«БУДЬТЕ ЧЕЛОВЕЧНЕЕ В ЭТИ ДНИ ВСЕОБЩЕГО ОЗВЕРЕНИЯ» НЕСВОЄЧАСНИЙ МАКСИМ ГОРЬКИЙ ДО 135-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

Усе сталося, немов у поганому романі: сто років тому у світі, що читає (і не тільки!), не було, здається, імені більш відомого, ніж письменник під багатозначним псевдонімом — Максим Горький. Однак шляхи Господні незбагненні! Минули роки, сповнені для автора, який піднявся «со дна моря народного», найнеймовірнішими поворотами долі. І от «солов’ї перебудови», особливо ті з них, хто незмінно значився в солов’ях-розбійниках сусловської ідеологічної опричнини, заробляючи політичну індульгенцію, скидають із «корабля сучасності» недавнього свого ідола — Буревісника революції, сміливого Сокола, «основоположника літератури соціалістичного реалізму, родоначальника радянської літератури», силует якого прикрашав логотип «Литературной газеты», автора великої кількості програмних творів радянської школи...

Так хто ж він, нижньогородський міщанин Олексій Максимович Пєшков, захрестоматизований письменник Максим Горький, який поступався за обсягами накладів лише Льву Толстому й Олександру Пушкіну?

Максим Горький — як письменник і людина — трагічна постать, явище рідкісне, воістину складне і вкрай суперечливе. Почати хоча б із саркастичного зауваження його затятого опонента, лауреата Нобелівської премії Івана Буніна, який вважав, що Горький не був вартим «мировой славы, совершенно беспримерной по незаслуженности, основанной на безмерно счастливом для ее носителя стечении не только политических, но и весьма многих других обстоятельств, — например, полной неосведомленности публики в его биографии». Але все ж таки був змушений визнати:

«Я всегда дивился — как это его на все хватает: изо дня в день на людях, — то у него сборище, то он на каком-нибудь сборище, — говорит порой не умолкая, целыми часами, пьет сколько угодно, папирос выкуривает по сто штук в сутки, спит не больше пяти-шести часов — и пишет своим круглым, крепким почерком роман за романом, пьесу за пьесой! Очень было распространено убеждение, что он пишет совершенно безграмотно и что его рукописи кто-то поправляет. Но писал он совершенно правильно (и вообще с необыкновенной литературной опытностью, с которой и начал писать). А сколько он читал, вечный полуинтеллигент, начетчик!»

Воістину правду кажуть, що чорти в пеклі болісно заздрять, спостерігаючи єзуїтську спритність, з якою люди вміють неславити один одного...

Горький був письменником, як то кажуть, «від Бога», художньо обдарованою особистістю. Він мав чисто письменницьку чіпкість розуму і спостережливість. Неймовірна працездатність, без якої не буває справжнього майстра, дозволила йому, самоукові, майже в досконалості засвоїти письменницьке великотрудне ремесло, перечитати сотні і тисячі книжок, статей, нотаток. Маючи фантастичну пам’ять, запам’ятати неймовірну кількість імен, подій і фактів, наукових і літературних даних.

Він справді ввірвався в літературу не як «звук лопнувшей струны»», а як трубний глас молодого, недосвідченого, але вельми відважного й амбіційного сурмача-новобранця. І звук його труби був почутий — водночас про нього заговорили й у Росії, і в Європі.

Максим Горький сподобався Льву Толстому, який побачив у ньому обдарованого письменника, справжню людину з народу, розумну і симпатичну. «Он показал нам живую душу в босяке. Жаль только, что он много выдумывает». І вказав на хибу, якою Горький страждав усе життя, — слабко розвинуте почуття міри. А якось зауважив у щоденнику: «Читал Горького. Ни то ни се».

«Горький добрий», — говорив про нього А.Чехов. Різноманітно незвичайним вважав талант Горького В.Короленко, у певному смислі наставник письменника-початківця.

Високий оптимістичний тонус горьківських творів, оспіваний у них гуманістичний ідеал людини-борця глибоко імпонували великому українському письменнику Іванові Франку. У статті «Максим Горький», написаній 1905 року в зв’язку із ув’язненням автора «Пісні про Буревісника» до Петропавлівської фортеці, Франко називає його — «одна з оздоб російського письменства», «вітхненний апостол чоловіколюба». Турботою І.Франка твори Горького з’явилися в перекладах українською мовою як у «Літературно-науковому вістнику», так і окремим виданням (приміром, «Стару Ізергіль» переклала Леся Українка, «Баладу про графиню Елен де Курсі» — П.Тичина).

Загальновідома дружба між Горьким і М.Коцюбинським. «Смертен человек, народ бессмертен. Глубокий мой поклон народу Украины», — телеграфував Горький у скорботну годину прощання з Художником, таким великим, що, як сказав один із сучасників, лише заради нього кожен мав би вивчити українську мову.

У дужках зауважимо, що Горькому, на відміну від того ж Буніна, не завжди вдавалося бути толерантним щодо української мови, української літератури, що, до речі, послужило однією з причин розриву з В.Винниченком, який дуже вдало зауважив, що російська демократія закінчується на українському питанні. Це тим сумніше, що саме Горький друкував або допомагав друкуватися багатьом українським письменникам у російських перекладах, сприяв виданню «Кобзаря» Т.Шевченка, а в юності організував у с. Мануйлівка на Полтавщині хор і самодіяльний український театр, навіть сам виконував ролі в п’єсі «Мартин Боруля», тобто знав українську мову...

Феноменальним можна вважати успіх Горького на світовій арені.

«Важко описати, з якою стихійною силою вже перші твори Горького вразили Європу: немов розірвалася завіса, тріснула стіна, і всі з подивом, майже з переляком зрозуміли, що вперше заговорила інша, невідома досі Росія, що цей голос іде з гігантських стиснутих грудей цілого народу», — сказав у промові до 60-річчя Максима Горького його захоплений шанувальник Стефан Цвейг. Творами М.Горького захоплювалися Д.Лондон, Ромен Роллан, Томас Манн. Роллан, зокрема, в одному з листів Горькому назвав літературний портрет Толстого геніальним.

У небагатьох письменників була така розмаїта, надзвичайна і насичена біографія, як у Горького. Жадібний інтерес до життя покликав його у тисячоверсті «вештання» Росією. Він обійшов Поволжя, Дон, Україну, Крим, Кавказ, пізнав безліч різноманітних вражень, незвичайних пригод. Пережив важку душевну драму — у грудні 1887 р. стрілявся на Феодорівському бугрі, на березі р. Казанки. Куля пройшла повз серце і пробила легені. Він часто страждав — глибоко, болісно і гірко...

Небагато знайдеться у світовій літературі і таких плідних письменників, яким був Горький. Він виступав у всіх відомих літературних жанрах. Великий поціновувач літератури і поет, який не відбувся, І.Сталін навіть вважав, що справді чудовий поетичний твір Максима Горького «Дівчина і Смерть» — «посильнее «Фауста» Гете»... Багато творів Горького, і не лише раннього, і сьогодні прочитуються із жвавим інтересом, незважаючи на неабияк зіпсований наш літературний смак. Одна з його найбільших і найграндіозніших за задумом речей — роман «Життя Клима Самгіна», що належить до блискучого ряду так званих Bildungsromanen (пригадаймо хоча б «Будденброки» і «Чарівну гору» Томаса Манна, «Сагу про Форсайтів» Д.Голсуорсі, «Жана-Кристофа» Ромен Роллана, «Основи суспільності» І.Франка).

Горький вважався офіційним бардом радянської влади. І він був таким, та чи завжди?

Лише наприкінці минулого століття масовий читач зміг познайомитися з його книжкою «Несвоєчасні думки», названою явно на зло відомим словам В.Леніна про роман Горького «Мати», дуже слабкий, до речі, у художньому сенсі, — «очень своевременная книга».

З «Несвоєчасними думками» Горький виступав у заснованій ним газеті «Новая жизнь» (1917 р.), приголомшений кривавими поворотами революційної справи.

«Слепые фанатики и бессовестные авантюристы, сломя голову мчатся якобы по пути «социальной революции» — на самом деле это путь к анархии, к гибели пролетариата и революции». Горький страшився «зоологічного інстинкту» народу, невиправданого кровопролиття, насильства, жорстокості терору і загибелі культури. І пророкував: країну «ждет голод, полное расстройство промышленности, разгром транспорта, длительная кровавая анархия, а за нею — не менее кровавая и мрачная реакция». Події, як ми знаємо, розвивалися саме за цією схемою. Він критикує «анархокоммунистов и фантазеров из Смольного» за нездатність «принять и воплотить в жизнь идеи чистого социализма», «эти вожди взбунтовавшихся мещан... проводят в жизнь нищенские идеи Прудона, а не Маркса, развивают Пугачевщину, а не социализм, и всячески пропагандируют всеобщее равнение на моральную и материальную бедность».

Віддаючи належне Леніну як людині талановитій, що має усі властивості вождя, Горький із жалем зазначає, що Леніну як «вождю» притаманні «также и необходимое для этой роли отсутствие морали и чисто барское отношение к жизни народных масс».

Горький підтримує думку Герцена про те, що «великие перевороты не делаются разнуздыванием страстей», його жахають арешти і переслідування, вбивства, злодійство, грабежі, розкрадання, в’язниці, переповнені чесними людьми, талановитими робітниками, культурними діячами. «Наркомы не стесняются расстрелами», але в боротьбі ідей, стверджує Горький, зовсім не обов’язково бити людину (а Ленін закликав «бить по головкам, бить безжалостно»). І звертався до мучителів і жертв: «Будьте человечнее в эти дни всеобщего озверения».

«Новая жизнь» недовго прожила і була закрита за вказівкою Леніна. «Правда» попередньо підготувала обвинувальний висновок, зазначивши, що Горький з «буревісника» перетворився на «гагару», «зрадив революції» і «солідаризується з реакціонерами».

Що відбувалося в душі Горького, можемо тільки здогадуватися. У листі до дружини О.Пєшкової зазначає: «Живу в душевном противоречии с самим собою...» У наступні роки він ще намагається якось «підправляти» політичні перекоси, рятує від в’язниці і смерті багатьох діячів літератури і мистецтва, але дедалі більше грузне у твані пристосовництва, радянського бюрократизму, хитросплетеннях «великого комбінатора» Й.Сталіна. З одного боку, виступає із закликом до боротьби з фашизмом («С кем вы, мастера культуры?»), а з іншого боку — виносить найжорстокіший вирок мільйонам своїх співвітчизників («Если враг не сдается, его уничтожают»). З явним бажанням вислужитися, убезпечити себе, заявляє: в стране, освещенной гением Владимира Ильича Ленина, в стране, где неутомимо и чудодейственно работает железная воля Иосифа Сталина». Вихваляє соловецьке табірне життя (була навіть каторжна копальня ім. М.Горького), витійствує у нескінченних президіях...

Його життєвий шлях, круто проторований у жорстокій схватці, політичному протиборстві, у кумедних і принизливих пошуках матеріальних вигод, завершився за обставин дуже таємничих і дотепер не з’ясованих. Олексій Максимович Горький помер 18 червня 1936 р., як припускають, насильницькою смертю. Похований у Москві на Червоній площі.

«А был ли мальчик-то?»