Чи завжди має рацію історія, або Як «висвітити» Моцарта?

В усьому нинішньому році Моцарта, коли найбільшого композитора, як і колись, прославляє все людство, для журналістів і мистецтвознавців залишається багато незрозумілого. Навіть для німців і австрійців. Солідний журнал Die Zeit запитує на обкладинці ювілейного номера: Wer ist Mozart?

Хто є Моцарт, 250 років від дня народження якого виповнилося 27 січня? Для відповіді на це непросте запитання я набрався нахабства й цікавості, щоб особисто пізнати і полюбити ще більше музику Вольфганга Амадеуса (ласкаво по-німецькому — Вольферля). А також спробувати зняти документальний фільм про нього в Україні.

Почав заздалегідь читати щось із тисяч книжок та досліджень про нього. Відвідав рідне австрійське місто Моцарта Зальцбург, у якому він народився й ріс (музичну Мекку). Побував у німецькому Аугсбурзі, звідки вся його рідня. У Мюнхені поклонився місцю, де було поставлено першу оперу Вольфганга. У Національному театрі з трепетом і задоволенням прослухав німецькою мовою воістину «Чарівну флейту»...

Але щось заважало розумінню творчості й короткого 35-річного життя неймовірного композитора і музиканта! Я теж відчув, як уже понад 200 років розливається і не втрачає сили отрута навколо славетного імені генія, похованого невідомо де. На ганьбу всьому людству.

Виявляється, цей отрутний слід людству, і навіть його блискучим представникам, особливо цікавий. Тим більше що вже давно знайдений конкретний отруйник — колега-композитор Антоніо Сальєрі. Скільки ж неприємностей і популярності для великих людей від цих отруєнь у всі часи!..

Я зрозумів, що вже 200 років історія таємничого отруєння за своєю незнищенністю може конкурувати хіба що зі ствердженням чи запереченням надзвичайної легковажності «гультяя» Вольферля, який написав 600 творів, багато новаторських опер і симфоній; поряд із простенькими мелодіями, приємними і легкими. Як «Маленька нічна серенада», яка майже стерлася в ефірі від багаторазового виконання. Якщо постійно грати по радіо «Маленьку нічну серенаду» і розповідати нові подробиці лиходійства Сальєрі (починаючи від Пушкіна, продовжуючи Римським-Корсаковим, п’єсами-амадеусами Шеффера і однойменним фільмом мого улюбленого режисера Мілоша Формана), таки виходить страшна картина загибелі улюбленця жінок та богів. Це цікаво, цікаво і навіть рейтингово!

І тут я призупиняю написання своєї заявки і звертаюся до давньої теорії журналістики. Правило заманювання й сенсації, яке не у нас виникло через суворість царату і радянської влади, а нині розквітло, загальновідоме: «Треба, щоб не собака вкусив людину, а людина — собаку». Бажано, вогненну. Тоді це цікаво і гостро.

Подумаєш, Моцарт помер від черевної гарячки, грипу або сучасний варіант — «від поганої котлети». Кого цікавить, як дитина-вундеркінд, котра сиділа на колінах королів і курфюрстів, жила після того, як перестала бути вундеркіндом? Тяжко і з трагічними пасажами у творах? Облиште краще «Реквієм» і масона — Моцарт сам був масоном... Як це може бути, щоб улюбленцю жінок відмовило його перше кохання, наречена?! Краще доведіть, що його офіційна дружина його зраджувала... Часто мусив задовольнятися лише хлібом і кавою? Четверо його дітей померли в ранньому віці... Яке це має значення? Краще підрахуйте, скільки він заробляв за свої опери і концерти.

А головне, нехай розквітнуть ЗАЗДРІСТЬ І ЗЛІСТЬ, такі властиві і давнім часам, і плинові нашого собачого року. Розслідуйте з новими подробицями або спростовуйте (теж хід), як Сальєрі занапастив Моцарта. Господи, якби Олександр Сергійович знав, називаючи в Болдіно спочатку свою маленьку трагедію «Заздрістю», що з цього вийде для самої пам’яті про Моцарта?.. Адже він чудово розумів, що геній і лиходійство — несумісні. Навіщо ж зробив лиходієм хоча й не генія, але порядного композитора і педагога?! Мало Пушкіну було негідників навколо, які і його, й інших геніїв знищили по-справжньому, і ця традиція розвинулася успішно. Але не від заздрості, а від класової боротьби та неприйняття тих, хто надто розумний і талановитий. А тепер – і «нерейтинговий».

Ну навіщо, навіщо Моцарта вбив Сальєрі? І нам варто розповісти, що знаємо про Антоніо Сальєрі і його стосунки з Вольфгангом Моцартом. Цей слід приведе нас навіть в Україну. Хай і на шкоду музиці, відвернемося на спростування очевидних дурниць.

Питання «жовтизни» на бульварі — давнє. Не завжди треба довірятися і пресі. З Пушкіна починалася, як відомо, велика російська література. Пушкін перший і довірився. Після Болдіно є його запис: «Сальери умер лет восемь назад. Некоторые немецкие журналы говорили, что на одре смерти признался будто бы в ужасном преступлении — в отравлении великого Моцарта»…

«Нібито зізнався»... Підводять інколи газети, навіть німецькі. Однак уже з роками, коли чутка про злочин композитора-отруйника почала міцніти й розвиватися, не витримали у своєму обуренні справжні свідки-лікарі та санітари лікарні, в яку було привезено зовсім старого і хворого, з потьмареним розумом Антоніо Сальєрі. І в іншій німецькій газеті-журналі медики скріпили своїми підписами документальне обурення: «Перед обличчям Бога і перед усім людством» лікарі свідчили, що до їхнього пацієнта не пускали навіть родичів і що вони ніколи не чули від пана Сальєрі жодних слів із приводу отруєння пана Моцарта».

Все одно чується диявольський голос: а ви краще розкажіть, як на замовлення таємничого чорного чоловіка, мабуть теж масона, Моцарт написав для нього і для себе «Реквієм». Так, Моцарт усе життя писав на замовлення заради грошей. Але тут трапилося особливе свинство. Вже тяжко хворий і завалений, як завжди, роботою Вольфганг не відмовився й від цього замовлення: написати реквієм для якогось багача, у котрого померла дружина. Він хотів догодити її пам’яті твором знаменитого композитора. Ось і майже вся сумна пригода! Без придуманого доважку, нібито Моцарт писав реквієм для себе, вмираючого. Неначе у 35 років так уже й передбачають неминучу смерть?

Геній незбагненно, несправедливо, жахливим чином помер у такому молодому віці. Тінь смерті переслідувала його майже постійно і знайшла трагічне втілення у творчості цього веселого і безтурботного композитора.

Похорон Моцарта — напівзабутого й бідного — був злиденний і образливий. Однак тоді багатьох так ховали. І хто ж ішов за маленькою скромною труною серед кількох друзів та родичів (дружина Констанца хворіла й залишилася вдома)? У скорботній процесії йшов колега-композитор... Антоніо Сальєрі. Встановлений факт! І не заїкайтеся, що це було можливо для отруйника! Яка заздрість? Кого і до кого?

Можна лише припускати, що в ці скорботні хвилини італієць згадував про стосунки з генієм. Про що відомо не лише зі слів Пушкіна. У Сальєрі не було жодних мотивів убивати колегу.

Отже, хто кому заздрив? За розпорядженням австрійського імператора Йосипа II, влаштовували змагання відомих композиторів. 6 лютого 1786 р. на двох протилежних майданчиках оранжереї Шенбруннського палацу грали дві опери — Сальєрі і Моцарта. Знатна публіка пересувалася, залежно від того, кому віддавала перевагу, від одного дійства до іншого. І переміг Сальєрі! Схвалення публіки дозволило йому заробити фантастичну суму — 100 дукатів! Моцарт отримав лише 50.

З 1783-го по 1791 рік Моцарт дав у Відні 70 спектаклів, а Сальєрі — 168. І треба знати, що Моцарт був першою і грандіозною богемною людиною в музичному житті, справжнім вільним митцем. І навіть у Спілці композиторів не перебував. Пан Сальєрі ж обіймав вищі музичні посади при дворі Габсбургів — був придворним композитором і першим капельмейстером імператорської капели.

На ці найвищі музичні посади претендували обидва. Не проти був служити на зручному і хлібному місці й наш небесний геній. Сім’я і діти... Хто з вільних митців потай не мріє про штатну посаду? Але ніколи і в жодному творі, а Моцарт писав і патріотичні військові марші, під жодні замовлення, вимоги та смаки він не підлаштовувався. Писав для себе і ...неба. Але високооплачуваної посади, напевно, прагнув. У конкуренції з цим «італійчиком».

Геній — не цукор і в цих обставинах. Він пише невеличкого, витонченого листа ерцгерцогу Францу: «…Моя любов до праці й усвідомлення свого вміння дозволяють мені звернутися до Вас із проханням надати мені посаду капельмейстера, тим більше що п. Сальєрі, хоча й дуже досвідчений капельмейстер, ніколи не займався (неправда. — Ю.І.) церковною музикою»…

Не складається кар’єра у Вольфганга, і він скаржиться в листі: «...Імператор усе зіпсував, для нього існує лише Сальєрі». То хто кому повинен заздрити?

І ще одна несправедливість, яка надалі матиме дуже благородні наслідки. З боку Сальєрі. Про нього, видатного педагога принаймні, Моцарт пише зовсім уже безцеремонно: «Сальєрі не в змозі викладати фортепіано»... Звичайно, такого віртуоза гри на цьому інструменті, як Моцарт, ще треба було пошукати. І учнів у нього налічувалося багато — від тупих і знатних до дуже здібних. Однак недолюблював він давати уроки!

Те, що зробив Сальєрі в музичній педагогіці — у грі, вокалі, композиції, вражає! Він виховав цілу гвардію співаків і композиторів. У нього вчилися Вайгль, Айблер, Зюссмайр, Лівератті і плеяда майбутніх великих — Майєрбер, Шуберт, Ліст, Бетховен, нарешті. Десять років. І безплатними були всі уроки. Бетховен вважав Сальєрі своїм учителем, присвятив йому сонати. Є твори з правкою вчителя... Бетховен теж помер підозріло, і в його волоссі знайшли надлишок свинцю. Знову тінь отруйника? Які дурниці! Але заперечувати заслуги Сальєрі як автора 45 опер і майстерного вчителя!

І ось благородний слід помічений і в наших краях. Його учень Франц Ксавер, син Моцарта, який народився в останній рік життя батька, 16-річним юнаком 1807 року з’являється у Львові. Маючи при собі лист-рекомендацію... самого Сальєрі: «Я, що нижче підписався, свідчу: юнак п. Моцарт, уже умілий виконавець фортепіано, має рідкісний дар до музики; після вивчення правил контрапункту перейшов до мене для вдосконалення, і я йому віщую успіх не менший, ніж у його славетного батька. Відень, 30 березня 1807 р. Антоніо Сальєрі, перший капельмейстер Імператорського двору у Відні». У Львові нащадок генія і учень Сальєрі багато років заробляв собі на хліб працею композитора, піаніста, викладача, гастролював Україною.

А нині наш чудовий музикант Богодар Которович своїми стараннями знаходить ноти Антоніо Сальєрі і грає його музику. Так само, як і музику Моцарта. І нічого не порівнює, і ніде не виявляє ні злості, ні заздрості. А лише гармонію.

Ми відвернулися і лише хотіли показати, що не були суперниками у творчості Моцарт і Сальєрі (тим більше другий майже не писав інструментальної музики). Ви думаєте, що сам Сальєрі не розумів, хто такий Моцарт? І хто з них геній? Композитор підписує свій реквієм 1804 року: «Маленький реквієм, написаний мною і для себе, Антоніо Сальєрі, малюсінької людинки». Чесна скромність!

…Чим більше я відвертався на пікантні й достовірні історичні подробиці життя двох композиторів і заглиблювався в історію легенди страшного отруєння та помсти, тим тихше звучала геніальна моцартівська музика, інколи зовсім пропадаючи в шаблонах і масовому нерозумінні. І навіть тепер, на наших теренах, чи багато хто чує і знає справжнього і щедрого Моцарта, незважаючи на ювілейний рік? Чи багато ставиться його опер у нас? Незабаром народ слухатиме симфонічну музику лише на похоронах важливих осіб.

Я не можу не порівнювати з тим, як у ці дні ГРАНДІОЗНО й постійно звучить музичний геній у Європі. Тисячі концертів і фестивалів, на радіо і ТБ його мелодії не замовкають, магазини і крамнички сяють безліччю книжок та альбомів про нього. Для знавців і для дітей.

Трохи наплутав у своїй версії Пушкін, але про головне сказав чудово: «Одной любви музыка уступает, Но и любовь — мелодия»… Про глибини геніальної музики, про її блиск, трагедію й веселощі я давно хочу розповісти в заявці на фільм про Моцарта. Куди там... Хіба Моцарт рейтинговий? І чи підходить він під формат?

Ну неможливий Моцарт без отрути! Потім – незрозуміло, скільки ж він заробляв за рік у перерахунку на сьогоднішні валюти. І скільки в нього було жінок? Але ж музика Моцарта найважливіша! Наш ефір забитий певною музикою і словами. Такими — неначе й не було ні Моцарта, ні Сальєрі, ні Пушкіна. Нікого.

Якийсь дивний Моцарт виходить. Без заздрості й отрути. Хіба такий потрібен? Нехай сам відповість про себе. Словами і музично: «...Я не вмію писати вірші, я не поет. Не вмію створювати світло і тінь, я не художник. Я не танцюрист. Але я можу звернутися до вас із допомогою звуків, тому що я музикант»...

І ще Вольферль жартома і по суті відповідає на споконвічне запитання: «Відомий всім я птахолов»...І стає світліше на душі... Пам’ятаєте ще мотив?