Через гребінь півня — на веселе кладовище

Цей історичний край як тільки не називають — і Мараморош, і Марамарощина, і Мармарощина, і Мараморщина: язика зламати можна! А походять усі назви від наймення тутешньої річки Мара.

Уперше назва «Мараморош» згадується в грамоті 1199 року. Нині жудець (або повіт — адміністративна одиниця Румунії) Мараморош має площу 6,3 тис. км², а населяє його близько 510 тисяч жителів — румунів, угорців, циганів, а також понад 30 тисяч українців. Але нинішні кордони повіту не збігаються з історичними: зокрема його столиця — місто Бая-Маре — виходить за межі колишнього Мараморошу.

Потрапити з Мараморошу закарпатського до Мараморошу румунського — завдання з нелегких. І виною тому не лише швидка течія Тиси, яка розділяє ці дві частини краю. Головна перепона — бюрократична «паперова завіса». Наша сусідка вже ввійшла до Європейського Союзу, але ще не приєдналася до Шенгенської угоди. Тому навіть тим щасливцям, які розжилися шенгенською візою, до Румунії ходу немає — потрібно отримати ексклюзивну румунську візу.

Зібрати необхідні папери зовсім непросто, всі документи в консульстві перевіряють дуже прискіпливо, багатьом відмовляють. Консульство на всю Західну Україну одне, у Чернівцях, а тому в найсприятливішому випадку доведеться двічі відвідати столицю Буковини. Віза коштує 55 доларів, а термінова (яку, попри назву, можуть робити й тиждень) — вдвічі дорожча. Тож у гості до сусіда без нагальної потреби українці не їздять. А дуже шкода, оскільки подивитись у Румунії є на що, бо країна відома не лише «розкрученим» графом Дракулою. Один лише невеличкий Мараморош чого вартий!

Для мене, як для любителя мандрувати горами, румунський Мараморош — це насамперед Карпати, такі як наші, тільки вищі: найвища точка краю — гора Петросул — є значно вищою за Говерлу (2303 метри).

У нашій програмі був одноденний похід у заповідник Кокошолуй, себто «гребінь півня». Його центром є скелі, що справді нагадують предмет особливої гордості когута. Потім — прогулянка спеціальним туристичним маршрутом через низку гірських сіл: на вибір — велосипедами або кінними упряжками. В нас мало хто знає, що села Мараморщини мають особливу родзинку, заради якої їх відвідують не лише європейські туристи, а й численні поціновувачі аж із Японії. Це — дерев’яні брами, що є практично на кожному подвір’ї. Історії їхнього виникнення з’ясувати до пуття так і не вдалося, хоча й налічує вона вже не одну сотню років.

Марамороські брами, порівняно з дерев’яними парканами, непропорційно високі, специфічної форми і головне — зі складним різьбленням, у якому й релігійні мотиви, і сцени із сільського життя, й інформація про господаря будинку. Як і в будь-якому селі, тут заведено змагатись із сусідами в багатстві. А ознакою багатства є не лише розміри та оздоблення хат, а й пишність брам. Виготовлення найкрутіших тягне на кілька тисяч євро. Дерев’яна архітектура і є тим магнітом, який притягує до Мараморошу іноземців. Звісно, в комплексі з розкішною природою, бажанням пожити в сільській місцевості та досхочу попоїсти натурпродукту (його ж і напитися — місцевий сливовий самогон, до речі, зветься тут майже по-нашому — «горінка»).

Окрім старої і нової архітектури (в будинках заможних румунів дерев’яна столярка просто вражає вигадливістю виконання) та унікальних брам (місцеві гіди хвалилися — мовляв, такого немає більше ніде), є тут і дерев’яні храми, що їх румуни, на відміну від нас, дбайливо оберігають. Одну з таких церков мали нагоду відвідати. Відразу впало в око: на безпечній відстані біля входу стояли два залізні пристрої для свічок, тобто їх палять не в храмі, а біля нього. Отак просто усунуто одну з причин пожеж, через які в Українських Карпатах щороку гинуть дерев’яні церкви.

Тут, на відміну від нас, і сміттю дають раду — теж дуже просто. У більшості сіл уздовж доріг можна побачити ящики з металевої сітки, в які свідомі селяни викидають пластикові пляшки, основу побутового сміття. Як пояснили румунські колеги-екологи, такі пляшкозбірники встановлюють коштом сільрад, а вивозить непотріб місцевий підприємець. Реальний внесок у вирішення проблеми — без розробки численних гучних програм і концепцій...

За рамками нашої подорожі залишаються щонайменше дві родзинки Мараморошу. Обидві — неподалік від Сігету. Село Сапанта, наприклад, прославилося «веселим кладовищем», де дубові хрести над могилами прикрашені кольоровими малюнками, на яких зображено сцени з життя покійного або причину його смерті (наприклад чарку сливовиці чи потяг, під який потрапив небіжчик). Відповідають їм і епітафії на кшталт: «Тут лежить моя теща. Якби вона прожила на рік довше, то тут лежав би я». Дивна місцева традиція започаткувалася 1935 року, коли з’явився перший «веселий пам’ятник». Нині селяни мають з неї непоганий зиск: туристи залишають у Сапанті чимало грошей.

Поряд із Сапантою є ще одна дивина — найвища у світі дерев’яна церква Perii Maramuresului, яку збудували нещодавно, але в традиційному місцевому стилі. Висота її справді вражає — 78 метрів!

Хотілося б повернутися сюди ще не один раз, але, на жаль, поки що зазвичай гостинно відчинені румунські дерев’яні брами для нас відкриваються лише вузькою шпаринкою.

Автор висловлює вдячність асоціації Ecologic (м. Бая-Маре) та Берегівському туристично-інформаційному центру за сприяння в організації поїздки.