Чинення і роз-чинення історії

Поділитися
Історія, якою вона бачиться з філософської метапозиції (позиції метафізика), представляється наукою геть унікальною...

Історія, якою вона бачиться з філософської метапозиції (позиції метафізика), представляється наукою геть унікальною. Хоча б тому, що наука ця народилася й от уже дві з половиною тисячі років благополучно існує без щонайменшої допомоги з боку філософії. Водночас як усяке інше знання, щоб стати наукою, потребує тривалого висиджування у філософському «гнізді», яке вона залишає тільки після того, як «опериться» власними методами дослідження (A.R.Lacey, 1982). У позаминулому столітті філософи спохватилися і спробували було надолужити згаяне, в ударному темпі видаючи на-гора всілякі «філософії історії» («Мені здавалося дивовижним, — зізнається Г.Шпет, — як історія, як емпірична і філософська проблема, раптом виникає і розцвітає саме в ХІХ столітті»), але на подив швидко добалакалися до логічного абсурду «кінця історії».

Історія легко відбила цю запізнілу спробу філософського насильства, і «гвалтівник», змінивши тактику, заходився посилено улещувати незалежну і неприступну Кліо. Основоположники істмату, наприклад, лестиво заявили, що «врешті-решт ми знаємо лише одну науку — науку історії». А коли Томас Кун у ХХ столітті здійснив у філософії науки справжню революцію, він усі лаври склав до ніг Музи історії (бо своїм успіхом зобов’язаний застосуванню суто історичного методу).

Теорія творення

З історії філософії добре відомо, що фізика, дистанціювавшись від метафізики, незабаром стала для останньої зразком і ідеалом: пташеня, котре вбилося в колодочки, спромоглася показати батьківській любомудрості, приреченій на вічне сидіння в гнізді і тому нездатній до польоту, вищий пілотаж мислення. В дечому учень перевершив учителя, і тому великий Гегель так прагнув «сприяти наближенню філософії до форми науки, до тієї мети, досягнувши якої вона могла б відмовитися від свого імені любові до знання і бути дійсно знанням». Нагадую цю повчальну історію для того, щоб обгрунтувати «зухвалу» заявку: наука і філософія, пройшовши свого часу виучку в історії, можуть нині чогось навчити вчительку.

На шпальтах «ДТ» у ролі регулярної учительки виступає доктор історичних наук Наталя Яковенко. Два роки тому вона змусила публіку сушити голову над проблемою поділу історії на дидактичну і «справжню» («ДТ», 25.01.2003). «Справжня історія?» — скептично уточнив півроку по тому доктор філософських наук Володимир Шкода і категорично відповів: «Не буває!» («Справжня історія? Не буває!». «ДТ», 02.08.2003).

Спрацював імунітет проти філософської «зарази» чи позначилася якась інша причина, але репліка філософа пройшла повз вуха історика, і через рік Н.Яковенко знову, як по чистому, закликає читаючу публіку (у тому числі й філософів!) обговорити проблему розщеплення історії на дидактичну і справжню (т.зв. «дослідницьку скептичну історіографію» — «ДТ», 16.10.2004). Якщо дискусія і далі йтиме такими темпами і з такою увагою до думок опонентів, результатів доведеться чекати довго...

Недавно на засіданні Харківського філософського товариства спалахнула суперечка між двома філософами — обидва історики за фахом. Один, доводячи теорію «національного характеру суспільно-історичного процесу», стверджував, що в Афінах класичного періоду мешкало 20 тисяч осіб, які мали ось такі й такі права. Його опонент відповідав: таких було 200 тисяч. Зрозуміло, що обидва історики брали дані не «зі стелі»; зрозуміло також, що джерела, за якими історик міг би слідувати з рабською слухняністю, були відсутні. Що ж робити? Рецепт професора історії Н.Яковенко: «Історик мусить довести абсолютно все на конкретних фактах. І тому він є рабом джерела. (…) Того, чого немає в джерелах, — не існує в історії, і про це ми не маємо права говорити». Мовляв, знайдемо в архівах полісвиконкому списки виборців, тоді і поговоримо. Відповідь професора філософії В.Шкоди: хоч би що там знайшли, один казатиме одне, інший — інше. «Справжньої (єдиної. — Є.З.) історії не буває!»

Смію стверджувати: історія тільки така, і іншої бути не може! Причому джерела для її написання потрібні рівно в такому обсязі і точно в такій кількості, в яких обсязі і кількості вони присутні на момент створення історичного (вживемо модне слово) наративу. В однозначному визначенні минулого теперішнім і полягає сенс історичної революції у філософії науки, яку любомудри пропонують реекспортувати в історію. Коли ми кажемо, що історію творять люди, то це потрібно розуміти так: діяльність минулих поколінь визначає історію лише тією мірою, якою мармур визначає статую. Історію творять історики, які пишуть її. Творять «тут і зараз», а історія ця — справжня і єдина, «справжність» і єдиність специфікують історичне знання.

У всякій іншій науці історичний метод, застосований Т.Куном, не має своїм об’єктом предмет цієї науки; тут історик не є вченим. Але не можна бути вченим в історії і не бути істориком. Якщо в сучасному підручнику фізики стверджується, наприклад, що Максвелл заклав основи статистичної фізики, то історик фізики розповість вам, що насправді статистика розумілася Максвеллом як наука про народонаселення. У фізики, виходить, є дві історії — навчальна (дидактична, якщо використовувати термінологію Н.Яковенко) і справжня. В історії таке неможливо, оскільки немає двох когнітивних ролей — історика науки і вченого цієї науки. У науці історії, де метод дослідження (звертання до минулого) збігається з об’єктом дослідження (минуле), є лише історик.

Тому історик, котрий задався метою написати повчальну (дидактичну) книгу для юнацтва, — історію, котра не обсягом чи стилем, але за суттю своєю відрізняється від іншої, «справжньої» історії — не повинен бути ... істориком. Навряд чи таке можливо. То, може, не будемо вимагати неможливого і звернемося із замовленням на виготовлення «шляхетних вимислів» до літератури і фолк-історії? Тобто за адресою.

Однак якщо історія чиниться тут і зараз, то що відбувається зі створеною раніше і вже існуючою тут і зараз історією? Процес, зворотний чиненню, роз-чинення. Якщо раніше «історія українських земель розчинялася в історії імперій — Романових і Габсбургів» (С.Махун «Національна історія — «відродження» чи розвиток?», «ДТ», 9.10.2004 р.), то тепер ми повинні розчинити імперську історію, що буде першим кроком до історичного творення.

Мене охоплює просто містичний трепет, коли я читаю, що для підрахунку втрат у «Битві в рову», яка стала переломною в історії ісламу, вистачило б пальців рук (троє курайшитів і шестеро мусульман) — у той час (sic!) як десь на півночі, заході чи сході сходилися в битвах величезні армії великих імперій, воювали, перемагали, гинули, не здогадуючись, що їхня історія перебуває не з ними, а у околицях безвісного оазису, що загубився в пісках Аравії. І хіба нам, свідкам незалежності України та помаранчевої революції, не очевидно, що доля Європи, котра двічі в минулому столітті ставала ареною безглуздого імперського протистояння, насправді вирішувалася під Крутами й у повстанських схронах Галичини?

Практика роз-чинення

Моя історія відноситься до великих і трагічних київських подій січня 1918 року. Створено її було 1919 року, коли в Харкові в друкарні «Печатник» вийшла книга «Богдан-Олександр Зарудний. Ілюстрований збірник. Упорядкували С.Зарудний і Г.Михайлич». Потім історію роз-чинили, упорядників розстріляли, а книгу відправили до спецсховища.

У підручнику історії України, за яким нині навчаються студенти Харківського університету, цікаві для нас події викладено так: «Захопивши Київ, війська М.Муравйова протягом трьох діб здійснювали «червоний терор». Від їхніх рук загинули 2587 киян, в основному офіцерів, юнкерів, заможних громадян» (В.Семененко и Л.Радченко. История Украины с древнейших времен и до наших дней. — Харків: Торсинг, 1999).

Серед убитих були члени Центральної Ради Олександр Зарудний, Ісаак Пугач і Леонард Бочковський. Розстріляли їх не тому, що Зарудний мав чин прапорщика царської армії, а Пугач і Бочковський здавалися вбивцям громадянами заможними. Їх розстріляли за українство! Але цей історичний факт не лише розчинявся раніше, а й залишається в такому стані донині. «Всі ці дії, — узагальнюють автори підручника, — не можна кваліфікувати ні як більшовицький, ні як націоналістичний терор. Повторювалася жорстокість, відома з часів Великої французької буржуазної революції або Громадянської війни в США, коли ніякі центри влади не могли стримати озвірілих маргіналів (…)»...Такі от інтернаціональні, загальнолюдські неподобства.

Неправда! У дійсності «інтернаціональна» жорстокість виглядала зовсім інакше. Очевидець пише:

«Дочасна трагична смерть т.т. Зарудного, Пугача і Бочковського є не тільки величезна втрата для партії і для громадянства.

Це не випадкові жертви в боротьбі, про котрих можна сказати «ліс валять — тріски летять». Ні, їх розстріл це симптом, це знак, під котрім пройшла і проходить друга революція у Росії і на Україні. (…)

Злочинці є і будуть всюди. Темні маси зостануться темними, коли не боротися з їхньою темнотою. Але тут вина падає на тих, хто ті маси веде і хто розбурхану стихію революції не вводить в певні рямці (…).

Так, зараз маси певні, що війна ведеться «між большевиками і українцями», а тому при перемозі «большевиків» маси починають викоріняти «українців» тими способами, які знають — рушницями, багнетами. І в перші дні влади «Народнього Секретаріата» в Київі поліг не один десяток неповинних в «контр-революції» українців — за вкраїнську розмову, за посвідчення, написане українською мовою (…).

Смерть Зарудного, Пугача, Бочковського така характерна з сього боку — особливо, коли зважити, одну деталь їхнього заарештування, свідком і тільки випадково не об’єктом котрого, довелося бути авторові цих рядків.

Матрос, що робив трус, на слова товаришів «ми члени Центральної Ради» з ненавистю промовив: «а васъ то нам и надо. Все эта Центральна Радa!…» І від цих слів, а головне — від виразу його обличча стало зрозумілим, що станеться щось непоправиме і безглузде… Така тупа ненависть світилась в його очах, так міцно одразу стисла його рука револьвер — що було ясно, для нього — «Центральна Радa» це не «політика», це не ідейно-ворожа сила — а ворог, реальний первісний ворог первісної людини, котрого треба різати, колоти, стріляти, з котрим іншої боротьби не може бути…»

Вас.Еллан. Наслідки… «Боротьба» 23 (10) лютого 1918 р. №1 (Київ).

Що відтоді змінилося у ставленні до українства? Нічого! З кореспондентом «Известий» відверто розговорився донецький ідеолог українофобства; як він сам себе атестує — «золотий медаліст, колишній студент фізтеху (відрахований за бійку), каратист, старшина танкової роти, шахтар (10 років підземного стажу), дві з половиною вищі освіти, закінчив заочно філософський факультет» («Известия», 09.12.2004). Каратист-забіяка і фізик-філософ добре знає своїх людей: «вони вважають, що махати стрічками — це несерйозно (…)... Але якщо припре, то наші люди візьмуть не стрічки, а вила. Я скажу таку річ: тут завжди спокійно ставилися до української мови.(...) Але зараз, після усього що сталося, ставлення до української мови тут змінюється. У більшості людей усі ці написи українською почали викликати просто якусь фізичну відразу. Це погана ознака, але не ми в цьому винні». Ми, мовляв, толерантні, але народ, а аж ніяк не «озвірілі маргінали», вирішує інакше. Vox populi — vox dei. Ту ж схему використовували і для виправдання київських убивств січня 1918 року.

«Київська радянська влада, штаби революційних військ, окремі особи з більшовицьких лідерів — усі вони рішуче заявляють, що ніхто не давав наказу про розстріл Зарудного і Бочковського. «Самі солдати розстріляли». Проти такої заяви годі заперечувати, бо дійсно «самі солдати» розстріляли навіть багатьох київських більшовиків. Щоправда, ті, хто посилається на «самих солдат», прекрасно знають, що окрім офіційних наказів існують ще так звані «негласні» розпорядження або... лише «поради».

Знають вони також і те, що революційним радянським і так званим «революційним» військам, які взяли Київ, було віддано наказ, а може, не наказ, а лише «пораду»: «українських голів не шкодувати» (В.Качинський. Пам’яті Олександра Сергійовича Зарудного. «Земля і воля» (Харків).
23 (10) 1918 р. №251).

Остання «порада» згадується, коли порівнюєш долю О.С.Зарудного з долею його рідного дядька — теж Олександра Сергійовича. Останній був найвідомішим адвокатом, захисником Бейліса і Шмідта, товаришем міністра і міністром юстиції в Тимчасовому уряді. Саме йому приписувався липневий наказ про арешт В.Леніна (насправді це не так). Можна було б із легкістю спрогнозувати розстрільну долю відставного «міністра-капіталіста», не помри він своєю смертю 1934 року — за лічені дні до початку масових репресій. Але революційне лихоліття О.С.Зарудний пережив! Тому що був росіянином. Тоді як його племінника-українця не врятували ні участь у трьох революціях, ні царські в’язниці і заслання, ні членство в партії соціалістів-революціонерів (ліве крило), ні навіть те, що напередодні захоплення Києва червоними він був заарештований своїми — за «зраду України». Як писав Василь Еллан, «зайва річ щось пояснювати, зайве розказувати про напрямок думок товаришів, про їхню діяльність, про недавній арешт Зарудного «українцями» — все було б зайвим і непотрібним, бо тут прокинулися звірячі первісні інстинкти…». Той самий первісний інстинкт ненависті до українців, звіряча ксенофобська «фізична відраза» до всього українського.

У радянській імперії українців не лише по-звірячому вбивали, а й академічно-витончено розчиняли. У моїй історії це виглядає таким чином: виданий 1961 року том Української радянської енциклопедії повідомляє усього про двох Зарудних — «російського архітектора українського походження» Івана Зарудного і «українського мандрівника» Миколу Зарудного. Хоча будь-який просто радянський, тобто російський, словник обов’язково розповідав і про корифея судової реформи Сергія Зарудного (батько О.С.Зарудного і дід Б.-О.Зарудного), і про Самійла Зарудного — генерального суддю Війська Запорозького, і про архітектора Петра І. У чотиритомній Радянській енциклопедії історії України (!), виданій 1969 року, немає вже жодного Зарудного. Бо всі вони стали росіянами — архітекторами, зоологами, правознавцями та ін. Роз-чинилися

Слід віддати належне Росії: вона творить свою історію планомірно і цілеспрямовано. Про російського адвоката і міністра Тимчасового уряду Росії О.С.Зарудного, наприклад, видано монографії, написано дисертації, про нього — посилання в Інтернеті, у тому числі і на офіційному сайті Прокуратури РФ. Про члена української Центральної Ради Б.-О.Зарудного — «знайдено «0» сайтів». Скупі рядки в «Довіднику з історії України». І могила на Байковому. Герої української історії чекають її творців...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі