального сприйняття демократичним світовим співтовариством. Але все те було реаліями на одній шостій земної тверді під назвою «СРСР»: і «глушилки», і надутаємничені перехоплення «ворожих радіоголосів», і цидулки-табу з іменами заборонених авторів, і «санітарний телекордон»... Яким же насправді було те радіотелевізійне задзеркалля, котре десятиліттями формувалося у Країні Рад?

«ГЛУШИЛКИ»

Восени 1993 року авторові цих рядків у складі групи українських парламентарів та журналістів на запрошення уряду Федеративної Республіки Німеччини довелося побувати у цій країні. У Берліні, вулиці й площі якого тоді ще рясніли залишками сумнозвісної стіни, нас запросили до одного із символів «холодної війни» — американської радіостанції РІАС. У просторому вестибюлі цього «підривного радіорупора» (як його багато десятиліть іменували кремлівські пропагандисти) ми побачили великий металевий агрегат. Плакат на стіні пояснював, що за допомогою подібного устаткування, призначеного для глушіння західних радіостанцій, Радянський Союз і його східноєвропейські сателіти (у т. ч. колишня НДР) прагнули перешкодити своїм народам одержувати слово правди. До речі, останнього дня того ж таки 1993 р. РІАС припинила своє існування, її приміщення та модернізоване обладнання американці передали урядові ФРН для розвитку німецького радіомовлення.

Загалом же глушіння, тобто створення штучних радіоперешкод прийому зарубіжних передач, — винахід аж ніяк не радянський. Ведення «підривного» радіомовлення однієї країни на іншу розпочалося ще у 20-х роках. Майже одночасно з’явилася і «протиотрута» — радіозахист. Так, 1923 року в Парижі передавачами, встановленими на Ейфелевій вежі, створювалися штучні перешкоди радіоголосу Берліна. Передачі нацистської Німеччини намагалася глушити й Австрія у середині 30-х рр. У 1934 р. станція в Клайпеді протидіяла підривному мовленню проти Литви, яке велося з Кенігсберга.

1937 року у Женеві міжурядова конференція (під егідою Ліги Націй, підготувала конвенцію про використання радіомовлення в інтересах миру. Статті цього міжнародного договору, зокрема, підтверджували право кожної держави забороняти і без зволікань припиняти усі радіопередачі, які можуть спонукати громадян даної території до актів, що протирічать внутрішньому порядку і безпеці. Конвенцію прийняли 22 держави. Серед тих же країн, які її не підписали, були Німеччина, Італія, Японія і... США. А через два роки в СРСР створили спеціальну службу для глушіння зарубіжних «радіоголосів». Звичайно, у роки смертельного двобою з фашизмом такий метод захисту населення від нацистської пропаганди був цілком виправданим. Хоча і малоефективним. Але не з причин технічної недосконалості «глушилок». Річ у тім, що з початком війни у радянського населення міліцією були відібрані всі радіоприймачі (до речі, разом з автомобілями, мотоциклами і... велосипедами). На картонні ж «репродуктори», підключені до проводової радіомережі, геббельсівська пропаганда не могла вийти.

У 1945 р. переможно для СРСР закінчилася Велика Вітчизняна. Та невдовзі розпочалася «холодна війна», у ході якої Захід чи не головніші зусилля зосередив саме на радіофронті. На радянському ж боці «залізної завіси» створювався потужний технічний заслін на шляху хвиль «радіоголосів». Штаб його знаходився у Міністерстві зв’язку СРСР, де майже півстоліття існував секретний відділ, який з середини 70-х років співробітники радіоглушіння між собою іменували «службою Крестьянинової» (названою так «на честь» Н.Крестьянинової, яка чверть століття здійснювала керівництво радіопередавальними пристроями, призначеними для створення штучних перешкод зарубіжним радіостанціям на всій території СРСР). У кожній союзній республіці, в обласних центрах та інших великих містах чергували зв’язківці, наводячи перешкоди зарубіжному іномовленню. Робота на так званих контрольно-коригуючих пунктах велася у чотири зміни. На високопрофесійній приймальній апаратурі оператор у Києві чи в іншому українському місті знаходив, наприклад, україномовну передачу станції «Радіо Свобода», по системі прямого зв’язку давав команду вмикати радіопередавач-«глушилку» на конкретній частоті. В ефірі з’явилися шуми-перешкоди. Залежно від поточних подій і політичної обстановки у світі на пункт глушіння надходили «зверху» команди про те, які передачі «давати», а які не чіпати. Об’єктами номер один були програми радіостанції «Свобода», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі, «Голос Ізраїлю», «Німецька хвиля», «Радіо Ватикану», а в період радянсько-китайського протистояння у 60—70 рр. — і «голос Пекіна» (який, до речі, своє іномовлення розпочинав і завершував мелодією міжнародного пролетарського гімну «Інтернаціонал»).

З «ворожими голосами» боролися не лише за допомогою примітивних шумів-завивань. З середини 60-х років на близьких радіочастотах стали розміщувати цілодобові інформаційно-музичні програми на зразок всесоюзного «Маяка» чи українського «Променя», передачі яких час від часу ненароком «наповзали» на хвилі «радіоголосів».

Деяким же невгамовним борцям проти зловмисників «з-за бугра» й цього видавалося замало. І тоді на адресу найвищих партійних інстанцій спрямовувалися «рацпропозиції» щодо посилення ефективності такої роботи. Документи з розсекречених архівів ЦК КПРС засвідчують, як невгамовно билася допитлива думка ентузіастів радянської пропаганди над підвищенням КПД технології знешкодження «ворожих голосів». Доцент Інституту суспільних наук при ЦК КПРС В.Ярошенко направив керівництву свого закладу доповідну записку з грифом «таємно». Цього суспільствознавця не влаштовували методи глушіння зарубіжних станцій лише шумами чи сусідніми передачами «Маяка». Доцент запропонував транслювати в ефір ту ж саму програму, яку в цей момент передавав «голос», але зі зсувом на 1, 2 чи 3 секунди. Ідеолог-«раціоналізатор» повідомляв, що при цьому зрозуміти можна буде лише перше слово, подальше ж мовлення перетворюватиметься у суцільне нерозбірливе бурмотіння. Користь, за задумом автора нововедення, така: непідготовлений слухач подумає, що глушіння взагалі немає; до того ж, при шумовому глушінні можна все ж час від часу виділяти голос диктора «ворожої станції», а застосовуючи нову методу — нізащо, і слухач підсвідомо дратуватиметься не на радянську владу, а на «голос». Зазираючи в майбутнє, пильний доцент вказував, що вдосконалення його методу принесе користь «при виробленні засобів радіо-, телезахисту й надалі в умовах ворожого мовлення на СРСР та соціалістичні країни через штучні супутники Землі з космосу».

Але старань доцента не поцінували. Мінзв’язку СРСР (засекреченим документом) повідомило, що при оглушуванні слухачів пропонованим В.Ярошенком способом «сигнал не повністю втрачає розбірливість і тому несе ворожу інформацію». Окрім того, неможливо «виділити програму противника за умов роботи радіозахисту, бо ця система будується за принципом суцільного покриття території». Інакше кажучи, залпом накриє і свої станції. Ну а доцент В.Ярошенко став невдовзі доктором наук, фахівцем у контрпропаганді.

На розвиток систем радіоглушіння західних станцій Радянський Союз виділяв значні мате- ріально-технічні засоби. Оціночно вважається, щоб більш-менш захистити від проникнення «ворожих голосів» населення крупних і середніх міст, треба було задіяти сумарно радіопотужності у кілька разів більші, ніж потужності передавальних станцій тих же «Голосу Америки» чи «Свободи».

На все це витрачалися величезні кошти. Відомий український радіофахівець Юрій Омельяненко відзначає, що майже третина грошей, які за радянських часів виділялися на розвиток і вдосконалення матеріально-технічної бази радіомовлення і телебачення в Україні, йшла, за висловом радіотелевізійників, на «нагрівання ефіру», тобто на заглушування «ворожих радіоголосів». І хоча справжні фахівці (а не кон’юнктурники типу згадуваного вище Ярошенка) у своїх доповідних записках до партійно-радянських органів вказували на технічну неефективність таких методів використання техніки і коштів, проте незмінно перемагала «ідеологічна доцільність». Тож не дивлячись на те, що станом на 1984 р. в Україні під «глушилки» використовувалося понад 300 (!) передавачів різної потужності, того ж таки року вийшла постанова Політбюро ЦК КПРС і Уряду СРСР про будівництво на нашій території ще 18 великих комплексів на 15—20 передавачів кожен, які мали бути введені в дію до 1989 р. Звернімо увагу, що все це діялося уже за часів горбачовської перебудови і гласності. На щастя, до 1990 р. вдалося спорудити тільки три...

І лише у другій половині 80-х рр. було прийнято рішення про припинення глушіння західних радіостанцій, ліквідували і «службу Крестьянинової» у Москві та її підрозділи в союзних республіках, обласних центрах і містах.

А як же використовується величезний парк колишніх «глушилок»? На жаль, безпосередньо пристосувати цю апаратуру для потреб радіомовлення виявилося технічно неможливим. На деяких вежах замість «шумовиків» все ж установили потрібні передавачі для мовлення комерційних радіостанцій та телестудій. Проте, більшість веж стирчать мертвим залізяччям, бо демонтування таких споруд потребує значних коштів.

«А ЩО ВОНИ ТАМ ГОВОРЯТЬ?..»

Останнім часом, у зв’язку з «чеченськими кампаніями» Росії, на слуху широкого загалу все частіше з’являється термін радіоперехоплення — отримання даних про радіопереговори противника, вид ефірної розвідки.

Проте, існують і «мирні» радіоперехоплення: коли потужні радіоцентри якоїсь держави «лов- лять» передачі широкомовних радіостанцій інших країн, постійно одержуючи з цих джерел відкриту інформацію. Іноді — досить сенсаційну, коли, наприклад, у якійсь «банановій республіці» відбувається державний переворот, і нова влада зі студії захопленої місцевої радіостанції (останніми роками — телецентру) звертається до співгромадян (а заодно — і до міжнародної спільноти) з викладом своєї програми. Одну з найпотужніших таких служб перехоплення має британська радіокорпорація Бі-Бі-Сі, яка вдень і вночі відстежує мовлення сотень радіостанцій всього світу. Одержані таким чином найцікавіші повідомлення зарубіжних радіостанцій широко використовуються у засобах масової інформації.

А от у Радянському Союзі існував ще один різновид радіоперехоплень — утаємничений запис передач так званих ворожих «радіоголосів» (на кшталт радіостанцій «Свобода», «Вільна Європа», «Голос Америки», «Німецька хвиля» тощо), «розшифровка» таких магнітозаписів співробітниками засекречених служб, а затим строго дозований розподіл текстів передач «для ознайомлення» найвищого компартійного керівництва. Хоча партноменклатура, безперечно, мала найдосконаліші радіоприймачі зарубіжних фірм зі шкалою хвиль менше 19-ти метрів (тобто таких, де мовлення зарубіжних «радіоголосів» в СРСР не глушилося), але, певне, їм ніколи було дослухатися ефіру, то й воліли вони одержувати такі радіоперехоплення з грифом «цілком таємно». Тим більше, що там нерідко згадувалися їхні чи високопоставлених колег прізвища...

Десятки років існувала подібна служба радіоперехоплень (у штатних розкладах іменувалася як Головна редакція зарубіжної радіоінформації) й у складі Держтелерадіо УРСР. Вона спеціалізувалася, головним чином, на запису й «розшифровці» україномовних передач «Голосу Америки», Бі-Бі-Сі, «Свободи», «Радіо Ватикану» та деяких інших радіостанцій. Бо у цих передачах, зазвичай, значне місце відводилося аналізу справ в УРСР, досить критично оцінювалися дії компартійного керівництва республіки, інформувалося про стан справ з правами людини. Працівникам служби радіоперехоплень доводилося іноді досить сутужно: адже потужні «глушилки» накривали увесь Київ своїм завиванням. Тож щоб одержати розбірливий сигнал необхідних передач «ворожих голосів» їм довелося винести свої приймальні пристрої далеко за межі столиці. Записане таким чином на стаціонарні магнітофони технічно більш-менш чисте звучання далі стенографістками-друкарками (звичайно ж, із «допуском до секретних робіт») розмножувалося у десяток пронумерованих та позначених грифом «секретно» примірників і надсилалося для ознайомлення секретарям ЦК Компартії України, найвищим посадовцям Верховної Ради і уряду. Для тих же номенклатурних чиновників, які щось не могли б зрозуміти з текстів радіоперехоплень, спецредактори Головної редакції зарубіжної інформації готували контрпропагандистські огляди-тлумачення одержаних «з-за бугра» повідомлень.

Ну, чим не радіозадзеркалля?! Те, що мав змогу вільно чути увесь світ, потрапляючи на терени «однієї шостої земної тверді», ставало забороненим словом, яке, будучи перехоплене спецзасобами, виявлялося суперсекретною інформацією лише для «особливо обраних»...

Цікава й така деталь. Хоча за часів горбачовської перебудови і гласності «ворожі голоси» й перестали «глушитися», проте служби зарубіжної радіоінформації продовжували нести свою вахту. Невдовзі після проголошення Незалежної України тодішній політичний оглядач Українського телебачення Зиновій Кулик (пізніше — голова Держтелерадіо, потім — міністр інформації) в інтерв’ю газеті «Культура і життя» зазначав щодо служби радіоперехоплення: «Така редакція є, звичайно, і повинна бути. Проте, у зовсім іншому вигляді... Ця служба повинна знайомити глядачів і слухачів із зарубіжною інформацією, тим більше, що своїх корпунктів ні Українське радіо, ні Республіканське телебачення за кордоном не мають. А так знову нонсенс: існує структура, але ні її продукції, ні тим більше якоїсь користі від неї немає...»

Це, фактично, був вирок українській «службі радіоперехоплень»: не стало замовників і споживачів її продукції, непотрібними виявилися й виконавці. Бо відбулося найголовніше: за умов демократизації і свободи слова будь-які радіохвилі в Україні досягають кожної домівки.

«ЧОРНИЙ ЯЩИК» ТЕЛЕРАДІО

Якось у розпал неоголошеної Радянським Союзом афганської війни англійська служба радіоперехоплень з подивом дослуховувалася магнітозапису одного з повідомлень іномовлення Московського радіо. Спочатку у Лондоні навіть засумнівалися: чи справді те радіопосилання надійшло з вул. П’ятницької, 25, — зі штабу всесвітньої служби «Говорит Москва». Але проведена звірка тембру голосу й манери читання дозволили-таки ідентифікувати: так, дійсно, то промовляв московський диктор. А висловлював він у ефірі свою точку зору на афганську війну, відмінну від офіційної позиції компартійного керівництва СРСР.

Найдивовижнішим же виявилося те, що про цей «злочин в ефірі» недремне око КДБ дізналося з повідомлення... все тієї ж Бі-Бі-Сі. Диктора відправили на «101-й кілометр від Москви», вірніше, кудись там до Середньої Азії. А щоб більше не припускатися подібного безконтролля, вирішили надалі обладнати всі московські телерадіооб’єкти (Всесоюзне радіо, Центральне телебачення, службу іномовлення) спеціальними багатоканальними аудіомагнітофонними апаратами, які б мали цілодобово фіксувати всі телерадіопрограми, що транслювалися з цих комплексів в ефір. Окрім того, записувалися усі службові переговори персоналу. Запис здійснювався на магнітну стрічку з дуже уповільненою швидкістю, на порядок меншою, ніж прийнято у радіомовленні. Тому плівки для фіксації усіх програм вистачало на тиждень, після чого новий запис автоматично стирав попередній. Особливістю роботи такого магнітофону було й те, що коли «комусь» знадобилося відстежити потрібний фрагмент запису, зробити це виявилося нескладно: спеціальна ручка регулятора перемикала на звуковий годинник, який вказував точний час даного запису. Таким чином, це вже був документ.

Подібний двадцятидоріжковий магнітофон змонтували і в одному з «нелюдних» приміщень Українського радіо. Попит на його записи особливо зріс у період посилення демократичного руху в Україні напередодні здобуття нею Незалежності. Адже однією з ознак тогочасної нашої «оксамитової революції» стала вимога різними політичними силами прямого телерадіоефіру, чого нерідко вдавалося досягти. Компартійні ж сили, які тоді ще були при владі, прагнули й надалі все тримати під своїм контролем. Іноді доходило до абсурду. Якось на сесії Верховної Ради України на початку 1991 р. (а тоді пленарні засідання транслювались у прямому ефірі по перших програмах УТ-1 і радіо) один з народних депутатів демократичної орієнтації зачитав «від мікрофона» записку демонстрантів-пікетувальників, у якій звинувачувалися опоненти з комуністичної фракції «239». Останні негайно зажадали покарання депутата-демократа «за поширення неправдивих даних». І як доказ навели звукозапис, походження якого було явно з «чорного магнітофона».

Звичайно, використовувалося таке спецобладнання і для службових цілей. Бо іноді виникали розбіжності у тлумаченні команд, наприклад, між програмною службою центральної апаратної Республіканського телебачення на Хрещатику, 26, та «вежею» (тобто апаратною радіопередавального центру на Сирці). При вирішенні подібних конфліктних ситуацій такий запис ставав безпристрасно об’єктивним арбітром. Тут спецмагнітофон виконував роль аналога «чорного ящика» на борту літака.

Чи «підслуховував» і фіксував такий апарат телефонні розмови керівництва Держтелерадіо УРСР? Технічно він цілком міг це робити. Реально ж навряд чи служив такій меті: для цього могло використовуватися обладнання, яке знаходилося в іншому місці й належало іншій всім відомій організації...

А «чорний ящик» телерадіо дожив до весни 1996 року, коли у ніч на 9 березня згорів у полум’ї пожежі, яка сталася саме у тому приміщенні Українського радіо на Хрещатику, 26, де той спецмагнітофон стояв...

«САНІТАРНИЙ ТЕЛЕКОРДОН»

Одним з проявів міфів комуністичної пропаганди була спроба утворити для країн «соціалістичного табору» спільний телевізійний простір. У 1960 р. телевізійні служби чотирьох країн — НДР, Польщі, Угорщини та Чехословаччини, які на той час уже були поєднані радіорелейними та кабельними лініями зв’язку, — створили міжнародну організацію телемовлення «Інтербачення» на противагу започаткованому ще 1954 р. об’єднанню телекомпаній західноєвропейських держав «Євробачення». Уже 1961 року до «Інтербачення» вступили телеорганізації СРСР, України, далі — ТБ усіх союзних республік європейської частини Радянського Союзу (певне, для збільшення числа голосів) та ряду інших країн. Почався некомерційний обмін телепрограмами. Спочатку — спонтанно бурхливий (так, телестудії України щомісяця по кілька разів виходили на «соціалістичну Європу» зі своїми передачами). Та вже на кінець 60-х років цей телепотік суттєво міліє. Телеорганізації європейського «соцтабору» стали тяжіти до програм «Євробачення», допускати на свої екрани західну кінопродукцію.

Між тим, у цей час на фоні триваючої «холодної війни» підспудно визріває й інша тенденція ефірного протиборства — між СРСР та... його соціалістичними сусідами. Бо, на переконання «крем- лівських мудреців», справжній марксизм-ленінізм був лише у Радянському Союзі, а країни «соцтабору» час від часу вражала бацила «ревізіонізму». Приводом же для прихованого телеефірного протиборства став... природний перепад часових поясів на східному кордоні: адже за лінією радянських прикордонних стовпів час на одну—дві години «стрибав» назад. Тож коли, наприклад, о 23-й чи о 24-й годині завершували свою роботу телецентри в Одесі, Ужгороді, Львові, Чернівцях (а це у 70-х рр. було нормою), то у сусідніх Празі, Будапешті, Бухаресті, Варшаві (де, відповідно, були 22-а чи 23-я години) — якраз у розпалі «прайм-тайм». І антени усіх телевізорів українського прикордоння миттєво переорієнтовувалися у західному напрямку.

Довго з подібною «нетрадиційною орієнтацією» своїх підлеглих ідеологи з ЦК миритися не могли. І вже з середини 60-х на телебаченні кожного з перелічених вище обласних центрів створюють редакції т. зв. подовжених (нічних) програм, які у своїй зоні ведуть мовлення на 2—3 години довше, аніж в інших обласних центрах України. Проте, витримати конкуренцію за свого ж таки глядача з колегами зі столиць соцкраїн телевізійники українського прикордоння виявились неспроможними. Бо що вони могли протиставити, окрім набору провінційних новин та застарілих творчо і технічно кінокартин радянського гатунку?

Кілька років опісля до спроби створення «санітарного телекордону» долучається Київ. Його Республіканська телестудія, завершуючи о 23—24-й годині мовлення на всю Україну, робила в ефірі 2— 3-хвилинну паузу (аби відключилися всі передавачі, окрім розташованих у західних областях), а далі розпочинала програму «Нічного телезалу». Телеменю з Києва було дещо ліпшого гатунку, аніж у обласних колег, проте до тодішніх європейських стандартів явно не дотягувало. Особливо щодо якості й наповнення інформаційно-публіцистичних програм. Адже Київська студія не мала права користуватися міжнародною відеоінформацією, хоча саме через нашу столицю проходила телетраса подачі відеокартинки для новин з «Інтербачення» (Прага) на Москву, а Держтелерадіо УРСР було членом міжнародної організації OJPT і справно платило внески у валюті. Тож знов-таки східноєвропейські телеконкуренти опинялися у виграші.

І тоді за справу створення «санітарного телекордону» взялася вже сама Москва. Правда, спочатку було напівлегальне проникнення безпосередньо на внутрішні телепростори соцкраїн. За пропозицією Головного політичного управління Радянської Армії і Військово-Морського Флоту з 1 серпня 1983 р. через супутники зв’язку стала транслюватися спеціальна телепрограма «Москва», яка приймалася у місцях дислокації радянських військових частин у східноєвропейських країнах, розповсюджуючись там через мікроретранслятори. Пізніше Радянський Союз домігся офіційної ретрансляції першої програми ЦТ СРСР через потужні передавачі у Польщі, НДР, Болгарії, Чехословаччині, Угорщині. Розпочалася телеекспансія Москви у ряді європейських країн.

А програма «Москва» з середини 80-х рр. стала транслюватися у прикордонних районах Радянського Союзу — від Заполяр’я до Закавказзя. Так було остаточно сформовано «санітарний телекордон».

Фінансові обмеження не дозволяли тоді поширювати «нічне мовлення» на решту території Союзу РСР. І лише з 1 червня 1989 р. телеглядачі всієї України приєдналися до своїх західноприкордонних щасливчиків. Проте, нічні телеспоглядання не всім і не відразу припали до вподоби. Поряд із схвальними відгуками від глядачів надходили й категорично заперечливі: «не можемо заснути», «діти до опівночі рвуться до телевізора»... Доходило до того, що деякі керівники низьку дисципліну праці серед підлеглих пояснювали нічними телепосиденьками. Диктори ж мали за обов’язок після 12-ї ночі постійно нагадувати глядачам, аби вони притишували звук своїх телевізорів. Бо, мовляв, сусіди вже сплять, а стіни у радянських квартирах такі тонкі...

Звичайно, поряд з подібним прозоро завуальованим телекордоном навіть на території України була й значно жорсткіша екранна завіса, ледь не на кшталт «залізної». Тут апробовувалися елементи телеконтрпропаганди в умовах «ненавмисного» перетину радіохвилями державного кордону. Йшлося про такого «соціалістичного» сусіда СРСР, як Румунія часів Чаушеску. Не в дивину було, коли при спорудженні чергового телетранслятора у тій зоні його розміщали на високому пагорбі зовсім близько від румунського кордону, та й сегмент поширення радіохвиль ненароком чомусь спрямовувався не на українську територію, а в сторону Бухареста. У Чернівцях працювали напівзамаскована Головна редакція радіопередач молдавською мовою Українського іномовлення «Радіо Київ», і цілком легальні редакції теле- і радіопрограм молдавською мовою обласного комітету по ТБ і РМ. Формально вони призначалися для задоволення потреб молдавської меншини цього регіону, фактично ж...

Та з розпадом СРСР зламався й леліяний Москвою «санітарний телекордон». Натомість наш північний сусід все настирливіше прагне втілювати політику телеекспансії тепер уже в країнах СНД.

«ЧАС», ПРОЩАВАЙ...

Коли генсеком ЦК КПРС був Л.Брежнєв, а всесильний КДБ очолював Ю.Андропов, побутував популярний анекдот на телевізійну тему: вмикає глядач перший канал — там програма «Час» передає виступ густобрового генсека, перемикає на другий — те ж саме, на третьому теж іде програма «Час». А коли вже глядач перейшов на четвертий канал, то звідти Андропов погрозив кулаком: «Я тобі поклацаю!».

Десятиліттями (від 1 січня 1968 року) рівно о 21.00 на безмежних просторах Радянського Союзу по всіх основних каналах ТБ обов’язково звучали збадьорюючі позивні та з’являлася заставка програми «Час». І розпочиналося екранне «дійство»: генсек, Політбюро, «Рішення Пленуму ЦК — у життя», і т. п. і т. д. Насамкінець — трішечки старанно відфільтрованих зарубіжних новин, крапельку культурної хроніки, спортивний огляд, неодмінно — погода. І так — день у день, з року в рік, десятиліттями. І мільйони в «одній шостій» планети дивилися. Бо іншого не було їм дано. Хоча спершу хронометраж програми «Час» планувалося обмежити 30 хвилинами, потім продовжили до 45-ти, але нерідко вона тривала й годину, а то й півтори—дві... Тож усі інші передачі (зокрема, і на каналі УТ) зсувалися на пізню ніч, а то й взагалі відмінялися. Особливе обурення глядачів викликало недотримання розкладу вечірніх передач показу художніх фільмів, концертів популярних акторів, театральних вистав, тобто єдиних доступних тоді масам розважальних програм. А відповідати на такі розгнівані листи програмним службам УТ було нічим: не станеш же посилатися на «безрозмірність» програми «Час».

Та прийшли нові часи — пора горбачовської перебудови і гласності. Почали розвалюватися здавалося б непорушні ідеологічні колоси. Першими на «священну корову» Політбюро — програму «Час» замахнулися прибалтійські телевізійники, знявши у 1987—88 рр. цю програму зі своїх національних каналів. А у Києві пошанування її ще тривало. І лише наприкінці 1989 року тодішнє керівництво Держтелерадіо УРСР наважилося звернутися до ЦК КПУ з пропозицією припинити паралельну ретрансляцію програми «Час» на каналі УТ-1. Більше двох місяців тривав «розгляд» цієї справи у ЦК. Нарешті, дали «добро» — і з 1 січня 1990 р. «Час» таки зник з УТ. Правда, програмістам Республіканської студії дозволялось «на паралель» з трансляцією «Часу» по ЦТ СРСР ставити лише передачі, які б «не відволікали глядача від основної інформаційної програми країни», тобто одночасно можна було по УТ давати лише документальні фільми, концерти класичної музики, виступи самодіяльних художніх колективів тощо.

Але все ж на каналі УТ-1 вивільнилося майже триста годин щорічно цінного ефірного часу. А, головне, поступово розкріпостилося програмування. Основна власна інформаційна програма «Актуальна камера» перейшла з 19-ї години на 20-у, що дозволило поліпшити наповнення її матеріалами (слід мати на увазі, що Республіканська студія телебачення тоді ще більшість інформаційних сюжетів знімала кінокамерами, що вимагало тривалого часу на обробку плівки, її монтаж, а, отже, кожна хвилина була на обліку). А за нею в ефір виходила двогодинна молодіжна студія «Гарт» чи художньо-мистецький канал «Плеяда» — програми, дуже популярні наприкінці 80-х — початку 90-х рр., які багато в чому сприяли формуванню демократичної аури у тогочасному українському суспільстві.

ЦИДУЛКИ-ТАБУ

«Немає людини — немає проблеми» — ця ієзуїтська сентенція Сталіна у брежнєвські часи була дещо «гуманізована»: «немає імені — немає людини». Йшлося про суцільне замовчування неугодних владі. У першу чергу це торкнулося ЗМІ — преси, радіо, телебачення. Ще вчора відомі письменники, композитори, співаки, поети, режисери, диригенти, які дозволяли собі «не ті висловлювання» на адресу «власть предержащих», піддавалися нещадному ідеологічному остракізму.

Правда, траплялися випадки, коли «норовливі» були явно не по зубах навіть компартійному керівництву чи всесильним «органам». І тоді влаштовувалася масова ідеологічна свистопляска зі «всенародним бичуванням» творів та їх авторів на кшталт: «я не читав, та все одно це погано». До цього свої залпи отрути додавали «підручні партії» — журналісти. Саме так наприкінці 60-х велася пріснопа- м’ятна кампанія проти видатного українського письменника Олеся Гончара після виходу його роману «Собор».

Коли ж, не дай Боже, діяч культури чи мистецтва емігрував до «загниваючого Заходу», застосовувалася тактика «стирання» його імені. Ось як це практично робилося на радіо й телебаченні. З утаємничених організацій (КДБ, Головліту — цензури або з ідеологічних відділів ЦК партії) до керівництва системи Держтелерадіо УРСР надходили вказівки щодо організації роботи по недопущенню творів «відступників» до радіоефіру і телеекрану. Далі включався механізм безпосередніх виконавців — керівників республіканських та місцевих телерадіоструктур, їм приписувалося: твори такого-то не використовувати, прізвище — не згадувати. Ось яким «букетом» не лише імен вітчизняних діячів культури, а й зарубіжних митців рясніла одна із заборонних «цидулок», яка в середині 70-х рр. надійшла до Києва із Союзного Держтелерадіокомітету: Галина Вишневська, Михайло Александрович, Ів Монтан (видатний французький шансоньє!), Еміль Горовець, Вадим Мулерман (пам’ятаєте його шлягер: «Опять по шпалам...»), Жан Татлян, Лариса Мондрус, Віллі Токарєв...

Навколо імен-табу розходилися, мов водою, широкі кола всіляких чуток, пліток, заборон. При цьому страждали інтереси як безпосередніх співавторів чи виконавців творів цих митців, так і багатьох, навіть лише побічно причетних. Наприклад, коли до заборонного списку потрапляв композитор, з фонотек і відеотек вилучалися його твори разом з іменами авторів слів та виконавців. Тож коли на початку 70-х до Ізраїлю виїхав київський композитор Леонід Вербицький, то заборонили використання у мовленні його творів, зокрема, дуже популярної тоді пісні «Лелеки» на слова поета Леоніда Ковальчука, яка була в репертуарі багатьох професійних і аматорських співаків.

Були просто дикунсько дивовижні заборони. На початку 70-х до Канади емігрував Володимир Колесник, який до того багато років працював хормейстером у Київському театрі опери та балету ім. Т.Шевченка. Одразу ж надійшла вказівка вилучити всі записи опер цього театру за період з 1952 по 1972 роки. Тоді з фонотеки Українського радіо зникли магнітозаписи з голосами видатних українських оперних співаків двох повоєнних десятиліть, а з кінофонду Українського телебачення пустили «на змив» (тобто знищення) фільмокопії опер.

Хоча б як утаємничено прагнули діяти складачі й виконавці цидулок-табу, проте відомості про «списки» доходили до мистецької демократичної громадськості і викликали протести. Одне з найсильніших таких збурень спричинив «Список авторів, твори та імена яких не повинні звучати в передачах». Серед прізвищ «заборонених» у ньому зазначалися: Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Ігор Калинець, Ірина Калинець-Стасів, Іван Огієнко, Андрій Любченко та інші.

Найскрутніше у подібних ситуаціях випадало кіноредакторам телестудій. Якщо «зловредним типом» виявлявся автор сценарію, режисер чи композитор фільму, бралися ножиці й відповідні титри просто «вирізалися» з кінокартини. Складніше було, коли табу «клеїлося» щодо актора. Особливо популярного, такого, наприклад, як Савелій Крамаров (пам’ятаєте його епізод з «покійниками» у пригодницькій кінокомедії «Невловимі месники»). Коли ж він емігрував до США, з кінопрокату й телепоказу на тривалий час випало багато фільмів за його участю.

За «втрату пильності» щодо недопущення до ефіру імен та творів митців, підданих ідеоло- гічному остракізму, суворо каралися і працівники телерадіокомітетів. Так, у середині 70-х рр. був знятий з посади керівник однієї з обласних телестудій України, в ефірі якої пройшов кіноролик пісні у виконанні співака з Прибалтики, який на той час накивав п’ятами з совдепії...

Проте, у тоталітарні часи можна було постраждати не лише за «ідеологічний недогляд», а й... за подряпану кіноплівку показаного у телеефірі фільму. У жовтні 1974 р. відзначалось 30-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників. До цієї дати працівники УТ вирішили показати по телебаченню одну із серій кіноепопеї «Визволення» режисера Ю.Озерова. Фіксація на відеоплівку кінотворів тоді на Республіканській студії ще не практикувалася і фільмокопії для показу по ТБ за 2—3 дні до ефіру бралися безпосередньо зі сховища київського міського кінопрокату. Так було і того разу. Але від тривалої демонстрації у кінотеатрах фільмокопія виявилась ветхою, з численними подряпинами на емульсії та склейками. Як на гріх, під час демонстрації у телеефірі стрічка кілька разів порвалася. Наступного ж дня до ЦК КПУ надійшла гнівна цидулка від групи ветеранів: ось так, мовляв, нас Українське телебачення «привітало» з річницею визволення республіки. Ідеологічний відділ ЦК очолював тоді печально відомий Маланчук. «Суд і розправа» над «зловмисниками» з УТ був швидким: директора програм В.Власова звільнили з посади, першому заступнику голови Держтелерадіо А.Яровенку оголосили догану по партійній лінії...

Протягом десятиліть тоталітарної епохи цидулки-табу та інші прибамбаси калічили долі сотень і тисяч людей.