ЧАРІВНИЙ І ВЕСЕЛИЙ СОЮЗ 690 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДЖОВАННІ БОККАЧЧО - Соціум - dt.ua

ЧАРІВНИЙ І ВЕСЕЛИЙ СОЮЗ 690 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДЖОВАННІ БОККАЧЧО

7 лютого, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 7 лютого-14 лютого

А знаєте, у деяких родинах із великою бібліотекою та суворими традиціями цю книжку досі завбачливо засувають у другий ряд верхньої полиці — аби допитливе дитя не відкрило для себе передчасно чого не слід...

Джованні Боккаччо
Джованні Боккаччо

А знаєте, у деяких родинах із великою бібліотекою та суворими традиціями цю книжку досі завбачливо засувають у другий ряд верхньої полиці — аби допитливе дитя не відкрило для себе передчасно чого не слід. Хоча здавалося б: що може якась стара книжка порівняно з потужною «просвітницькою» роботою телебачення, преси й масліту? Потім, коли дитя — що характерно для цього типу сімей — вступає в гуманітарний вуз, небезпека минає. Кожен нормальний першокурсник дивиться на цей непідйомний фоліант із — треба ж таке! — цілою сотнею історій з цілком зрозумілою нудьгою. Якщо, звісно, не здогадався на два-три роки раніше потай від батьків зазирнути-таки на верхню полицю...

Говорити про вічні теми безсмертних творів — гарантована дорога до пустопорожнього набору банальностей. Проте в даному випадку не заперечиш: Джованні Боккаччо справді написав свій «Декамерон» на найвічнішу з усіх можливих вічних тем. А безсмертя... схоже, він таки знайшов його таємницю, — хоча навряд чи сам знав про це.

А чи був хлопчик?

Хлопчик народився в Парижі. Флорентійський купець, перебуваючи у французькій столиці у справах фірми, у перерві між цими справами спокусив юну Жанну, дівчину дворянського роду, а можливо— чш-ш-ш! — дочку самого короля. Довірлива Жанна довго чекала повернення красеня-італійця, а потім, переконавшись, що її кинуто, померла з горя. Залишився маленький син, котрого батько, розкаявшись, поквапився визнати й відвезти до Флоренції...

А можливо, усе було не зовсім так. Або — зовсім не так. Дехто з дослідників вважає, що легенда про матір-француженку — пізня й недостовірна, інші, теж сумніваючись у її істинності, стверджують, що цю версію запустив в обіг сам Боккаччо, котрий комплексував при неаполітанському дворі через своє нешляхетне походження.

Скептики називають місцем народження письменника околиці Флоренції — хоча б містечко Чертальдо, звідки був родом його батько; більш романтично налаштовані біографи схиляються все-таки до Парижа. Немає єдності й стосовно дати появи на світ автора «Декамерона»: шосте лютого — тільки один із варіантів, розсипаних по всьому 1313 року. Усі начебто сходяться лише в тому, що Джованні був позашлюбним сином купця Боккаччіно ді Келіно від невідомої жінки і що невдовзі після народження сина батько забрав його до себе й узаконив. Певне, вона таки щось важила для нього, та невідома жінка...

Наступна зупинка — Неаполь. Тут знову розбіжності. Чи то батько, втративши надію навчити сина у Флоренції нормальної людської професії — торгівлі або юриспруденції, — відправив лобуря подалі. Чи то сам переїхав у Неаполь у справах фірми, торговельного й банківського дому Барді, й узяв із собою Джованні, котрому на той момент не виповнилося й десяти, — муки з приводу синового навчання були ще попереду.

Саме в цьому місті існувала тоді аристократично-артистична «тусовка» при дворі короля Роберта Анжуйського, покровителя наук і мистецтв. «Золота молодь» розважалася культурно й зі смаком. Можна було й куртуазні розмови вести з дамами на березі Неаполітанської затоки, і цілими днями сидіти у великій королівській бібліотеці, зачитуючись античними й середньовічними текстами. Джованні Боккаччо, котрий знехтував заняттями по лінії батьківського бізнесу, вистачало часу на все. Завдяки особливому становищу флорентійців у Неаполі й особистим зв’язкам батька його було прийнято при дворі. І навіть — у співавторстві з самим королем! — розробив мало не першу в історії італійської картографії карту країни.

Тут же, у Неаполі, Боккаччо створив ще одну, найкрасивішу легенду свого життя. Утім, можливо, її придумали вже пізніші біографи, котрі, як відомо, жити не можуть без відкопування в творах кожного письменника епізоди його особистого життя. А можливо — чом би й ні? — усе так і було насправді: сонячної великодньої суботи 1336 року юний Джованні побачив на порозі церкви святого Лаврентія її — Марію д’Аквіно, майбутню Ф’яметту-«вогник» з однойменної повісті, своє єдине справжнє кохання.

Натякають, що й вона була позашлюбною донькою короля — тепер уже неаполітанського, — і ця версія особливо смішить учених-скептиків. Генеалогічне древо династії Анжуйських досліджено вздовж і впоперек, до найдрібнішого листочка, і ні про яку Марію д’Аквіно в архівах ані слова. Чи була та пані справді королівської крові?.. Та й чи була взагалі та пані?..

Перипетії взаємин закоханих суперечливі в різних викладах: чи то на момент зустрічі вона була вже заміжня, чи то віддала перевагу Джованні перед іншим, чи то йому самому довелося поїхати з Неаполя саме тоді, коли все так щасливо складалося... І, ясна річ, вона померла молодою. І залишилася безсмертною — як завжди буває з по-справжньому красивими легендами.

...під час чуми

Епідемія чуми в середині XIV століття скоротила населення Європи практично наполовину. 1348 року чума дісталася Флоренції, де застала й Боккаччо — у ті роки він часто переїжджав із місця на місце, подорожував із дипломатичними місіями, однак епідемія наздогнала його в місті дитинства. Від чуми помер батько письменника, мачуха й багато родичів.

Моторошна картина, якою так символічно відкривається життєрадісний «Декамерон», — насправді неприкрашена хроніка, і вже в її достовірності не сумнівається ніхто. В очах Боккаччо жахлива не стільки смерть від чуми, скільки те, що робить страх перед хворобою з живими людьми: «...лихо виховало в серцях чоловіків і жінок такий жах, що брат покидав брата, дядько племінника, сестра брата й нерідко дружина чоловіка; більше того й неймовірніше: батьки й матері уникали відвідувати своїх дітей і ходити за ними, наче це були не їхні діти».

І все-таки його героям, що усамітнилися «на карантині» в далекому маєтку під Флоренцією, якимось чином вдається цілком абстрагуватися від «зовнішніх» подій. Це не пушкінський «Бенкет під час чуми», де натужні веселощі персонажів не можуть приховати наростаючу істерію та паніку. Зовсім ні: семеро дівчат і троє юнаків, «розумні й родовиті, вродливі, доброї вдачі та стримано-привітні», загалом, позитивні як не глянь, — справді, так би мовити, проганяють чуму геть. І з успіхом. Вони дуже приємно проводять час, причому цілком у рамках пристойностей — розповіді розповідями, а наприкінці кожного дня дами й кавалери чинно розходяться по своїх опочивальнях. І ніякого надриву, нездорового збудження, яке дозволило б засумніватися в цілковитій моральній перемозі цих десятьох над чумою... Отже, можна було й так? Чи автору просто дуже хотілося, щоб хоч комусь вдалося — так?..

Хоча далеко не всі сто новел «Декамерона» розповідають «про це» — а до десятого дня оповідачі загалом скотилися (піднеслися?) до зразково-повчальної лицарської тематики, — за книжкою давно й міцно закріпився «імідж» збірки саме еротичних оповідань. Справді, тут повно рогатих чоловіків, ревнивих дружин, спритних коханців, хтивих ченців, а також до пори до часу наївних і цнотливих дів. І, що найцікавіше, Боккаччо жодного разу не ставить багатозначних крапок, не опускає сором’язливо занавісочку «в найбільш інтригуючий момент», цілком задовольняючи нашу природну цікавість.

Інша річ, що текст на радість і головний біль перекладачів рясніє евфемізмами: тут і маточка зі ступкою, і зрошення свого/чужого поля, і кіл для розсади (людської!), і свіжий вершник на бойовищі, і навіть якийсь св. Встань. Але всі ці алегорії — теж ніяк не фарисейське драпірування, що прикриває певні місця. Коли треба, Боккаччо може висловитися й цілком прямолінійно, навіть по-діловому: «... зваживши на солідну вагу свого достоїнства і юний вік дівчини, а можливо, побоюючись зашкодити їй надмірною вагою, не ліг на неї, а поклав на себе й довго з нею бавився». Щось незрозуміло?.. а зате як весело!

І все-таки в найнепристойніших епізодах еротика Боккаччо не перетворюється на порнографію. А ось авторам спроб інсценувань і екранізацій «Декамерона» ніяк не вдається впіймати цю межу: ми, глядачі, або розчаровані (ну ось, обіцяли о-го-го, а показали як «дітям до шістнадцяти»!), або... ні, не відводимо очі, ми вже до всього звичні, але... (фі, як негарно, у пристойному товаристві!..). Важко сказати, у чому тут річ. Можливо, просто бракує Боккаччієвого гумору, його іронічного погляду зі сторони, уїдливого й життєрадісного. А можливо, рано забули про чуму, — так, вона переможена й безсила, але вона досі тут, за воротами...

Вогнище й ножиці

Петрарка, старший і куди знаменитіший друг Боккаччо, із котрим той довгий час листувався, якось випадково наштовхнувся на «Декамерон» через багато років після його написання. У листі другу Петрарка поблажливо зізнається, що й не намагався здолати всю цю грубезну книжку, написану, певне, «по молодості». Утім, остання новела про лагідну Гризельде настільки сподобалася метру, що він навіть переклав її на латинь, чим дуже сприяв популяризації тексту за кордоном. Проте на той час Боккаччо вже й сам вважав, що «Декамерон» — лише помилка молодості. І вже тим паче не міг уявити собі, що нащадки визнають саме цю легковажну «помилку» найвидатнішим його твором...

Після «Декамерона» Боккаччо написав декілька латинських еклог, учених трактатів і алегорію «Корбаччо, або Лабіринт любові» — похмуру і явно «антифеміністичну». Є не дуже достовірна версія, що саме тоді, підстаркуватого, гладкого Джованні обдурила флорентійська вдовиця, виставивши його школярем із відомої «декамеронівської» новели. Так чи інакше, у житті письменника настав складний період: за непряму причетність до антиурядової змови Боккаччо втрапив у немилість влади, дістав заборону на публічну діяльність й усамітнився в Чертальдо.

Потім, коли політична обстановка змінилася, він одержав нові посади, побував у кількох важливих дипломатичних поїздках. Останнім великим проектом у його житті стали дантівські читання, які Боккаччо проводив з ініціативи флорентійської комуни, — Данте і його «Божественною комедією» він захоплювався завжди. Помер Джованні Боккаччо 21 грудня 1375 р.

Минуло ледь більше ста років — і його «Декамерон» уже горів на вогнищах, запалених прибічниками Савонароли. А цензура всіх часів і країн покраяла книжку вздовж і впоперек. Тільки цензори папської курії разів десять «обрізали» й переписували текст. Утім, за однією з версій, саме стараннями цензора Вінченцо Боргіні 1572 року було дано дозвіл Папи на видання «Декамерона», нехай дещо «кастрованого». А либонь могло бути й гірше — анафема й вогнище інквізиції, від якого навряд чи вдалося б приховати бодай один примірник... Царська цензура в Росії теж косо поглядала на переклад Веселовського, дозволивши видання тільки після вилучення найвідвертіших сцен — та й то мізерним тиражем, «для наукових бібліотек»...

...Еротичні тексти писалися й до Боккаччо (скрупульозні дослідники підрахували, що письменник може претендувати на безумовне авторство максимум десяти-п’ятнадцяти сюжетів зі ста), і, ясна річ, після. У наш час книжка може обійтися без еротичних сцен хіба що, коли це якийсь технічний довідник.

Ні, я не заперечую, справжня література зовсім не розучилася говорити «про це». У двадцять першому столітті знаходять інші, ніж в епоху Відродження, слова для змалювання процесу, який навряд чи дуже змінився з плином віків... А все-таки, погодьтеся, здорово ж було сказано: «Вирушаючи разом у ліжко, вони, за обопільною доброю згодою, уклали чарівний і веселий союз, даруючи одне одному насолоду й утіху».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво