Бунтівна земля - Соціум - dt.ua

Бунтівна земля

26 січня, 2012, 14:15 Роздрукувати Випуск №3, 27 січня-3 лютого

До питання про «амбівалентність» української вдачі.

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

Мабуть, у всій Європі знайдеться не так багато країн, в історії яких контраст між зовнішньою терплячістю та миролюбністю народу і його здатністю до відчайдушного спротиву гнобленню був би такий очевидний, як в Україні. Отже, розглянемо причини найвідоміших «днів гніву» нашого минулого і спробуємо з’ясувати передумови та причини цієї «амбівалентності» українців.

«Золотий спокій» Польщі: затишшя перед бурею

Десятиліття напередодні Хмель­ниччи­ни вважається добою «золотого спокою» Речі Посполитої. Після придушення 1638 р. повстання на чолі з Дмитром Гунею та Яцком (Яковом) Остряницею становище на українсь­ких землях, як і в усій державі, стабілі­зувалося. Козацькі війни та селянські бунти, здавалося, залишилися поза­ду. Економіка держави завдяки внут­ріш­ній стабільності переживала справж­ній бум. Під час Тридцятилітньої вій­ни (1618—1648), що призвела до спустошення сільськогосподарських регіо­нів у самому серці континенту та періодичних спалахів голоду, коро­лівст­во-республіка виявилося одним з небагатьох надійних постачальників продовольства. Хлібний експорт у Єв­ропу через Краків і порти Балтії сягнув небувалих обсягів. Все це, з дозво­лу сказати, «зростання ВВП» казково збагачувало тодішніх «олігархів» — маг­натів-землевласників. Величезні капітали, отримувані ними від продажу збіжжя та іншої сировини на зов­нішніх ринках, витрачалися на предме­ти розкоші, шовк, вина. Виру­чені мільйо­ни практично не вкладали­ся у реальний розвиток господарства, не змінювали кардинально життя народу, матеріалізуючись насамперед у демонстративному блиску та пишності побуту магнатів. Звісно, плодами економічного підйому користувалися й інші стани, проте нерівномірність у розподілі благ була очевидна.

У більшості «руських» воєводств соціальні суперечності поєднувалися з етноконфесійними проблемами. В умовах певного поліпшення добробуту православні ще гостріше відчували свою «другосортність» у межах католицько-шляхетської «ойчизни». Вищі прошарки руського суспільства — шлях­та і магнати — поступово покатоличувалися та полонізувалися, зраджуючи свій народ і віру предків. Пра­во­славні храми парафій, що не прий­няли унії з Римом, часто опинялися в руках орендарів-євреїв, яким віряни мусили сплачувати «мзду» за можливість відправляти церковні обряди. Абсолютно безправними перед свавіллям польської шляхти почувалися навіть заможні господарі —згадаймо хоча б хрестоматійний, як на ті часи, «наїзд» на Б. Хмельницького, що й штовх­нув його на шлях збройної боротьби.

Носієм національних традицій та втіленням надій простого люду в цей час стає козацтво. Польський уряд, розуміючи це, намагається поставити козаків під свій контроль і максимально обмежити їхню кількість. Протягом першої половини XVII ст. офіційний реєстр козацького стану неодноразово зменшується. Після кожного придушеного виступу проти магнатсько-шляхетського режиму зі складу привілейованого реєстрового козацтва виписується по кілька сотень, а то й тисяч «шабель». Особливо цинічним було немотивоване скорочення реєстру після війни з Туреччиною 1620—1621 рр. Козаки та покозачені селяни, які забезпечили Речі Посполитій перемогу в Хотинській битві, мусили вертатися додому, часто — назад у кріпацтво до господарів-шляхтичів. Серед «виписчиків» (вилучених з козацького стану) було багато ветеранів-калік.

Чимало «виписчиків» та інших людей, що не знаходили собі місця в чимдалі більш чужій їм державі, «голосували ногами», тікаючи на Запо­рож­жя та за московський кордон — у майбутню Слобожанщину та донські степи. Цей «великий трек» (за аналогією з відомою міграцією бурів під тиском англійців) був чи не найхарактернішою рисою соціального розвит­ку українських земель перед Хмель­ниччиною. Зрештою, основний напрямок міграції багато в чому визначив і подальший геополітичний вибір на користь Москви.

Водночас міжнародна обстановка сприяла зміцненню козацтва. Потреба у кваліфікованій військовій силі робила козаків незмінними учасниками не лише всіх воєн Варшави проти Порти та Москви, а й багатьох європейських конфліктів. Українські «лицарі степу» остаточно усвідомлюють свою значущість як вагомого чинника на політичній арені Речі Посполитої.

На середину XVII ст. усі станові групи українського народу — козацт­во, духовенство, міщанство і навіть селянство та неспольщена частина шляхти — починають тією чи тією мірою відчувати разючу невідповідність між своєю духовною, економічною та мілітарною роллю і фактичним становищем у межах Польсько-Литовської держави. У цій ситуації достатньо було звістки про плановану королем Володиславом IV війну проти турків та пов’язане із цим збільшення кількості і прав козацького стану для того, щоб спочатку козаки, а потім і інші православні Речі Посполитої взялися за зброю...

Кривавий світанок Коліївщини

Більш ніж через сто років після революції Б.Хмельницького Україну струснув ще один потужний вибух народного гніву. Колискою повстання була південна Київщина. З настанням миру після тривалих воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. цей край стрімко відроджувався. Польські землевласники, що почали повертатися на Правобережну Украї­ну, були зацікавлені у якнайшвидшому заселенні пустелі, на яку обернулися квітучі колись землі. Переселенці отримували пільги у вигляді звільнення від усіх повинностей терміном від 15 до 30 років. На таких умовах лісостепове Правобережжя швидко заселялося вихідцями з «кріпацьких» регіонів — Галичини, Волині, Полісся. З Лівобережної України поверталося багато колишніх мешканців Правобереж­жя, зігнаних зі своїх предківських земель постійними війнами.

Але в 1760-х ці т. зв. пільгові роки для новопоселенців наближалися до завершення навіть на Київщині, колонізація якої розпочалася найпізніше. Часи вільного життя минали непомітно, і власники маєтків, особливо дрібна шляхта, починали вимагати відпрацювання панщини та сплати натуральних зборів. Однак нові селяни не були подібні до старих: вони або вже втек­ли від кріпацтва й за жодну ціну не хотіли назад, або зовсім не знали його. Отже, становище селян ставало ще гіршим, ніж до Хмельниччини, бо тепер не було надії на допомогу козацт­ва. Селянам залишалося або тікати зі своїх щойно облаштованих осель (на Лівобережжя, Слобожанщину, Запо­рож­жя, навіть у причорноморські та донські степи), або повстати.

У резонанс із соціальними причинами протесту знов увійшли причини національно-релігійні. Український простолюд відчував украй презирливе ставлення до себе з боку панів-поляків. На православних чинився тиск з метою навернення їх до унії або навіть католицтва. Щоб уникнути репресій, багато з них мусили удавати з себе уніатів. Позбавлене прав православне духовенство прирівнювали до кріпаків, і воно, як і звичайні селяни, відбувало панщину.

І.Франко вважав, що у вибуху 1768 р. проявилося також традиційне схиляння українців перед королівською владою — як це було й на початку Хмельниччини. Повстанці йшли на захист авторитету короля проти сваволі панів, ішли не проти монарха, а проти знахабнілої шляхти. Зокрема, при підготовці до виступу відіграли свою роль чутки про підтримку царицею Катериною ІІ прав польського короля та духовних потреб православного населення Речі Посполитої супроти шляхетсько-католицьких «фундаменталістів» із Барської конфедерації.

Все це призвело зрештою до найпотужнішого у період між револю­цією Хмельницького та Українською революцією 1917—1920 рр. повстання на чолі із Максимом Залізняком та Іва­ном Гонтою, відомого як Коліївщи­на. Того самого, історичні передумови і кривавий світанок якого змалював Шевченко у своїй поемі «Гайдамаки».

Уроки історії

Події минулого переконливо засвідчують наявність кількох чинників, ефект від поєднання яких робить пустим звуком усі «високоінтелектуальні» просторікування про нашу м’яку й довготерплячу національну вдачу. Основним детонатором, здатним, «усерйоз і надовго» вивести з рівноваги справді розважливого та обережного українця, завжди була соціальна несправедливість. Причому саме тоді, коли вона проявлялася на тлі певного матеріального достатку й культурного піднесення. За зростання економічного та духовного потенціалу суспільства гостріше відчуваються будь-які прояви дискримінації з боку державної системи. Ще Чезаре Ломброзо помітив, що народ може повстати лише тоді, коли йому відносно добре живеться, а «глухі» злидні ведуть лише до соціальної апатії та духовної деградації.

При одночасному наступі на націо­нальну ідентичність «революціогенність» соціальних протиріч здатна тільки підсилюватися. Безпо­середнім же приводом до активного протесту часто бувало скасування або скорочення традиційних прав і пільг.

На жаль, далеко не останню роль у збуренні суспільних настроїв можуть відігравати сподівання на зов­нішні чинники, найчастіше — на «доб­рого царя» (свого або «зі сторони»). Щось підказує, що примарність і, більше того, крах таких надій у минулому навряд чи могли істотно змінити відповідні архетипні орієнтації. Добре хоч, що, схоже, ніхто вже не вірить, що «президент у нас добрий, просто йому заважають». А от заклинання на кшталт «Захід нам допоможе», «Путін нас урятує» не втрачають своєї актуальності для певного кола громадян.

Аналіз історичного контексту дає змогу реконструювати і загальний алгоритм протестної активності українців у минулому. Її повний цикл може включати декілька менш масштабних спалахів, свого роду «репетицій» (козацькі війни починаючи від кінця XVI ст., гайдамацькі повстання першої половини XVIII ст. тощо), період відносного «затишшя» та латентного накопичення протестного потенціалу («золотий спокій» Польщі, а в ХХ ст. — приміром, часи «застою» в СРСР) і, власне, основний вибух.

Загалом здатність українців до силового протесту та причини їхньої згадуваної вже мирно-войовничої «амбівалентності» мають стати предметом ґрунтовних наукових досліджень. Наразі ж маємо справу переважно з досить поверховими гіпотезами. Звісно, стосовно подій XVI—XVIII ст. можна говорити про особливу революційну функцію козацтва, пасіонарною «закваскою» якого, на думку деяких дослідників, була дрібна шляхта («боярство») литовсько-руського походження.

Однак, як бачимо, структура нашого «колективного несвідомого» має своєю основою події набагато давніших часів. Так, відомо, що ще принаймні в ІІІ тис. до Р.Х. на теренах сучасної України співіснували дві етнокультурні спільноти із принципово відмінними світоглядними засадами. Першу репрезентували «трипільці» із властивими їм жіночо-материнськими культами та прив’я­заністю до землі, другу — войовничі напівкочові скотарі т. зв. «ямної» культури. Скотарські спільноти історично завжди агресивніші за землеробські, бо їхня ніша є набагато вужчою. І хоча «миролюбність» носіїв Трипільської культури теж не варто перебільшувати (як це роблять деякі псевдонауковці), давні воїни-номади з їхнім обожненням вогню, вітру і меча не могли не передати у спадок наступним мешканцям цієї землі елементи свого світогляду.

Така двоїстість нашої культурної (а можливо, і генетичної) спадковості, своєю чергою, не могла не позначитися на архетипах несвідомого та стереотипах масової поведінки. Залежно від зовнішніх обставин українець може являти собою тип то «сумирного» землероба, то жорстокого номада. Допоки українці мають змогу існувати як творчий земле­робсь­кий етнос, вони справді схильні занадто захоплюватися «садком вишневим коло хати», дозволяючи собі зверхньо-поблажливо позирати на гнобителів і лагідно (а може, зневажливо?) іменувати їх «воріженьками». Останнім же тільки здається, що народ давньої культури по обидва боки Дніпра приборкано остаточно, і він ніколи вже не покаже свого норову, — згадаймо всі попередні «затишшя». Та коли питання нашого виживання як етнічного організму постає руба, коли «творча праця» і збереження своєї ідентичності — навіть на суто побутовому рівні — стають дійсно неможливими, тоді вайлуватий «гречкосій» може миттєво перетворитися на безжального месника. В нашій історії така метаморфоза трап­лялася вже не раз.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво