Чому мені любі «донбасяни». Суб’єктивні спостереження на «малій» вітчизні - Соціум - dt.ua

Чому мені любі «донбасяни». Суб’єктивні спостереження на «малій» вітчизні

11 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №9, 11 березня-18 березня

Кияни звикли вважати себе поінформованими — на відміну від тих-таки донбасівців. Майже всі ми переконані: на Донбасі погано знають, що насправді відбувається в Києві...

Кияни звикли вважати себе поінформованими — на відміну від тих-таки донбасівців. Майже всі ми переконані: на Донбасі погано знають, що насправді відбувається в Києві. І це дійсно так. Але це — тільки половина правди. Друга ж половина полягає в тому, що й Київ, у свою чергу, не знає і тим більше не відчуває навіть десятої частки того, що нині відбувається «там». Нехай би тільки пересічні мешканці — але ж і державна верхівка теж не знає й не відчуває…

«Ющенко шахти закривав, а Янукович відкрив»; «І за це у нашого президента (Януковича) підступні кияни вкупі із західняками з рук вихопили перемогу»; «При Ющенку борги із зарплати росли, а при Януковичі зарплати почали платити»; «Будучи віце-прем’єром, Ю.Тимошенко розвалила енергетику, і ми сиділи без світла».

Це далеко не всі міфи, яких твердо дотримуються «донбасяни», як жартівливо-зневажливо охрестив більшість моїх земляків Юрій Луканов в «Українській правді» («За що мені любити донбасян?»). Його погляд на Донбас, як на мене, досить вдало віддзеркалює думку більшості киян.

Юрій (мій давній знайомий), звичайно ж, має рацію, коли зазначає, що на Донбасі з приходом до влади Віктора Януковича завершилося утворення своєрідної інформаційної парасольки під контролем вузісінької групки людей… Також цілком справедливо він пише: «Всі люди мають право жити так, як вони хочуть. Якщо донбасянам подобається таке їхнє життя, то й хай собі. І я ніколи не став би писати про них цю хамську статтю, якби не один момент: вони хотіли цей свій спосіб життя нав’язати мені».

У цьому твердженні й полягає поширена помилка київської точки зору. Адже це не «вони» хотіли нав’язати нам свій спосіб життя, а стара влада, її слуги і прислужники. «Донбасяни» ж, які лише останніми роками відчули наслідки економічного пожвавлення, хотіли тільки одного: не заважайте нам тут, не руйнуйте крихке досягнення. «Вони» взагалі-то про приховані основи «свого способу життя» мало що знають. А точніше — здогадуються, та сьогодні не хочуть про це думати, брати до уваги. Це не вина їхня, а біда. І шпиняти людину, яка потрапила в біду, — не по-християнському. Майдан закликав нас бути більш моральними, а отже — терплячішими, милосерднішими, ніж ми були раніше.

Спробуймо зрозуміти: які почуття викликає в українця приниження національної гідності? Такі емоції вирують серед «гвардії труда» сьогодні. А Київ ніби і не бачить, і не чує. А може, й справді сліпий та глухий — саме так це сприймається.

Переносячи свою зневагу з представників старої влади на маси мешканців Донбасу, ми робимо ту ж саму помилку, яку роблять «донбасяни»: їм ввижається, що кияни на Майдані протестували не проти знахабнілої влади, а проти всіх донецьких — шахтарів, металургів, студентів, пенсіонерів… І всі прокльони помаранчевих проти «янучар» спритні піарники каналізували просто в обличчя мільйонів донбасівців. Їхня реакція була природною: за що нас ображають, що поганого ми зробили для киян і всієї України?

Колись фахівці пояснять, яким чином піарникам вдалося зробити те, що ми вважаємо неймовірним. Але це злодійство вже відбулося, і не помічати його наслідки, недооцінювати їх — більш ніж небезпечно.

Протягом останніх 40 років, відколи я свідомо пам’ятаю і знаю Донбас, тут не було масового агресивного психозу: ні за радянських часів, ні за роки останньої української руїни у 90-х. Ще у 60-х виразно відчувався постсталінський страх, у 70-х поблажливо дивилися на «дарагого гарячо любимого Ілліча», в 90-х мовчки затягли пояси, коли стали зупинятися шахти. І ось я бачу кардинально інше, агресивне суспільство. Бачу зовсім несподівано для себе — при тому, що буваю там регулярно. Сьогодні, у 2005-му, майже всі донбасівці відчувають себе підступно обдуреними, ображеними і морально згвалтованими.

Я тільки тепер зрозумів, як люблю своїх земляків (які ледь не побили мене в останню зустріч). Люблю, тому що це люди духовно сильні, прямодушні й щирі. Люди, які мають підвищений рівень гідності («Донбас ніхто не ставив на коліна»). Це люди, які мужньо працюють під землею, біля мартенівських печей («не смыкала наша Родина очей»); люди, які виробляють ліки, лазери і «Кольчуги». Це край трудівників, вихованих (нехай не зовсім адекватно) на іменах донбасівців, що були в усіх радянських підручниках: шахтарів Олексія Стаханова і Микити Ізотова, сталевара Макара Мазая, трактористки Паші Ангеліної… Ці люди разом зі своїми батьками й дідами створили половину важкої індустрії України, і вони мають усі підстави пишатися результатами своєї тяжкої й небезпечної роботи.

До болю жаль земляків, які стали жертвами сучасних масових маніпуляцій: від радянського навіювання про «великий і могутній» через антиукраїнське телезомбування протягом останніх п’ятнадцяти років аж до антиющенківського шабашу 2004-го. За таке знущання над мільйонами, як на мене, треба встановити кримінальну відповідальність — як за злочини проти людства. Наприклад, керівників «Білого братства» запроторили за грати, а жодному замовнику, організатору чи виконавцю багаторічного знущання над психікою мільйонів людей навіть попередження досі ніхто не виніс. Більше того: навіювання і сьогодні продовжують усіма можливими засобами.

Зрозуміло, це моє суто суб’єктивне враження від останнього спілкування, яке відбулося в січні. І щоб певним чином «об’єктивізувати» висновки, маю повідомити деякі обставини спостережень та біографії.

Сам я народився, навчався і працював на Донбасі до 1979 року. Родом із шахтарського міста по сусідству з Єнакієвим — рідним містом В.Януковича, який молодший за мене всього на три роки. У школі й технікумі навчався трохи раніше, ніж учорашній прем’єр, за якого проголосувало понад 90 відсотків донбасівців — цілком щиро, як я з величезним подивом переконався.

Дивуватися, з погляду киянина, було чому. Але я дивувався ще й з погляду земляка і родича, який давно і добре знає, чим справді живуть ці люди. Сам я майже шість років працював на шахті, потім — чотири роки журналістом у Донецьку. Давно переїхав до Києва, але регулярно буваю там, де живуть мої друзі, колеги, моя чималенька рідня, просто давні знайомі: робітники, службовці, педагоги, журналісти, бізнесмени, пенсіонери…

Вони й стали для мене своєрідною «фокус-групою». Таким чином, соціальний «зріз» я отримав досить представницький, щоб можна вважати його і досить типовим. До того ж спілкуюся я зі своїми «респондентами» по 20—40 років: сьогоднішню інформацію є з чим порівняти.

Із чотирьох десятків опитаних тільки троє голосували за В.Ющенка. Але уникають говорити про це вголос. Навіть серед родичів і давніх знайомих, які у масі своїй — антиющенківці. Один із них зателефонував на Сумщину і після п’ятихвилинної розмови повідомив: почав розмову з сестрою, а закінчив — із ворогом.

Розповідати про себе та своїх близьких, звичайно ж, не найкраще для журналіста. Але моя професійна приналежність не має стосунку до нижченаведених нотаток: жодна редакція не доручала мені збирати фактаж і писати ці «спостереження». І не на гонорар я розраховую, а тільки на увагу — перш за все увагу киян, які перебувають в ейфорії від помаранчевої перемоги. І навіть приблизно не уявляють, що діється з мільйонами людей колишньої «всесоюзної кочегарки».

Звичайно, кияни (у масі своїй) мають повне право чогось не знати, не звертати уваги на якісь особливості життя у провінції. Але одна річ, коли люди знають, що чогось не знають, а зовсім інша — коли вважають, що знають, що вони «в курсі», тоді як це зовсім не відповідає реаліям. Така зверхність зовсім недавно привела країну на край прірви. Хто з киян ще навесні минулого року вважав тодішнього прем’єра серйозним суперником у президентських перегонах?

Але й тепер ми недалеко відступили від прірви: найгарячіші голови на сході чекають громадянської війни (є такі!), ходять серйозні розмови про «від’єднання» від Києва, який жирує в роки незалежності за рахунок «нещадної експлуатації» промислових регіонів взагалі і Донбасу — насамперед. Тут викликає заздрість кращий рівень життя у східних сусідів, дуже популярний російський президент, який так вправно «вишикував» своїх олігархів.

Звичайно ж, ніхто не бере до уваги, що в разі гіпотетичного приєднання до Росії той-таки В.Путін «вишикує» і Р.Ахметова, якому це зовсім ні до чого. І який, до речі, дуже популярний «у народі»: «як він купує підприємство, то воно починає працювати, починають людям зарплату платити». І це ж правда! Хоча й далеко не вся. Бо хто знає, чому насправді стояли державні підприємства, чому жирував директорат, тоді як робітники роками не отримували гроші? Хто підводив ці підприємства під банкрутство (справжнє чи штучне) і потім задешево купував?

Але хто сказав, що сьогодні люди хочуть знати ВСЮ правду?

І лідером УСІЄЇ України Віктор Ющенко не стане, доки не визнає і не виправить своє уявлення стосовно ситуації в Донбасі. Бо занадто легковажно, як для Президента, пролунали його запевнення, що найближчими місяцями пухлина в Донбасі розсмокчеться сама собою — під впливом порівняно збалансованої після 21 листопада інформації центральних (загальноукраїнських) телеканалів. Це була перша помилка, яку Президент озвучив у січні.

На той момент, коли я на Донбасі слухав фантастичні уявлення про події 2004 року, йшов, до речі, вже третій місяць досить збалансованого інформування по трьох каналах В.Пінчука, «1+1» та Першому національному.

Але їм не вірять: бо вони ж спочатку хвалили Януковича, а тепер Ющенка — запроданці. І тому майже не дивляться. А як дивляться, то через сито: бачать і чують тільки те, що підтверджує їхні нинішні (щирі!) напівфантастичні переконання.

Мало дивляться названі канали ще й тому, що — українською мовою, вивчати яку в зросійщеному регіоні практично ніхто й не збирався. Бо державні установи, викладання у вищих навчальних закладах — як за царя. Найкращими тут вважають московські телеканали (нібито об’єктивні, бо поза українськими «розбірками»), потім іде сумнозвісна «Україна», потім уже — «Інтер». «Ері» теж не довіряють, а про «5 канал» мало хто знає, і головне — не прагне знати.

Не хочуть знати, тому що впевнені: нас дурять, вони продалися американцям, як і демонстранти на Майдані, які стояли там за долари. Коли я сказав, що ні сам, ні два моїх сини на Майдані доларів, на жаль, не отримали — якраз тут була найбурхливіша реакція. Син мого троюрідного брата відповів: «Ну й дурні, що не отримали. Он наші бомжі з вокзалу на Майдан їздили: повернулися упакованими, та ще й квартири придбали — за те, що в наметах там три тижні пролежали».

Чоловік двоюрідної сестри у відповідь про відсутність доларів скипів і попросив: «Саня, помовч, а то я тобі зараз пику наб’ю». А він, найдобріша душа поза «політикою», кілограмів на 40 важчий за мене — тож я й замовкнув. Далі говорили вже про родичів та про сподівання на врожай.

Як не бити того, хто заважає перебувати у ладу зі своєю психікою, де все вже лежить на своїх поличках? А тут приїхав родич із хитрої й ситої столиці — хоче ці полички зруйнувати. Не дам, хоч і родич! Не дам, хоч він, здається, і не бреше.

Поговорити змістовно вдалося лише з двома співрозмовниками. Першим був сусід по купе в поїзді №20: інженер, який вислухав мої аргументи і залишився при своїх переконаннях. Підтвердити свою позицію він не зміг — здається, тому що від нього ще жодного разу це не вимагалося. Вказав тільки на відому хибу аргументу про київський бюджет: там центральні офіси підприємств з усієї України, зокрема і з Донбасу. То й податки ідуть до Києва, хоч заробляються у провінції.

Другий випадок трапився вже там. Знадобилося п’ять годин інтенсивної розмови, щоб тільки поставити під сумнів фантастичні упередження проти коаліції В.Ющенка у двоюрідної сестри: жінки з вищою освітою, завжди критичним поглядом на життя, з багатим життєвим і соціальним досвідом. І це при тому, що заочно мені допомагала її дочка, яка зараз живе в Києві. При тому, що на початок бесіди моя співрозмовниця, на відміну від більшості, вже досить критично ставилася до В.Януковича.

Будь-які аргументи, що не вписуються у «матрицю», як правило, викликають роздратованість, що стрімко летить до істерики. Очевидно, людей загнали у глухий психологічний кут: якщо вони дозволять собі сумніватися, можна з глузду з’їхати. А хто ж добровільно хоче стати божевільним?

Кияни цього не хочуть розуміти, і наслідки такого небажання поглиблюються на очах. Уже в лютому В.Ющенко продемонстрував другу помилку, коли виступив із підкреслено жорсткою, не властивою характеру Президента промовою перед «активом» Донеччини під час представлення нового голови обласної держадміністрації. Можливо, він прислухався до іміджмейкерів, що порадили виступити в Донецьку в ролі крутого мужика, яких там поважають. Але ж ефект виявився протилежним. Усі, безумовно справедливі, докори Президента на адресу донецької верхівки знову ж таки було каналізовано в обличчя того самого електорату, який знову (безумовно, справедливо) обурився через огульні звинувачення з уст глави держави («Куди ви дивилися?», «Що ви тут наробили?», «Ви будете відповідати!»)

Невже й надалі демократизований і елегантний Київ сам поглиблюватиме прірву, яку вирили спеціалісти з психологічної війни між російсько- та україномовними регіонами України?

Якщо Київ вважає себе поінформованим, чи не він має негайно розпочати інтенсивний діалог з Донбасом: і телемостами, і — тепер особливо важливим — живим міжособистісним спілкуванням, майстерним просуванням правдивої інформації на цю нещадно зросійщену «терра інкогніта»?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Сергей Александрович Ковалев Сергей Александрович Ковалев 25 серпня, 18:41 може бути одразу декілько напрямків коменту але вважаю за доцільним один . бо вині усі Президенти та сам народ України в тому слідстві що маємо, бо шукати винних це шлях в минуле, а будувати майбутнє - це пошук, що робити - прості логічні речі, це запровадити процеси постійного іноваційного пошуку і заохочування впровадження новацій ... Започаткуваня процесу пошуку в тому числі тактик транстендентної стратегії..- це комплексне завдання побудови самовідтворюючих націю процесів. Отже треба визначитись в транстендентой стратегії розвитку... Визнати помилковість парадігми сучасного хозяйнування, а також змінити парадігму шаблонів на парадігму суті та її відтворення.. згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво