Чи можна сваритися у присутності дітей?

Дві наші останні публікації у цій рубриці були присвячені розмовам у присутності дітей і сімейним сваркам. У форматі газетної статті неможливо висвітити відразу всі нюанси тих психологічних проблем, які ми порушуємо. Тому й залишився момент, який вимагає окремого коментарю.
Існує думка, що сваритися у присутності дітей не можна. Але це з розряду тих правил, дотримуватися котрих дуже тяжко. І найчасті­ше діти все ж таки стають свідками сімейних сварок. Що ж робити — стримуватися з усіх сил, чекаючи моменту, коли буде можливість «налаятися досхочу» за відсутності дітей? Але це далеко не найкращий варіант, оскільки є небезпека зірватися в найменш підходящий момент. Знову-таки, психологи радять не збирати в собі невдоволення, а висловлювати його «в міру надходження». Але цим не вичерпуються недоліки такого підходу. Тут доречно розповісти одну життєву історію.
На консультацію до психолога прийшла жінка, доросла дочка якої пішла від свого чоловіка через часті сварки. На вмовляння матері, що це не так страшно, усі сваряться, дочка заперечила: «Але ж ви з татом ніколи не сварилися». Здавався б, досить типовий випадок, коли дитина сприймає як норму стереотип, що склався в батьківській сім’ї. Однак пікантність ситуації полягала в тому, що батьки сварилися, але старанно це приховували від дитини. Жінка була в розпачі: «Як же так, я все життя намагалася приховувати від дочки найменші непорозуміння з чоловіком, а вийшло, що саме цим я зіпсувала їй життя»...
Таким чином, якщо піти шляхом уберігання дітей від прози сі­мейного життя, то можна посіяти в них ілюзію можливості ідеальних стосунків і породити синдром завищених очікувань, що в результаті може негативно позначитися на їхньому майбутньому сімейному житті. Тому не так вже страшно, якщо діти є мимовільними свідками сварок між батьками. Інакше де вони візьмуть досвід конструктивного вирішення конфліктів? Як зрозуміють, що сварка — це просто частина життя? Звідки дізнаються, що можна сваритися, миритися, знову сваритися і при цьому не переставати любити одне одного?
Ми відстоюємо таку модель виховання, за якої батьки максимально відкриті перед своїми дітьми, живуть разом із ними спільним сімейним життям. Але дуже важливо при цьому, в якій формі протікають сварки між членами сім’ї.
Бажано не зганяти одне на одному злість, уникати гучних обвинувальних фраз («Ти мені життя зіпсувала» або «І який ти мужик після цього?!»); ознак істерики, інвентаризації образ за всі роки спільного проживання. У кожного має бути можливість озвучити свою позицію. Необхідним є обопільний пошук компромісів, обов’язкові вибачення за різкі слова. Дуже важливо, щоб діти бачили не лише сварку, а й наступне примирення. Майже ідеальний варіант — це коли сімейні сварки не більш ніж «циганський дощ» — нехай навіть рясний, але при сяючому сонці вашої взаємної любові.
Таким чином, потрібно будувати свої стосунки так, щоб не було соромно не тільки перед своїми дітьми, а й перед іншими членами сім’ї, друзями, знайомими, сусідами, і найголовніше — перед самим собою. І тоді не так уже страшно, якщо хтось стає свідком сімейних непорозумінь.
Звісно, значно простіше вигнати дитину в іншу кімнату і дати волю своєму гніву, ніж стримувати себе, піклуватися про правила пристойності й навчатися конструктивного розв’язання конфліктів. Але найпростіший шлях, як правило, не буває найбільш правильним. Адже і крізь зачинені двері можна почути чимало. І не має значення, дивиться дитина в сусідній кімнаті телевізор чи, як вам здається, міцно спить — із моменту появи дітей поводитися потрібно так, ніби вони завжди поруч із вами. Тому стиль протікання і вирішення конфліктів слід виробляти ще до вступу в шлюб і на самісінькому початку сімейного життя. Адже ламати себе потім, коли за спиною спільно прожиті роки і сформовані стереотипи, буде дуже нелегко. Але хоч як би у вас склалося життя, не сумуйте — починати ніколи не пізно.