Чи можна розмову зі своїми нереалізованими амбіціями назвати діалогом? - Соціум - dt.ua

Чи можна розмову зі своїми нереалізованими амбіціями назвати діалогом?

26 серпня, 2011, 13:58 Роздрукувати Випуск №30, 26 серпня-2 вересня

Монолог — як форма інтелектуального існування — і в суспільному житті, і в науці є надзвичайно небезпечною річчю.

© korbush.com.ua

Монолог — як форма інтелектуального існування — і в суспільному житті, і в науці є надзвичайно небезпечною річчю. Для того, аби розвиватися, конче потрібно впроваджувати діалогічність культури. Особливо важливим є фахове обговорення для гуманітарного пізнання, де через брак інших засобів співставлення суб’єктивних точок зору виступає чи не єдиним способом перевірки правильності результатів дослідження.

Українська гуманітаристика, на жаль, серйозно відстала в цьому компоненті від решти цивілізованого світу. А, намагаючись надолужити втрачене, в сучасному українському інтелектуальному просторі нерідко поняття конструктивного діалогу підмінюється «діалогом» із власними нереалізованими амбіціями, особистими образами і комплексами.

Чи не найбільш показовим у цьому сенсі, як на мене, є приклад з Оленою Русиною, котра, активно критикуючи інших, не лише не переймається хоч би позірним притлумленням агресивності мови, безапеляційності звинувачень, а й демонструє святу віри у власну непогрішимість.

Як це відбувається на практиці можна простежити за її матеріалами, опублікованими у квітні минулого року в «ДТ» (№16, 2010 р.) та в березні вже цього року в «Історичній правді», присвячені рецензуванню книги «Україна: Хронологія розвитку» (Т. 4, Київ: Кріон, 2009), де мені випала честь керувати авторським колективом фахівців з Інституту історії України НАНУ, та — «Україна: Люблінська унія та народження нової вітчизни» (Київ: Кріон, 2009), написаної мною особисто.

І якщо минулої весни Русина бідкалася з приводу занепаду історичної науки через вихід колективного видання (членом редколегії якого є… сама пані Олена!), то весна цього року принесла вже серйозніші звинувачення — у «плагіаті», причому не лише з мого боку як автора книги, а й, як пише з якогось дива Русина, «двох політиків». При цьому опонентка навіть не звертає уваги на те, що, ілюструючи свій матеріал зображенням титулу книги, вона тим самим демонструє неправдивість самочинного вписування в автори книги сторонніх людей, адже на титулі зазначено лише одного автора. Згадки про В.Зубанова й А.Толстоухова чітко і недвозначно вказують на їхню роль — «керівників проекту» (!!) «Історія великого народу». Можна припустити, що Русина неуважно прочитала мою книгу. Але ж свою книгу — «Україна: Хронологія розвитку» (Т. 3, Київ: Кріон, 2008) — вона мала б прочитати! А заодно і помітити, що названі особи згадуються точно в такому ж контексті й у її книзі. Проте розширювати автуру власного видання Русина чомусь не бажає, причому, не лише за рахунок керівників проекту, а й фактичних авторів статей, вміщених Русиною до своєї книги, але про це поговоримо далі.

Тут же хотілося б акцентувати увагу на тому аспекті, який — невідомо з якого дива — обурив Русину чи не найбільше, змусивши (якщо вірити офіційній легенді) звалити на себе нелегку ношу критика, а саме: започаткування проекту, який породив в уяві рецензентки прямо таки апокаліптичні картини занепаду гуманітаристики в Україні. Чому шляхетна справа людей, котрі хочуть прислужитися популяризації історії, викликала у рецензентки таку реакцію? Чому тоді О.Русина сама брала участь у написані одного з томів цієї самої серії? Чому входила до складу редколегії тому, який писав очолюваний мною авторський колектив? Незрозуміло.

Тепер щодо «плагіату». Головним доказом останнього, за Русиною, виступає використання при ілюструванні книг матеріалу, почерпнутого з інших видань. Як видно з наведених прикладів, мова не йде про запозичення чужих візуальних рядів, концепцій представлення окремих тематичних блоків, а лише про використання окремих (!) ілюстрацій. Не хочу нікого розчарувати, але в історичних книгах ілюстрації переважно не ексклюзивні. Якщо ж у Русиної є на цей рахунок сумніви, то нехай перегляне власну книгу, де, щиро кажучи, ексклюзивність також не спостерігається.

Але наскільки категорія «щирості» чужорідна для критичних тектів моєї опонентки цікаво простежити за пасажем щодо, нібито, використання при ілюструванні «УХР» т.4 матеріалів з видання «Енциклопедія ВКЛ» (Мінськ, 2007). Згадуючи про це, Русина експресивно побивається над «зухвальством…(що) виходить за межі правового поля», та, з якогось дива, безапеляційно стверджує, що ряд ілюстрацій взято саме з цього видання (хоч у тексті є конкретна вказівка на інше видання). Можливо, недогледіла? А можливо чогось і не зрозуміла. Бог з ним! Але цікаве інше: сама Русина при ілюструванні «УХР» т.3 без жодних докорів сумління, без жодного натяку на «зухвальство»… копіює саме з цього видання ілюстрації №787, 790, 794, 841, 847 (!!). Як можна пояснити таку поведінку? Хіба що — скориставшись методами психоаналізу Фройда…

Не менш «переконливо» виглядають й інші закиди Русиної щодо «плагіату». Наприклад, звинувачення у схожості назви одного з розділів з розділом книги Наталі Яковенко. Але я і не приховую того, що концепції чи не найбільш авторитетного українського історика мені імпонують і я вважаю правильним популяризувати їх на сторінках науково-популярної книги, звичайно ж, внісши при цьому її праці до списку використаної літератури. Так само в книзі є згадки і про використання матеріалів з роботи І.Савєльєвой та А.Полєтаєва (спеціально для «неуважної-в-окремих-випадках» Русиної — с.198).

Стосовно заклику Русиної до ексклюзивності в назвах, то хотілося б їй нагадати, як у середині 1990-х років у видавництві «Україна» вона опублікувала книгу під назвою «Темні віки». Але ж під такою назвою — «Темні віки» («The Dark Ages») — Айзек Азімов видав свою книгу ще в 1968 році. Невже рецензентка не знала про це? Чи саме комплекс власної вини змушує настільки прискіпливо вдивлятися в назви розділів… щоправда, чужих книг?

Зрозуміло, що занурившись у вишукування «плагіату», Русина жодним словом не згадує про хоч якісь там позитивні сторони видань, що критикує, і навіть не намагається дискувати з приводу їхніх концепцій. Хоч насправді, поговорити є про що. Адже в Україні не так уже й багато виходить праць, присвячених Люблінській унії. А так нещадно покритикована Русиною моя «Люблінська унія…», до речі, номінувалась у 2009 році на звання «Книжки року», більше того, за оцінками експертів, увійшла до так званого «короткого списку» номінантів. І згадана вже раніше Наталя Яковенко в аналітичній статті «Скільки істориків — стільки уній…» зараховує книгу до тих небагатьох в українській історіографії, які ламають стереотипи заідеологізованого і заполітизованого зображення унійного процесу (див. «Український гуманітарний огляд. Випуск 14. Київ: Критика, 2009). До речі, погляди Русиної щодо унії Наталя Яковенко класифікує як «курйозні», коли на сторінках однієї і тієї самої праці унія класифікується і як «загарбання» українських теренів, і як «продуманий, реалістичний і навіть мудрий вибір» цієї таки «загарбаної» руської еліти» (Там само).

До речі, у «УХР» т.3 Русина, вигадала неабияке ноу-хау щодо способів написання книги. Праця складається з окремих нарисів, в яких Русина — як «власниця інтелектуального продукту» — обмежила свою участь лише тим, що вигадувала назви, писала кілька або навіть одне (!) вступне речення, а далі вміщувала суцільне цитування чужого тексту. Скажімо, в нарисі «Генуезька фортеця у Судаку» від Русиної довідуємось «ексклюзивну» інформацію те, що «Фортеця у Судаку є однією з найцікавіших архітектурних пам'яток Криму» (с.128). Все! Далі суцільна цитата з роботи О.Лесика. Або ж її авторський внесок у нарис «Замок у Скалі-Подільській» обмежується переказом чужої думки про те, що «Замковий комплекс у Скалі-Подільській є цікавою архітектурною пам'яткою, що знаменує перехід від замків-фортець до замків-палаців» (с.341). Решта матеріалу — цитування О.Лесика. На авторство книги має право претендувати і Л.Міляєва, тексти котрої Русина «вдосконалювала» одним-двома банальними реченнями про те, як та чи інша ікона «зачаровує глядача» або ж «є унікальною пам'яткою». Як, власне, і — Г.Логвин, О.Сидоренко, Ю.Сіцінський, М.Грушевський… Останній «спільно» з Русиною написав розлогий нарис про Дмитра Вишневецького (с.434—445), де внесок Русиної становить… 0,05% тексту, а Грушевського — 99,95%(!).

Але повернімося до рецензійного жанру, адже саме там Русина бореться за впровадження високих стандартів. Як останній доказ фахової некомпетентності опонентів, вона наводить приклад неправильного написання однієї з літер у бібліографічному описі видання. Звичайно ж, прикро, коли коректорська робота виконана не на належному рівні, або ж редактори недогледіли під час верстання книги десинхронізацію візуального та вербального наповнення ілюстративного матеріалу. Але, зрозуміло, всю відповідальність несе автор книги. Єдине, що відзначу: іноді трапляються і більші курйози. Наприклад, як в описі, так і на титулі книги О.Русиної «УХР» т.3 помилка закралась уже в саме… прізвище авторки! Замість «Русина» написано «Русіна». Отакої! За вишукуванням огріхів у чужих роботах хіба догледиш у власних?

Чи, можливо, прізвище написано правильно, а я даремно закидав уважному і суворому критику Русиній помилки історика Русіної? Можливо, Русина, котра повчає інших, як писати правильні книги, та Русіна, котра пише власні, це дві різні особи? У такому разі я готовий вибачитися перед видатним критиком за те, що посмів прирівняв її до якогось там звичайного історика…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво