«Бути українцем — означає бути або зомбі, або аватаром...» - Соціум - dt.ua

«Бути українцем — означає бути або зомбі, або аватаром...»

26 серпня, 2011, 13:18 Роздрукувати Випуск №30, 26 серпня-2 вересня

Ця чудова фраза «спливла» серед відповідей 186 учнів початкової та старшої школи.

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

Ця чудова фраза «спливла» серед відповідей 186 учнів початкової та старшої школи, які погодилися взяти участь в опитуванні «Я і Україна», що проводилося спеціально для нашого видання. Дівчина, яка її написала, як і 99% молоді, представляє досить поширений нині формат «аверсно-реверсного» ставлення до своєї національної самоідентифікації, до українців, України. Скажемо чесно, одержавши з рук шкільного психолога анонімні анкети учнів, ми планували розкласти їх на великі й маленькі, жовто-блакитні, біло-синьо-червоні тощо стосики. Не вийшло. Чому? Надто вже неоднозначними ці відповіді вийшли. Наприклад, один 17-річний хлопець, який пов’язує своє майбутнє з нашою країною, відповідаючи на запитання «Чи можете ви назвати себе патріотом України?» сказав: «Ні, я не патріот, але люблю свою батьківщину і поважаю тих, хто живе в ній». А 15-річний юнак, що вважає себе патріотом і готується до армії, написав, що виїхав би з України в Італію або Німеччину за першої ж нагоди... Цей матеріал грунтується на відповідях реальної молоді, для однієї частини якої бути українцем означає «смітити і їсти сало», а для іншої — бути first number one, «витримувати всі суспільні зломи» і бути до всього готовим.

Після того, як ми вчиталися в анкети менших і старших учнів, відразу ж оприявнилися всі мінуси анонімного опитування. Безперечно, схотілося зазирнути в очі дівчатам і хлопцям, які, відповідаючи на запитання «Назвіть, із чим асоціюється у вас Україна?», писали, що вона асоціюється в них з безкрайнім жовтим полем, свободою та національно-визвольною боротьбою, з мамою, квітучими каштанами, співучими людьми, величним Дніпром, родючими землями, традиційними стравами, козацтвом, а ще з небом і варениками. Попри те що 60 з 90 опитаних тинейджерів 14—17 років поза школою розмовляють російською мовою («так легше й зручніше», «я так звик», «російською я розмовляю з дитинства»), а двадцять дев’ять із цих дев’яти десятків ніколи б не ходили у вишиванці по вулиці («це соромно», «цей національний одяг не відповідає сучасності», «не хочу ганьбитися»), більш як половина всіх опитаних учнів таки пов’язують своє майбутнє з Україною. Правда, відповідаючи на останнє запитання — про майбутнє, багато хто з них писав не тільки так/ні, а й «хотілося б», «анальгін, дайте анальгін!», «у жодному разі...», «думаю, що так, але не гарантую» тощо. Тобто навіть у рамках простих запитань примудрялися ефектно лавірувати.

Утім, далеко не всі відповіді старшокласників були такими бешкетними. Так, відповідаючи на запитання «Яким ви бачите найближче майбутнє України?», 80% тих, хто зараз повинен палко бажати змінити геть усе, писали: «...якщо влада буде такою ж, як тепер, то в України майбутнього взагалі не буде, а то й самої України не буде». Більшість опитаних учнів бачать найближче майбутнє нашої країни сумним. Правда, в одних це проявляється через апатію і тотальний пофігізм, а в інших — через жорстокість. Щоб не бути голослівними, процитуємо тих, із ким завислі на 90-х роках минулого століття піарники збираються «йти у світле майбутнє».

Отже, відповідаючи на це непросте запитання, підлітки писали: «Ніяким. У країні апатія серед людей через недобросовісну владу»; «Убогу країну. Наші політики нічого не роблять»; «Не буде ніякого майбутнього. Хіба що Україна якось підніметься за рахунок Євро-2012»; «Навіть не хочу замислюватися про це»; «Я б хотів, щоб воно було яскравим, але з нашою економікою і людьми, які колються і п’ють, воно таким не буде»; «Велика інфляція та економічний провал»; «Не бачу зовсім — піднімайте ціни частіше...»; «...ВІЛ — цар, люди — раби»; «Сумним, не знаю чому»; «Я не бачу нічого в майбутньому України, тому люди й залишають цю країну»; «Поки що в України немає майбутнього. Можливо, потім вона процвітатиме»; «Вважаю, що через 5—10 років в Україні буде революція...»; «Смітники і раби навкруги...»; «Я сподіваюся, що рівень життя поліпшиться, але не можу бути в цьому впевнена, оскільки з кожним роком усе тільки погіршується»; «Це буде запущена, неприбрана країна, по вулицях якої ходитимуть бандюки. Міліція їх підтримуватиме. Як чорний квартал».

Достатньо? Лише 20% опитаних учнів написали, що хочуть бути оптимістами, і тому вірять у світле майбутнє України. Особливо нас вразили відповіді трьох хлопців — одного 14-річного і двох 16-річних. Перший сказав, що майбутнє бачиться йому хорошим, оскільки Україна — серце всієї землі, другий написав, що бачить тільки сьогодення, тому що майбутнє ми творимо самі, а відповідь третього була така: «Після Євро-2012 Україна розбрунькується й розквітне...».

Собака, дуб, Колобок чи сині дзвіночки?

З учнями восьми-десяти років, яких у нашому опитуванні брало участь 96 (54 хлопчики й 42 дівчинки), середньостатистичного показника, на щастя чи на жаль, теж не вийшло. Відпові­даючи на запитання «З якою рослиною, твариною чи казковим персонажем асоціюється у вас Україна?», діти називали лева, рись, бурого ведмедя, верблюда, вовка, лелеку, собаку, кота, кобилу, бика й кита, калину, дуб, проліску, троянду, козаків, ромашки, соняшники тощо. Найкрасивіший і найніжніший асоціативний ряд належав, звичайно ж, дівчаткам. Вони писали, що Україна асоціюється в них «...із трояндою, бо вона дуже гарна, а ще з котиком, бо він ласкавий», «з колосками й українками», «з лілією, бо вона ніжна, гарна», «з гарними деревами, кульбабами, чистою травою, козаками й розбійниками», «з трояндами й синіми дзвіночками» тощо. Втім, троє хлопчаків восьми й дев’яти років нас теж приємно здивували. Для одного з них Україна — це горіх, який ніхто не може зірвати, для другого — гарна їжа і Колобок, а третьому наша країна взагалі уявляється аватаром.

На тлі такого теплого асоціативного ряду відповіді молодших школярів щодо носіння вишиванок спочатку пролунали дисонансно. Добре, що ми відразу ж попросили їх пояснити своє «так/ні», інакше вийшла б сумна картина. Річ у тому, що половина дітей, за їхніми словами, у жодному разі не стала б ходити у вишиванці по вулиці. Коли ж ми вчиталися в аргументацію дітей — були вражені чистотою та прозорістю дитячої логіки. «Якби в мене була вишиванка, — писали вони, — я б у ній по вулиці не ходив(а)», бо «так я її забруднив б», «це трохи нерозумно — весь час у ній ходити», «по вулиці ходять у звичайному одязі», «можна зачепитися за що завгодно й порвати її», «у ній холодно», «вона гарна, біла, швидко забруднюється», «вона не дуже зручна, а мені потрібне щось зручне — на вулиці я бігаю», «я могла б її забруднити, і мене мама лаяла б». У варіанті «так» було не менше позитиву. «Якби в мене була вишиванка, — написала одна дівчинка, — я носила б її на свято щодня»; «якби вона в мене була — я носила б її на «трудову працю», — написала інша. Втім, хлопчики не поступалися дів­чаткам креативністю мислення: «я її носив би, бо це власноручна робота», «я сорочку носив би, адже в ній тепло, коли холодно» тощо.

Сало, борщ, вареники...

Що стосується мови — 15 із 42 молодших школярів і 26 з 54 старших за стінами школи розмовляють російською. Укра­їнсь­ка мова є по-справжньому рід­ною тільки для 13 дівчат і п’я­ти хлопців. Решта «олівців» приз­налися, що розмовляють або двома мовами, або використовують універсальний формат — суржик. Утім, треба розуміти, що ні вишиванка, ні бездоганне знання мови ще не робить українця Ук­ра­їнцем. «Маленькі діти — це дзеркало сім’ї, — каже шкільний психолог Володимир Лисюк, завдяки якому й стало можливим проведення цього опитування. — Як сім’я дивиться на нав­колишній світ, так само дивляться на нього й підростаючі в ній діти. Нині дуже мало сімей акцентують увагу на тому, що вони українці. Тому виокремлення себе серед інших націй якщо й відбувається, то в старшому віці.

— Як молодші діти відповіли на запитання, в якій країні вони хотіли б народитися?

— Учні початкової школи практично в усіх відповідях писали «тільки в Україні». Чому? Їм тепер добре живеться з батьками, а батьки де живуть? В Україні. Тому оцінки інших держав у них іще немає. Їм ні з чим порівнювати Україну. Цікавіша ситуація вийшла з українськими казками. Виявилося, що малята їх просто не знають. У відпові­дях вони називали російські народні казки, російських авторів, казки народів світу. Загалом, які завгодно — тільки не українські.

— Але чому?!

— У читанці не акцентується увага на тому, яка саме це казка — українська, російська чи якась інша. На тій же «продльонці» дітям ставлять диснеївські мультики. Втім, українських мультиків, крім «Петрика П’яточкіна», і немає. До речі, коли в старшій школі я запитав про українські казки — у нас навіть почався диспут, який потім переріс в інтелек­туальну гру. І діти з російських казок почали виводити українсь­кі. Різниця між цими казками є. Вони по-різному формують особистість. Утім, це складне питання. Навіть якщо дорослу людину запитати про різницю між ук­раїнською та російською народною казкою, вона не завжди її сформулює. До речі, найчастіше старшокласники згадували українську «народну» каз­ку «Фарбо­ва­ний лис» Івана Франка, тобто те, що проходили за програмою. Можливо, якби в школах було більше просвітительської роботи з боку таких організацій, як «Пласт», які несуть українцям українське й пробуджують навіть у маленьких якісь глибинні речі, відповіді на запитання в школярів були б іншими.

— Володимире Михайловичу, а з якими казковими персонажами асоціюється в малят Україна?

— Казкових персонажів молодші школярі майже не називали. Чому? Напевно, тому, що в Україні життя — не казка.

— Я цього, чесно кажучи, не очікувала...

— До того ж уява в сучасних дітей погано розвинена. Чому? Мультики, фільми цьому не сприяють. Діти мало читають, а чим менше дитина читає — тим гірше працює її уява.

— Хіба в них є на це час і сили? Шкільна програма так нап­хана «ментальними гранатами», що їм уже не до уяви...

— Ну не знаю. Навіть якби вони слухали аудіокнижки, це було б набагато краще, ніж інертний перегляд якогось фільму. Сучасні діти споживають готовий продукт, тому самі у створенні сюжетів, образів участі не беруть... За що мені було по-справжньому прикро, так це за відповіді на запитання «Що, на ваш погляд, можна вважати «фішками» України?». Старшо­класники писали: сало, борщ, вареники. У якийсь момент між хлопцями навіть виникла су­перечка — чи є десь іще таке сало, як в Україні.

— Який жах... Чому, як ви думаєте, всі як один написали про їжу?

— Напевно, це перше, що спало їм на думку, і не тому, що вони були голодні. Щодо яскравих українців теж цікаво вийшло. Багато хто написав Хмельниць­кого, а коли я запитував: «А чому ти думаєш, що він яскравий українець?», мені відповідали: «Так він же на купюрі є». Взагалі, учням було цікаве це опитування. Їм хотілося показати себе. Тим більше що вони знали: їхніх відповідей ніхто не оцінюватиме, не засуджуватиме. Один старшокласник, який не потрапив на це опитування, потім навіть спеціально прийшов до мене, щоб відповісти на запитання. До речі, у відповіді на запитання «Яким ви бачите майбутнє України?» цей спокійний, урівноважений хлопець написав, що через п’ять років очікує революції. Це говорить про те, що сьогодні зовсім різні люди розуміють: щось не так у нашій Україні».

«Я люблю, коли мене називають українкою!»

Більшість дітей початкових класів дуже гарно мотивували свою любов до України. Ми запитали: якби була можливість вибирати місце свого народження, де вони хотіли б народитися і чому. Більшість із них назвали Україну. Бо — «мені подобається наша мова — вона мелодійна, її ще називають солов’їною. І ми найкраще робимо хліб», «мені тут подобається, і назва «Украї­на» дуже гарна», «у ній росте моє улюблене дерево — вишня. Мені подобається мова, одяг, а люди в цій країні (особливо в селах) дуже відкриті», «я люблю, коли мене називають українкою!», «мені подобається краса, родючість цієї країни, її мелодійна мова, стародавні й молоді міста, всі вони по-своєму гарні», «вона дуже квітуча, багата й велика, як на мене», «наша країна співуча, у ній багато зелені. Тут є голос природи», «в Україні дуже гарно, у ній світло», «вона гарна, тут люди розмовляють українською мовою, і я хочу розмовляти українською», «тут є багато таких тварин, яких в інших країнах немає. Для мене вони найкращі. Є й шляхетні люди, які саджають багато рослин, які мені дуже подобаються. Для мене вони найкрасивіші. В Україні є люди, які мають велику любов до близьких і не близьких». Правда, гарно? І, можливо, не варто, шановні батьки, вчителі, власною незадоволеністю, песимізмом і нудьгою вбивати такі почуття до багатостраждальної України? Можливо, якщо ці дорогоцінні зерна любові й поваги до своєї країни в дітях зберегти — до 40-ї річниці незалежності в нас справді буде прекрасна держава.

А поки що вже двадцятий рік поспіль ми передаємо підростаючим дітям той самий імпринт: бути українцем — означає бути або зомбі, або аватаром. І це справді так. «Борітеся! Поборе­те!», правда ж? І чудово, що сучасна молодь, даючи визначення тому, що означає нині бути українцем, ще здатна писати «це — залік», «це означає завжди бути на позитиві», «бути готовим до всього, витримувати всі суспільні злами», «це означає бути first number one! Справжнім, яскравим». Такий настрій ближче до прийняття відповідальності за свою долю і розуміння того, що майбутнє ми творимо тільки самі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво