«ЧЕРВОНА АРМІЯ» ОЛІВЕРА КРОМВЕЛЯ - Соціум - dt.ua

«ЧЕРВОНА АРМІЯ» ОЛІВЕРА КРОМВЕЛЯ

26 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №28, 26 липня-2 серпня

Останні вісім із половиною десятків років вважалося, що сформована за декретом від 15 (28) січня 1918 р...

Останні вісім із половиною десятків років вважалося, що сформована за декретом від 15 (28) січня 1918 року Робітничо-селянська Червона армія — революційна регулярна армія нового зразка — не мала аналогів у військовій історії. Проте 360 років тому член англійського парламенту Олівер Кромвель сформував для боротьби проти військ Карла І армію під назвою «Нова модель». Саме її взяли за основу більшовики, створюючи власну революційну армію.

Олівер Кромвель

Великий англійський полководець, політик і дипломат Олівер Кромвель народився 25 квітня 1599 року в родині сера Генрі Кромвеля в Гентінгдоні, невеликому містечку однойменного графства. Сер Генрі в різний час обіймав посади мирового судді та міського бейліфа. Сім’я була пуританською, з традиційними й чітко встановленими правилами поведінки, з ідеалами ділового практицизму та глибокого переконання в тому, що кожен твій вчинок бачить Бог і до справ своїх треба ставитися як до молитви. Тон у родині задавала мати Олівера, у дівоцтві Елізабет Стюарт. Її вимоги до сина підкріплював і шкільний учитель майбутнього лорда-протектора королівства — Томас Бірд, відомий своєю книжкою «Театр божественних віддяк». Усе суще для Бірда втілювало боротьбу між Господом та дияволом, у якій «святі» (пуритани) билися на боці Бога й були переконані в перемозі, бо до неї їх вів Господь. І мати, і шкільний учитель сформували світогляд майбутнього великого політика й полководця: у різні періоди свого життя Олівер Кромвель завжди невтомно повторював своїм однодумцям і солдатам, що всі їхні перемоги — суть добра віддяка за «божу справу», яку вони захищають із Біблією й мечем у руках, а всі поразки їхніх ворогів — суть караюча відплата за те, що вони виступають проти «воїнів Бога».

Закінчивши міську гімназію 1616 року, Олівер став студентом Сідней-Сассексу, найбільш пуританського з коледжів Кембриджа, але провчився там лише рік. Улітку 1617 року помер його батько, і хлопець мусив повернутися додому, аби допомагати матері господарювати: Олівер був єдиним чоловіком у родині, він мав шість сестер. Налагодивши господарство та впорядкувавши батьківську спадщину, Олівер у 20-літньому віці залишив рідне місто й поїхав до Лондона вивчати право, але де саме він навчався, історія замовчує. Зате відомо, що в серпні 1620 року він одружився зі старшою донькою багатого лондонського торговця хутрами й невдовзі разом із молодою дружиною повернувся до рідного міста. Там він прожив 11 років, протягом яких Елізабет народила йому семеро дітей, із яких вижили дві доньки та чотири сини.

Високі моральні підвалини сім’ї, порядність і чесність у веденні справ, непримиренність у справах релігії — усе це викликало повагу до Кромвелів, але їхнє матеріальне становище було жалюгідним. Олівер продав будинок і виїхав із родиною до містечка Сен-Айве в сусідньому Кембриджширі, проте й там їм велося нелегко. Та ось 1636 року помирає дядько Олівера Томас Стюарт, брат його матері. За заповітом дядька Олівер одержав чималий спадок, переїхав у містечко Ілі і став там одним із шанованих сквайрів у графстві. А коли 1640 року Карл І вирішив скликати новий парламент, Олівер Кромвель був одним із двох депутатів від Кембриджа в Палаті общин, а потім членом Палати общин у парламенті наступного скликання. Так розпочалася політична кар’єра Олівера Кромвеля.

У сорокарічному віці Олівер мав вигляд типового сільського дворянина-пуританина: він носив скромний одяг темно-сірого кольору, білизну з простого полотна, а білий широкий комір сорочки випускав поверх лацканів піджака. Обличчя його було одутлим, м’ясистим, нижня губа випиралася вперед, і тому Олівер завів невеликі вуса, які приховували цей гандж. Темно-каштанове, трохи кучеряве волосся вільно спадало на білий пуританський комір. Голос його був різким, скрипучим і неприємним, але мова — лаконічною, логічною й пристрасною. Одного разу рояліст сер Філіпп Уоррік запитав про нього одного з лідерів парламентської опозиції, Джона Гемпдена: «Хто цей неохайний сер?» Той відповів: «Ця «неохайна» людина, котру ви бачите перед нами, якщо ми, не дай Боже, дійдемо до розриву з королем... стане в ряд з найвидатнішими людьми Англії». Уже потім, емігрувавши до Франції, сер Уоррік згадував про цю розмову у своїх мемуарах. А тоді, дивлячись на Кромвеля, який скрипучим голосом докоряв королівській адміністрації з трибуни Палати общин, сер Філіпп лише спантеличено стинув плечима.

Карл І Стюарт

Політичним противником Кромвеля був Карл І з династії Стюартів, син Іакова І й Анни, принцеси Датської, король Англії й Шотландії. В описуваний період англійської історії йому було 40 років; вони з Кромвелем були майже однолітками. Карл був одружений з принцесою Генрієттою, донькою французького короля Генріха ІV Наваррського. Він зайняв англійський престол лише 1616 року, після смерті двох старших братів, і відразу ж потрапив під вплив герцога Бекінгема (того самого, про якого так проникливо написав Александр Дюма в «Трьох мушкетерах»). Вплив цей був пагубним: із лагідного й покірного, богобоязливого юнака вийшов грубий, бундючний і зарозумілий король. Він ніколи не розумів ані придворних і воєначальників, з якими його зводила доля, ані головних поривань свого народу. Політиком і дипломатом він не був.

Його падіння почалося з вимог до першого скликаного ним 1625 року парламенту затвердити субсидії на війну з Іспанією. Парламент погодився дати 140.000 фунтів стерлінгів, але за умови запровадження нового «барильного податку», який істотно вдарив по сквайрах та йоменах. Не отримавши бажаного результату, Карл І розпустив парламент. Проте скликаний наступного, 1626 року, парламент насамперед зажадав суду над герцогом Бекінгемом. Король спробував захистити свого фаворита в Палаті лордів, але це не допомогло, і Карл І знову розпустив парламент.

На час, про який ідеться, Карл І виявився в боргах, як у реп’яхах і був змушений знову звернутися до парламенту, без якого обходився 11 років. Саме тоді Олівер Кромвель уперше став депутатом. На першому ж засіданні Палата общин зажадала від короля звіту про зроблене в Англії за той час, поки він правив без парламенту. Тоді Карл І знову розпустив парламент, і обурення народу обернулося проти його адміністрації.

Слід повернутися до того часу, коли було створено й підписано «Велику Хартію Вільностей», про яку народні представники не згадували протягом усього правління династії Тюдорів. Відповідно до цього документа, стосунки короля і народу суворо регламентувалися: король піклувався про добробут народу, а народ присягав йому на вірність; та якщо король цього не робив, то народ міг через парламент притягти його до відповідальності.

1640 року представники розпущеного королем парламенту згадали про цей документ. Хочеш не хочеш, у листопаді Карлу І довелося знову скликати парламент, і знову в Палаті общин виявився Олівер Кромвель. На засіданні 11 листопада 1640 року він першим зажадав суду над графом Стреффордом. Лорд Стреффорд, глава королівської адміністрації в Північній Англії та Ірландії, а також королівський скарбник Уестон і архієпископ Лодд так облаштували свої справи, що народ вовком вив від непомірних податків. Крім того, таємний резидент Папи Римського під виглядом відлучення від церкви злісних неплатників податків розпочав гоніння на пуритан із метою реставрації католицизму в Англії; багато пуритан виїхало до північноамериканських колоній.

Промову Кромвеля підтримали: Стреффорда й Лодда заарештували того самого дня й відправили до в’язниці. Пожертвувавши своїм міністром, король залишився сам, а парламент фактично захопив владу в столиці. У травні 1641 року, по завершенні слідства, лорду Стреффорду привселюдно відтяли голову. Мине лише вісім років, і на цьому місці така ж сама доля спіткає й короля. А поки що парламент, набираючи силу, скасував усі сформовані королем незаконні трибунали, зокрема й «Зоряну палату», ухвалив закон, відповідно до якого час від розпуску попереднього парламенту до початку роботи нового не міг перевищувати трьох років, а король не мав права розпустити парламент без його згоди на це.

Терпіння Карла І вичерпалося, і в січні 1642 року, звинувативши трьох членів Палати общин у таємних зносинах із шотландцями, він зажадав їхнього арешту й навіть вирушив із почтом у Вестмінстер, де засідав парламент, аби особисто провести арешти. Але, як тоді сміялися обивателі, «пташки полетіли в Сіті». Король і його «військо» поспішили туди, але жителі цього району столиці, зібравшись натовпами на вулицях, оточили кортеж Карла І, а шерифи відмовилися виконати його наказ і розігнати людей. Король повернувся в палац, а депутати, що втекли в Сіті, знову зайняли свої місця в Палаті общин під охороною міських стражників.

Король зібрав раду, на якій була присутня переважна більшість членів Палати лордів і кілька людей із Палати общин. На раді вирішили: король їде на північ країни, збирає війська й виступає проти своєї столиці та парламенту. Ввечері того самого дня Карл І, лорди та придворні залишили Тауер. Кортеж попрямував на Йорк. Настав 1642-й. 360 років тому Англія стояла на порозі громадянської війни.

Парламент і король збирають сили

Король оселився в Йорку. Командувати військами він призначив свого небожа принца Руперта (Рупрехта). З усієї півночі Англії та з Шотландії до Карла стікалися добровольці. Його військо мало складатися з дворянського ополчення та найманих солдатів, для чого були потрібні кошти, а це, своєю чергою, потребувало зовнішніх позик, бо скарбниця залишилася в Лондоні. Деякі історики вважають, що Карлу довелося звернутися до єврейської общини в Іспанії, але документально це не підтверджено. Аби дати заставу під позику, король хотів закласти срібний посуд, який зберігався в столиці. Та Кромвель, сформувавши на власні кошти два волонтерських загони, узяв срібло під свою охорону — король втратив коштовностей на 20.000 фунтів стерлінгів.

Парламенту також були потрібні власні війська для захисту себе й Лондона. У березні 1642 року парламент видав ордонанс, відповідно до якого лорди-лейтенанти графств мали зібрати волонтерів, придатних для військової служби. 4 липня парламент заснував Комітет оборони, який очолив формування армії, а 12 липня видав постанову про створення армії. Головнокомандуючим призначили графа Ессекса.

Початком громадянської війни в Англії вважають 22 серпня 1642 року: цього дня король Карл І підняв свій штандарт у Ноттінгемі. Це означало офіційне оголошення війни парламентові в Лондоні. 29 серпня Олівер Кромвель на свої кошти розпочав формування загону кавалерії на головній площі свого рідного міста Гентінгдона. У зверненні до волонтерів він сказав: якщо трапиться так, що король особисто виявиться у ворожих лавах, то він (Кромвель. — Авт.) повинен атакувати й розрядити в нього свій пістолет, як у будь-яку іншу людину. І якщо їм (солдатам) совість не дозволяє так вчинити, він не радить їм перебувати під його (Кромвеля) командуванням.

Перший млинець — грудкою

9 вересня 1642 року першим виступило проти противника парламентське військо на 20 тис. рушниць і шабель. Командуючий, граф Ессекс, йшов повільно, не кваплячись. У Нортсемптоні його армія стала на відпочинок. Король, вирішивши скористатися цією млявістю, послав свої невеликі сили прямо на Лондон. Лише через майже два тижні парламентський командуючий зрозумів свою помилку й вирушив на Вустер, аби перехопити короля. Він наздогнав Карла на підступах до Оксфорда, біля висоти Еджхілл, 12 жовтня 1642 року.

Королівські війська були краще озброєні, обстріляні, а головне — мали добре організовану кавалерію. Граф Ессекс втратив дорогою майже 6 тис. чоловік — дезертирів та хворих, сили ворогів були практично рівні — по 14 тис. солдатів та офіцерів. Обидва противники-англійці вишикували свої порядки однаково: у центрі була піхота, на флангах — кавалерія. Принц Руперт із королівською кавалерією атакував першим і зім’яв правий фланг графа Ессекса, але потім солдати захопилися переслідуванням суперника й почали грабувати обози. Королівська піхота залишилася без прикриття. Це побачив Олівер Кромвель, чий кінний загін прикривав лівий фланг піхоти. Він відразу ж ударив по відкритому правому флангу противника, потіснив піхоту і вдарив по тилу кавалерії Руперта. Парламентська піхота пішла в атаку. Здавалося б, удар кінного загону Кромвеля мав викликати рішучіші дії його військ, але цього не сталося. Королівська піхота отямилася, повернулася на свої позиції, вставила в рогатки аркебузи й дала залп по ворогу. Парламентська піхота відповіла, перестрілка тривала до самісінької ночі.

Вранці 24 жовтня до Ессекса прийшло підкріплення, але він вирішив відступити, а герою минулого дня, Оліверу Кромвелю, висловив догану за самовільну атаку. Бойове хрещення показало, що парламентська кавалерія за всіма параметрами програє королівській.

Армія «Нова модель»

Олівер Кромвель, овіяний славою Еджхілла, виступив у Палаті общин. Він проаналізував дії армії парламенту, замовчавши при цьому помилки графа Ессекса. У цьому виявився ще один талант великого пуританина: він став політиком-дипломатом, вирішивши позбутися Ессекса та схожих на нього зовсім іншим шляхом — законним. Але першим необхідним кроком Кромвель вважав заміну кадрового складу армії й висловив ключову ідею: «Щоби боротися з людьми честі (такими тоді вважали дворян), ми повинні мати людей релігії (пуритан), а де їх знайти, я знаю...»

Таким чином, за 276 років до ленінського декрету про формування Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) Олівер Кромвель запропонував парламенту створити армію нового зразка — революційну регулярну класову армію, що ввійшла у світову військову історичну науку під назвою «Нова модель». Перед своїм виступом у Палаті общин Кромвель розмовляв про це з Гемпденом: «Ваші (парламентські) сили в основному складаються зі старих, немічних військових служак і п’яниць, а їхні (королівські) — із синів джентльменів та шанованих людей. Невже ви гадаєте, що душі цих низьких і підлих людей коли-небудь зможуть помірятися силами з джентльменами, котрі мають честь, мужність і рішучість?.. Ви повинні набрати людей такого духу, який змусив би їх поводитися по-джентльменському; інакше, я переконаний, вас знову розіб’ють».

Великий пуританин протиставив наснагу воїнів, котрі йдуть у бій за справедливу справу, «справу божу», — королівському воїнству, вихованому на лицарських, феодальних поняттях війни. Він наполягав на повному оновленні збройних формувань парламенту — особистого й командного складу, організації, структури та балансу родів зброї. Кромвель також вказав членам Палати общин на необхідність швидкої й ефективної перемоги, бо інакше народ, сили якого не безмежні, повернеться проти парламенту. Чітко, пункт за пунктом, висував він тези реформи парламентських збройних сил і фактографічно доводив необхідність якнайшвидшого їх впровадження.

Природно, командувати «божими воїнами» мають вихідці з того самого середовища, котрі здобули в ньому достатній авторитет. Але для цього необхідно було повністю зламати традиції добору офіцерського корпусу, які існували тоді в збройних силах усіх країн Європи й Азії. Традиційно офіцерський корпус формувався виключно з дворянського стану, а солдати — з найнижчого, і стосунки панів і рабів автоматично переносилися в збройні сили. Виняток становили лише найманці, для яких головним стимулом військової служби була плата. Така армія перемогти короля не могла.

Кромвель звернув увагу членів Палати общин на графства Східної Англії. Там із часів Річарда Левине Серце найчисельнішим прошарком сільської спільноти були волелюбні йомени-фрігольдери, що вважалися найзапеклішими прибічниками Реформації, антипапістами та ревними пуританами. При перших представниках династії Стюартів ці графства були осередком фундаментального кальвінізму. Ще тільки формуючи свою кінноту, Кромвель через посередників розшукував там «людей духу», «божих ратників». Посередниками Кромвеля були пуританські проповідники, один із яких, Річард Бакстер, залишив мемуари, в яких писав: «Він особливо переймався набором у свій загін релігійних людей. Ці люди мали більше розуміння, ніж звичайні солдати, і тому реальніше уявляли важливість і наслідки війни. Вони воювали не заради грошей, а в ім’я того, що вважали своєю метою, — громадського блага». Саме з цих людей, які виявили здатність вести за собою інших, Кромвель вирішив створити офіцерський корпус армії «Нова модель».

Проте Палата общин досі призначала офіцерами в свою армію військових професіоналів з-поміж своїх членів. Кромвель замислив зламати цю традицію, відкривши шлях своїм «божим людям». І це йому вдалося. 19 грудня 1644 року під враженням промов Кромвеля та його прибічників ухвалено «Білль про самозречення», відповідно до якого, члени парламенту не мали права обіймати військові посади. Першим кандидатом на вихід з армії був лорд Ессекс, другим — Олівер Кромвель. Проте коли солдати дізналися, що їхній улюблений полковник змушений їх залишити, вони послали петицію в парламент, і депутатам довелося як виняток просити полковника Кромвеля повернутися в армію. А решта офіцерів — членів парламенту з армії вийшли.

Парламент прийняв концепцію Кромвеля «Нова модель» і підтвердив це постановою Палати общин від 15 лютого 1645 року. Замість колишнього територіального ополчення окремих графств, яке іноді відмовлялося воювати за їхніми межами, було засновано нову регулярну армію, централізовано фінансовану громадськими коштами. Її головнокомандуючим, генералом, призначили Томаса Ферфакса, його заступником, генерал-лейтенантом, командуючим парламентською кавалерією — Олівера Кромвеля, який прибув в армію 13 червня, напередодні вирішальної битви з армією короля.

Бойове хрещення біля Незбі

Удосвіта 14 червня 1645 року, коли перші промені сонця торкнулися хреста невеличкої сільської церкви села Незбі, на східному боці дороги з Ноттінгема, Кромвель, що сидів у солдатській касці та простій сталевій кірасі на вороному коні, вказав на освітлений золотом хрест і вигукнув: «Божі ратники, бачите, сам Господь із нами, він посилає нам знамення, і ми переможемо!» Кірасири оголили голови, і проповідники, які були в кожному взводі, прочитали молитву.

Солдати короля Карла І, одягнені в білі каптани (їх називали «білокаптанниками»), побачили на півдні яскраво освітлену червону лінію й вигукнули: «Ось вона, «Червона армія» зрадників короля!» Справді, ухвалюючи постанову про регулярну англійську армію 19 лютого 1645 року, парламент передбачив уніфіковану форму одягу — «червоний мундир із сукна доброї якості». Таким чином, у народі армія парламенту одержала назву «Червоної армії», а королівська — «Білої армії». Більшовики чудово знали військову історію: Фрідріх Енгельс навіть написав серію статей з військової історії і військового мистецтва для «Нової американської енциклопедії». Тому немає нічого надзвичайного в тому, що деякі аспекти побудови армії Олівера Кромвеля та її назву вони запозичили, але при цьому «забули» зазначити джерело, а видали це за власний «винахід», замінивши лише пуританських проповідників армії Кромвеля політичними комісарами. Але, так чи інакше, перші відомості про це більшовики знайшли в статтях Фрідріха Енгельса, написаних 1857 року.

Побачивши вишикувану для бою армію парламенту, Карл I вирішив відійти на північ, бо Ферфакс мав подвійну кількісну перевагу. Та принц Руперт умовив короля прийняти бій, вказавши на перевагу в якості кавалерії. Принц командував кавалерією правого флангу королівських військ. Проти нього стояв генерал-комісар Айртон, зять Кромвеля, одружений з його старшою донькою, а командиром одного з полків був старший син Кромвеля — Олівер. Принц Руперт вирішив спочатку вдарити по Айртону, зім’яти ліве крило парламентської армії, захопити село Незбі й у такий спосіб вийти в тил Ферфаксу. Але він випустив з уваги потужне кавалерійське угруповання Кромвеля, яке могло вдарити по лівому флангу королівської піхоти.

Принц Руперт зім’яв кавалерію Айртона й вийшов у фланг і тил піхоті Ферфакса. Королівські кавалеристи, як звичайно, помчали переслідувати драгунів Айртона, розсипалися полем, і тепер їх було дуже складно знову зібрати в ряди. Побачивши, що на його зятя навалився принц Руперт, Кромвель ударив по королівській кінноті генерала Ландгейля. Кромвель особисто повів своїх «залізнобоких» в атаку. Серед кірасир скакали пуританські проповідники в чорному вбранні з великими білими комірами, з хрестами в правій руці й бібліями в лівій, гучними вигуками закликаючи «божих ратників» перемогти «невірне військо царя Ірода». Відкинувши драгунів Ландгейля, Кромвель ударив у фланг королівській піхоті. Ворог здригнувся, і тут із фронту ударив Ферфакс. Розгром був повним. Король, залишивши поле бою, майнув геть зі своїм двором та охоронцями. Принц Руперт, якому нарешті вдалося зібрати свою кінноту, побачив розгромлений центр своєї позиції. Він вирішив не продовжувати бою і поспішив за королем.

Армія, створена Олівером Кромвелем, витримала іспит на зрілість. З її середовища вийшли такі талановиті воєначальники, як полковник Прайд — колишній візник, полковник Х’юстон — колишній швець, полковник Фокс — колишній казаняр, полковник Рейнсбро — колишній корабельний шкіпер, і генерал-комісар Генрі Айртон — колишній сквайр. Усі вони ніколи раніше не брали до рук зброю, але були ревними пуританами. Шотландський полководець Леслі, що мав досвід Тридцятирічної війни, сказав про «Червону армію» так: «Європа ніколи не мала кращих солдатів». Радість перемоги затьмарювала лише загибель сина Олівера, але батько прийняв це незрушно: «На те воля Божа».

На відміну від своїх однодумців, Олівер Кровель розумів: поки живий Карл I, громадянська війна триватиме, і зробив усе, аби король потрапив до рук парламенту, щоб судити його як зрадника народу і стратити.

Зрада і смерть

Після визволення 24 червня 1646 року Оксфорда парламентськими військами король рушив до Шотландії, плекаючи надію схилити місцевих графів на свій бік. Але резиденти Кромвеля не дрімали, і в грудні 1646 року між шотландськими воєначальниками та Кромвелем було досягнуто домовленості: парламент виплачує 400. 000 фунтів стерлінгів (гроші, яких король не заплатив шотландським найманцям за участь у війні проти парламенту), а вони, своєю чергою, передають Карла I парламентові. У січні 1647 року зрада здійснилася. Під ескортом «залізнобоких» король попрямував у замок Холденбі. На всьому шляху від кордонів Шотландії й до замку дзвонили дзвони, роялісти проголошували: «Боже, бережи короля!» Життя знатного бранця було дуже комфортним — на видатки парламент не зважав, бо був не проти затіяти з Карлом І переговори і виторгувати собі привілеї, а тут ще й Ірландію охопило повстання.

Кромвель зрозумів: якщо всіх цих дій парламенту не припинити, то домовитися з королем вдасться і платою за парламентські привілеї буде його голова. Він зробив усе, аби над королем здійснився народний суд, і домігся свого. Суд був відкритий для публіки 27 січня 1649 року. Головний суддя Бредшоу вийшов у червоній мантії для оголошення вироку: «Згаданий Карл Стюарт як тиран, зрадник, вбивця та публічний ворог присуджується до страти через відтинання голови від тулуба». Вирок підписали 99 чоловік.

На майдані, з трьох боків огородженому будинками королівського палацу Уайтхоллу, народ зібрався ще до того, як змовк стукіт молотків, що оббивали поміст для страти чорним крепом. О другій годині пополудні з центральної споруди палацу з’явився одягнений у чорне Карл I, оточений вартою. На помості його вже чекали кат із помічником, у масках та матроському одязі. Після того, як кат зробить свою справу, помічник мав підняти за волосся голову короля й прокричати: «Ось голова зрадника!» Король зійшов на ешафот, його духівник відпустив йому гріхи. Потім Карл І вийняв із кишені аркуш паперу й зачитав «прощальне слово», в якому заперечив свою вину у зраді народу Англії, але чула його лише варта. Потім король звернувся до ката й попросив його вдарити лише тоді, коли він простягне обидві руки вперед. Над майданом запала тиша. Король опустився на коліна, поклав голову на плаху й витягнув руки. Натовп зойкнув: голова Карла І відкотилася від плахи. Це було 30 січня 1649 року.

Олівер Кромвель і Богдан Хмельницький

Отже, Олівер Кромвель зі своїми однодумцями здійснив те, що здавалося неможливим: актом парламенту від 17 березня 1647 року було скасовано королівську владу. Через три дні скасували Палату лордів, а 19 травня Англію проголошено «вільною державою загального блага», яка повинна управлятися «представниками народу й парламенту». Але воювати довелося ще довго: в Англії, Шотландії й Ірландії, — і ніде «Червона армія» Кромвеля не зазнавала поразки. Червоні мундири надовго залишилися в армії Великобританії — аж до англо-бурської війни. Та парламентська республіка проіснувала недовго.

20 квітня 1652 року Олівер Кромвель розігнав парламент, як через 147 років це зробив Наполеон Бонапарт, ставши згодом імператором Франції. Олівер Кромвель королем Англії ставати не хотів, але владу прагнув утримати в руках. 16 грудня 1653 року його проголошено Лордом-протектором Англії, й він став некоронованим королем країни.

Тепер було необхідно, щоб цю владу визнали легітимною в Європі й Азії. І передусім ті країни, де панувала некатолицька конфесія. Знаючи про війну проти католицизму, яку вів український гетьман Богдан Хмельницький, Кромвель із пильною увагою стежив за лондонською пресою, де публікувалися звіти про бойові дії, починаючи з битви під Жовтими Водами в травні 1648 року. Пуританська Англія з повагою й увагою стежила за боротьбою православ’я з Папою Римським, який підтримував Річ Посполиту і матеріально, і морально. Мало того, 1649 року Олівер Кромвель, тоді ще генерал-лейтенант армії парламенту, звернувся з особистим посланням до українського гетьмана, так його титулуючи: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус війська та стародавньої грецької релігії і церкви, владар усіх запорізьких козаків, пострах і нищитель польської шляхти, завойовник фортець, переслідувач язичників, антихриста й іудеїв...» З огляду на такий титул, можна з достатньою достовірністю припустити: Олівер Кромвель вбачав у Богдані Хмельницькому не лише свого потенційного союзника, а й споріднену душу. На превеликий жаль, від листа Олівера Кромвеля зберігся лише титульний аркуш, але, можливо, коли-небудь знайдуться й відсутні сторінки. Ставши лордом-протектором, Кромвель 1657 року послав у Бранденбург свого особистого представника, генерал-комісара Джеферсона. Генерал мав дістатися до України і встановити зв’язок із Хмельницьким. У той час Олівер Кромвель хотів реалізувати ідею Великої антигабсбурзької, антиримської і антиконтрреформаційної коаліції, до якої на сході мали ввійти Московське царство й Військо Запорізьке, а на півночі — Шведське королівство. Проте Московське царство тим часом вплуталося у війну зі шведським королем, що і врятувало Річ Посполиту від цілковитого знищення.

Сучасники обох великих людей свого часу порівнювали їх. Так, Шевальє в передмові до книги «Історія війн козаків проти Польщі» назвав Хмельницького козацьким Кромвелем. Жан Лоре в газеті «Історична муза» писав про «двох найвищих бунтівників», як їх називали при французькому королівському дворі. Порівнювали Кромвеля та Хмельницького й італійські тогочасні історики. Польський історик Леопольд Кубала писав: «Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем, бо це порівняння напрошувалося саме собою, особливо в ті роки, коли обидва вони привертали до себе виняткову увагу на Заході та Сході».

Хмельницький був старший за Кромвеля на чотири роки. Він формував свою армію за тими самими принципами, що й Кромвель, і так само не виправдав надій його наступник. Ті, хто мусив був допомогти Юрію Хмельницькому, зрадили його й занапастили його справу. Ті, хто мав допомогти молодшому сину Кромвеля продовжити справу його батька, споювали його, а потім запропонували Річарду Кромвелю відступного, аби той зрікся заповіданих батьком звання й посади. Державна система, створена в своїх країнах обома цими великими людьми, виявилася недовговічною.

Налагодити дипломатичний контакт з українським гетьманом лорду-протектору не вдалося: Богдан Зиновій Михайлович Хмельницький помер о п’ятій годині ранку, у понеділок, 27 липня 1657 року. Йому було 62 роки.

У рік смерті українського гетьмана Кромвелю виповнилося 58 років. Уже давалися взнаки роки, проведені в боях і походах, смерть старшого сина, якого він палко любив. Обличчя лорда-протектора стало ще одутлішим і набувало багряного відтінку, хода втратила стрімкість, але найбільше його гнітило те, що тремтіли руки й він майже не міг писати.

Друзів не залишилося, він був самотній і з гіркотою думав про майбутнє: що станеться з народом і країною після його смерті. Молодший син, намісник Ірландії, не радував. А влітку наступного року занедужала його улюблена дочка Елізабет. Два тижні Кромвель не відходив від її ліжка, найкращі лікарі країни лікували сердешну, але марно. Смерть доньки була ударом, від якого лорд-протектор так і не оговтався. Олівер Кромвель помер у віці 59 років, 3 вересня 1658-го, у річницю його перемоги під Денбаром і Вустером. Скарбниця держави була порожня. Похорон узяли на себе купці з Сіті. Кромвеля поховали у Вестмінстерському абатстві — стародавній усипальниці англійських королів.

Епілог

Парламент і генерал-лейтенант Джордж Монк допомогли синові страченого короля, Карлу II, зайняти батьківський трон. Парламент скасував «Білль скасування монархії» й відновив Палату лордів. У квітні 1660 року Монк розпочав таємні переговори з принцом Карлом Стюартом, а 25 травня Карл висадився в Дуврі й 29 травня урочисто в’їхав у Лондон. 30 січня 1661-го, у річницю страти батька, Карл II наказав витягти тіло Кромвеля з могили, повісити його, потім відтяти голову й виставити у Вестмінстерському палаці «на огляд». Обезголовлений труп закопали під шибеницею.

Від «Червоної армії» Олівера Кромвеля нічого не залишилося, крім кольору її мундирів і структурної організації родів зброї: суть ідеї великого пуританина знищили. Ідеями Олівера Кромвеля скористалися через 135 років після його смерті, під час Великої Французької революції, згодом їх узяв на озброєння Наполеон Бонапарт, а через 260 років — Лев Бронштейн (Троцький), який створив Робітничо-селянську Червону армію.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво