Чим і кому заважав Микола Лукаш - Соціум - dt.ua

Чим і кому заважав Микола Лукаш

15 червня, 2012, 13:30 Роздрукувати Випуск №22, 15 червня-22 червня

40 років тому відбувся черговий «генеральний погром» української інтелігенції

Є нагода переконатися, що історія української культури не заскорузла в академічних оправах і міністерських рамках. Згідно з Національною програмою, видавничий дім «Києво-Могилянська академія» випустив довгоочікувану другу книгу спогадів про визначного перекладача, літературознавця, лексикографа Миколу Лукаша.  Це він подарував нам цілого «Фауста»,  нескороченого «Дон Кіхота», уперше з оригіналу XIV ст. переклав українською «Декамерон». 

Постать письменника, постійно гнаного, матеріально і побутово невлаштованого, який не схилився перед владою і спромігся своїми чарівними переспівами долучити шедеври світової класики до українського культурного процесу, порівнюють із найшанованішими патріархами літературного перекладу — Миколою Зеровим, Максимом Рильським і Борисом Теном. Такий образ малюють колеги-письменники, друзі й ті, що не були особисто знайомі з Лукашем, але знають його як великого майстра, легенду Опору. «Це видання є продовженням книги спогадів «Наш Лукаш», — анотують проект його організатори. Упорядник Леонід Череватенко у своїй захоплюючій післямові це підтверджує. Отже, творення історії культури і входження в неї триває.

Феномен перекладу з мови на мову пережив не одну соціальну й технічну революцію і, на щастя, існуватиме завжди. Леонід Череватенко підкреслює: перекладацький доробок є наріжним каменем культури. Справді, на шляху самоусвідомлення народи засвоювали рідною мовою твори світової класики, починаючи з «Іліади» та Біблії. Без цього ми не зрозуміли б української «Енеїди» і самого Тараса Шевченка. Тому сьогодні, за наявності «електронних перекладів», Лукаш особливо актуальний. Бо літературний переклад — явище особистісне, суто індивідуальне, як і всяке мистецтво.

Лукашеве прізвище, відзначає упорядник, не поминають у «святцях» борців із тоталітаризмом, але до руху Опору він належав напевне. Як і багато тисяч незгодних різного походження і фахів. Приховуючи від світу високу температуру суспільства й справжні масштаби інакодумання, влада озвучувала для всенародного осуду вирвані з контексту подій «пари»: «Даніель і Синявський», «Руденко і Бердник», лякаючи ними обивателя, наче апокаліптичними Гогом і Магогом. Нині, коли термін «шістдесятники» намагаються звузити, а поняття — обмежити, то перелічують через кому кілька прізвищ, після яких — «та ін.». Але власне рух опору складався з отих «інших».

Вони приходили на заборонені, але невгамовні зібрання 22 травня біля пам’ятника Шевченкові в Києві; підписували протестні «Лист творчої молоді Дніпропетровська» та «Лист 139-ти»; виходив підпільний «Український Вісник»; лунали резонансні виступи переслідуваного хору «Гомін»; стихійно множився і розповсюджувався «самвидав». Автор цих рядків на власні очі бачив, як у садибі-музеї Івана Гончара приїжджі здалеку люди переписували від руки (!) твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». І не кількадесят, не сто, а тисячі патріотів, серед яких — учителі, інженери, робітники, науковці, студенти і викладачі вишів, митці, літератори, журналісти, було в різний спосіб репресовано: від тюрми до заборони на професію. Дещицю автор відчув на собі. Після «Празької весни», всупереч тодішньому й без того не вельми гуманному законодавству, у 30-річного журналіста вилучили паспорт і запроторили на два роки в армію. Та гомін України чувся й там! 1970 року в Гостомельському полку зв’язку капітан Кийко, на знак протесту проти злочинної військової рутини, обеззброївши вартових, спалив Почесний прапор ЦК комсомолу. Мучила остаточна зневіра в можливості поступових змін — і не тільки в самій КПРС, а й у спілці «підручних партії», комсомолі, на що певною мірою сподівалася частина інтелігенції як у Росії (Аксьонов, Гладилін), так і в нас (Коротич). Насувався черговий «генеральний погром», уже 1972—1973 років.

Свідчення авторів незвичайної збірки (а їх понад 200, ще й архівні документи із грифом «цілком таємно»), хай у межах особистого бачення, відтворюють атмосферу 1960—1970-х років, коли ми вдавати будівників комунізму не бажали, а влада — вже не могла. Пригадуються ситуації, які на тлі трагедії 1937-го та судомного сталінізму 1950-х років, за висловом класика марксизму, виглядали фарсом. У службових кабінетах правду говорили пошепки, перелякано вказуючи на стелю або на телефонний апарат… Міліція з «дружинниками» перед Великоднем вилучала в бабусь писанки з «націоналістичними» сонячними знаками. У Львові на площі Ринок у статуї Нептуна відламали тризубець... У 1965 році до Києва прибув американський белетрист Джон Стейнбек і запитав про Віктора Некрасова. Керівники Спілки письменників зніяковіли. Коли ж прогресивний американець похвалив Миколу Вінграновського за вираз його «бунтівних очей» і подарував свою люльку, розгубленість зросла. Не одну рятівну бесіду довелося витримати Миколі — не так за люльку, як за «бунтівні». Тоді під пильним оком КДБ радянські письменники, ці «інженери душ», уже їздили полемізувати з передовими братами по перу до Європи й Америки. Тим часом Лукашеві для спілкування з носіями іноземних мов доводилося снідати в ресторані «Інтурист».

Системний парадокс: колись у гімназіях викладали по дві іноземні мови, ще й латину та грецьку; в соціалістичних вишах, щоб не перевантажувати пролетарів — лише по одній. Мабуть, саме тому пересічні радянські фахівці не знали ні жодної «ворожої», ані своєї рідної. Тож Лукаш неочікувано був принципово інший. Володів багатьма, але творив однією — українською. Стверджував, граючи словами, ніби лише «перекладає одну культуру до іншої», але при цьому цнотливо забував додати, що кожного разу перевтілюється в автора, промовляючи за нього українською. Його переклад був і є оригіналом! Сервантес, на якого так вражаюче обернувся Лукаш, кілька разів потрапляв до в’язниці, де й написав свого «Дон Кіхота». В Лукаша виникали можливості повторити подвиг великого іспанця, та чи були творчі умови гулагівського табору не гіршими від кастильської тюрми XVI сторіччя — ось питаннячко.

По новій хвилі арештів, у березні 1973 року, Микола Лукаш подає листа до голови Верховної Ради, голови Верховного суду і прокурора УРСР, копію — президії Спілки письменників України. Просить «ласкаво дозволити» відбути покарання замість Івана Дзюби, оскільки цілком поділяє його погляди та беручи до уваги стан здоров’я засудженого. А також — ту обставину, що «в даний період», кінця якого не можна передбачити, «перебування на будь-якому режимі» є для нього рівнозначним і байдужим. Гірка іронія рафінованого інтелігента обійшлася йому в очікувану ціну. Лукаша виключили зі Спілки письменників, перестали видавати, і великий майстер перебивався випадковими заробітками, по змозі підтримували друзі. У подібному становищі опинився не лише він: того ж року автора «ідейно хибного» роману «Меч Арея» Івана Білика звільнили з редакції газети «Літературна Україна». Ті, на кого поширилася заборона на професію, були змушені анонімно (!) виконувати випадкові замовлення, зокрема перекладати технічну літературу.

У той «період розвиненого соціалізму», кінця якого справді не передбачалося, за ґратами опинилися письменники Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Ірина Стасів, Ігор Калинець. Тільки в січні-травні 1972 року було засуджено 89 осіб різного роду занять (багатьом уже тоді не дозволяли працювати за фахом) у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Чернігові, Ужгороді, Чернівцях. Події чергового «генерального погрому» докладно змальовано в книзі Г.Касьянова «Незгодні» (К.: Либідь, 1995).

Кому і чим заважав Лукаш? Чиновникам і бездарам — вульгаризувати класику, «причісувати» її на радянський копил, підміняти живе слово зрозумілою цензорам банальністю, а загальнолюдські й національні проблеми — натяками на провідну роль пролетарів. Долученням кращої іншомовної літератури до нашого культурного процесу, нагадуванням про належне місце України в світі. Заважав українофобам і просто боягузам непокірною вдачею митця, а головне — власною гідністю. Рисою, якої навіть за наявності свободи слова так бракує сьогодні. І не тільки її. Якщо Лукашеві твори, попри все, виходили тисячними накладами, то на презентації книги про нього самого примірників не вистачило навіть на присутніх.

Говоримо про Лукаша, при всіх його дивацтвах і незручностях, як про людину досконалих чеснот, не досяжних (чи не потрібних) для байдужого міщанина. У споминах відчутний ностальгійний смак туги за тим справжнім, що й донині привертає захопливу увагу на сірому тлі буденності.

Микола Лукаш, як і Іван Дзюба, став легендою ХХ століття, одним з героїв Опору, які безкорисливо принесли свої дари на вівтар Свободи. Їхні переконання не були «ситуаційними», як за епохи постмодернізму, яка, на превеликий жаль, ще запізніло триває в наших мистецтвах, літературі, взагалі у багатьох сферах життя. Щира, самостійна, непристосовницька позиція інакодумців, нонкомформістів, що захищали традиційні цінності, сприймається нині як неоціненний урок минулого, без якого не буває майбутнього.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво