Чи міг би стати неформал Маркіян Іващишин міністром культури? - Соціум - dt.ua

Чи міг би стати неформал Маркіян Іващишин міністром культури?

27 жовтня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 27 жовтня-3 листопада

Із Маркіяна Іващишина вийшов би, не скажу чудовий, міністр культури, але цікавий — це точно. Почнемо з кінця...

Із Маркіяна Іващишина вийшов би, не скажу чудовий, міністр культури, але цікавий — це точно. Почнемо з кінця.

По-третє, ой як хотілося б побачити в Україні міністра культури не в краватці і налакованих черевиках, а зростом під два метри, масивної статури, з похмурою бородою, поглядом психоаналітика, довгим волоссям, зібраним у пелехатий хвіст, і в кольорових сорочках, котрого люди кликали б без жодної фамільярності «Марек»!

По-друге, Іващишин має дивний дар — усе, за що він береться, стає не просто заздалегідь виписаним проектом, а явищем. Явищем став культурний центр «Дзиґа», навколо якого кучкується все творче і живе у Львові. Явищем стали «Львівська газета», літературно-вивихнутий журнал «Четвер», музично-вивихнутий проект «Є», джаз-фестиваль щоосені. Явищем є й сам Іващишин, який заряджає собою всі свої проекти.

Ну і по-перше, за плечима — величезний вантаж політичного досвіду і хороший гарт. А це важливо, позаяк у нас навіть культурою керують за політичною квотою. Колись Іващишин, тодішній голова Студентського братства Львівщини, був прямо причетний до першої української революції — студентської на граніті (16-та річниця — якраз у жовтні). Потому — вже не студент, а статечний бізнесмен плекав надії змінити державну верхівку в межах акції «Україна без Кучми». 2004-го Марек узяв якнайактивнішу участь і в помаранчевій революції, доклавшись до створення тоді ще просто руху «Пора» (зараз Іващишин очолює міський осередок партії «Пора»). Він бачить політичну перспективу на порядок далі, ніж ті політики, що прагнуть отримати результат уже й негайно.

Пошук свободи і Угорщини

Інтерв’ю відбувалося (звісно ж!) у «Дзизі» на Вірменській, місто Львів. Полудень. Вибило електрику, тому ми з Іващишиним сидимо у напівтемній залі найближче до світла. Світлом будемо вважати середньовічне а-ля в’язничне віконце попід самою стелею. Сік, цигарка. Іващишин, як завше, малослівний і трохи сопе, коли говорить. Для когось він уже легенда, для когось — недооцінена легенда, для когось він узагалі не легенда. Але Марек really існує у львівському контексті, і чимало суто львівських феноменів (дивися вище, там, де «по-друге») постали з голови й гаманця Іващишина. Якось усе вміщається в цій похмурій, великій габаритами людині: і політик, і депутат міськради, і партійний функціонер, і культурний менеджер, і бізнесмен, і неформал. Тому перше питання мимоволі вийшло мегаконцептуальним:

— Із ким ви себе ідентифікуєте?

Іващишин заскочений питанням:

— Основне для мене — пошук свободи. У широкому розумінні. Деякою мірою так — я неформал. Тобто людина, яка прагне бути мінімально залежною від обставин, зрештою від того, що ми називаємо суспільством, державою. І це бажання зберегти свою свободу змушує робити якісь контроверсійні кроки незалежно від кон’юнктури.

Іващишина не хочеться називати патріотом, бо в галицькому варіанті це завжди щось шароварне з інфантильним називанням своєї країни «ненькою». Цікаве інше. Іващишин-діяч «зачався» наприкінці 80-х. Якою він і його студентські побратими по революції собі уявляли майбутню Україну?

— У першу чергу вона мала бути нова. Ми бачили Україну такою собі Угорщиною.

— Угорщиною???

— Це шлях блискавичної і болісної реформи, навіть з елементами «хірургії». Саме це дозволило Угорщині й тепер залишатися самодостатньою державою — навіть у рамках ЄС вона виділяється своєю незалежною економічною політикою. Для мене Угорщина виглядає цілісною. Такою ми бачили Україну.

...Тоді за вікнами ще був Союз. І Марек зізнається, що оте легендарне студентське середовище не мало навіть уявлення, що незалежність держави настане через рік. Хоча пафосна «боротьба за незалежність» була їм притаманна. Навіть більше:

— Це було в крові. Однією з вимог нашого голодування було — аби хлопці, вихідці з України, проходили строкову службу тільки в Україні. Ми вважали, що радянські війська, розташовані в Україні, мають складатися лише з українців. І це в перспективі дозволило б із допомогою армії боротися за незалежність.

— У вас була концепція виборювання України чи то був порив інтуїтивний?

— На папері нічого не було розписано, але у всіх нас було усвідомлення, що це шлях, який почала Прибалтика. У нас — це в Західній Україні. Завдання домогтися незалежності держави, приміром, наші друзі з Києва чи Сходу не ставили. Чому ми мислили по-іншому? Тому що це був Львів.

Почати справу і віддати в чужі руки

Ядром тодішнього Студентського братства Львівщини, очолюваного Іващишиним, була «Львівська політехніка», з її славнозвісною комунікацією на всіх рівнях — від навчального до побутового. Навіть одружувалися тоді всі в одному середовищі.

— Як ця життєрадісна молодь вийшла на такі глобальні теми — Україна, незалежність?

— Це було умовно молодіжне середовище, не тінейджери чи першокурсники. Значна частина хлопців, які взяли найактивнішу участь у революції на граніті, були вже після армії. Зорганізувало нас багато речей. Цілі. Чорно-білість світу. Є ми — і вони, ми — і старі політики, ми — і СРСР. Саме тоді, до речі, у нас був конфлікт із Народним рухом України. Ми ставили радикальніші цілі, бо вже тоді мали інший освітній рівень і володіли технологіями іншого рівня, у тому числі політичними. Ми — на відміну від них — розуміли, наскільки важливою є медійна робота, комунікація з європейцями.

— Спецслужби вас пасли?

— Пасли. Їхні люди були в нашому середовищі. Тепер це видно з їхніх погонів і з того, що працюють вони в органах. І це переважно ті люди, на яких би ніколи не подумав. Слава Богу, в мене тоді вистачило здорового глузду не шукати їх серед нас, бо це було нереально: поставиш під підозру абсолютно невинних людей.

— Яка була роль цих агентів — розсварити, підставити?

— Інформативна. Але ми надто швидко розвивалися і діяли, тому вони нічого не встигли. Це вже потім ми на собі відчули роботу спецслужб, коли по суті був ліквідований молодіжний рух силами націонал-соціалістів. Там доходило і до фізичних розправ. 1992 року ми створили фонд «Молода Україна», а коли спробували вийти на загальноукраїнський рівень, то шлях нам перепинила одна організація. В нас були лобісти в парламенті, і люди біля Кравчука підтримували ідею створити альтернативу комсомольській бюрократії. Але тоді дуже добре спрацювали екс-комсомольські організації і праві націоналісти штибу Корчинського і Криворучка. Проти наших креатур виставилися вони і стара гвардія комсомольців. І перемогли. Бо спаплюжили нашу ідею молодіжного руху.

— Ваша студентська революція програла чи перемогла?

— Як процес — перемогла, безперечно. Як результат — ми не були підготовлені як політична еліта. Непорозуміння вийшло з націонал-демократами, які чомусь відмовилися від ідеї дострокових виборів. Потім упровадили віковий ценз на депутатство. Стара номенклатура не хотіла швидких змін, а «Національна рада» теж вирішила рік перечекати. Цього вистачило, аби старі кадри переформатувалися. Якби ідея з достроковими виборами пройшла, то була б інша історія України. Прийшло б багато нових людей як з боку націонал-демократів, так і з боку партократів. Навіть не молоді люди — а просто нові.

— Які уроки ви винесли відтоді?

— Зайнявся культурою (усміхається). Мене навчили головному —бачити кінцеву мету, відстежувати процес від початку до кінця. Не можна обмежуватися якоюсь частиною, висловити ідею, отримати у відповідь кивок головою — і все це віддати в чужі руки.

Дзиґа закрутилася

Тепер зрозумілішими стають корені невгамовної ініціативності Іващишина. Зроби сам, від початку до кінця. Іващишин зробив культурний центр «Дзиґа». Такий крен — із політики в культуру — може здивувати багатьох, але не тих, хто знає «Дзиґу» глибше. Для них це не антикварна крамничка, кав’ярня чи виставкова галерея. «Дзиґа» — це атмосфера, точка перетину всіх креативних і трохи ненормальних людей Львова. Отже, це направду культурний центр у повнокровному, а не «міністерському» розумінні терміна.

— Навіщо ви започатковували «Дзиґу»?

— Це знову-таки питання пошуку свободи. В тому числі й фінансової. Ми вирішили, що культура — це той базис, на якому можна послідовно реалізовувати багато проектів — медійних, бізнесових, політичних. Для цього реєстрували «Дзиґу» як підприємство, навколо якого можна буде багато чого створити. Воно не одразу пішло. Перший рік був дуже складний. Бо просто спекулювати ми не хотіли.

— Початок бізнесу, навіть культурного, — це стартовий капітал. Для «Дзиґи» що ним було?

— Скинулися по 30 доларів (сміється). Але головний капітал — репутація і зв’язки. Тоді в культурологічному середовищі з’являється можливість працювати з музикантами і художниками, залучати їх у проект і таким чином отримувати кредит. У бізнесі потрібне було вміння на рівних розмовляти з інвесторами, які йшли сюди в 93-му. Це були ризикові люди.

— Кажуть, вести справи з друзями — невдячна справа. Ви теж, мабуть, із кимсь пересварилися?

— Звісно. Коли була фінансова скрута, тоді ніхто не відколовся, а коли пішли перші заробітки, стало зрозуміло, хто чого хотів. Дехто — тільки поліпшити свій матеріальний статус. Для таких людей культурна чи громадська діяльність уже стала нецікава й обтяжлива. Тоді стався перший розкол. Вийшов Андрій Рожнятовський (теперішній член політради ЛОО «Пора»), у Моршині забрав один наш клуб і почав займатися комерцією. Просто це різні бачення. Ми тоді якраз журнал «Четвер» зачепили, різні фестивалі. Це були збиткові речі, але нам видавалися потрібними.

Керувати «Порою» наперекір Каськіву

З політичної орбіти Іващишин не сходив ніколи. Раніше він незримо був у середовищі «Нової хвилі», НДП, ПРП. Тепер же цілком зримо очолює міський осередок «Пори».

— Для чого ви знову пішли в реальну політику?

— Це для мене була справа принципових розбіжностей на предмет того, що Влад Каськів хотів робити з «Порою» і що я пропонував. Я обстоював думку, що коли з «Пори» робити партію, то вона має брати участь лише у місцевих виборах. Це давало можливість уникнути страху, що ми не пройдем у ВР, і відповідно позбавляло необхідності різних компромісів — у результаті все це блокування з ПРП, Кличком нашкодило іміджу «Пори». Тому мені спало на думку, що принаймні на рівні Львова я можу продемонструвати, що в певний час певна поставлена мета може бути результативною.

Цей політичний егоїзм «посварив» Іващишина з колишнім другом — Тарасом Стецьківим. Іващишин був куратором «Пори», Стецьків — ПРП. У Києві це був єдиний блок, у Львові (!) — розлучення. Стецьків потім казав: «Я б ніколи не подумав, що не знайду спільної мови з Мареком! Спільно ми б узяли більше». Іващишин же своєї думки не поміняв:

— Вважаю, що проект «Пора» під час місцевих виборів був важливий саме у процесі. Він міг дати можливість через п’ять років з’явитися якісно новому осередку молодих людей. Блокування з ПРП — це була технологічна помилка. «Пора» вирізнялася тим, що декларувала прозорі устремління, які подеколи навіть межували з наївністю. Тим вона й була симпатична людям. Однак симпатії до «Пори» не конвертувалися в голоси виборців. Який висновок? Це не люди винні, це ми не готові. Ми втратили свій козир — наївність і політичну чистоту. Декларуючи, що технологія в політиці — це зле, ми самі пішли на технологію.

— Як почувається у політиці неформал, що прагне мінімально залежати від обставин?

— Не надто комфортно. У провладній політиці — особливо. Тут треба шукати багато компромісів. На багато речей треба вчитися заплющувати очі. А переходити в опозицію і перетворюватися на популіста — теж нецікаво.

— Ви вкладали чималі гроші в різні протестні акції, в ту ж таки «Пору». Навіщо це вам?

І втретє отримую лаконічну відповідь:

— Свобода...

Я помаранчевий, але без Ющенка

Бажанням свободи і бажанням наполягти на своїх ідеалах Марек пояснює заснування «Львівської газети»:

— Це найзбитковіший наш проект, який і Рущишину, і мені зруйнував бізнес і відкинув нас у розвитку років на три назад. Війни з податковою, неможливість заробляти гроші... Але ми не могли відмовитися від газети, бо на той час для міста і журналістського середовища це була б катастрофа...

Можливо, теперішній спад в «ЛГ» і пояснюється відсутністю Іващишина — новий власник трактує газету як один із торгових залів своєї мережі супермаркетів, а не як явище.

— Ви називаєте місцевих політиків провінціалами. У чому це виражається?

— У них немає усвідомлення того, що проекти мають бути самодостатні, послідовні і тривалі в часі. Є бажання поспіхом отримати швидкий результат. Воно провокує страх не отримати цього результату по якімсь часі. Тільки сьогодні! Ніхто не хоче думати про 2009 рік чи про 2012-й. У цьому є провінційність. Я не переконаний, що наші опоненти, донецькі, думають про 2012-й, але їхні думки все одно на кілька кроків далекосяжніші.

— Ваша цитата: «Львівська політика не може відмовитися від штампів кінця минулого століття. Один із них — боротьба за незалежність».

— Вічна боротьба за незалежність — це спекуляція для самих себе, коли самому собі треба пояснити політичний вакуум. Зараз у політичній думці — повний вакуум. Розуміння своєї причетності до процесу немає. А в нас як тільки виникає цей вакуум політичної думки, відразу всі починають боротися за незалежність України. У цьому питанні треба поставити крапку. Україна є незалежна і буде.

— Ви закликали депутатів подолати випробування — перехворіти комфортом. Що це?

— Ти отримуєш важелі влади, і поточні питання не спонукають тебе дбати про прохача, виборця. І це створює умови, коли комфортніше плисти за течією, десь мимохідь пробуючи робити маленькі кроки. «Пора» добре кооптована у владу, маємо добрі стосунки з новим мером, і якось не випадає сваритися, але те, що НЕ відбувається в місті, — це турбує. І ми, і мер обіцяли, що реформи будуть швидкі і якісні. Цього нема. Внутрішня паніка, принаймні в мене, вже з’явилася. Комфорт полягає в тому, що можна й не звертати на це уваги, зайнятися популізмом, добре провести День міста, а системні проблеми знову перекласти на наступного мера.

— Ви помаранчевий?

— Можна сказати, що я помаранчевий, але без Ющенка. Під час революції я був заскочений тим, як включився в події середній клас, як він підніс питання своєї свободи. Але мене заскочив і культ Ющенка на Майдані. Найдорожче, що було в помаранчевій революції, — це середній клас, а все звелося до культу однієї людини. В Ющенка є якийсь стрижень, якого я не розумію. Це, мабуть, щось на рівні Трипілля...

— Вам комфортно живеться в країні, де існує двовладдя двох Вікторів?

— Дуже некомфортно! Комфортніше було в опозиційній ніші, а зараз — вакуум, роздвоєння. Бажання бути конструктивним дається взнаки дедалі більше й більше. Якби я був молодим, то, певно, був би дуже лівим українським соціалістом. Молоді люди в принципі завжди ліві.

...Та ну його! Не вийшло б з Іващишина міністра культури. Все-таки краватки і налаковані черевики — набагато надійніші.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво