ЧАС РОЗБИРАТИ ЗАВАЛИ - Соціум - dt.ua

ЧАС РОЗБИРАТИ ЗАВАЛИ

7 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 7 травня-16 травня

Ні росіянин Михайло, ні американець Тоні не сподівалися, що навесні 1945-го вони зустрінуться і потоваришують на землі Австрії...

Ні росіянин Михайло, ні американець Тоні не сподівалися, що навесні 1945-го вони зустрінуться і потоваришують на землі Австрії. До місця зустрічі, призначеного їм долею, обидва воїни йшли різними шляхами-дорогами Другої світової.

Започаткував чотирирічну солдатську «епопею» мого брата Михайла парашутно-десантний підрозділ, який дислокувався перед війною спершу в Борисполі під Києвом, потім у Шепетівці. Листи Михайла тієї передгрозової пори у село Стару Беліцу Конішевського району Курської області для нашої сім’ї повсякчас були радісною подією.

Здавалося, збувається мрія сільського хлопця про авіацію, яку тоді боготворила молодь. Та парашутно-десантна романтика виявилася нетривалою: грянула війна, а у війни свої, неписані для солдата доленосні закони. За цими законами, 18-річного до початку війни Михайла Васильєва чотири роки кидало в окопи та землянки різних фронтів Великої Вітчизняної.

У газетній замітці не вмістити й дещиці перипетій довгих фронтових буднів брата: контузія, поранення, коротке навчання в перерві між боями на курсах підготовки молодших офіцерів, ордени, інші нагороди... Наприкінці війни 22-річний командир взводу лейтенант Михайло Якович Васильєв брав участь у запеклих сутичках з фашистами в Балатонській операції. У березні 1945-го в районі озера Балатон, на південний захід від Будапешта, німці зосередили до 35 дивізій, у тому числі 11 танкових, спробували завдати контрудару, вийти до Дунаю і форсувати його південніше Будапешта. Та війська 3-го Українського фронту під командуванням маршала Ф.Толбухіна зірвали цей задум фашистських генералів, ворога розбили вщент.

За мужність і хоробрість, виявлені в боях на Балатоні, Михайло нагороджений орденом Вітчизняної війни. Закінчив свій бойовий шлях в Австрії, на територію якої вступили і підрозділи союзних військ.

Побратимові Михайла американцю Тоні волею президента США Рузвельта випав інший шлях до Австрії. Відлік фронтових буднів розпочав він від Ла-Маншу в червні 1944 р. — часу відкриття другого фронту в Європі.

Здійснення задумів полководців завжди лягає на плечі схожих на Михайла і Тоні безвісних учасників боїв, кожен із яких зробив в історію війни свій особистий, неповторний внесок. Спільна перемога викликала небачено високе піднесення духу гуманізму, обопільної поваги, товариськості, прагнення ближче пізнати і зрозуміти одне одного. Братання солдатів-союзників у ті незабутні часи було масовим, попри те, що вирушили вони на битву з дуже різних вихідних позицій і, здавалося б, з огляду на ідеологію, спосіб життя, вподобань, навичок, їм не зійтися ніколи.

Та ніщо не могло затьмарити щасливих миттєвостей переможної весни. Загальнолюдське в тих, хто залишився живим, перемагало, розкріпачувало душі, возвеличувало почуття, закликало до єднання.

Варто було росіянинові Михайлу та американцю Тоні одного разу зустрітися в австрійському містечку, як душевно вони поєдналися назавжди. Навіть у 90-х роках Михайло тепло згадував свого далекого заокеанського побратима. Факт, що не стирається часом, по-людськи виправданий, зрозумілий.

— Тоні — американець українського походження, і я звав його Антоном, — розповідав мені Михайло. — Розуміли ми один одного вільно: українська мова не була для мене чужою. До призову в армію мені дав притулок наш дідусь (материн батько — Швецов Аксен Єфремович, 1929-го «розкуркулений» у Старій Бєліце), дивом уцілілий на Щербиновському руднику в Донбасі. Там я і засвоїв розмовну українську.

Брат згадував, що Тоні любив наспівувати українських піснень, пересипав мову народними приказками, жартами. Звичайно, такий штрих у характері американця посилював обопільну приязнь. Український гумор — відмінна «приправа» до дружби.

Пам’ять серця — найсильніша пам’ять. Розлучаючись, Михайло й Тоні мріяли про зустріч у недалекому майбутньому. Тоді це здавалося їм імовірним і можливим. Та, як-то кажуть, не так буває, як сподіваєшся.

Друзі не могли передбачати, що «холодна війна», яка настала невдовзі по мирній весні 45-го, «залізною завісою» поставить між ними, як і всіма колишніми союзниками, нездоланну перепону. Жорстку, невблаганну й антигуманну.

Рівно 45 років, цілу вічність у житті однієї людини, тривало це неприродне протистояння людей, країн, континентів. Нашим друзям не було сенсу мріяти не лише про зустріч, а й про саму можливість що-небудь довідатися про долю одне одного. Кошмарна несправедливість!

Так і не довідався Тоні, що Михайло після війни повернувся в Україну, у Черкаси, історичну колиску українського козацтва. 1946 року, прагнучи полегшити становище батьків, які бідували, попри «ударну» працю в колгоспі ім. Леніна, він залишив армійську службу, закінчив технікум, став землевпорядником. Та не досяг брат, хоч як цього прагнув, навіть мінімально необхідного для нормального життя, заслуженого на фронті.

Запитаємо: чого ж молодій, енергійній людині, офіцерові, фахівцю, онуку колишнього курського фермера — діда Аксена— бракувало для досягнення успіху та добробуту? Чесна відповідь на це запитання може бути лише одна: треба було давним-давно, а не через 45 років після закінчення війни, зняти із селянина жорсткі пута примусової колективізації, незвіданої, крім нас, ніким у світі.

Та поділитися такими таємними думками зі своїм американським другом Тоні Михайло Якович можливості не мав, якби навіть і захотів написати про це в США. Такий уже лихий був тоді час! Нічого не довідався брат і про подальшу долю американського друга.

Можливо, «Антон» і тепер, на схилі років, згадує дружбу з Михайлом. Дай Боже! Десять років тому наша країна гостинно відчинила свої двері всім людям доброї волі. Ласкаво просимо!

Як дорогоцінну реліквію, символ єднання людей, що стали пліч-о-пліч у спільній боротьбі й перемогли фашизм, бережу знімок, що його 1945 року Михайло надіслав батькам з Австрії.

Дивлячись на фотографію союзників-побратимів Михайла й Тоні, які по-дружньому обнялися, відчуваю випромінювані їхніми юнацькими обличчями імпульси гуманності, одухотвореності, усвідомлення доблесно виконаного обов’язку, впевненості в кращому майбутньому, і незмінно переймаюся до них щонайглибшою пошаною.

Їхній приклад нагадує, що єднання людей різних континентів, країн і націй продиктоване самою природою Людини, а чвари між ними завжди згубні. Урок історії минулої світової війни багато чого нас навчив. Приклад дружби ветеранів звучить закликом: «Люди, будьте пильні, говоріть рішуче «Ні!» авантюристам нового часу, які сіють насіння недовіри, ворожнечі й ненависті».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 14 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво