ЧЕМПІОН УГАНДИ - Соціум - dt.ua

ЧЕМПІОН УГАНДИ

5 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 5 вересня-12 вересня

Черчілль називав Уганду «перлиною Африки». Її великий день настав 9 жовтня 1962 р. Церемонія проголошення незалежності відбувалася на зеленій галявині перед недобудованим парламентом...

Іді Амін
Іді Амін

Черчілль називав Уганду «перлиною Африки». Її великий день настав 9 жовтня 1962 р. Церемонія проголошення незалежності відбувалася на зеленій галявині перед недобудованим парламентом. Було все, як заведено в таких випадках, — підйом прапора, парад, оркестр, що виконує новий національний гімн, герцог і герцогиня Кентські як представники британської корони. У почесному ескорті — капітан Іді Амін. Тоді це був церемоніальний батальйон, придатний лише для святкових парадів.

Проте важко передбачити, які сюрпризи піднесе Африка. Гіркими виросли перші плоди свободи. Цивільний уряд, нездатний контролювати проблеми бідності, корупції й етнічної ворожнечі, був зметений військовою диктатурою. Головнокомандувач армії Іді Амін, який розписувався відбитком пальця, незабаром знеславився на весь світ жахливим геноцидом. Міжнародна організація правозахисників висловила співчуття з приводу того, що колишній диктатор Уганди уникнув правосуддя. У колі невтішних родичів Великий Тато пішов на той світ 15 серпня 2003 р.

Перлина Африки

24 січня 1862 р. правитель племені баганда — Мутеса I, одягнувши накидку з плетеної тканини, із королівськими почестями приймав обірваного джентльмена. Це був британський учений Джон Ханнінг Спік. Захопившись пошуками початку Нілу, біла людина натрапила на величезне озеро з водоспадами — володіння Мутеси. Свою знахідку, що кишіла крокодилами, підданий Її Величності назвав Вікторією. Щоправда, у Лондоні обурювалися, що Спік назвав озеро ім’ям обожнюваної монархині, не довівши, чи достойне воно такої честі.

Згідно зі стародавнім етикетом першовідкривачів гість вручив правителю подарунки. По-перше, рушницю: Мутеса, давлячись від сміху, наказав слузі випробувати її на першому зустрічному. По-друге, велосипед: величезні колеса весело закрутилися, здіймаючи хмари червоної пилюки. Третім подарунком виявилася музична скринька — у тіні мангового дерева залунали переливи «Створення світу» Гайдна.

Так відбулося перше пришестя білої людини в савани Уганди. Незабаром туди посунув потік християнських місіонерів, європейських переселенців і торговців із Британської Східно-Африканської компанії. Не обійшлося без кривавих непорозумінь між прибульцями й аборигенами. Що ж стосується капітана Спіка, то він випадково вистрілив у себе, полюючи на куріпок у Вілтширі.

Цікавий поворот в історії країни ледь не стався в 1903 р., коли Порта відмовилася дозволити єврейські поселення в Палестині, і британський міністр колоній Чемберлен запропонував Теодору Герцлю — родоначальнику політичного сіонізму — частину Уганди як територію для ізраїльської держави.

Глава кабінету Артур Бальфур підтримав фантастичні пропозиції Чемберлена. На міжнародному конгресі сіоністів Герцль підніс делегатам країну із алмазними розсипами, вічнозеленими лісами і саванами, озерами і сніжними вершинами, де євреї царської Росії знайшли б порятунок від погромів.

Пропозиції Герцля розчарували делегатів. Країна без моря, з вологим тропічним кліматом, канібалами і поліомієлітом була нітрохи не краща за російські зони осілості.

І Британія продовжувала розпоряджатися в Уганді самостійно. Ворожнеча між племенами півночі і півдня загострилася через те, що британці більше опікувалися півднем, де монархію було збережено. Коли ж у 1953 р. сепаратистська політика Мутеси II, або «короля Фредді», як називали його в пресі, почала допікати британській владі, правителя вислали до Лондона.

Після проголошення незалежності король повернувся, аби стати президентом — усупереч бажанню прем’єр-міністра Мільтона Оботе. Конфлікт через владу і цілісність країни перетворився на обвинувачення уряду в контрабанді золотом. Скомпрометований прем’єр віддає наказ Іді Аміну — головнокомандувачу армії — бомбити королівський палац. Мутеса знову емігрував, а Оботе очолив країну.

Бідний Фредді марно волав із Лондона про своє бажання повернутися на батьківщину і незабаром помер (згідно з офіційним висновком — від алкогольного отруєння). Переконані, що агенти Оботе підсипали йому щось у вино, сепаратисти зробили спробу замаху на Оботе. Оговтавшись від ран, він робить крок «уліво»: затверджує «Хартію простої людини», націоналізує приватні підприємства і банки, спілкується з маоїстами й одержує величезні кредити з СРСР.

Амін тим часом виношує власні задуми, створюючи групу підтримки із суданських найманців і людей свого племені каква. Це той самий контингент, яким Іді поповнить армію, поліцію і когорти комітетів громадської безпеки. Оботе щось підозрює і перед вильотом до Сінгапуру на конференцію країн Британської Співдружності віддає наказ про його арешт. Та запізно. 25 січня 1971 р. на шляху додому він одержав коротку шифровку: за рішенням військових Мільтона Оботе усунуто від влади. «Ми зробили це в ім’я Бога і заради нашої країни».

У США і Британії зітхнули з полегшенням: в Оботе були небезпечні ідеї, навіяні подвигами ескадронів Че Гевари в Конго. Через тридцять років з’явилася інформація про те, що переворот не обійшовся без участі Великобританії та Ізраїлю.

«Ласкаво просимо, докторе Амін!»

Іді Амін Дада народився в новорічну ніч чи то 1925, чи то 1927 р. у селі Кобоко, що на кордоні із Суданом. Його мати завагітніла від чоловіка племені каква, яке ідентифікувало себе трьома паралельними надрізами уздовж щік. За часів амінівського терору ці ритуальні рубці були відомі як «один-одинадцять» і ті, в кого їх не було, смертельно боялися тих, хто їх мав.

Про народження Іді розповідали фантастичні речі — нібито він перебував у материнській утробі 11 місяців і важив майже 6 кг! Одні говорили, що мати Іді була чаклункою, продавала амулети — хребти птахів, рептилій і всілякі ліки. Другі пам’ятали її повією на прізвисько Пепсі-кола, яка пленталася за армійськими колонами. Хто був батьком Іді, так і залишилося невідомим. Він зник за звичаєм випадкових батьків, а Іді виріс міцним і здоровим, як африканський буйвіл. Він ніде не навчався й улаштувався посильним в готелі, а ще приторговував печивом у районах казарм. Британці взяли його в піхотний полк, де він вивчив букви за написами у бараках, але за все життя так і не прочитав жодної книжки. Чемпіон зі спринту в армії білих, він бігав, як леопард, і 1951 року удостоївся звання чемпіона Уганди з боксу у важкій вазі.

Старший сержант Амін вирізнявся винятковою пристрастю до віскі, але тримав свою форму без жодної плями. Підлеглі корилися йому беззаперечно з огляду на його двометровий зріст, величезну фізичну силу, знання англійських лайливих слів і фюрерське красномовство.

Він обвинувачувався в убивствах людей племені туркана, але справу зам’яли: майбутній національний прем’єр Мільтон Оботе став його покровителем. Іді отримав звання капітана та прощення усіх своїх провин, а сам був призначений командиром батальйону в новій угандійській армії. Він вирушає до Шотландії в кавалерійську школу на курси з підготовки офіцерів, де «теплота і великодушність шотландців посилили його любов до них». Більш інтригуючою в ті роки виявилася його поїздка до Ізраїлю на курси парашутистів: там він був нагороджений «крилами», не зробивши жодного стрибка.

У 1966 р. Іді вже головнокомандувач армії і ВПС Уганди. Та згодом поповзли чутки, що його посадять у в’язницю. Тому що він — мусульманин і з племені каква, а не протестант, як Оботе, що належав до племені ачолі. Відчуваючи недобре, Іді вирушає до Мекки. Хадж — велика річ у таких випадках. Відтепер для численних мусульман Уганди він святий. Опального головнокомандувача зустрів вірний йому загін і супроводив прямо в парламент. Молодь скидала портрети Оботе з фасадів будинків. Дівчата кричали: «Ласкаво просимо, Іді Амін Дада! Амін — рятівник Уганди!» Вулиці Кампали заповнили армійські джипи. Обвинувачення старому режиму пред’явлене: «Виявляється, Оботе був комуністом».

Оботе в цей час давав інтерв’ю в Найробі, розказуючи журналістам, як Амін скористався його відсутністю: «Він вибив двері, ввійшов і взяв усе, навіть мої підштаники і книжки — близько семи тисяч томів. Сумніваюся, що він їх читатиме».

Рятівник Уганди обіцяє проведення вільних виборів, повернення до цивільного правління і звільнення із в’язниць противників Оботе. Він заявляє, що любить усі релігії і візьме шлюб зі своєю четвертою дружиною — угандійською фотомоделлю — за англіканським обрядом.

Колишні в’язні совісті піднесли рятівникові Коран і Біблію зі зворушливими словами: «Доктор Амін звільнив свою країну від тиранії, пригноблення і політичного рабства, на кшталт того, як Мойсей звільнив іудеїв із фараонового ярма».

«Ми завжди вважали, що Амін — пристойний хлопець»

У горах Рувензорі археологи знайшли останки доісторичної людини, яка жила 2,6 млн. років тому. Щелепу, стегнову кістку, кістки стопи показали по угандійському телебаченню з коментарями Аміна: «Можливо, це мої пращури були першими людьми на Землі. Можливо, я — ваш батько і батько всіх батьків світу».

Юрба ревіла від захоплення і носила його на руках. Непоясненна харизма струменіла з ритму і модуляцій його голосу: «...Як звичайний угандієць, я знаю про вас усе. Я живу всередині кожного з вас, знаючи ваші надії та мрії».

Монархістів надихала надія, що Дада поверне короля. І король повертається — у труні, у супроводі чотирьох МІГів ВПС Уганди. Сер Едуард Фредерік Мутеса II із почестями похований у рідній землі. Чи займе принц Ронні вакантний трон, як цього хоче плем’я баганда, або ж продовжить навчання в Європі? Амін робить таку заяву щодо реставрації монархії: «Я хочу заявити категорично, що монархії в Уганді не буде. Це моя воля і воля більшості громадян Уганди».

У січні 1972 р. Великий Тато покінчив з офіцерським корпусом із лангі й ачолі. Загін «один-одинадцять» динамітом висадив у повітря потенційну опозицію. Тим, кому вдалося приземлитися живими, перерізали горло. У червні зникли Н.Строу і Р.Сідле — американські репортери. Вони приїхали на синьому «фольксвагені» за подробицями. Їх прийняв майор Джума Айга, колишній таксист. Допитливих американців закололи багнетами і закопали у воронці від снаряда. Пізніше бачили, як Джума роз’їжджав на синьому «фольксвагені» Строу. Коли ж до розшуку підключилося посольство США, трупи викопали і спалили. Спалили і «фольксваген». Суддя, який визнав амінівських офіцерів винними, зник, а результати розслідування оголосили недійсними.

Влітку 1972 р. Амін вирушає до Тель-Авіва. Ізраїль вирішив подати військову й економічну допомогу країні, яка могла бути його батьківщиною.

З Ізраїлю — у Лондон. Його тут не чекали, втім, відбулася напівофіційна вечеря з прем’єром Едвардом Хітом. «Я хочу винищувачі «Харрієр», — заявляє Амін. «Навіщо?» — запитує прем’єр. «Бомбити Танзанію». Вимогу відхилено, але вдалося вибити 10 млн. фунтів стерлінгів гуманітарної допомоги.

Імпровізований ленч у Букінгемському палаці. «Скажіть, пане президенте, — запитує королева, — чим ми зобов’язані настільки несподіваній честі вашого візиту?» «В Уганді, ваша величність, — відповідає він, — дуже важко знайти черевики мого розміру». Того ж дня Іді закупив взуття й одяг у лондонському магазині «Огрядний чоловік». Він має намір женитися на принцесі Анні. «Містере Філіп» — так Амін звертається до герцога Единбурзького.

Поїздка в Шотландію, у Голіруд — старовинну резиденцію королів. Дев’ятирічний син Аміна одягнутий у шотландську спідничку. Угандійський прапор піднято над Единбурзьким замком. Салют на честь високого гостя. «Якщо шотландці захочуть мене бачити своїм королем, то я буду ним!»

У серпні 1972 р. всесвітня служба Бі-бі-сі повідомила: «Диктатор Уганди генерал Іді Амін ошелешив Лондон, коли заявив про те, що 50 тис. вихідців з Азії з британськими паспортами мають залишити Уганду і виїхати до Британії». Вихідці з Азії — здебільшого нащадки індусів, які оселилися в Уганді сто років тому, займалися бізнесом. Багатство сикхів дратувало, тож Амін обвинуватив їх у підриві економіки Уганди. Нова пісня залунала на радіо: «Прощавайте, азіати, ви доїли корову, але не годували її». В аеропорту в них відібрали все до останнього шилінга, почикрижили бороди, скинули тюрбани і побили. Представник британського міністерства внутрішніх справ висловив подив: «Ми завжди вважали, що Амін — пристойний хлопець. Зрештою, він понад 15 років прослужив у британській армії».

Екс-сержант тим часом оголосив себе фельдмаршалом. Озеро Едуард перейменоване в озеро Іді Амін Дада. Його превосходительство довічний президент Уганди фельдмаршал Аль Хадж доктор Іді Амін Дада, господар усіх тварин землі і риб моря, завойовник Британської імперії в Африці загалом і в Уганді зокрема, ділиться на дипломатичних прийомах своїм гастрономічним досвідом: «Я куштував м’ясо мавп. А також людське. Воно дуже солоне. Більш солоне, ніж навіть м’ясо леопарда».

Історії про людські голови в холодильнику, про з’їдену зрадливу дружину, систематичні побиття і катування інтелігенції не сходили зі шпальт західної преси. Конфлікти зі ЗМІ вилилися в розправу на одній із прес-конференцій, куди він заявився в жовтогарячому комбінезоні. «Це мій костюм астронавта, — оголосив фельдмаршал. — Я надіну його, коли Уганда полетить на Місяць. Хлопці з NASA кажуть, що, можливо, я стану першою чорною людиною на Місяці». Та журналісти накинулися на нього, як леви на антилопу: «Чому ви вигнали євреїв з Уганди, адже вони побудували дороги й оснастили угандійські ВПС?» Амін здивувався так, наче вони впали з Місяця: «Тому що перемога арабів у війні з Ізраїлем неминуча, і пані Голді Меїр залишається тільки підтягти штани і бігти до Нью-Йорка і Вашингтона... Якщо ви побачите пані Меїр, скажіть їй, що я нічого не боюся. У мене зріст більше шести футів і я колишній чемпіон з боксу у важкій вазі. Коли Мухаммед Алі покінчив із Джорджем Форманом у Заїрі, я сказав йому: «Прийди і бийся зі мною в Уганді. Та він ледве не помер від страху!»

«Як щодо звірств, скоєних вашими солдатами?» — запитала британська журналістка. «Помилки були, — відповідав Амін. — Кілька погано вихованих солдатів поводилися неправильно. І кілька злочинців від мого імені убивали водіїв і захоплювали їхні автомобілі. Я сказав їм, якщо вам погано зі мною, тоді вбийте мене або змусьте піти у відставку, але не тривожте народ Уганди нічними перестрілками». «Якщо це всього лише непорозуміння, — наполягала журналістка, — то чому так багато історій в Уганді про солдатів, які вбивають людей?» Амін відповідав запитанням: «Ви заміжня?» «Яке це має значення?» «Тому що, коли ви заміжня, то я впевнений, вашому чоловіку вельми важко з вами. Йому варто розлучитися». Коротка пауза. «То що стосовно вбивств, фельдмаршале Амін?» Він наблизився до неї, штрикаючи в обличчя пальцем: «Моя дорога, запам’ятайте: ніхто не може бігти швидше за кулю. Ви поставили мені занадто багато запитань. Ви — голос Британської імперії — злочинної організації, яку я переміг і яка була створена потом і працею народу, закутого в ланцюги. Угандійцями, кенійцями, танзанійцями, бірманцями. Навіть шотландцями». Він обвинуватив журналістів у расизмі і наказав офіцерам служби безпеки «прибрати цих людей звідси».

Наступного дня в «Дейлі Міррор» з’явився звіт про прес-конференцію з коментарями відомих психіатрів, і п’ять репортерів опинилися в бетонних камерах державного бюро розслідувань Уганди.

Економічна війна Іді з імперіалізмом увійшла в нову стадію: британські компанії в Уганді були націоналізовані, а британців під страхом смерті змусили носити диктатора на носилках, як давнього фараона, і навколішки клястися у вірності. Амін вигнав обуреного посла, надіслав королеві листа із запевняннями в дружбі, що не вмирає, і обіцянкою нанести ще один візит. У відповідь «Санді Таймс» опублікувала знімок усміхненого Аміна з дитиною на руках під заголовком: «М’ясник із джунглів». «Західна преса, — сердився Іді, — має звичку все перебільшувати. Ці газети і журнали вибирають фотографії, на яких я виглядаю, як мавпа, що об’їлася. Хоча англійці ненавидять мене, я все ще люблю і поважаю королеву. Я думаю, їй варто знову написати. Я вважаю за потрібне дати пораду лідерам, коли бачу, що вони помиляються. Я посланець Божий».

Іноді ці послання просто жахали: «Гітлер був правий стосовно євреїв, тому що ізраїльтяни не працювали в інтересах народів світу, і тому їх труїли газом у Німеччині». Хазяїн Уганди зібрався поставити пам’ятник фюреру в савані, проти чого, зрозуміло, протестував радянський посол.

Віллі Брандт — канцлер ФРН — оцінював заяви Аміна як «вияви розумового розладу». Ментальні проблеми були, звісно: перепади настрою від фіглярства до несамовитості, але в більшому ступені — імпульсивна і прогресуюча манія величі, характерна для багатьох диктаторів. Майже весь світ дружив із ним і підживлював цю манію: американці, громадяни СРСР, французи, британці, ізраїльтяни, кубинці і німці з НДР. Вони були основними торговими партнерами, продаючи зброю і багато іншого.

Британія, Ізраїль і Америка допомагали створювати угандійську службу безпеки. Фахівці всього світу трудилися на благо режиму: лікарі лікували доблесних угандійських солдатів, інженери будували бункери, льотчики переправляли марихуану до Конго в обмін на зброю. Всі купували каву Уганди — особливо США, де так полюбляють цей напій.

За лютої ненависті до преси, Великий Тато надзвичайно любив позувати перед фоторепортерами. Ось в академічній тозі він виголошує промову в університеті. Виконує бойовий танок зі своїми одноплемінниками. Він пливе на човні озером Вікторія і розмовляє з крокодилами. Він із Кастро, Куртом Вальдхаймом, Тіто. Він біля триярусного торта на весіллі з п’ятою дружиною — активісткою революційного механізованого загону смертників, і Ясір Арафат присутній як почесний гість. Амін дозволяє Арафатові побудувати в Уганді навчальні табори, надавши палестинцям для тренувань радянські МІГи. Він із Каддафі на відкритті нового міжнародного аеропорту в Ентеббе. Каддафі обіцяє Аміну десятки мільйонів доларів — і в Кампалі марширують лівійські війська.

«Удар блискавки»

28 червня 1976 р. о 3.15 аеробус «Ер Франс» приземлився в Ентеббе і відразу був оточений угандійськими військами. Люк відчинився, звідти вийшли два араби і блондинка з автоматами в руках. Це бойовики Народного фронту визволення Палестини і західнонімецької терористичної організації «Баадер-Майнхоф» викрали французький літак. Усіх пасажирів і членів екіпажу перевели в стару будівлю аеропорту. Блондинка попередила в мегафон, що під будівлю закладено вибухівку.

Рейс «139» почався в неділю 27 червня о 9.00. З аеропорту Бен-Гуріон вилетів літак за маршрутом Тель-Авів—Афіни—Париж із 256 пасажирами і 12 членами екіпажу на борту.

Того ж ранку до транзитного залу афінського аеропорту ввійшла пара, що зареєструвалася як місіс Ортега і містер Гарсія. За місіс Ортегу видавала себе 26-річна Габрієль Крош-Тідеман — соратниця легендарного терориста Ілліча Раміреса Карлоса (Шакала). Вільфрід Безе, який супроводжував її, був компаньйоном і технічним радником Шакала.

За ними йшли молоді люди з арабськими паспортами. Через страйк наземного персоналу пасажири в Афінах практично не оглядалися, і озброєні змовники без перешкод пройшли на борт рейсу «139». Вони захопили аеробус у небі над Грецією. Пілотам дали наказ летіти в Бенгазі і потім через Судан до Уганди.

Раптове мовчання рейсу було зафіксоване спецслужбами Ізраїлю: аеробус із великою кількістю ізраїльтян на борту або зазнав катастрофи, або захоплений терористами. Було терміново сформовано комісію у складі прем’єр-міністра Іцхака Рабіна і п’яти членів його кабінету.

Тим часом в Ентеббе Вільфрід Безе відокремлював від заручників євреїв і тих, чиї прізвища звучали «по-єврейськи». Французька черниця виявила бажання залишитися замість літньої людини або інваліда, але безрезультатно. Одну ізраїльтянку похилого віку відвезли в госпіталь із нападом ядухи.

Амін примчав до аеропорту на великому вертольоті Сікорського. Він постав перед заручниками, виблискуючи повним комплектом нагород і медалей, в оточенні охоронців, одягнених у військову форму палестинців. З широкою усмішкою Іді пройшовся серед неєврейських заручників, висловивши німкені своє замилування і погладивши французького хлопчика по голівці. «Хелло, мої дорогі друзі! Отже, у мене для вас гарні новини. Кошмар скінчився. Я переговорив із палестинцями. Вони погодилися звільнити заручників з не-ізраїльськими паспортами. Я звільняю вас негайно в знак моєї доброї волі. О’кей, до побачення». Щасливчики кинулися розбирати свої речі. Фотокореспонденти знімали тріумфуючого Аміна.

Ізраїльтяни дивилися очікувально. «Для тих із вас, хто мене не знає, — я фельдмаршал Амін, президент Уганди... Палестинці — щирі і справедливі люди... Ізраїльський уряд грає вашими життями... У кожному разі я зараз іду домовлятися про ваше звільнення. …О’кей, шолом».

Від імені викрадачів літака президент Уганди пред’явив 48-годинний ультиматум уряду Ізраїлю з вимогою звільнити 53 терористів, що перебували у в’язницях по всьому світу, в обмін на життя заручників.

Усього в Ентеббе залишилося 103 чоловіки, включно з екіпажем. Мішель Бако, елегантний сивий командир аеробуса, заявив, що ні він, ні його команда не покинуть пасажирів, які залишилися. Амін відвідував їх щодня, кожного разу в іншій військовій формі; він приходив із сином Шароном, якому дав ім’я за вивіскою готелю в Ізраїлі, де якось зупинявся.

Тим часом розвідслужби Ізраїлю в блискавичному темпі добували інформацію про терористів, заручників, аеродром та угандійську армію. Запросили всіх льотчиків, що служили інструкторами в Уганді. Ті розповіли, як він просив «Фантоми», щоб скинути бомби на Танзанію — «цю шльондру, що розповсюджує мерзотні венеричні хвороби по всій Африці» — і крихітний літак для маленького сина, щоб той міг літати «не вище дерев і дуже повільно».

Аеропорт у Ентеббе свого часу будували ізраїльтяни. У будівельної фірми знайшлися креслення. Були використані оперативні дані і фотографії із супутників, надані Пентагоном. Група фахівців Моссаду прибула до Франції для розмов зі звільненими заручниками. Багато хто пригадав життєво важливі деталі — такі, наприклад, як розташування дверей і вікон у будівлі аеропорту — лише під гіпнозом.

Великий Тато також став об’єктом ретельного вивчення. Головний науковий радник доктор Дрор, який написав дослідження про тероризм і його зв’язки з божевільними режимами, склав психологічну модель поведінки Іді Аміна. Подія з викраденням літака для нього просто щастя: він у центрі уваги світової преси, його закидають дипломатичними посланнями. Він бажає якомога довше купатися в променях слави і погодиться продовжити ультиматум. У такому чудовому настрої він вирушає головувати на конференцію країн Британської Співдружності. Ізраїльський «Фантом» стежив за польотом Іді на Маврикій. Секретні агенти щогодини повідомляли про все, що відбувалося в Уганді під час дводенної відсутності Аміна.

На уряд Ізраїлю тиснули родичі заручників, наполягаючи на переговорах із викрадачами. Вони вривалися до прем’єр-міністра в кабінет, вимагаючи звільнення терористів, що їх зажадали як плату за повернення їхніх близьких. Вони ставили тільки одне запитання: «Ви хочете дочекатися, щоб людей убили до того, як ви, нарешті, здійсните обмін?»

Військовий варіант звільнення заручників — із перельотом, який далеко виходить за межі нормальної дальності, що існує у військово-повітряних сил Ізраїлю, — передбачався лише в крайньому разі. «Операція принесе Ізраїлю або видатний успіх, або жахливу катастрофу» — такою була думка Рабіна про планований військовий удар.

У пустельному районі вже був побудований макет аеропорту в Ентеббе, на якому штурмові групи відпрацьовували свої дії: вони бігли відкидним трапом, кидаючись в атаку на угандійську варту, радарну станцію, контрольно-диспетчерський пункт і стару будівлю аеропорту. За словами керівника штурмовиків — молодого полковника Іонатана Нетаньяху, вельми популярного в ізраїльській армії, — «проблема полягала в тому, аби якнайшвидше дістатися до заручників і знешкодити викрадачів. Між повним успіхом і загальною різаниною всього кілька секунд». Спеціальна комісія підрахувала, що можливі втрати ізраїльтян при штурмі не перевищать 35 чоловік.

З британських джерел прийшло попередження: з цілої низки причин, починаючи з повернення Аміна і закінчуючи занепокоєнням серед стратегів ОВП у Кампалі, значно збільшилася можливість того, що показові страти заручників почнуться в неділю рано-вранці. Отже, на одних шальках терезів був ризик втрати в бою 35 ізраїльтян, на других — 105 чоловік, страчених унаслідок злочинної бездіяльності.

Рабін згодом зізнався: «Доти, доки я не переконався під час суботньої репетиції, що операція якнайретельніше продумана, я вважав, що треба зробити обмін».

Командування операцією за назвою «Удар блискавки» доручили бригадному генералу Дану Шомрону. Останні накази віддавалися на збірному пункті. Резервістка ВПС, а в звичайному житті працівниця тель-авівської телевізійної компанії, перетворювала огрядного парашутиста на Аміна, звіряючись із фотографіями Великого Тата.

О 15.00, за 15 хвилин до того, як кабінет дав свою згоду, у повітря піднялася група літаків: чотири «Геркулеси С-130» із десантниками й автомобілями і два «Боїнги-707». Десантники накладали на обличчя чорний грим. «Якщо уряд ще трохи позволікає, — сказав один із радарних операторів, — росіяни випустять свої МІГи, а це зовсім не те, що МІГи в руках угандійців».

Перший «Боїнг» віз штаб і центр зв’язку — він увесь час перебував у повітрі і координував дії окремих груп. Другий «Боїнг», обладнаний як літаючий госпіталь з двома операційними і медичним персоналом на борту, стартував через дві години і приземлився в Найробі в очікуванні поранених.

У повній радіотиші ескадра пролетіла над Червоним морем, уздовж кордонів арабських держав, проминувши дорогою радянські радарні станції в Сомалі, потім низько над землею перетнула території Ефіопії і Кенії. У небі лютувала гроза. Над озером Вікторія літаки виконали розворот і приземлилися. З цього моменту в їхньому розпорядженні було щонайбільше 55 хвилин — час для прибуття великих підкріплень із Кампали.

Перед приземленням була запущена дезінформація: на аеродром направляється літак з Ізраїлю зі звільненими палестинцями, як і вимагали викрадачі літака. У такий спосіб удалося послабити на кілька хвилин пильність терористів і угандійських солдатів. Перший «Геркулес» ще не загальмував, а з вантажного люка почали виїжджати «джипи» з десантниками. За мить перший загін був біля головних воріт аеропорту й улаштував засідку допоміжним силам угандійців, що прибули на легких вантажівках.

З другого літака викотився блискучий чорний «мерседес» — копія особистого лімузина Іді, відомого всій Уганді. Фахівці з маскування розшукали в Ізраїлі «мерседес», що підходив під опис, представлений агентами Моссаду, але він був білого кольору. Працівники відомства самі перефарбували автомобіль.

У цей час дві групи десантників блискавично зайняли позиції на злітній смузі, а «мерседес» і два «джипи» рвонули до будівлі аеропорту. З цього моменту події розгорталися в блискавичному темпі. Солдати увірвалися до холу, репетуючи на івриті і по-англійському: «Ізраїльська армія! Лягайте! Униз! На підлогу!» Протягом п’ятнадцяти секунд найнебезпечніші терористи ліквідовані. Проте не всі заручники зрозуміли команду: двоє людей, розгубившись, не зреагували і загинули в перестрілці. На захоплення головної будівлі пішло три хвилини.

На території аеродрому тривав бій із залишками угандійських сил. Спеціальний загін виніс із радарного центру найцінніше радянське устаткування, після чого підірвав станцію, щоб приховати сліди викрадення. Розстріл аеробуса «Ер Франс» і вибух 11 МІГів ВПС Уганди, що стояли на аеродромі та могли б злетіти навздогін за ізраїльськими літаками, виконала інша група десантників.

На 40-й хвилині почалася евакуація заручників у літаки, а на 53-й — перший «С-130» зі звільненими людьми піднявся в повітря. Після того, як було зроблено знімки і знято відбитки пальців убитих терористів, по черзі злітають решта літаків. Угандійці намагаються перешкодити злетіти четвертому «Геркулесу», погасивши аеродромні вогні, і пілот злітає, не бачачи злітної смуги.

Загін ізраїльських літаків приземлився в Кенії, уряд якої дозволив заправку в Найробі. Постраждалих перевели в літак-госпіталь. Колишні заручники вийшли із зони під охороною, аби підкріпитися кавою і сандвічами в нічному кафе аеровокзалу. Гостинні працівники Східно-африканського управління цивільної авіації просили ізраїльтян зберегти в таємниці цей факт: вони побоювалися за своїх співвітчизників в Уганді. І справді, чотирьох кенійців було вбито на помсту за ту ніч.

Шимон Перес назвав цю операцію «найдовшою за відстанню, найкоротшою за часом і найвідважнішою за задумом». Під час операції були вбиті всі терористи і 35 угандійських солдатів. Ізраїльські десантники втратили двох убитими, серед них полковник Іонні — брат майбутнього прем’єра Ізраїлю Беньяміна Нетаньяху. Згодом операція одержала офіційну назву «Іонатан».

Власник «мерседеса», нічого не знаючи про роль свого автомобіля, поскаржився: «Мені подобалося, що він був білий. А ви його перефарбували. Навіщо?» Замість відповіді ВПС просто сплатили йому за повторне перефарбування.

Амін, за словами очевидців, якийсь час після нальоту перебував у стані шоку. Першими жертвами його люті стали чотири оператори радарного спостереження — їх розстріляли на місці. Тієї ж ночі до госпіталю під’їхали дві машини «Державного бюро». 76-річна пасажирка «Ер Франс», врятована від ядухи, зникла назавжди.

Через три дні після рейду терористка Інге Вієтт, звільнення якої вимагали викрадачі рейсу «139», втекла із в’язниці у ФРН, що вельми добре охоронялася. Перестрілявши всю охорону, Інге та її спільниці зникли в ночі. Через 48 годин брава фрау була далеко від Європи і могла спокійно читати звіт про дебати в Раді Безпеки ООН, де Ізраїль обвинувачували в «кричущому порушенні суверенітету Уганди». Ізраїль, який міг бути в Уганді!

Танзанійський нокаут

500 тис. угандійців було вбито в період між 1971 і 1979 рр. Поїхали іноземні фахівці. Сільське господарство і рудники перебували в занепаді, автомагістралі і залізниці зробилися непридатними для експлуатації, університет у Кампалі — один із найкращих в Африці — лежав у руїнах. Більшість підприємств, якими володіли індуси, були роздані армійським офіцерам, і вони їх пограбували. Сикхські гаражі заіржавіли, всі товари — консерви, мило, пральний порошок — зникли. Подорожчали навіть банани, яких росло вдосталь. Те ж саме сталося з цукровою тростиною і кавою: майже весь урожай вивозили до Лівії. Коли Кенія відмовилася поставляти нафту, два мільйони мішків із кавовим зерном під теплими тропічними зливами перетворилися на мерзотну гидоту.

У відповідь на найнеймовірніші обвинувачення, висунуті Аміном проти християнської церкви в Уганді, преподобний Джанані Лувум — архієпископ Уганди — надіслав Аміну листа з критикою режиму. «Довічний» президент змусив архієпископа помолитися за мир в Уганді, а потім особисто застрелив його.

Останній раунд убивств стосувався військових, що збунтувалися проти сваволі загонів «один-одинадцять». Кілька днів зрешечені кулями тіла зі слідами неймовірних катувань плили за течією ріки в Кенію.

На додачу до усього в серпні 1978 р. за підтримки лівійців три тисячі угандійських солдатів вторглись у Танзанію під проводом «ударних загонів смертників». Вони викрали худобу, підірвали сейфи в банках і магазинах, а будинки і фабрики зрівняли з землею.

Наступного року танзанійська армія перейшла в контрнаступ і за допомогою угандійських дисидентів погнала деморалізовану армію Аміна. Посланці Каддафі, взяті в полон, навіть не усвідомлювали, де вони перебувають і за яку країну воюють.

Епоха Аміна — із буфонадами і божевільними репресіями — йшла в небуття. Його головорізи воювали один з одним. Загинув Готфрід Лессінг — посол НДР — разом із консулом і сім’ями: кілька гранат влучили у два білі «Пежо». Були чутки, що вони намагалися втекти через зв’язки посольства з угандійською службою безпеки.

Що стосується Аміна, то ніхто не знав, що з ним і де розташована радіостанція, з якої він говорив ще більш незв’язно, ніж завжди: «Я президент Уганди Іді Амін Дада. Я хотів би спростувати чутки про те, що Кампала в руках іноземних агресорів, що мій уряд повалений... Я перебуваю в радісному настрої, у вельми затишному місці, і відкидаю як нонсенс твердження про свою втечу». Один танзанійський офіцер бачив у бінокль червоний «Мазератті» Аміна, що виїжджає з міста.

У президентському будинку з потаємними дверима за бібліотечними полицями, заставленими «Цивільним правом Уганди», було знайдено порожній підземний бункер. Зі скляної будки лунали радіосигнали, і пара навушників висіла на спинці крісла. На столі стояло блюдо із замороженою головою. Це була голова архієпископа Уганди.

Останні десять років Амін жив у Саудівській Аравії — вона виявилася єдиною країною, що надала йому притулок. Його спадкоємцям дістанеться шикарна вілла на Червоному морі, де він жив у мирі і злагоді із самим собою, носив білий одяг і читав Коран. Там же, у Джидді, з ним перебували 23 із 50 його офіційно визнаних дітей і чотири дружини. За півмільйона замучених і вбитих людей чемпіон Уганди вже ніколи не відповість.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво