ЧЕРВОНА ЧУМА

Деякий мерзотник може бути для нас тим корисний, що він мерзотник.

Пригадуєте фільм «6 липня»? У ньому йшлося про лівоесерів-ський заколот 1918 року, вбивство німецького посла графа В.Мірбаха та про Брестський мир. Того дня хисткий мир висів на волосинці. Країна балансувала на межі нової війни. У Москві придушувався лівоесерівський заколот. ВЧК падала з ніг, виловлюючи вбивць графа Мірбаха. Обстановка була напружена до краю. А глава уряду В.Ленін під кінець дня, за фільмом, спокійнісінько подався на заміську прогулянку. З умиротвореним обличчям, наче відчуваючи полегшення від скинутого з плечей надмірно важкого тягаря, елегійно простував лісом. Насолоджувався прохолодою та пахощами хащ.

Після прем’єри в московському Будинку кіно я підійшов до моїх давніх знайомих, авторів фільму сценариста Михайла Шатрова й режисера Юлія Карасика і запитав про історичну достовірність того епізоду. Чи не плід це їхньої фантазії. Вони в один голос заходилися мене запевняти, що все тоді відбувалося саме так.

Постріл у Грошовому провулку

Задовго до 6 липня посольству Німеччини в Москві стало відомо про підготовку замаху на посла. Посольство офіційно звернулось у ВЧК з проханням гарантувати безпеку. Проте ніякої реакції з Луб’янки не було. Попри те, що 24 червня ЦК лівих есерів виніс смертний вирок послові Мірбаху, а 4 липня, у день відкриття V з’їзду Рад, ухвалив його виконання. І навіть виступ у перший день з’їзду наркомвійськмору Льва Троцького, який патетично проголосив, що «хоча він і противник Брестського договору, але кожного, хто «наважиться зірвати Брестський мир — буде розстріляно», заспоко-єння не принесло.

Вільгельм Мірбах після приїзду до Москви домігся від свого керівництва чергових мільйонів золотих марок для підживлення більшовицького режиму, з вождями якого підтримував тісні контакти ще з дореволюційних часів. Проте невдовзі після приїзду в Москву він дізнався, що Ленін веде подвійну гру. Поки що явних ознак зриву Брестського миру нібито не було. Але водночас Москва начебто почала таємно загравати з Францією, яка тоді повною мірою відчула нищівність ударів німецьких військ, що вивільнилися на Сході. Тільки вступ Росії у війну міг би врятувати Францію від поразки. Париж обіцяв найвищі субсидії, якщо Брестський договір буде зірвано. Мірбах гарячково почав шукати шляхи нейтралізації тієї угоди. І, можливо, вперше по-справжньому усвідомив ненадійність своїх давніх партнерів — більшовиків, щомиті готових продатися кому завгодно, аби тільки більше отримати.

Передусім йому необхідно було знайти тих, хто міг би очолити новий уряд, але при цьому твердо дотримувався б даного слова. З їхньою допомогою прибрати Леніна з його камарильєю. На жаль, у революційному стані таких не знайшлося. Він звернув свій погляд на праві організації. Плекаючи надію хоча б із їхньою допомогою поставити на чолі країни цивілізований уряд. І, ясна річ, для Мірбаха не було таємницею, що для Леніна у ситуації, що склалася, він — як більмо на оці.

Ленін був змушений піти на Брестський мир. Зобов’язаний. Саме тому він вичавив згоду на це з членів ЦК, узявши їх змором. І не через приписувану йому геніальну далекоглядність. Й аж ніяк не з власної волі. Як видно з усього, крім генерала М.Гофмана, начальника штабу Східного фронту, саме Мірбах був вирішальною силою, котра продушила те горезвісне рішення. І невипадково. Адже його прізвище з’являлося в таємних документах ще з часів підготовки німецьким генштабом більшовицького перевороту. Не виключено, що, дізнавшись про ленінське дворушництво, він міг натякнути Леніну на можливість оприлюднення всіх таємниць жовтневого перевороту, якщо той не опам’ятається. Тож убивство Мірбаха, безперечно, розв’язувало Ленінові руки. Потрібно було будь-що виграти час. Тим паче, у самій Німеччині назрівала революція. Її інтенсивно готували ленінські агенти. І найпарадоксальніше, що, головним чином, на німецькі ж гроші. Якби вона відбулася, ніякі викриття були б уже не страшні.

Поява в посольстві Німеччини Якова Блюмкіна й Миколи Андрєєва не викликала там особливого остраху. Хоча в Москві того дня вже з ранку було неспокійно. Адже Блюмкін, а це було їм добре відомо, був начальником контррозвідки ВЧК.

Не встигли відгриміти фатальні для Мірбаха постріли, як у Грошовий провулок, у посольство, приїхав сам Ф.Дзержинський. Його обуренню не було меж. На адресу Блюмкіна лунали найлютіші погрози. «Я його на місці вб’ю як зрадника!» — шаленів чекіст №1. Того ж дня за підписом самого Лені- на в усі райкоми РКП(б), Раддепи й армійські штаби на-дійшла телеграма з категоричною вимогою «мобілізувати всі сили, підняти на ноги всіх негайно, щоб упіймати злочинців». А Блюмкіна наче корова язиком злизала. Хоча сам тоді спокійнісінько лежав у лазареті. Виявилося, що, тікаючи з посольства, він не тільки сер-йозно пошкодив кісточку та розірвав зв’язки, а й отримав поранення в ногу. А для влади він зник безвісти. Воно й не дивно. Адже Ленін, як згодом свідчив нарком освіти А.Луначарський, у його присутності, відразу ж після замаху на Мірбаха, віддав комусь по телефону дуже своєрідний наказ про арешт убивць: «Шукати, дуже старанно шукати, але не знайти». Чи випадково? Наважусь припустити, ні. Згодом Блюмкін у приватній розмові зі своєю сусідкою по будинку, з якою мав дуже відверті стосунки, наркомівською дружиною Розанель-Луначарською, у присутності її двоюрідної сестри Тетяни Сац, обмовився, що про план замаху на Мірбаха добре знав Ленін. Щоправда, особисто з вождем на цю тему він не розмовляв. Зате докладно обговорював із Дзержинським...

Осінь 1918 року Яків Блюмкін спокійнісінько провів у Петрограді. За вказівкою Дзержинського, місцеві чекісти надійно заховали його. Потім дістав відрядження в Україну, де брав участь у підготовці низки терактів проти гетьмана Скоропадського. Але щось не склалося. А коли частини Червоної Армії увійшли до Києва, негайно прибув із «каяттям» до свого давнього знайомого — голови місцевої ЧК Лациса. Той зустрів його радо й негайно перепровадив до Москви. А 16 травня 1919 року Президія ВЦВК спеціальною постановою, «з огляду на добровільну явку Блюмкіна й докладне пояснення обставин убивства німецького посла», амністувала його. Але й це ще не все. Незабаром, за рекомендацією самого Ф.Дзержинського, рішенням Оргвідділу ЦК РКП(б) Яків Григорович Блюмкін став членом партії.

Коли 1920 року в Криму, за розпорядженням Л.Троцького і Г.П’ятакова, розстріляли тисячі полонених врангелівських офі-церів, разом із «контролерами з Москви» Бела Куном і Р.Землячкою туди відрядили і Я.Блюмкіна. Потім його послали на навчання в академію генштабу, де він опановував мови і комплекс знань з проблем Сходу.

Його східна орієнтація була геть невипадкова. Москва все ще перебувала в полоні маячні про світову революцію. Зароджувалася нова утопія. Після нищівного провалу в Європі вона повернула погляд на Схід. Їй уже марився більшовицький режим від Байкалу до південних схилів Гімалаїв із виходом на Індію.

Спочатку Блюмкіна заслали в Палестину. У Яффу. З документами на ім’я Гурфінкеля. Він мав спровокувати конфлікт між арабами та єврейськими поселенцями. Закласти основи єврейської держави. Адже Близький Схід — ключ до Суецького каналу. Отже, й до Індії. Та не склалося. І його перепровадили в Іран, де він створив комуністичну партію. Потім опинився в Тибеті. Там, удаючи ченця, пристав до експедиції Миколи Реріха. І саме він став ініціатором та автором знаменитого першого заповіту Реріха, у якому той робив своїми спадкоємцями Й.Сталіна й Г.Чичеріна.

Невдовзі Комінтерн і ОГПУ закинули його в Монголію. Там він став не просто радником місцевого ОГПУ — Державної внутрішньої охорони, а намісником Москви. По суті, господарем Монголії.

Але ніщо не вічне в цьому світі. Починаючи з 1928 року, він очолював радянську резидентуру в Константинополі. І тут припустився фатальної помилки. 16 квітня 1929 року в нього була таємна зустріч з його кумиром Львом Троцьким, висланим незадовго перед тим з СРСР. Вони проговорили кілька годин. Блюмкін, досвідчений нелегал, дав кілька порад вигнанцю щодо організації підпільної роботи. Більше того, погодився таємно провезти в країну листи Троцького.

Не виключено, минулося б. Але, приїхавши до Москви, він обмовився про це своїй коханці Лізі Горянській. Забув, мабуть, що й вона чекістка. Ясна річ, та негайно доповіла начальству. Інформація пішла на самісіньку гору. Блюмкіна заарештували, а 3 листопада 1929 року розстріляли.

Своїх підопічних на Сході Яків Блюмкін постійно настановляв: «Вивчайте біографію Блюмкіна, оскільки біографія Блюмкіна — історія нашої партії». А можливо, він таки мав рацію? Не випадково ж у 1990—1991 роках керівництво КДБ СРСР серйозно обговорювало ідею посмертного надання Я.Блюмкіну звання Героя Радянського Союзу...

Хоч як би там було, але одним пострілом у Блюмкіна Ленін убивав двох зайців. Прибирав найбільш небажаного й поінформованого свідка своїх таємних справ і водночас розправлявся з тимчасовими союзниками — лівими есерами, що почали набридати своєю невгамовною революційністю, заважаючи реалізації його честолюбних намірів. Не випадково ж, треба гадати, Ленін одного разу в розмові з лідером лівих есерів Марією Спиридоновою досить чітко висловив своє життєве кредо: «Моралі в по-літиці немає, а є лише доцільність».

Ескадрон коней троянських

Ленін прогадав. Повідомлення про Лютневу революцію в Росії захопило його зненацька. Воно геть спростувало його політичні прогнози. Адже він був переконаний — таке може статися тільки в Європі. Ска-жімо, у Швеції або Німеччині. Але не в Росії, яка, на його думку, ще не дозріла для цього.

Він безтурботно жив у Цюріху. Затишна квартира. У Парижі, у банку «Ліонський кредит», солідний рахунок за №6420. Були й цінні папери. І раптом така несподіванка. У Росії революція, а він у Швейцарії. Негайно, негайно додому, в Росію. Зволікання подібне смерті. Влада, до якої він рвався впродовж усіх цих років, могла вислизнути з рук. Треба ж такому статися — революція здійснилася не лише без нього, а й без участі більшовиків.

Час не чекав. Він кинувся дискредитувати Тимчасовий уряд. У своїх «Листах здалеку», що строчив невтомно й не добираючи висловлювань, не переймаючись аргументами, ганив новий уряд. Звинувачував у всіх мислимих і немислимих гріхах. Аж до міфічних спроб реставрувати монархію. Нашвидкуруч зляпав «Комітет з повернення російських по-літичних емігрантів». Розробляються плани, способи, маршрути повернення. Але тут ініціативу до своїх рук бере Німеччина. Якщо точніше, її генеральний штаб. Про що свідчить доповідна записка начальника берлінської секції політичного відділу генштабу в МЗС Німеччини від 30 березня 1917 року. Попередній план було затверджено саме того дня. І вже наступного Ленін телеграфував про свою згоду. А 1 квітня ЦК РСДРП(б) схвалив цей план. Сам Ленін негайно телеграфував членові ЦК, відповідальному за більшовицький «общак», Якову Ганецькому: «Виділіть дві тисячі, краще три тисячі крон для нашої поїздки». Фріцу Платтену доручили негайно зустрітись і провести переговори з послом Німеччини у Швейцарії фон Ромбергом. Уточнити деталі, підписати протокол. Нарешті, визначитися з термінами та умовами переїзду емігрантів у Росію.

Німецькі власті пристали на всі умови, висунуті Леніним. Навіть на другий пункт протоколу, за яким «при в’їзді до Німеччини ні при виїзді з неї не повинна проводитись перевірка паспортів та осіб». І слова свого дотримали. Ще дорогою до Росії Ленін надіслав у Женеву телеграму В.Карпинському, в якій повідомляв, що «німецький уряд лояльно охороняв екстериторіальність нашого вагона». І аж ніяк не безкорисливо. Не випадково ж фон Ромберг у розмові з ленін-ським посланцем ніби ненароком обмовився, мовляв, як ленінці, що рвуться до влади, уявляють собі... початок майбутніх мирних переговорів з Німеччиною. Дали чітко зрозуміти: поїздка в Росію — не благодійна акція. Завдання сформульовано чітко: державний переворот, захоплення влади, вихід Росії з Антанти й підписання мирного договору з Німеччиною.

У мемуарах відомого німецького воєначальника Е.Людендорфа «Мої військові спогади», виданих у Берліні 1919 року, сказано було без екі-воків та манівців: «...Посилаючи Леніна в Росію, наш уряд узяв на себе особливу відповідальність. З військової точки зору, це було виправдано. Росія мала бути переможена». Генерал М.Гофман розповів тоді ж кореспондентові газети «Руль», що для перемоги Німеччина вдавалася до різних засобів: «Одним із таких заходів, назвемо це ядушливим газом або інакше, і був Ленін. З нашої згоди, Ленін та його друзі розклали російську армію». Невдовзі після від’їзду ленінської команди зі Швейцарії про це ж писав і посол Німеччини в Данії фон Ранцау: «Можна вважати, що, цілком імовірно, через якихось три місяці в Росії відбудеться значний розвал і в результаті нашого військового втручання буде забезпечено крах російської могуті».

І це були не просто слова. Розрахунок був точним. Знали, на кого ставили. Знали і про перспективи. Про це свідчили публікації в американській пресі восени 1918 року. Саме тоді там з’явилася факсимільна копія листа німецької розвідки на ім’я Леніна. У ньому повідомлявся номер (№7433) наказу Німецького імперського банку від 17 березня 1917 року про відкриття рахунків Леніну, Троцькому та їхнім найближчим підручним Козловському й сестрі Ганецького — Суменсон за ордером того самого банку №2754. Недаремно ж Ленін писав тоді Інесі Арманд, мовляв, «грошей на поїздку в нас більше, ніж я гадав». З інших опублікованих тоді ж документів та архівів німецького МЗС, захоплених американськими військами по закінченні Другої світової війни, стане відомо про зв’язки керівництва більшовицької партії та особисто Леніна з таємними агентами німецьких спецслужб. Досить сказати, що в липні 1917 року більшовики обіцяли в разі приходу до влади відкрити в Петрограді розвідувальне відділення німецького генштабу. Що після жовтневого перевороту й було зроблено.

Ну, а поки що 9 квітня напівм’який вагон «мікст» із 32 пасажирами через Німеччину, Швецію та Фінляндію вирушив у Росію.

1 серпня 1914 року Німеччина оголосила Росії війну. Через шість днів на квартирі Леніна в Пороніно, де він тоді жив, проведено обшук. Крім літератури й рукописів, виявили браунінг. Наступного дня, на вимогу місцевої жандармерії, Ленін виїхав до повітового міста Новий Тарг для давання свідчень. Там його заарештовують. Але 19 серпня справу закривають. А, либонь, тільки незаконного зберігання зброї російським підданим цілком вистачало б, аби судити його за законами воєнного часу. Погодьтеся, це звільнення не може не дивувати. А причиною стала телеграма з Відня за підписом самого військового прокурора Австрії, який категорично вимагав: «Ульянов Володимир підлягає негайному звільненню». Леніна не лише звільняють, а й повертають усі його папери. Зокрема й ті, у яких були відверті випади проти Німеччини. Більше того, негайно дозволяють виїзд із родиною до Швейцарії. Але з обов’язковими зупинками в Кракові та Відні. А в іншій телеграмі, що надійшла того самого дня, але вже з Кракова, йому наказано, приїхавши в місто, з’явитися до капітана Моравського в будинок командування корпусом. Залишається тільки уточнити, що цей капітан Моравський очолював розвідувальний відділ генштабу Австро-Угорщини.

Зустріч відбулася. Про що вони розмовляли, невідомо. Можна лише будувати гіпотези. Як і про наступні зустрічі з керівництвом австро-угорських спецслужб у Відні. Але саме тоді в ленінському досьє, що зберігається в архівах авст-рійського генштабу під №3183/14, з’явився вельми багатозначний запис: «Ульянов зміг би надати великі послуги за нинішніх умов». Тобто в умовах війни з Росією.

А в донесеннях російської закордонної агентури Департаментові поліції почали з’являтися повідомлення, що він, не ховаючись, відвідує австрійське й німецьке консульства в Цюріху й Базелі. 30 вересня 1915 року посол Німеччини у Швейцарії фон Ромберг повідомив у таємному посланні рейхс- канцлерові фон Бетман Гольвегу, що зробить усе можливе, аби «використати мирну ініціативу» Леніна. І, нарешті, ще одне. За дивним збігом обставин тоді ж лягла на зберігання в німецьких архівах розписка довіреної особи Леніна, відомого Парвуса-Гельфанда: «Мною 29 грудня 1915 року отримано один мільйон рублів у російських банкнотах для підтримки революційного руху в Росії від німецького посланника в Копенгагені. Др. А.Гельфанд».

Реалізація цього задуму для Німеччини була питанням життя чи смерті. Підготовка до цієї операції, судячи з усього, почалася давно. Вичікували. Плани будували заздалегідь. Симптоматично, але ще в березні 1917 року держсекретар Німеччини надіслав до імперського МЗС таємного листа, в якому наполягав: «Для політичної пропаганди в Росії слід виділити 5 мільйонів марок». Так для фінансування державного перевороту в Росії було налагоджено безвідмовну систему перекачування грошей з Німеччини. У ній було задіяно не тільки найбільші німецькі банки, а й фірми. Приміром, Рейнсько- Вестфальський вугільно-промисловий синдикат узяв на себе фінансування розкладання російської армії більшовиками. Гроші з Німеччини надходили до Шведського національного банку у Стокгольмі. Звідти, з нейтральної країни, їх переказували в Росію. У Сибірський, Московський народний, Азово- Чорноморський і Купецький банки в Петрограді. І вже потім або безпосередньо, або через підставних осіб вони потрапляли до рук більшовиків. Звісно, російські фінансові магнати від цього не програвали. Жахлива жадібність і ейфорія одержання легких грошей полонили їх. Власноруч копали собі могили. Потім схаменуться, та буде пізно. Не випадково ж Ленін говорив, що більшовики повинні ставити собі на службу «корисних ідіотів», надавати можливість «капіталістам самим ізсукати мотузки, на яких їх повісять» Ну, а поки що... Пані Свенсен із Копенгагена 18 липня 1917 року поінформувала пана Руффа в Гельсінгфорсі: «Цим повідомляю Вас, що з рахунку «Дисконто-Гезельшафт» списано на рахунок п. Леніна в Кронштадті 315 000 марок за ордером синдикату».

Тож цілком закономірною стала телеграма генштабу Німеччини в МЗС за №551 від 21 квітня 1917 року: «Штаб Головнокомандування передає таке повідомлення з відділу політики Генерального штабу в Берліні: Штайнвайс телеграфує зі Стокгольма 17 квітня 1917 року: в’їзд Леніна в Росію вдався. Він працює за нашим бажанням». Та й чи могло бути інакше. Споконвіку відомо: хто платить гроші, той і музику замовляє. А щоб у тій музиці не було фальшу, про всяк випадок у той горезвісний вагон ще у Швейцарії німецька розвідка підсадила своїх людей. У списку пасажирів вони проходили під прізвищами Рубаков та Єгоров. Як свідчить автор збірки «Німецько-більшовицька конспірація», виданої 1918 року в США, Е.Сіссон, насправді то були майори німецького генштабу, розвідники Андерс і Еріх. Своєрідні контролери-координатори при більшовиках. Згодом до них приєднаються десятки їхніх колег із відомства полковника Ніколаї.

Уроки більшовизму

У березні 1915 року один з найближчих ленінських соратників по «Іскрі» Олександр Гельфанд, як писали про нього в першому виданні «ВРЕ» — найвидатніший теоретик марксизму, більш відомий у революційних колах як Парвус, наді-слав урядові Німеччини таємний меморандум «Про поширення масових заворушень у Росії». Великий розділ у ньому було присвячено більшовикам та їхньому вождеві Ульянову-Леніну. У тому меморандумі Парвус висунув ідею де-стабілізації Росії революційними акціями. Підрахував, скільки це коштуватиме Німеччині. Посол Німеччини в Копенгагені Ранцау, який одержав цей документ, негайно повідомив рейхсканцлера, що, «за твердженням доктора Гельфанда, для повної організації революції в Росії знадобиться близько 20 мільйонів марок». План ухвалили. І невдовзі в березні, як ми знаємо, скарбниця Німеччини виділила на це перші 5 мільйонів марок. Потім 15 грудня Парвус отримав 15 мільйонів марок і 29 грудня ще 2 мільйони на «посилення революційного руху в Росії». Для легалізації цих грошей той-таки Парвус організував «Бюро міжнародного економічного співробітництва», серед співробітників якого опинилися ленінські сподвижники Мечислав Козловський і член ЦК Яків Ганецький, через фірму сестри якого й потекла німецька фінансова річка, спінюючи води російської революції.

«Наша робота дала відчутні результати, — доповідав статс-секретар МЗС Німеччини у Ставку. — Без нашої безпосередньої підтримки більшовицький рух ніколи не сягнув би таких масштабів і впливу. Все свідчить про те, що цей рух і далі ростиме». І це були не просто слова. Лише 1917 року, за свідченням історика С.Пушкарьова, більшовикам було переказано понад 25 мільйонів марок. Саме це допомогло їм налагодити випуск десятків безплатних газет, довести тираж «Правди» до 300 000 примірників. Нарешті, забезпечити постачання зброї. Так Я.Ганецький у телеграмах зі Стокгольма від 21 вересня та 2 жовтня сповіщав, що, за розпорядженням Рейнсько-Вестфальського синдикату, для «справи товариша Троцького» куплено й відіслано за призначенням зброю. Крім того, 400 000 крон готівкою найближчим часом прибудуть у Петроград. Гроші були вкрай потрібні більшовикам. Адже, починаючи з квітня, усі члени ЦК й партійні активісти щомісяця одержували зарплату. Від 500 до 4500 рублів. Гроші, як на той час, величезні. І не тільки в російських рублях, а й у валюті. В архівах збереглося чимало розписок. Серед них і сталінські. Він, приміром, у вересні одержав 1195 крон.

Невдачі на фронті змушували німецьке командування поспішати. І за 10 днів до перевороту на квартирі М.Фофанової, де переховувався Ленін, він зустрівся з німецькими агентами «Рубаковим» і «Єгоровим», які прибули з ним зі Швейцарії. Можна гадати, йшлося про узгодження дій. Принаймні коли через два дні тодішній найближчий підручний Леніна Ейно Рах’я поцікавився в нього, чи не придушать війська Тимчасового уряду, відкликані з фронту, більшовицький путч, як було в липні, почув у відповідь упевнене: «Німці не дозволять Керенському зняти з фронту навіть одного солдата».

Про захоплення більшовиками Зимового написано багато. Тож дозволю собі обмежитися деякими деталями, які, з моєї точки зору, можуть і доповнити, і уточнити ці події. Почнемо з того, що, всупереч хрестоматійним кадрам із безлічі кінофільмів, нікому не потрібно було перелазити через грати та брати штурмом Двірцеву площу. Вона була відкрита з усіх боків. Складність полягала в іншому. Ні матроси, ні солдати не вельми рвалися в бій. Набралося їх ледь більше 200 чоловік. Зате достеменно відомо, що про всяк випадок члени розвідгрупи майора німецького генштабу фон Бельке «були перевдягнені в російську солдатську й матроську форму». І прицільної стрільби не було. Як свідчив учасник тих подій П.Курков, коли ця лавина з’явилася на Двірцевій площі й помчала до Зимового, перелякані дівиці з «жіночого батальйону», кинувши зброю, поховалися хто куди міг. Але їм це мало допомогло. Їх повитягували зі схованок, затягнули в казарми Павловського полку та згвалтували. Озброєний натовп зустрів начальник охорони палацу П.Пальчевський і провів у зал, де йшло засідання Тимчасового уряду.

Здається, доречно буде доповнити це і спогадами деяких випадкових свідків тих подій. Колишній капітан російської армії К.Лангваген, який з примхи долі опинився тоді на Двірцевій, згодом розповідав, що «багато солдатів і матросів, учасників того заколоту, були дуже п’яні, серед них були й люди з марковської та дубровинської чорної сотні, чимало було і з пробірками та пляшечками з кокаїном». А колишній чиновник міністерства фінансів С.Бельгорд, який тієї ночі був у Зимовому, записав у своєму щоденнику: «Зимовий палац захопили більшовики, розграбували й запаскудили. Двірцеву церкву перетворили на вбиральню. Комори Зимового розгромлено, срібло розкрадено, коштовну порцеляну перебито». Він же писав, що містом ходили «німецькі офіцери, котрим дав дозвіл більшовицький уряд, траплялися на вулицях і німецькі солдати». Гадаю, досить переконливою характеристикою «всенародності» жовтневого перевороту можуть стати спогади члена Військової організації А.Тарасова-Родіонова, опубліковані 1924 року в часописі «Військовий вісник»: «Дивна революція. Робітнича рада валить буржуазний уряд, а мирне життя міста ні на хвилину не припиняється». Покійний київський лікар Л.Шахнович, тоді студент Петербурзького університету, розповідав мені, що про революцію вони, по суті, дізналися лише тоді, коли більшовики своїм першим декретом заборонили всі опозиційні газети.

Демонстративна поява на вулицях Петрограда — відразу ж після більшовицького путчу — такої помітної кількості німецьких військових була цілком закономірна. Німеччині були потрібні гарантії успіху тієї політико-комерційної угоди, того, що вкладені в цей переворот гроші не вилетять у трубу. Йшлося вже про те, аби більшовики, попри безладдя, яке панувало в країні, будь-що втримали владу. А для цього потрібні були не просто «агітатори горласті ватажки», а професіонали. Про це потурбувалися заздалегідь, як свідчить лист німецького генштабу ленінській РНК від 19 листопада 1917 року. У ньому начальник російського відділу О.Рауш повідомляв Леніну, що в розпорядження путчистів-більшовиків надіслано вісім генштабістів — вказуючи прізвища та військові звання — «як військових консультантів та досвідчених бойових офіцерів». І що «їм доручено забрати з російського полону німецьких офіцерів, котрі повинні бути цілком підпорядковані російському уряду, як це було обумовлено на нараді у Стокгольмі при переїзді панів Леніна, Зинов’єва й ін. у Росію».

Не менш промовистий інший лист того ж таки О.Рауша, надісланий ленінській РНК наступного після Жовтневого перевороту дня. У ньому повідомлялося, що Генштаб Німеччини відряджає в Петербург своїх офіцерів, котрі «досконало володіють російською мовою та обізнані з російськими справами» для розгортання контррозвідувальної роботи «на внутрішніх фронтах у Петрограді й інших містах». Повідомлялися не тільки їхні прізвища та звання, а й шифровані імена. Крім них, відряджалися консультанти в наркомати фінансів та закордонних справ. Але найцікавіше, що все це робилося, «згідно з домовленістю, якої дійшли в Кронштадті в липні 1917 року з панами Леніним, Троцьким, Раскольниковим, Дибенком». А невдовзі голова Військово-революційного комітету А.Іоффе телеграфував у Берлін, що зустрічі з названими офіцерами відбулися, й усі вони розпочали роботу. То чи варто дивуватися, що після переїзду уряду до Москви там створили міжнародну Червону гвардію для охорони урядових установ, осередком якої стали німецькі й австро-угорські ландскнехти. Понад те, в телеграмі від 13 січня 1920 року Ленін зажадав від голови Сибревкому створити дивізію з колишніх німецьких та австро-угорських військовополонених. Тим паче що такий досвід уже був. І чимало колишніх німецьких офіцерів обіймали командні посади в Червоній Армії. Не дарма ж генерал М.Гофман, обізнаний у питанні, писав, що «більшовики бояться, що їм не вдасться без допомоги німців утриматися й подолати внутрішнє невдоволення, особливо селян».

Німеччина робила все можливе, аби васальний уряд більшовиків утримав владу. Фінансова допомога надходила регулярно. Так, 3 червня 1918 р. посольство Німеччини надіслало в Берлін телеграму №233 з вимогою щомісяця переказувати три мільйони марок радянському урядові. І вже 10 червня одержало телеграму про згоду. 5 червня, за вказівкою посла Мірбаха, радник посольства Трутман листом за №AS2562 зажадав для ленінського уряду 40 млн. марок, а 11 червня надійшла позитивна відповідь від держсекретаря Цеммермана. Ще до того, 8 січня 1918 року, Народний комісаріат закордонних справ Російської Федерації одержав повідомлення Рейхсбанку за підписом фон Шанца про те, що зі Стокгольма переказано 50 мільйонів рублів золотом на утримання Червоної гвардії з вимогою: «необхідно послати всюди досвідчених людей для встановлення однакової влади».

Це не було політичною філантропією. Матеріальна допомога більшовицьким заколотникам була значно меншою від видатків, яких потребував раніше від Німеччини Східний фронт. А про людські втрати годі й казати. Німецькі капіталовкладення окупилися сповна. Не випадково Вільгельм II запевняв депутатів рейхстагу, що «ми візьмемо у ворогів гроші, сировину, матеріали, бавовну, масло і з їхніх кишень перекладемо в нашу кишеню». Стосовно цього досить точно висловився американський дипломат Е.Сіссон, заявивши після підписання Брестського договору: «Німеччина уклала мир із власним підставним урядом, який фіктивно називається Радою Народних Комісарів... Німеччина поклала на російський народ особливо важкі умови миру, як покарання за надміру честолюбні прагнення своїх же найманців до влади». Адже, за Брестським договором і підписаним 27 серпня 1918 року додатковим протоколом, за Німеччиною зберігалася окупована територія площею понад 1 млн. кв. км. Крім того, Росія зобов’язувалася виплатити Німеччині 6 млрд. марок контрибуції. З них 450 кг золотом на суму 2,5 млрд. марок. Демобілізувати армію, знищити весь військово-морський флот, віддавати четверту частину всієї видобутої в Баку нафти й нафтопродуктів. І, як свідчать документи політичного архіву МЗС Німеччини, усі ці зобо-в’язання скрупульозно виконувалися. Залишається тільки додати, що країна перебувала «в пітьмі», а народ помирав з голоду.

Пушкін писав, що моральність, як і талант, дається не кожному. Чи не тому зраду як метод, як засіб піднято більшовиками до культу. І те, що сталося з ленінським ЦК, стало вже не справою, а долею партії, з самого початку враженої вірусами інтриг, дворушництва, кругової поруки. Ще задовго до цього Ф.Енгельс зі знанням справи написав, що в будь-якій партії неодмінно народжується Головний Інтриган. Від себе додам: згодом він перетвориться й на Головного Злодія.

Post scriptum

Літопис радянської імперії, починаючи з жовтня 1917 року, писався людською кров’ю. Сльозами закатованих, знедолених. І наша історія — це кривава пам’ять. Адже за роки радянської влади, за роки комуно-більшовицького всевладдя в мирний час у країні загинуло більше людей, ніж їх полягло в найкровопролитніших війнах, починаючи з 1812 року.

У Криму, 1920 року, з приходом радянської влади, у підвалах феодосійського ЧК розстріляно тисячі колишніх врангелівських офіцерів. Їх не поховали в землі. Просто завантажили на баржі й разом із живими вивезли в штиль у відкрите море. Там і втопили. І ще довго крізь прозору воду в ясні дні було видно, як стоять вони там шеренгами.

Методи всіх тираній всюди однакові — макіавелістичні. Тож не дивно, що така сама доля через двадцять років спіткала й усіх пасажирів того горезвісного вагона, котрі доти ще були живі. Їх, творців жовтневого перевороту, розстріляли їхні ж учні. Теж шеренгами. Згодом, через багато років, усіх їх назвуть «жертвами політичних репресій». Жертвами? Либонь, від слова «жертва» віє випадковістю, запрошенням до співчуття, милосердя. Годі. Усе куди простіше. Що посіяли, те і пожали. В усьому тому була не неминучість історичної відплати, а результат наджорстокої усобиці в боротьбі за владу. Тут уже хто кого. Адже поруч із ними, ленінськими сподвижниками, безперервно з усіх боків роїлися вчорашні декласовані експропріатори, терористи, просто провокатори. Від кримінальної еліти до напівкримінальної шпани. На яких більшовицькі гасла й догмати діяли, як сивуха на розумово відсталих босяків. Саме вони, розперезавшись по смерті вождя, витіснили його постарілих друзів і сподвижників із Кремля. А згодом і знищили їх. Заодно й тих, хто просто міг із ними конкурувати. Саме вони, покуштувавши наркотик влади, підняли провокації, убивства, беззаконня до рангу державної політики, до рангу державного ладу. Саме вони, як раніше їхні вчителі, залили кров’ю країну.

То згадаймо ж слова нашого великого сучасника А.Сахарова: «Розбещуюча неправда, замовчування й лицемірство повинні піти назавжди й безповоротно з нашого життя».