Чи існує цензура на дитячу творчість?

Творчі люди перебувають у вічному пошуку. Павло Ковач з Ужгорода не тільки художник, а й викладач, сміливий експериментатор і навіть філософ. Чи не вперше з його роботами можна було познайомитись у 1990 році на виставці «Ліве око» в закарпатському центрі хунгарології. Потім було ще декілька імпрез. Перша виставка у складі поп-арт-групи «Поптранс» відбулась у 1996 році у приміщенні... дитячого садочку. Саме в цьому закладі працював тоді найстарший з митців арт-групи Павло Ковач, навчаючи дітей бачити світ по-своєму.

Згодом художників-неформалів запрошують до київської галереї «Ра». І нарешті виставка в «офіційній» установі — Закарпатському художньому музеї, завдяки підтримці його тодішнього директора Володимира Дегтярьова. Але офіційного визнання художники так і не здобули — до них і досі ставляться як до білих ворон. Бо мистецтво їхнє не для мас.

Павло Ковач був восьмою дитиною в сім’ї. Його батько за мадярської окупації пішки перетнув радянський кордон, за що потрапив у сибірський ГУЛАГ. Проте воювати йому довелося — війну закінчив у чині підпоручика славнозвісного генерала Свободи.

Павло вперше фарби побачив тільки у сьомому класі. Однак мав великий потяг до мистецтва і був працелюбний. Тому після школи одразу поступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва. Хоча художником стати відразу не судилося — відправили у армію, служив на Півночі у морській піхоті.

Найбільше вплинула на Ковача творчість закарпатця Павла Бедзіра, який до останнього дня залишався його другом та вчителем. Крім художньої майстерності, Павло вчився у Бедзіра мистецтва пізнання себе, медитації, 40-денного голодування, опановував світову філософію. Працював сторожем, а пізніше викладав малювання та кераміку в ужгородській прогімназії. Діти його уроки обожнювали. Але через конфлікт з керівництвом змушений був піти. Нині займається внутрішнім оформленням сільських церков, сміливо використовуючи елементи сучасного популярного мистецтва.

Наша розмова з Павлом йшла саме про дитячу творчість. Як не загубити талант у малюка? Саме це цікавить більшість батьків.

Дитина почала малювати. Спочатку якісь незрозумілі закарлючки, часом одного кольору. А потім з’явилися і кольори. І навіть чиєсь обличчя. — Хто це? — Невже ти не впізнала себе, мамо?

І тут у нас, дорослих, спрацьовує інстинкт Учителя з великої літери. Ми починаємо втручатися: це краще зробити так, а це так. Не розуміючи, що самі, не бравши в руки пензля, вже починаємо зазіхати на самобутність своєї дитини, намагаючись підвести її під стандарти, якими оперує наш світ.

— Діти належать країні під назвою дитинство, — розповідає Павло Ковач. — Там панують свої закони, але водночас обов’язково присутні такі поняття, як добро і зло. І ті ж самі протиріччя, що й у дорослому світі. Але діти це сприймають по-іншому, на рівні почуттів. Вони все через себе пропускають.

— Це випливає потім у художніх роботах?

— Безумовно. Коли я задаю вільну тему, кожен малює саме те, що він переживає на даний момент. Іноді малюють жахливі речі. Але страх для них — це також гра. Все по-казковому. І тому навіть найлютіший персонаж у них стає ручним, як собачка.

— Коли закінчується дитинство?

— Дитячий світ, дитяча країна має свій чіткий вік. Є перехідний період: вісім—десять років, а потім усе це ламається, і перехід до дорослого життя буває дуже різкий. У багатьох саме тоді чомусь закінчується творчість. Уже в третьому класі п’ятнадцять дітей з тридцяти не відчувають потреби у малюванні. Вони це роблять просто на оцінку, оскільки це від них вимагають.

Дитяча творчість — дуже особлива площина, це особливе відчуття виміру. Дитина хоче розповісти про свій внутрішній світ. Тому має потребу малювати, так їй легше.

Я вчу дітей лише основ композиції, пояснюю, як малювати предмети на площині, як підібрати потрібний колір. От і все, цього достатньо, аби не вбити в них потенцію творчості.

— Чи можна оцінювати дитячу творчість?

— Треба дуже не поважати дитяче мистецтво, щоб його оцінювати. Думаю, неможливо його оцінити. Дітям потрібно давати змогу повністю виразити свої почуття. Це чисті відверті душі, які відбивають усе, навіть те, що діється в державі.

І мені дуже прикро, коли на виставках дитячого малюнка я не бачу відображення соціальних явищ. Значить, педагог коригував тематику робіт. Подивіться, що іноді малюють діти з неблагополучних сімей. А десь у гірських селах, де у людей часом немає що поїсти, що одягнути? У мене в архіві безліч малюнків на побутові теми — це вони бачать, це й малюють.

Діти дуже чесно живуть і не приховують своїх емоцій. Так само вони можуть чесно малювати, коли в процес не втручаються дорослі. І не завжди треба намагатися малу дитину відразу відправити до художньої студії, де з нього почнуть «ліпити» митця. Найчастіше в такому разі ми маємо колективну працю: вчитель плюс учень. А це вже не є дитячим мистецтвом.

— В якому віці можна напевно сказати, що дитина буде займатися мистецтвом і надалі?

— Це неможливо сказати в будь-якому віці. Митець часом народжується з того, забракованого школою, учня. Як часто в історії так траплялось — вважався невдахою, а потім став геніальним художником.

То є велика наша помилка, коли ми вбиваємо спонтанність у дитині, її природний дар. Ван Гог не вписувався в жодні рамки і все життя боровся з традиційною школою. Так само ці наші малі «вангогівці» йдуть до художніх шкіл, і завдання вчителя не загубити їх талант.

Павло Ковач показав мені музей дитячої творчості, який діє у нього вдома. І справді, між роботами, які зроблені самостійно і «під наглядом», є різниця. І вона доволі суттєва. Ми не маємо права втручатися в дитячу уяву, у творчість дитини. Адже там панують свої закони, трохи відмінні від наших. Можливо, вони є навіть кращими за наші, дорослі.